Що таке маоїзм? Що це за політична ідея і напрямок сучасного комунізму? Пильно треба вияснити це, адже маоїзм сьогодні змагає з иншими комуністичними школами, прагнучи міжнародного визнання. Водночас маоїзм був напрямком — навіть провідною течією — китайського комунізму впродовж тридцяти чи тридцяти п’яти років. Саме під цим прапором головні сили китайської революції розгорнули найтривалішу війну сучасної історії та здобули 1949 року перемогу, завдавши капіталізмові найбільшого вдару по Жовтневій революції і прорвавши ізоляцію Радянського Союзу. Маоїзм виходить на міжнародну арену та прагне уваги всього світу до своїх ідей — се не дивно. Дивно те, що він не зробив цього досі та що він так довго був обмежений на національному досвіді.

Тут маоїзм разюче контрастує із лєнінізмом. Останній також спочатку був суто національною, російською школою, але так було недовго. 1915 року, після краху Ⅱ Інтернаціоналу, Лєнін вже був центральною фіґурою руху за Ⅲ Інтернаціонал, його ініціятором і надхненником з лав більшовицької фракції Російської Соціял-Демократичної Робітничої Партії, а лєнінізм став самостійною думкою. До того більшовики, як і инші російські соціялісти, активно обговорювали всі питання міжнародного марксистського руху, переживали його досвід, брали участь у всіх суперечках і почували свій нерозривний зв’язок із міжнародним рухом, інтелєктуальну, моральну та політичну солідарність із ним. Маоїзм від самого першу був рівним більшовизмові своєю революційною силою та динамікою, але ріжнився від нього відносною вузькозорістю та браком котрого-небудь безпосереднього контакту з важливими сучасними тенеденціями сучасного марксизму. Хоча й не дуже певно, але слід визнати, що китайську революцію, що своїми маштабами є найвеличнішою з усіх революцій в історії, очолювала найбільш провінційна й «обмежена» з революційних партій. Цей парадокс укотре виявляє внутрішню силу, притаманну революції.

Чим пояснити це? Історик передусім наголосить на тому, що жадного соціялістичного марксистського впливу в Китаї до 1917 не було¹. Ввесь час, починаючи од Опіюмних війн і повстання тайпінів аж до повстання боксерів і знесення маньчжурської династії 1911 року, Китай кипів від антиімперіялізму та селянського бунту, проте всі рухи й таємні товариства, що підбурювали до повстань, своїм характером були традиційними і спиралися на стародавні реліґійні культи. Навіть буржуазний лібералізм і радикалізм до початку цього століття не сягав за великий китайський мур: Сунь Ят-сень сформулював свою республіканську проґраму тільки 1905 року. До цього часу, наприклад, японський робітничий рух, що його речником у Ⅱ Інтернаціоналі був славетний Сен Катаяма, офіційно став на марксистські позиції. До Росії хвиля західних ідей докотилась у середині ⅩⅨ ст., і відтоді марксизм посідав в гурті всіх революціонерів — як народників, так і соціял-демократів — центральне місце. Як писав Лєнін, більшовизм стояв на плечах багатьох поколінь російських революціонерів, що дихали повітрям европейської філософії та соціялізму. Китайський комунізм не мав таких попередників. Архаїчна структура китайського суспільства та глибоко вкорінена віра у самодостатність культурної традиції не сприяли проникненню европейських ідеолоґічних ферментів. Західний імперіялізм спромігся розм’якшити структуру та традицію, але не зміг збагатити китайський розум жадною життєздатною визвольною ідеєю. Але революційні події у сусіди, Росії, хай які далекі, пробудили велику націю від сну. Марксизм було занесено до Китаю через Росію. Він поширився країною після 1917 року миттєво та вкорінився так міцно, що цим можна заілюструвати «закон комбінованого розвитку»: найбільш архаїчна з націй, що завзято береться до найсучаснішого з революційних вчень, до останнього революційного слова, перекладає його мовою дії. Не мавши жодної місцевої марксистської традиції, китайський комунізм має своїм корінням безпосередньо більшовизм. Мао стоїть на Лєнінових плечах.²

Марксизм зайшов у Китаї так пізно та у формі більшовизму наслідком двох подій: перша світова війна, що виявила та неймовірно поглибила внутрішні протиріччя західного імперіялізму, дискредитувала його в очах Сходу, інтенсифікувала суспільно-політичні ферменти в Китаї, прискорила «дозрівання» Китаю для революції та ширення в ньому революційних ідей; лєнінізм — з його своєрідним, потужним наголосом на імперіялізмі й аґрарному питанні — вперше в історії продемонстрував, що марксизм пропонує відповіді на потреби та прагнення колоніяльних і напівколоніяльних народів. У певному сенсі Китай «перестрибнув» добільшовицький етап марксизму, щоб стати годним загалом прийняти марксизм.

Проте вплив «нерозбавленого» лєнінізму в Китаї був дуже недовгим — до початку 1920‑х, до початку «національної» революції 1925 року. Лише нечисленна верхівка радикальної інтеліґенції ознайомилась з проґрамою лєнінізму та визнала її за свою. На установчому з’їзді Комуністичної Партії Китаю 1921 року зібралися тільки дванадцять делєґатів, в тому числі Мао Цзе-дун, що разом являли п’ятдесят сім членів майбутньої партії! На другому з’їзді, наступного року, те саме апостольське число делєґатів говорило від імені 123 членів. На початку 1925 року, коли комуністи очолили мільйони повстанців, у всьому Китаї членів партії було не більше 900.³ Основні ідеї лєнінізму глибоко позначилися на цих перших комуністичних пропаґандистських гуртках. Хай там яких зусиль пізніше доклав сталінізований Комінтерн, щоби заплутати китайських комуністів, першоклітина лєнінізму вижила, розвилась і стала маоїзмом.

Своїм китайським адептам лєнінізм не пропонував чіткої стратеґії чи точної тактичної рецепти — радше кілька величних і простих істин. Він вчив їх, що Китай може визволитися тільки через революцію «знизу», що для неї треба працювати так само невтомно, незламно та наполегливо, як більшовики працювали для своєї революції; що вони не повинні вірити у жадний буржуазний реформізм і не повинні числити на домовленість із державами, що підкорили Китай; що в боротьбі проти цих держав вони мають об’єднатися з патріотичними елєментами китайської буржуазії, але вони не повинні вірити своїм тимчасовим буржуазним союзникам і мають бути готовими до того, що їх буде зраджено; що китайський комунізм має шукати підтримки серед знедолених селянських мас і завжди обстоювати їх у боротьбі проти військових баронів, землевласників і лихварів; що невеличка міська робітнича кляса Китаю є єдино послідовно революційною та потенційно найбільш динамічною силою суспільства, єдиною силою, спроможною взяти на себе ролю керівника («геґемона») в боротьбі нації за визволення; що китайська «буржуазно-демократична» революція є частиною «безперервної» або «перманентної» революції — частиною всесвітнього повстання, в якому соціялізм має подолати імперіялізм, капіталізм, февдалізм і будь-які форми старого азіятського суспільства; що пригнобленим народам Сходу треба покладатися на солідарність з боку Радянського Союзу та робітничої кляси Заходу; що комуністична партія, що діє як аванґард руху, ніколи не повинна втрачати зв’язку з масами робітників і селян, але має завжди рухатися перед ними; і, нарешті, що треба ревно берегти повну незалежність партії у політиці й орґанізації від инших партій.⁴ Такою була квінтесенція лєнінізму, що його засвоїли піонери китайського комунізму перед революцією 1925—1927 рр.

Щодо маоїзму, це були ще роки його «передісторії». Саме підчас революції маоїзм підніс свій голос, і тільки після поразки революції він сформувався як особлива течія в комунізмі. «Передісторичний» період, одначе, дуже важливий: деякі з уроків, що на них напоумила школа лєнінізму, хоча й були згодом поєднані з иншими ідеолоґічними елєментами, склали сталий набір політичних інструментів маоїзму.

Сформувала маоїзм і революція та травматичний шок від її поразки. Роки 1925—1927 спричинилися до вибуху всіх національних і міжнародних суперечностей, що розірвали Китай, і цей вибух вразив своєю раптовістю, маштабом і силою. Всі суспільні кляси — і всі іноземні держави — повелися відповідно до передбачень лєніністів. Але найбільш вагомим — особливість, що її вже не матиме наступна китайська революція, а тому про неї забувають і нехтують її значенням — є одкровення надзвичайного політичного динамізму невеличкої робітничої кляси Китаю.⁵ Головними центрами революції були промислові та комерційні міста китайського узбережжя, особливо Кантон і Шанхай. Найактивнішими орґанізаціями були профспілки (що вони миттю стали потужним масовим рухом). Головними подіями та поворотними пунктами революції на її висхідному етапі були загальні страйки, величезні вуличні демонстрації і робітничі повстання. Селянські повстання на цьому тлі — ширші та глибші — розгорталися повільніше, розпорошені по окремих районах, несинхронізовані, ріжної інтенсивности. Селянський рух прозвучав загальнонаціональним резонансом на вибух міського пролєтаріяту; щоправда, він не міг вплинути на події так безпосередньо та драматично, як виступ пролєтаріяту. Неможливо переоцінити те, що у 1925—1927 рр. робітнича кляса Китаю продемонструвала ту саму енерґію, політичну ініціятиву та лідерські якості, що й російські робітники підчас революції 1905 року. Для Китаю ці роки були тим, чим роки 1905—1906 були для Росії — загальним революційним піднесенням, щоправда, в Китаї революційна партія зробила з «репетиції» висновки дуже одмінні від тих, що їх зробили в Росії. Цей факт, а також инші об’єктивні фактори, що про них ітиметься далі, пояснює ріжницю між суспільно-політичними ситуаціями у Китаї 1949 року та Росії 1917‑го.

Підчас китайської «репетиції» офіційна Москва вже встала на шлях реакції проти власних великих надій і міжнародних революційних прагнень лєнінського періоду — вона щойно проголосила доктрину «соціялізму в одній країні». Сталінська та бухарінська фракція, що вони владарювали все ще разом, скептично оцінювали шанси китайського комунізму, боялися міжнародних «ускладнень» і поклали вбезпечитися. Аби уникнути тертя із західними державами та відчуження китайської буржуазії, Сталін і Бухарін визнали Куо-мін-танг законним колєктивним керівником революції, культивували «дружбу» із Чан Кай-шеком, заявили, що необхідно створити «блок чотирьох кляс» і наполягли, щоби комуністична партія вступила до Куо-мін-тангу та підпорядкувалася його проводу й дисципліні. Ідеолоґічно ця політика пояснювалася тим, що китайська революція буцімто була за своїм характером буржуазною і мала обмежитися на буржуазній революції. На часі не було жадної диктатури пролєтаріяту — тільки «демократична диктатура робітників і селян», туманне та суперечливе гасло, що його Лєнін пропонував, коли він ще вважав, що російська революція буде «буржуазно-демократичною».

Щоб прямувати цим курсом, китайські комуністи мали зректися майже всіх принципів, що на них Москва наполягала ще донедавна. Як партія комуністи мали зректися незалежности та свободи дій. Вони мали зректися — ділом, коли не словами — прагнення очолити пролєтаріят, а натомість погодитися з тим, що революції очолить буржуазія. Вони мали довіритися своїм буржуазним союзникам. Аби створити та зберегти «блок чотирьох кляс», вони мали притлумити активність міських робітників і повстанський запал селян, що могли підважити цей блок. Вони мали полишити ідею безперервної (або перманентної) революції, позаяк мали «переривати» революцію, коли вона виходила за безпечні межі буржуазного ладу, а так і було. Вони мали притишити пролєтарсько-соціялістичний рух, щоби Москва не затаврувала їх як троцькістів. Соціялізм в одній країні, в СРСР, означав — жадного соціялізму в Китаї.⁶

На цьому етапі китайський комунізм пав жертвою власної слабкости, а також опортунізму та національного еґоїзму Москви. Не мавши власної марксистської традиції, що на неї можна було б спертися, залежні від Москви ідейно та матеріяльно, піднесені раптовим розвитком подій з невідомости маленької пропаґандистської мережі до рівня очільників повсталих мільйонів, не мавши політичного досвіду та певности в собі, перебуваючи під обстрілом безкінечного потоку катеґоричних наказів, вказівок і директив, розгублені та дезорієнтовані, піонери китайського комунізму піддалися на вмовляння, погрози та шантаж з боку Сталіна та посланців Комінтерну й склали зброю. Навчившись лєнінізмові в Москві, вони не наважувалися заявити чи навіть подумати, що Москва помилялась, силуючи їх забути вивчене. За найсприятливіших обставин вони вважали би завдання, поставлені перед ними історією, дуже тяжкими та потребували би твердої, чіткої, певної поради. Та порада, що її вони отримали від Москви, була певною лише тим, що вона закликала їх підпорядкуватися иншим, діяти нерішуче та не брати на себе великої відповідальности. Вони не знали, що троцькістська опозиція засуджувала сталінсько-бухарінську «ґенеральну лінію», а сам Троцький не підтримав вступ компартії Китаю до Куо-мін-тангу та підпорядкування її Куо-мін-тангу. (Вони не контактували з опозицією, а Троцький критикував сталінсько-бухарінську «дружбу» з Чан Кай-шеком лише в гурті членів політбюро.) Китайці ж уважали, що вустами Сталіна й Бухаріна до них промвляє сам більшовизм.

Саме у цей тоді — за капітуляції перед Куо-мін-тангом — Мао вперше висловив свою незгоду. Вона не була безпосередньою, та все ж була рішучою й катеґоричною. У другій половині 1925 і на початку 1926 Мао провів багато часу в своїй рідній провінції Хунань, де орґанізовував селянські повстання і брав участь у роботі комуністів у Кантоні та Шанхаї, де представляв партію у проводі Куо-мін-тангу. Його досвід започаткував оцінку суспільної ситуації (надто клясової боротьби на селі), зафіксованої у двох статтях — «Аналіза кляс китайського суспільства» (березень 1926) і «Доповідь про селянський рух у провінції Хунань» (березень 1927). Він не намагався ретельно вивчати соціяльну структуру Китаю чи критикувати партійну лінію, але його позиція суперечила — приховано, але невідворотно — всім пунктам політики партії і Комінтерну.

«В історії ще не було такого,— писав він у березні 1926,— щоб революцію, яку революційна партія повела хибним шляхом, не зазнала поразки. Щоб бути певними, що ми не поведемо революцію неправильним шляхом, ‹…› маємо гуртувати навколо себе наших справжніх друзів, щоби вдарити по наших справжніх ворогах. ‹…› [Ми маємо відріжняти] справжніх друзів від справжніх ворогів». «Справжніми друзями» революційного пролєтаріяту були незаможні селяни та напівпролєтарський елємент на селі, «справжніми ворогами» — землевласники, заможні селяни, буржуазія, праве крило Куо-мін-тангу. Мао охарактеризував поведінку всіх цих кляс і ґруп, не мавши щодо них жадних ілюзій,— охарактеризував з такою певністю, що — з огляду на сказане ним — «блок чотирьох кляс», підпорядкування партії Куо-мін-тангу й ідея стримування революції в буржуазних межах були просто абсурдними, самогубними для партії та революції. Він ще не відвертався від міста й не повертався у бік села, як зробить згодом, але дедалі уважніше прислухався до прагнень селян і придивлявся до їхніх дій, уважніше, ніж до робітничого руху. Проте він продовжував наполягати — цілком у дусі Лєніна — на керівній ролі робітників у революції; це відображає фактичні стосунки між робітниками та селянами у тогочасних подіях.

Тоді у Радянському Союзі так говорили лише троцькісти та зіновієвці.⁷ В Мао було щось від «троцькістського» Журдена, що не усвідомлював справжнього сенсу своїх слів. Його роля у партії не було такою помітною, щоб Комінтерн звернув увагу на його єресь, але вже 1928 року він вступив у конфлікт з Центральним Комітетом КПК й особисто Чен Ту-хсю, беззаперечним лідером партії та інтелєктуальним і політичним орієнтиром для самого Мао. У «Доповіді про селянський рух у провінції Хунань», написаній незадовго до державного перевороту Чан Кай-шека, Мао обурився тими керівниками Куо-мін-тангу та «партійними товаришами», що намагалися приручити аґрарну революцію та зупинити її. «Цілком очевидно,— зазначає він,— що так думає й кляса землевласників,.. так думають контрреволюціонери. Товариші не повинні повторювати цих нісенітниць. Якщо хтось додержує певних революційних поглядів і буде в селі бодай недовго, він може тільки радіти, бачивши, як багато мільйонів колись закріпачених селян квитуються зі своїми найгіршими ворогами… Всі товариші мають розуміти, що наша національна революція не може відбутися без великого повстання на селі,.. і всі мають підтримати це повстання, інакше вони стануть на бік контрреволюції». Це вартувало Мао його місця у Центральному Комітеті. За рік він повернеться до ЦК, але цей радикалізм або «чистий лєнінізм» він збереже навіть попри пізніші ідейні нашарування, а за… тридцять шість років його звинуватять у троцькізмі через це.

Справжній маоїзм зайшов саме з поразки революції, і саме тоді він набув тих особливих рис, що відріжняють його від усіх инших течій комунізму та від лєнінізму.

По поразці китайські комуністи заходилися аналізувати свої дії. Коли вони дізналися правду про боротьбу за Китай, що вона точилась у російському Політбюро, їхня реакція була суперечливою. Чен Ту-хсю з жалем визнав, що він вів партію хибним шляхом, але додав, що він сам (і Центральний Комітет) був дезорієнтований Москвою. Розкриваючи всі драматичні перипетії внутрішньої історії революції, розповідаючи про тиск на нього та шантаж з боку Москви, він визнав, що у китайському питанні рацію мав самий Троцький. За це Чена Ту-хсю виключили з партії; його почав цькувати та переслідувати як Куо-мін-танг, так і Комінтерн.⁸ Чен Ту-хсю і кілька його товаришів, покликаючися на російську революцію (та слідуючи вказівкам Троцького), пророкували період політичного занепаду, інтервал між двома революціями і пропонували діяти так, як більшовики діяли у період між 1907 і 1917, себто відступити, вгризтися в землю та закріпитися у гурті промислових робітників, відвоювати та утримувати опорні пункти в містах, що стануть головними центрами наступної революції, поєднати підпільну роботу з відкритою пропаґандою й аґітацією, боротися за задовільнення «часткових вимог», за підвищення зарплат і за демократичні свободи, виступати за об’єднання Китаю і скликання національних установчих зборів, підтримувати боротьбу селян, використовувати будь-яке незадоволення диктатурою Чан Кай-шека та в такий спосіб набиратися сил для наступної революції, що нарешті буде тією безперервною революцією, що її віщували Лєнін і Троцький.

Це була — принаймні теоретично — всеохопна перспектива та притомна проґрама дій. Те, що запропонував — через своїх призначенців Лі Лі-сана і Вана Міна — Комінтерн, було геть непослідовним поєднанням опортунізму з ультралівою тактикою, що мало обґрунтувати політику 1925—1927 рр. і зберегти репутацію Сталінові. Канон стверджував, що наступна революція також буде «буржуазно-демократичною»; надалі канон можна використати, щоб обґрунтувати повернення до політики співпраці з Куо-мін-тангом і відновлення «блоку чотирьох кляс» (очевидно, навіть підчас ультралівих зиґзаґів Сталін мав цю політику про чорну годину). Тим часом Комінтерн, заперечуючи поразку китайської революції, закликав китайську компартію орґанізовувати пропащі перевороти та збройні повстання. Ця тактика, що застосовувалася від збройного повстання у Кантоні в грудні 1927, добре вписувалася у нову «ґенеральну лінію» Комінтерну, що полягала в підготовці до неминучої революції як на Сході, так і на Заході, у заклику до «безпосередньої боротьби за владу», відкиданні будь-яких сполучених фронтів соціялістів і комуністів у Европі, відмові від захисту демократичних свобод, гаслах про соціял-фашизм тощо. У Німеччині ця політика призвела до катастрофи 1933 року. В Китаї безнадійні повстання, перевороти й инші божевільні авантюри деморалізували та дезорґанізували рештки китайського робітничого руху після поразки 1927 року.

Саме на цьому тлі народився маоїзм. Хоча його офіційні історики (і сам Мао) ніколи цього не визнавали, Мао поділяв думку Чен Ту-хсю, що революція западається і що попереду політичне заспокоєння. Він відкидав комінтернівську ультраліву тактику — від Кантонського повстання до ріжних варіантів «лі лі-санізму». Проте він вважав, що комунізм ще не скоро зможе закріпитися у містах і відвоювати позиції серед робітничої кляси, і це, на його думку, було моральною поразкою — наслідком «уходництва» у 1925—1927 рр. Він ще сподівався, що врешті-решт міський пролєтаріят зможе знову повстати, але він зважав виключно на селянство, що не припиняло боротися і бунтувати. Те, що вважалося лише аґрарним «акомпанементом» революції у містах, продовжувало гудіти — гучно та пристрасно — після того, як у містах все вщухло. Чи не може бути так, гадав Мао, що це був не просто «акомпанемент»? Чи не були селянські повстання не просто відлунням революційної хвилі, але початком нової революції, що в ній головним театром дій буде селянський Китай?

Нехай історики маоїзму вивчають, як саме Мао впевнився в цих думках. Досить нагадати, що наприкінці 1927 року, після суперечки з Центральним Комітетом, він поїхав до своєї рідної провінції Хунань; потім, після поразки «повстання осіннього врожаю», він на чолі невеличких збройних підрозділів відступив у гори на кордоні Хунаня та Цзянсі і вже звідти закликав Центральний Комітет «вивести всю партію» — її штаб і кадри — «з міст на село». Офіційні китайські підручники сьогодні твердять, що вже у 1927—1928 рр. Мао запронував далекоглядну стратеґію, що двадцять років потому стала переможною. Тогочасні твори Мао вказують на те, що спочатку він думав про «відступ на село» як про тимчасову необхідність і, можливо, ризиковану гру, але не таку ризиковану, як відчайдушні спроби підняти міських робітників на нові повстання. Він повсякчас наголошував на тому, що «червона база», створена ним і Чу Техом в горах Хунаня і Цзянсі, є лише «тимчасовою схованкою» для революційних сил.⁹ Одначе ця тимчасова необхідність вже оприявнювала пізнішу маоїстську стратеґію. Партійне керівництво — як «опортуністи», так і «радикали» — відкинуло поради Мао, вважаючи, що прийняти їх означає порвати з лєнінізмом. І дійсно, хто може уявити Лєініна, що після поразки 1905 року «виводить партію» із Санкт-Петербурґа та Москви і йде на чолі невеличких збройних загонів у сільську місцевість на Кавказ, Урал чи у Сибір? Марксистська традиція, що в ній провідне місце має ідея принципової ваги міста в сучасній революції, вкоренилася у російському соціялізмі надто глибоко, щоб якась російська соціялістична ґрупа думала про инші заходи. Про це не думали навіть соціялісти-революціонери, наступники народників — сільських соціялістів.

Мао потроху усвідомлював значення власних дій і, обґрунтовуючи «вихід із міст», дедалі частіше відкрито визнавав селянство єдиною активною силою революції, аж поки фактично не відвернувся від міської робітничої кляси. Він сприймав свій новий «шлях до соціялізму» як «унікальне китайське явище», можливе лише в одній країні, що вона ані була вповні незалежною, ані перебувала під владою якоїсь однієї імперіялістичної країни, а була ареною жорстокої конкурентної боротьби між кількома державами (кожна з яких мала свою зону впливу) та власними мілітаристами, компрадорами та маріонетковими правителями. Ця конкуренція — стверджував він — унеможливила національне об’єднання Китаю; Куо-мін-танг не зможе об’єднатися та нормально керувати державою, як не змогли цього зробити попередні уряди. Чан Кай-шек міг кількома військовими ударами розбити зосереджену силу міських робітників, але він не міг зробити те саме з селянами, що вони, бувши розсередженими, були менш вразливими до білого терору та могли боротися багато років. На селі завжди істнуватимуть «очаги», що в них революційні сили можуть вижити, вирости та зміцнитися. Відмовляючись від перспективи революційного підйому в містах, маоїзм числив на безперервність аґрарної революції.

Мао припустив, що між розгромленою революцією в містах і немічною контрреволюцією утвориться пат, і він триватиме стільки, стільки істнуватиме нестійка рівновага між розділеними імперіялізмами, кволою буржуазією Куо-мін-тангу та байдужою робітничою клясою. Пат дозволить селянству вивільнити революційну енерґію, а також дасть змогу підтримати комуністів і їхні «червоні бази» — ці розкидані по країні острівці нового ладу. З огляду на це, він (1930 року) окреслив міжнародні перспективи комунізму.

«Сьогодні суб’єктивні сили китайської революції слабкі, але одночасно слабка й вся орґанізація реакційних панівних кляс, ‹…› заснована на відсталій та неміцній суспільно-політичній системі. ‹…› Хоча тепер суб’єктивні сили революції у країнах Західної Европи, можливо, й міцніші, ніж в Китаї, але оскільки в цих країнах сили реакційних панівних кляс набагато більші за сили реакційних панівних кляс Китаю, у Західній Европі революція не може розпочатися негайно. ‹…› Революція в Китаї, безсумнівно, відбудеться раніше, ніж у Західній Европі»¹⁰.

Це припущення, таке характерне для маоїзму, було неориґінальним: схожі думки мали Лєнін, Троцький, Зіновієв і Сталін років на десять раніше.¹¹ Але Мао зробив його наріжним каменем своєї стратеґії тоді, коли на це не наважилась жадна инша школа комуністичної думки. Сьогодні можна сказати, що події повністю підтвердили його здогад. Проте якщо оцінювати орієнтацію і практику маоїзму не через призму минулого, а на тлі ситуації кінця 1920‑х — початку 1930‑х, вони не є такими бездоганними, якими здаються зараз. Можна було б заперечити, що «реакційні панівні кляси» в Західній Европі не були такими вже міцними і що їхню міць можна було захитати, якби сталіністська та соціял-демократична самовбивча політика (пасивність перед лицем нацизму, що вбивається в силу, та фальшиві народні фронти) не були спрямовані на збереження їхньої моці. Можна було би також сказати, що маоїстський шлях китайської революції не конче був детермінований об’єктивною розстановкою суспільних сил, що китайська робітнича кляса могла би знову стати політичною силою, якби Комінтерн безтямно не змарнував її сил та якби китайська компартія не «вийшла з міст» і в цей спосіб не покинула робітників саме тоді, коли вони як ніколи потребували її керівництва. Як часто буває в історії, об’єктивні та суб’єктивні чинники наслідком подій настільки тісно переплелися і переплуталися між собою, що неможливо розплутати їх і точно визначити вагу кожного.

Треба також зауважити, що період середини 1930‑х був для маоїзму надзвичайно важливим: його головні положення випробувалися практично і мало не були спростовані перебігом подій. На півдні Китаю, що ним обмежувалися операції Мао до 1935 року, селянство у численних повстаннях остаточно підупало на силі і було роздушене каральними експедиціями Чан Кай-шека. «Червоні бази» (Хунань і Цзянсі), що трималися проти винищувальних нападів протягом семи років, були придушені блокадою та виснажені війною. Мао та Чу Те лише спромоглися вивести партизан з пастки та піти з ними у «великий похід». Цим вони визнали свою поразку в тій частині Китаю, що була головним театром їхніх дій. Скидалось на те, що контрреволюція, замість бути кволою на селі, продемонструвала серйозну силу та здобула рішучу перевагу. Тим часом робітники Шанхаю та инших узбережних міст показали, що вони нескорені, та вийшли на масові страйки і демонстрації. Одначе без компетентного керівництва та орґанізації вони постійно зазнавали поразок. Маоїстські історики цю главу в історії міського руху повивають туманом саме тому, що вона порушує питання, чи не могла ця боротьба міських робітників за вмілого керівництва створити нову революційну ситуацію набагато раніше, ніж вона склалася завдяки боротьбі на селі. Чи конечним було те, що період між двома революціями протривав не десять років, як колись у Росії, а на майже вдвічі більше? Чи вплинув на це маоїстський «відступ з міст»? Хай там що (історики можуть питати, але відповісти не можуть), але близько 1935 року маоїстська стратеґія була не межі поразки та майже повного зведення на пси. Наводимо це не для полєміки: ці факти  наводять на висновок надзвичайної ваги — маоїзм як революційна стратеґія своїм втіленням неабияк завдячує складному та майже не передбачуваному збігу обставин.

1935 року Мао вийшов із глухого кута почерез «великий похід», що відтоді став героїчною лєґендою китайського комунізму. Втім, наприкінці «великого походу» Мао командував тільки десятою частиною від тих сил, що він мав до походу — 30 тис. чол. з 300 тис.¹² Що врятувало маоїзм і визначило його подальшу еволюцію — крім, звісно, його героїчної воли до життя — це, по-перше, японське вторгнення і, по-друге, зумисна деіндустріялізація японськими загарбниками узбережного Китаю. Напад японців загострив протиріччя між імперіялістичними державами та зупинив об’єднання Китаю під проводом Куо-мін-танга. У цей спосіб він виявив слабкість реакційних панівних кляс, на що Мао і числив. Північний Китай охопив хаос: Куо-мін-танг був неспроможний відновити свою військову владу над територією та запобігти появі та зміцненню північних «совітів». Маоїзм черпав свіжі сили з нездатности Куо-мін-тангу забезпечити національну незалежність і з власної революційно-патріотичної, «якобінської» позиції у війні з Японією. З иншого боку, по систематичній деіндустріалізації побережного Китаю нечисленна робітнича кляса залишила політичну сцену. Оскільки японці демонтували промислові підприємства в Шанхаї та инших містах, робітники розпорошилися, стали деклясованими або попрямували на село.¹³ Цей факт є своєрідним підтвердженням правильности маоїстської аналізи. Відтепер ніхто не може сподіватися на підйом нової «пролєтарської хвилі» в містах. Не випадає чекати на повторення у наступній революції розстановки клясових сил 1925—1927 рр. Марксистсько-лєнінську схему клясової боротьби тепер неможливо застосувати в Китаї. Селяни були єдиною силою, що боролася за підрив істнучого ладу, і партія Мао згуртувала їхню бунтарську енерґію та озброїла їх. Саме тоді, наприкінці 1930‑х, Мао остаточно сформулював головний і найориґінальніший принцип своєї стратеґії: китайську революцію, на відміну від инших революцій, треба нести до міст із села.¹⁴

Від самого першу відношення між маоїзмом і сталінізмом були неоднозначними. Що спонукало маоїзм прибрати захисні кольорів сталінізму, цілком ясно. Наприкінці 1930‑х Мао та його товариші добре розуміли вагу впливу на китайські справи, що його уряд Сталіна здійснюватиме по другій світовій війні, й боялися, що він впливатиме задля досягнення власних цілей, як це було в 1925—1927 рр. Усвідомлювали вони і свою залежність від доброї воли Москви; проте вони були рішуче хотіли боронити Москві використати себе, як вона використала Чен Ту-хсю, Лі Лі-сана та Ван Міна. Вони хотіли унеможливити зупинку китайської революції. Отже, китайські комуністи вели надзвичайно складну гру — додержувати своєї стратеґії, не викликаючи при цьому у Сталіна ні підозри, ні гніву. Сталін не міг цього геть не розуміти. І все ж Комінтерн ані санкціонував, ані засуджував «немарксистську» та «нелєнінську» стратеґію. Сталін не потерпів би чогось схожого на маоїстську єресь у жадній компартії, що діяла у якомусь куточку світу, що його він вважав для себе важливим. Але маоїзм з’явився на землях, що для Сталіна були далекою периферією, і Мао поводився так, як колись поводилися деякі єретики католицької церкви, коли вони, кидаючи виклик місцевому єпископу чи кардиналу, ретельно уникали суперечити самому римському папі. Пізніше, коли маоїзм наблизився до центру китайської політики, він вже надто сильно зміцнився, при цьому бувши — позірно — цілковито покірним перед Сталіним, що той дійшов висновку про ризикованість і непотрібність відлучення Мао від «церкви». Сам Сталін аж до 1948 року не вірив, що партизани Мао годні завоювати весь Китай і здійснити революцію; він думав використати їх для торгівлі або тиску на Чан Кай-шека, якого знову вважав своїм головним союзником ув Азії.

У Комінтерні роки після 1935‑го були новим періодом «поміркованости» — періодом народних фронтів. Перекладаючи мовою китайських реалій, політика народних фронтів означала відродження «блоку чотирьох кляс» і «дружби» між Куо-мін-тангом і комуністами — цього разу в рамках спільного фронту проти японських загарбників. «Ідеолоґічним» виправданням цього повороту політики був старий канон, що його ніколи не полишали, про суто буржуазно-демократичний характер китайської революції, а цей канон тепер накидали ще наполегливіше, ніж досі. Для маоїзму, що був у стані громадянської війни з Куо-мін-тангом, виконання нових вказівок Комінтерну стало суворим іспитом. Тільки показово беззастережне прийняття комінтернівської лінії могло свідчити, що Мао та його товариші вірні сталінізмові. Так, Мао «пом’якшив» свій режим у Єнані, свою пропаґанду й аґітацію; він звернувся до Куо-мін-тангу із закликом до патріотичної солідарности та спільних дій проти Японії та навіть використав свій вплив для збереження позиції Чан Кай-шека та, імовірно, його життя підчас Сіянського інциденту. Проте партизани ніколи не віддали Куо-мін-тангові ані крихти своєї території та влади.

Проте сталінізм Мао був до певної міри більшим за мімікрію. Наполегливість, з якою Мао знову і знову твердив про суто буржуазний характер китайської революції, не суперечила повному ототожненню його партизанів із селянством. Для величезної маси селян перспектива «безперервної революції», себто революції, що розв’яже земельне питання, об’єднає Китай і відкриє шлях до соціялізму, або не мала сенсу, або була неприйнятною. У відсталому, доіндустріяльному суспільстві Шеньсі та Нінся, що на них поширювалась влада Мао підчас Єнанського періоду, не можна було здійснити якісь соціялістичні заходи. Тільки після завоювання міст 1949 року маоїзм підліг диктатові неминучої безперервної (перманентної) революції.

З теоретично-марксистського огляду центральне питання, що його порушили всі ці події, було таким: як партія, що так довго будувала свою базу виключно серед селян і діяла без підтримки промислової робітничої кляси, могла вийти за межі «буржуазного» аґрарного бунту та розпочати соціялістичний етап революції. Комуністичні автори досі уникали обговорення цього гострого питання, що уможливлювало монополізацію його «марксолоґами»-антикомуністами. Чи не спростував перебіг подій у Китаї, стверджують останні, раз і назавжди всі марксистські та лєнінські концепції революції та соціялізму? Звісно, ідея пролєтарської революції в Китаї належить до мітолоґії, і, звичайно, китайський досвід вказує на те, що і російська революція була справою — «жадібної до влади», «тоталітарної» — інтеліґенції, що використала робітників та їхні нібито соціялістичні прагнення тільки як ідеолоґічне прикриття своїх власних амбіцій. Єдине досягнення обох революцій — квапно зазначає, наприклад, монсеньйор Реймон Арон,— зміна правлячих верхівок (еліт). Це звичайно чути від будь-кого, хто вчився у Парето і Макса Вебера. (Навіть такий автор, як покійний Чарльз Райт Міллс, переконаний у важливості марксизму для вивчення питань нашого часу, дійшов висновку, що справжнім історичним революційним «суб’єктом» є не робітнича кляса, а революційна інтеліґенція.) Колишні марксисти, що виявили, що соціялізм був «ілюзією нашого часу», а дійсність, що він її ховає, є державним капіталізмом або бюрократичним колєктивізмом, згадують стару марксистську дилему, що «соціялізм або буде справою рук робітників, або його не буде взагалі». Як же, питають вони, можна загалом говорити про революцію, що в ній робітники не брали участи, як про соціялістичну? В иншому контексті та на иншому рівні арґументації постає питання, чи відомий спір між російськими народниками та марксистами про відносну ролю робітників і селян у сучасній революції не остаточно вирішений тепер так само безповоротно, як ще зовсім недавно він здавався нерозв’язним? Навіть якщо марксисти були праві щодо Росії, чи не реабілітовано народників у Китаї? Чи тамтешнє селянство не показало себе єдиною революційною клясою, вирішальною силою соціялізму?

Звісно, досягнення маоїзму вказують на необхідність критичного перегляду звичних марксистських положень і доводів. Цю потребу оприявнює і оцінка Троцьким маоїзму в 1930‑ті. Усвідомлюючи всю глибину аґрарного перевороту в Китаї, даючи належну оцінку відступу маоїстів з міст, він рішуче заперечив можливість доведення китайської революції до кінця без попереднього відродження революційного руху в гурті міських робітників. Він побоювався, що маоїзм попри його комуністичне походження міг так асимілюватися із селянством, що перетворився б на їхній рупор — захисника дрібних сільських власників. Якби це сталось, продовжував Троцький, партизани Мао, входячи в міста, зіткнулися би з міським пролєтаріятом і перетворилися би на контрреволюційний чинник, особливо в той надзвичайно важливий момент, коли революція переходитиме від буржуазної фази до соціялістичної. Аналізу Троцького, що в ній безпомильно можна розчути луну десятиріч спорів між російськими марксистами і народниками та досвіду російської революції, було доведено до абсурду деякими його китайськими послідовниками, що звинуватили маоїстів у тому, що їхня перемога 1949 року була «буржуазною і сталіністською контрреволюцією».¹⁵

Явище сучасної, соціялістичної (чи нехай навіть «бюрократично-колєктивістської») революції, що в ній робітнича кляса не була головною рушійною силою, дійсно не мала прецедентів в історії. Що вивело китайську революцію за буржуазну фазу? Селянство було зацікавлене перерозподілити землю, скасувати чи зменшити ренту та борги, повалити владу землевласників і лихварів — словом, у «буржуазно»-аґрарному перевороті. Воно не могли надати революції соціялістичного імпульсу, і маоїзм — поки він вів роботу лише серед селян — не наголошував на перспективі соціялізму в Китаї. Усе змінилося із завоюванням міст і зміцненням маоїстської влади в них. При тому, що політично міста були майже мертвими, хоча ґальванізовані залишки старого робітничого руху де-не-де ворушилися.

Тут ми маємо справу з величезних маштабів явищем «заміщення», себто з дією партії (чи ґрупи лідерів), що представляє — чи заміщає — відсутню або неактивну суспільну клясу. Проблєма відома з історії російської революції, але тут вона постає одмінно. В Росії робітнича кляса не могла не проявити себе як рушійна сила революції, як це було 1917 року. Проте після громадянської війни та повної господарчої розрухи та краху промисловости робітнича кляса зменшилась, розпалась і розпорошилась. Більшовицька партія висунула себе як її locum tenens [тимчасового заступника.— пер.], а також як опікуна й охоронця революції. Якщо більшовицька партія взяла на себе цю ролю тільки за кілька років по революції, маоїзм взяв її на себе до революції і підчас неї. (І Мао та його товариші зробили це без жадних докорів чи мук сумління, що турбували лєнінську партію.)

Ліберальні чи «радикальні» паретисти, якщо вони бачать в цьому новий доказ того, що досягнення революції — зміна правлячих верхівок, мають у цьому разі пояснити, чому маоїстське керівництво було налаштоване довести революцією до соціялістичного (чи колєктивістського) етапу замість того, щоби утримати її в буржуазних межах? Чому китайська комуністична «еліта» поводилася не так, як «еліта» Куо-мін-тангу? Це навіть не зміна старої і «підтоптаної» верхівки «молодою», адже обидві «еліти» були сучасницями та вийшли на політичну арену майже одночасно. Чому ж Мао та його товариші дали Китаю новий суспільний лад, тоді як Чан Кай-шек і його друзі безпорадно борсалися в уламках старого? І як пояснити строгий, пуританський бойовий дух маоїзму та загальновідому корупцію в лавах Куо-мін-тангу? Відповідь, звісно, полягає в тім, що Чан Кай-шек і його люди солідаризувалися з клясами, що за старого ладу мали привілеї, а Мао та його послідовники стали на бік пригноблених. За зміною верхівок стояли глибокі перетворення в самій основі суспільних відносин у Китаї, занепад одної суспільної кляси та підйом иншої. Ніхто не сумниться в підтримці, що її надавали селяни партизанам упродовж двадцяти двох років збройної боротьби: без цієї підтримки партизани не протрималися би, не здійснили б «великого походу», не змогли би перенести свої бази з одного кінця Китаю в инший, не вистояли би перед більшою військовою міццю Куо-мін-тангу, не відбили би стільки «знищувальних операцій» тощо. Зв’язки між партизанами та селянами були такими міцними та тісними, що був час, коли в Мао вбачали — як союзники, так і противники — не керівника комуністичної партії, а ватажка маштабної жакерії, такого собі китайського Пуґачьова.

Одначе цей китайський Пуґачьов — чи радше над-Пуґачьов — пройшов школу лєнінізму, і неважливо, наскільки він відхилявся від нього в своєму способі дії: загальні ідеї лєнінізму продовжували керувати його думками та вчинками. Він не полишив своєї відданости тій думці, що майбутнє китайського господарства пов’язане з колєктивістським ладом. Як я вже зазначав в иншому місці, «революційна геґемонія Радянського Союзу досягла [попри створені Сталіним перепони] того, що в иншому випадку могли досягти тільки китайські робітники, себто вона підштовхнула китайську революцію в антибуржуазному та соціялістичному напрямку. За умов, коли китайський пролєтаріят був розпорошений, майже відсутній на політичній арені, сила тяжіння Радянського Союзу перетворила партизанські армії Мао на рушійні сили колєктивістських перетворень»¹⁶.

Такого своєрідного переплетення національних і міжнародних чинників у революції не могло бути передбачено в жадному підручнику марксизму: Мао не підлягає якійсь заздалегідь продуманій теоретичній схемі. Чи спростовує це марксистську аналізу суспільства та концепцію соціялізму? Коли Маркс й Енґельс говорили про робітничу клясу як про рушійну силу соціялізму, вони вочевидь передбачали наявність цієї кляси. Їхню ідею неможливо було прикласти до доіндустріяльного суспільства, що в ньому такої кляси не було. Треба нагадати, що вони самі неодноразово вказували на це і що вони навіть припускали можливість такої революції, як китайська. Це можна знайти в їхній кореспонденції із російськими народниками в 1870‑х і 1880‑х. Народники, як ми знаємо, вважали за основну революційну силу в Росії селянство: промислової робітничої кляси в їхній країні ще не було. Вони сподівались, що, зберігши общину (селянську громаду), мужицька Росія могла би знайти свій особливий шлях до соціялізму та уникнути капіталістичного розвитку. Маркс з Енґельсом не відкидали цих надій як безпідставних. Навпаки, у відомому листі з 1877 року, надісланому в «Отечественные записки», Маркс заявив, що Росія має найкращий шанс, що його коли-небудь давала історія, уникнути всіх рокових поневірянь капіталістичного ладу і що навіть як доіндустріяльна, аґрарна країна вона могла би розпочати рух до соціялізму. Для цього, як він уважав, треба було одного — Західна Европа має здійснити соціялістичну революцію до того, як Росія стане на капіталістичний шлях розвитку. На Росію тоді впливатиме сила тяжіння европейської розвиненої, соціялістичної економіки. Маркс повторив свою думку кількома роками пізніше в спорі з Вєрою Засуліч, зазначивши, що його схема суспільного розвитку та революції, викладена в «Капіталі» та инших творах, стосується Західної Европи, а Росія могла би розвиватися иншим шляхом. Енґельс схоже висловлювався навіть після Марксової смерти¹⁷.

Все це добре відомо та неодноразово обговорюване. Меншою мірою зрозуміло приховане значення цієї арґументації. Як Мао бачив суспільні союзи в гіпотетичній російській революції, що її він збирався здійснити? Очевидно, що він не бачив у промисловій робітничій клясі головної рушійної сили революції. Вона могла знайти ширшу базу тільки в селянстві. Керівники селянських мас мають бути схожими на народників — вихідців з інтеліґенції, що пройшли певну марксистську школу, сприйняли суспільний ідеал і вважають себе опікунами пригноблених кляс російського суспільства. Народники, звісно, були клясичними заступниками, надзамісниками, що діяли як locum tenens відсутньої робітничої кляси та пасивного селянства (мужики їх не підтримували) та обстоювали те, що вони вважали поступовими інтересами всього суспільства. Проте Маркс й Енґельс заохочували їхні дії і вірили, що вони могли би бути пожитніми, якби соціялістична революція у розвиненіших країнах встигла докорінно змінити міжнародну перспективну.

Справді, Марксів сценарій не зміг матеріялізуватися у Росії. Енґельс згодом зазначав, що західна робітнича кляса була «занадто неквапливою» у здійсненні революції, а тим часом Росія вийшла на капіталістичний шлах розвитку. Але у незрівнянно більшому маштабі та в новий міжнародній ситуації цей сценарій матеріялізувався у Китаї. Треба зазначити, що маоїсти набагато певніше спиралися на селянство, ніж народники, що їхня соціялістична свідомість була набагато більш зрілою (вони брали участь у масовому русі, а не займалися індивідуальним тероризмом) та що, прийшовши до влади, вони могли розраховувати на підтримку з боку розвиненішого колєктивістського ладу СРСР, що він навіть як економічна сила поступово виходив на друге місце в світі. Проголошуючи, що соціялізм може бути справою тільки робітників, марксизм не заперечував можливости початку соціялістичної революції у відсталих доіндустріяльних країнах. Але навіть у таких державах робітнича кляса залишається головним «суб’єктом» соціялістичних перетворень у тому сенсі, що зрілий соціялізм неможливий без індустріялізації, без зростання робітничої кляси та наполегливого протистояння з будь-якою постреволюційною бюрократією, словом, без дійсного соціяльного та політичного піднесення «пролєтаріяту» в посткапіталістичному суспільстві.

Маоїзм у його сьогоднішньому вигляді кристалізувався в постреволюційний період, що триває вже майже п’ятнадцять років. Та, взявши владу, китайські комуністи не змінили своєї долі конечно та рішуче, як це було з більшовиками: навіть бувши партизанами, вони контролювали значні території; їхні керівники і кадри до того, як стати повноправними правителями, були напівправителями-напівзлочинцями. Перемігши в національному маштабі, партія мала стати «міською партією» та вирішити цілу низку нових завдань. Але щодо управління вона менше залежала від старої бюрократії, аніж більшовики, а тому, напевне, була менш вразливою для впливу ідеолоґічно чужих елєментів.

Нажаль, тут не можна бути ані катеґоричним, ані точним, тому що маоїсти не розповідають про себе. Все аж так повито таємничістю, що ми майже не знаємо, чи поліпшується життя робітників і селян, чи вживано заходів для уникнення катастрофічного погіршення їхнього життя. Немає марксистської традиції, норм внутріпартійної свободи, «внутрішньої історії» перших п’ятнадцяти років їхнього правління, що про них ми могли би знати, як ми знаємо з офіційних більшовицьких джерел про перші роки більшовицького режиму. Проте коли порівнювати маоїзм і більшовизм (що на них можна подивитися приблизно з того самого часового відтинку по революції), коли порівнювати Китай 1963—1964 рр. і Радянський Союз початку 1930‑х, спираючися на загальновідомі факти, побачимо важливу схожість, ріжницю та контрасти, що допоможе вияснити розвиток маоїзму в пореволюційний час.

Загальником стала думка, що китайська революція сталась у суспільно-економічному середовищі набагато відсталішому за російське. Китайське промислове виробництво ніколи не перевищувало десятої частки російського, себто безкінечної мізерної величини, якщо зважати на потребу набагато чисельнішого населення. Панування архаїчних сільських структур у суспільстві була майже абсолютним. Китайське селянство було навіть більш відсталим, ніж російське (хоча, на відміну від останнього, воно не знало століть кріпацтва; і це проявляється у кращих рисах його характеру — у його більшій незалежності, тверезості, працьовитості). Одвічна економічна технічна та суспільна інертність, стійкі пережитки племінного ладу, деспотичні культи предків, непорушні впродовж тисячоліть реліґійні практики — все це надзвичайно ускладнювало завдання, що їх мала вирішити китайська революція, та впливало на сам маоїзм, його методи управління й ідеолоґічні установки. Взявшись до індустріялізації Китаю, маоїзм мав розпочинати первісну акумуляцію капіталу з рівня, нижчого за рівень, що з нього акумуляція розпочалась у Росії. Неймовірний брак усіх матеріяльних і культурних ресурсів унеобхіднив нерівномірний розподіл товарів, постання привілейованих ґруп і підйом нової бюрократії. Національна історія, звичаї та традиції (в тому числі великий вплив конфуціянства та даосизму) позначилися на патріярхальному характері маоїстського уряду, ієрархічному стилі роботи та пропаґанди серед мас, а також на чарівній аурі, що оточує вождя. Подібно до сталінізму (а також почасти під його впливом), маоїзм не дозволяє відкрито дискутувати чи критикувати свого первосвященика й гієрархів. І те, що впродовж двох десятиріч, до приходу до влади, партія істнувала як військова орґанізація, сприяло увічненню беззаперечної дисципліни та сліпого послуху в її лавах.

Проте з усією відсталістю середовища, що в ньому тривала китайська революція, вона багатьма сторонами була більш передовою за російську революцію (щоправда, й відбулася після неї). Вона ніколи не перебувала у тій страшній ізоляції, що накинула свої обмеження на свідомість і характер більшовизму та спотворила його. Китайська революція прийшла у світ як частина «соціялістичного табору», що в ньому СРСР був могутнім — хоча й складним — союзником і захисником; навіть відкриті фланги Червоного Китаю певною мірою перебували під захистом хвилі антиімперіялістичного повстання, що ширилося Азією. Хай там як вороже були налаштовані США, маоїстський Китай не мав справи з «хрестовим походом» чотирнадцяти країн, від якого мала боронитися Росія Лєніна та Троцького. Розпочинаючи початкову соціялістичну акумуляцію, Китай міг розраховувати не тільки на свої обмежені ресурси: російська допомога — нехай і обмежена — допомогла урухомити паровий каток індустріялізації. Навіть важливішим за матеріяльну допомогу був російський досвід, що його вивчав Мао: Китай не мусив платити жахливу ціну за право бути першовідкривачем усуспільнення та економічного плянування, як це було з Росією. Його індустріалізація — попри частковий провал «великого стрибка» — проходила рівніше, ніж у Росії перших п’ятирічок. І попри тривалий період природних катаклізмів і поганих врожаїв, Червоний Китай не знав жадного жахливого голоду, що був у Радянському Союзі в 1922 і 1930—1932 рр., коли з голоду померли мільйони людей.

У китайському суспільстві справи геть не стояли так гостро й небезпечно, як у Радянському Союзі. І постреволюційний конфлікт між правителями і підлеглими не був таким жорстоким і траґічним. Маоїзм, мавши владу, мав таку довіру селянства, якої ніколи не мали більшовики. Китайці провели колєктивізацію у менш карколомний і жорстокий спосіб (щоправда, протягом тривалого часу вона була також і менш успішною). Навіть сільські комуни, схоже, не спричинили гострого антаґонізму з селянами, як було за сталінської колєктивізації.

Те, що китайське селянство не довели до смертельної ворожнечі з режимом, вплинуло на поведінку всіх инших суспільних кляс — робітників, що своїм походженнями були з села та відображали його настрої, а також тієї частини інтеліґенції, що мала своє коріння в селі. Аналоґічно китайська буржуазія не була налаштована проти нового режиму так вороже й аґресивно, як свого часу російська буржуазія, що мала за собою підтримку селянства; уряд Мао ставився до буржуазії розсудливіше, ніж Лєнінів уряд: він волів радше викупити малі підприємства та торгівельні фірми, коли це було можливим, ніж експропріювати їх.

Засновки двох революцій ріжняться вирішальним значенням суспільного клімату, що він у Китаї був м’якшим за клімат у Радянському Союзі. В Росії громадянська війна розпочалась після революції, а в Китаї — до революції. Питання, чи вступають комуністи в громадянську війну як правляча партія, чи як одна з опозиційний партій, має велике значення для їхніх подальших стосунків з усіма клясами суспільства. Якщо, як більшовики, вони мають воювати як правляча кляса, тоді саме вони викликають у народу ненависть за руїну, страждання і знегоди громадянської війни: як правило, народний відчай і лють, пробуджені умовами життя, спрямовано проти тих, хто має владу. В 1921—1922 рр. більшовики перебували при владі вже чотири чи п’ять років, впродовж яких вони не могли покращити долю робітників і селян, не могли зробити щось, що унеможливило б її катастрофічне погіршення. «Чи для цього ви робили революцію?» «Ось як більшовики виконують свої обіцянки?» — такими були питання, що їх ставили обурені російські робітники та селяни. Між керівниками і керованими уже утворилася прірва — прірва, що її неможливо було подолати, що на неї більшовики реагували — для самозахисту — панічною недовірою до суспільства і що її вони розширювали та поглиблювали доти, доки не зникла остання можливість ліквідувати її; за сталінського періоду ця прірва сягнула рекордних розмірів.

Натомість у Китаї народ у всій розрусі та злиднях, спричинених громадянською війною, звинувачував уряд Чан Кай-шека. Революція прийшла як заключний акт, а не як початок бойових дій. Узявши владу, комуністи могли одразу приділити всю свою увагу господарським питанням і в конструктивний спосіб використовувати наявні ресурси, так що дуже скоро життя людей почало покращуватися і дедалі кращало. Отже, перші роки нового режиму призвели не до розчарувань, а до того, що люди почали довіряти новій владі. Якщо більшовики розпочали індустріялізацію Росії після того, як вичерпали свій політичний кредит у масах, маоїсти змогли розраховувати на величезний і до того ж збільшуваний кредит. Їм майже не треба було силувати людей, здійснюючи свою честолюбну проґраму. Вони не мали вдаватися до тих нелюдських заходів трудової дисципліни, що їх вживав Сталін щодо робітників, або надсилати каральні експедиції на село, аби забирати зерно, депортувати селян тощо. Лєнін якось сказав, що здійснити революцію в Росії було не важко, але набагато важче побудувати соціялізм, і що в инших країнах буде набагато важче повалити владу буржуазії, але одночасно буде легше впоратися з позитивними завданнями революції. Лєнін висловив цю думку, маючи на оці Західну Европу, але певною мірою це було справедливим щодо Китаю. Хоча матеріяльні ресурси китайської революції були набагато меншими за ресурси російської, але її моральні ресурси були більшими, а для революції, як для війни, чинне Наполеонове правило — моральні фактори співвідносні з матеріяльними як три до одного.

Маоїзм, отже, був не так зацькований страхом, як сталінізм. Як загалом у країні, так і в партії напруження було не таким гострим і руйнівним. Тут парадоксальним чином маоїзм скористав із певних переваг відсталости, тоді як більшовики зазнали невдачі саме через розвиненіший стан. Установлення в Китаї однопартійної системи не спричинилося до такої болючої і драматичної кризи, як у Росії, бо Китай ніколи не знали справжньої багатопартійної системи. Не мав Китай і соціял-демократичної реформістської традиції. Маоїзм ніколи не мав таких впливових опонентів, як ті, що засуджували більшовизм,— не було ні китайських меншовиків, ні соціялістів-революціонерів. І немає марксистської традиції, норм внутріпартійної свободи, практики відкритої дискусії та дисципліни; маоїзм ніколи не конфліктував зі своїм минулим, не знав тих мук, що непокоїли сумління більшовиків, коли ті прийняли однопартійну модель правління. Маоїзм не мав аж такої потреби утискувати щось як всередині самого себе, так і в суспільстві, тоді як Російська Комуністична Партія змарнувала стільки розумової та фізичної енерґії на придушення (і самопридушення).

Також китайська партія не стала безжальним покровителем нерівности та не захищала нову привілейовану страту, як це робила радянська партія. Якщо в Китаї разом із величезною нужденністю і злиднями наново зайшла нерівність, це не супроводжувалося нічим подібним до сталінського шаленого та ганебного наступу на рівність. Усе це допомагає вияснити, чому в постреволюційному суспільстві з’явилася нерівність. Хоча ця «повсюдна нужденність і злидні» є, за Мао, об’єктивними причинами відродження нерівности, гострота й перебіг цього процесу залежать від суб’єктивних людських чинників, таких, як характер правлячої ґрупи, ступень її ототожнення з новою привілейованою стратою та порочність, через яку вона заохочує нерівність. Те, що Мао та його товариші провели більшу частину свого життя серед найбіднішого селянства, ховаючись у горах, сплячи в печерах, воюючи, разом здійснюючи марші та голодуючи, не допускаючи відчуження між офіцерами та рядовими, не допускаючи відмінности у раціоні й уніформі — весь цей незвичний досвід маоїстів, досвід двох десятиріч, що його не має жадна з панівних ґруп, позначився на їхньому характері та певною мірою захищає їх від згубного впливу влади. Характерно, що китайська партія наполягає, щоби робітники розумової праці та високопосадовці періодично (щороку на місячний термін) спускалися зі своїх високих кабінетів на заводи та колгоспи попрацювати фізично, не гублячи у такий спосіб зв’язку з робітниками та селянами. Така практика — іноді дивна своєю формою — не вирішує протиріч між керівниками та керованими, а також між працівниками розумової та ручної праці, але вона може допомогти утримувати ці протиріччя у певних межах; крім того вона вказує на те, що навіть правляча ґрупа віддана ідеї рівноправ’я. (З иншого боку, китайський офіціоз, як і російський, відмовляється розкривати ріжницю в оплаті праці тих, хто отримує найвищу та найнижчу зарплати, що свідчить про те, що він боїться викриття реальних маштабів істнуючої нерівности.)

З огляду на це, що так щасливо відріжняють маоїзм від сталінізму, знову і знову треба нагадувати про ознаки відсталости, що споріднюють його зі сталінізмом. КПК жорстко монолітна, більш монолітна, ніж КПРС сьогодні, в постсталіністський час. Без власної пролєтарської і марксистської, соціял-демократичної традиції, сформованої тоді, коли весь Комуністичний Інтернаціонал уже було сталінізовано, маоїзм народився як моноліт і жив, зростав і розвивався всередині цього моноліту, наче равлик у мушлі. Крім одного потенційно багатого на розмаїття моменту (коли по всьому Китаю мали розцвітати тисячі квітів) маоїзм сприймає монолітність своїх ідей як даність. Безгрішність вождя стверджується так само вперто, як це було колись у Росії, щоправда, впродовж двадцяти п’яти років у ній ніхто серйозно не сумнився. Китайську партію поки що не взяли якісь жахливі судоми, подібні до конвульсій, що колись крутили тілом російської партії. У ній були свої серйозні та вповні не зрозумілі чистки, одна з яких призвела до «ліквідації» Гао Гана 1955 року, але склад панівної ґрупи значно не одмінився від часів революції чи навіть партизанської боротьби. Мао не мусив змагатися із китайським троцьким, бухаріним або зиновієвим. Але й на зборах і конференціях китайської партії не каються огидно розбиті опозиційні лідери, а саме ці каяття затруювали політичне життя СРСР після 1932 року та московські процеси вивершилися саме ними.

Маоїстський виклик Москві як «керівникові» комуністичного руху почасти є результатом зміцнення китайської революції, адже раніше маоїсти не насмілился б цього зробити. Це зміцнення і дедалі більша певність себе проявляються у «зсуві ліворуч» і прагненні говорити від імени всіх бойових елєментів світового комунізму. Тут знову треба порівняти сучасний Китай із Радянським Союзом початку 1930‑х, щоби побачити разючий контраст. Переважним настроєм у Радянському Союзі тоді було морально-політичне виснаження і реакція на послідовний революційний інтернаціоналізм ленінського періоду. В ім’я соціялізму в одній країні правляча ґрупа почала ідеолоґічне «згортання» і шукала способу, аби звільнити Радянський Союз від його обов’язку перед світовою революцією — вже тоді Сталін перейшов до ревізіонізму, в якому Мао сьогодні звинувачує Хрущова. Те, що на приблизно однаковій часовій відстані від революції в Радянському Союзі переважав опортунізм і національний еґоїзм, а китайська партія заявляє про свій радикалізм і пролєтарський інтернаціоналізм, має величезну історичну та політичну вагу.

Ми бачили, як радикальний лєнінізм — то прихований, то такий, що проривається назовні, — був притаманний маоїзмові на всіх етапах його розвитку і у вирішальні моменти не дозволяв йому — під сталінським тиском — підкоритися Куо-мін-тангові чи капітулювати перед ним, залишивши революційний шлях. Саме цей лєнінський елємент у маоїзмі оприявнюється дедалі більше, і, видається, змінює ідейне обличчя китайського комунізму. Якщо у більшовизмі по кількох роках перебування при владі почався моральний занепад, притишився ентузіязм, а його ідейний горизонт звужувався, маоїзм на підйомі, розширює межі та багаж своїх ідей. Розгром офіційного більшовизму символізував палке та злостиве заперечення перманентної (безперервної) революції, що була не тільки троцькістською доктриною, але принципом, що його Лєнінова партія послідовно та пристрасно додержувала в героїчні роки російської революції. Натомість маоїзм тривалий час вперто наполягав на обмеженому буржуазному характері китайської революції; тепер же він урочисто заявляє, що перманентна революція є принципом, за яким він живе, raison d’etre [сенс істнування.— пер.] міжнародного комунізму. Наприкінці своєї кар’єри Мао знову постає в образі троцькістського Журдена, що ним він був на початку. Як Троцький, але не бувши глибоко закоріненим у клясичний марксизм, проте маючи всю повноту влади та всі ресурси, Мао закликає комунізм повернутися до своїх джерел, до непримиренної клясової боротьби, що її обстоювали Маркс і Лєнін¹⁸.

Почасти цей зсув ліворуч пояснюваний ставленням Заходу до Червоного Китаю, чинною американською блокадою, тим, що багато західних держав досі не визнали пекінський уряд і не допускають його до ООН. Не треба забувати, що перша велика хвиля опортунізму прокотилася Радянським Союзом у 1923—1925 після розвалу санітарного кордону Клемансо та Чьорчиля, коли більшість західних держав установила дипломатичні відносини з Москвою. Сприятлива багатьма сторонами, ця зміна міжнародного статусу Радянського Союзу мала хибу — вона заохочувала ґрупу перейти до Realpolitik [реальної політики.— пер.], дистанціюватися від пригноблених кляс і народів світу, піти на суттєві поступки щодо «клясового ворога». Китайська правляча ґрупа ще не мала подібної спокуси. Навпаки, події постійно нагадують їй, що на постійну ворожість капіталізму вона має відповідати тільки рішучим викликом на двобій. Ба більше, ідеолоґічний відступ російської партії також був реакцією на численні поразки, що їх зазнала революція в Німеччині та решті Европи між 1918 і 1923 роками, тоді як бойовий дух маоїстів живиться підйомом антиімперіялізму в Азії. Африці та Латинській Америці. Тут знову Китай користає із того, що він є не першою країною, що стала на шлях соціялізму. Виявляється, капіталістичному світові набагато важче приручити або залякати другу велику революцію століття, ніж стримати — якщо не «відкотити» — першу.

Звісно, розрив між СРСР і КНР може таїти в собі смертельну небезпеку. Як маоїзм реагуватиме на ізоляцію від Радянського Союзу, якщо ізоляція поглиблюватиметься і ставатиме жорсткішою? Яке матиме для нього значення відносна стабілізація «національно-буржуазних» режимів у більшості колишніх колоній і напівколоній? І якщо деякі західні держави — заміть грати проти Китаю — намагатимуться розіграти «китайську карту» проти Радянського Союзу, чи не піддасться Пекін цій спокусі? Відповідь була би очевидною, якби ми точно знали, що маоїстські заяви про революційний інтернаціоналізм є не просто реакцією на західну провокацію, але дійсно відображають настрої китайських мас. Але ми майже нічого не знаємо про це.

Надійність і ефективність китайського заклику повернутися назад до лєнінізму була би більшою, якби маоїзм не намагався порятувати міти заслужено дискредитованого сталінізму. Тут маоїзмові йдеться про самозахист: він має захищати свою історію, свої колишні зобов’язання, свій жорстко ритуальний партійний канон, що він, як будь-який канон, має неодмінно спиратися на формальну безперервність. Непогрішний вождь конче не міг помилятися раніше, коли він вихваляв сталінську ортодоксію. Пошана, що з нею Мао ставився до Сталіна за його життя, зобов’язує його висловлювати повагу Сталіну і по його смерти. Спорідненість маоїзму зі сталінізмом саме в цьому, в потребі підтримувати встановлені культи та маґічні ритуали, що мають вражати темний і невеликий розум. Безперечно, колись Китай переросте ці грубі форми ритуальної ідеолоґії, як переростає їх СРСР, але цей день ще не прийшов. Тимчасом консервативна складова маоїзму, його відсталість конфліктує із динамічною складовою, надто з його революційним інтернаціоналізмом. Подібно до цього неоднорідні елєменти відсталости протирічать поступовим елєментам у КПРС, що нею керує Хрущов. Перспективи були би кращими, коли б ріжноманітні проґресивні течії в обох великих компартіях могли вивільнитися з-під влади обмежуючих ретроґрадних чинників і злитися, — якби китайський запал лєнінського інтернаціоналізму поєднався із завзятим прагненням справжньої і послідовної десталінізації комуністичного руху. Неможливість вивільнити поступ з пут відсталости є тією ціною, що її платить за обмеження революції на кордонах відсталих країн не тільки Росія і Китай, але й усе людство. Проте історія діється саме так, сьогодні ніщо не може прискорити її поступу. Втім, хай якими є протиріччя маоїзму, його мотиви та недоліки, те, що Червоний Китай звертається до світу з гаслом революційного інтернаціоналізму, коли вже давно ніхто не звертався до нього, пропонуючи такі гасла, буде глибоко, широко, позитивно та драматично слідно роки та десятиріччя потому.