«Союз комуністів»¹ — міжнародна робітнича орґанізація, яка при тодішніх, умовах само собою зрозуміло, могла бути тільки таємною, — на конґресі, що відбувся в Лондоні в листопаді 1847 р., доручив нижчепідписаним скласти призначену для оголошення, докладну теоретичну і практичну проґраму партії. Так виник поданий далі «Маніфест», рукопис якого був відправлений до Лондона для надрукування за кілька тижнів до Лютневої революції². Опублікований спочатку німецькою мовою, він був надрукований цією мовою в Німеччині, Анґлії і Америці принаймні в дванадцяти різних виданнях. Анґлійською мовою він з’явився вперше в 1850 р. у Лондоні в «Red Republican» [«Червоному Республіканці»] у перекладі міс Гелен Макферлен, а в 1871 р.ці — щонайменше в трьох різних перекладах в Америці. Французькою мовою він вийшов уперше в Парижі незадовго перед Червневим повстанням 1848 р.³ і недавно — в нью-йоркському «Le Socialiste» [«Соціалісті»]. Готується новий переклад. Польською мовою він вийшов у Лондоні незабаром після першого німецького видання. Російською мовою — в Женеві в 1860-х роках. На датську мову він так само був перекладений незабаром після його появи.

Хоч і як дуже змінилися умови за останні двадцять п’ять років, основні положення, розвинені в цьому «Маніфесті», загалом і в цілому ще й досі зберігають свою цілковиту правильність. Подекуди треба б дещо виправити. Практичне застосування цих основних положень, як заявляє сам «Маніфест», скрізь і завжди залежатиме від наявних історичних обставин, і тому зовсім не слід надавати особливого значення запропонованим в кінці Ⅱ розділу революційним заходам. Це місце довелося б тепер в багатьох відношеннях викласти інакше. При наявності величезного розвитку великої промисловості за останні двадцять п’ять років і ростущої разом з нею партійної орґанізації робітничого класу, при наявності практичного досвіду, спершу Лютневої революції, а ще далеко більше Паризької Комуни, де пролетаріат уперше тримав у руках протягом двох місяців політичну владу,— ця проґрама тепер місцями застаріла. Особливо Комуна дала доказ того, що «робітничий клас не може просто оволодіти готовою державною машиною і пустити її в хід для своїх власних цілей» (див. «Громадянська війна у Франції». Відозва Ґенеральної ради Міжнародного товариства робітників, німецьке видання, стор. 19, де це розвинено докладніше)⁴. Далі, само собою зрозуміло, що критика соціалістичної літератури має для теперішнього часу прогалини, бо вона доведена тільки до 1847 р.; так само і зауваження про ставлення комуністів до різних опозиційних партій (розділ Ⅳ), хоч в основних рисах і тепер ще правильні, в деталях застаріли тепер уже тому, що політичне становище цілком змінилося і історичний розвиток зовсім стер з лиця землі більшість перелічених там партій.

Проте «Маніфест» є історичний документ, і ми вже не вважаємо себе в праві робити в ньому зміни. Одно з пізніших видань вийде, може, з вступом, що заповнить прогалину від 1847 р. до наших днів; теперішнє видання виходить настільки несподівано для нас, що ми не мали часу для цієї роботи.

К. Маркс. Ф. Енґельс

Перше російське видання «Маніфесту комуністичної партії» в перекладі Бакуніна з’явилося на початку 1860-х років, в друкарні «Колокола». Тоді російське видання цієї брошури могло здаватись для Заходу не більше як літературним курйозом. Тепер такий погляд уже неможливий.

Які обмежені були розміри поширення пролетарського руху під час першого опублікування «Маніфесту» (грудень 1847 р.), найкраще показує останній розділ: «Ставлення комуністів до різних опозиційних партій». Тут немає насамперед Росії і Сполучених Штатів. Це був час, коли Росія становила останній великий резерв европейської об’єднаної реакції і коли еміґрація до Сполучених Штатів поглинала надлишкові сили европейського пролетаріату. Обидві країни постачали Европі сировину і одночасно служили ринками для збуту її промислових виробів. Отже, обидві були, так чи інакше, підпорами европейського суспільного порядку.

Як усе це тепер змінилося! Якраз европейська еміґрація зробила можливим колосальний розвиток північноамериканського землеробства, яке своєю конкуренцією розхитує і велику і дрібну земельну власність Европи в самих її основах. Разом з тим вона дала Сполученим Штатам можливість приступити до експлуатації своїх багатющих ресурсів промисловості, і при тому з такою енерґією і в такому масштабі, що це незабаром мусить покласти край промисловій монополії европейського Заходу. А обидві ці обставини зворотно впливають і на Америку в революційному напрямі. Дрібне й середнє землеволодіння фермерів, що живуть з власної праці — ця основа всього політичного ладу Америки — все більше й більше відступає перед конкуренцією велетенських ферм, а одночасно в промислових округах вперше утворюється численний пролетаріат поруч з казковою концентрацією капіталів.

Перейдімо до Росії. Під час революції 1848—1849 р. не тільки европейські монархи, але й европейські буржуа бачили в російському втручанні єдиний порятунок від пролетаріату, який саме тоді щойно починав усвідомлювати свої сили. Вони проголосили царя главою европейської реакції. Тепер він сидить у Гатчині як воєннополонений революції, а Росія становить аванґард революційного руху Европи.

Завданням «Комуністичного маніфесту» було проголосити, що неминуче насувається загибель нинішньої буржуазної власності. Але в Росії, поруч з капіталістичним шахрайством, яке розвивається гарячково швидко, і буржуазним землеволодінням, яке тільки ще утворюється, ми знаходимо більше половини землі в общинному володінні селян.

Отож постає питання: чи може російська селянська община, ця, правда, вже дуже розкладена форма первісного общинного землеволодіння, безпосередньо перейти у вищу комуністичну форму спільної власності, чи вона мусить спершу пройти той самий процес розкладу, який вона проходить в історичному розвитку Заходу?

Єдина можлива тепер відповідь на це питання є ось яка: якщо російська революція стане сиґналом робітничої революції на Заході, так що обидві доповнятимуть одна одну, тоді теперішнє російське общинне землеволодіння зможе послужити вихідною точкою комуністичного розвитку.

К. Маркс. Ф. Енґельс
Лондон, 21 січня 1882 р.

Передмову до теперішнього видання мені доводиться, на жаль, підписувати самому. Маркс,— людина, якій весь робітничий клас Европи і Америки завдячує більше, ніж будь-кому іншому,— Маркс спочиває на Гайґетському кладовищі, і над його могилою росте вже перша трава.⁵ Після його смерті вже зовсім не може бути мови про перероблення або доповнення «Маніфесту». Тим більше вважаю я за потрібне ще раз виразно заявити тут ось що:

Основна думка, яка червоною ниткою проходить через увесь «Маніфест», а саме: що економічне виробництво і з неминучістю випливаюча з нього структура суспільства кожної історичної епохи становлять основу політичної і інтелектуальної історії цієї епохи; що, відповідно до цього, від часу розкладу первісного общинного землеволодіння, вся історія була історією класової боротьби, боротьби між експлуатованими і експлуатуючими, підлеглими і пануючими класами на різних ступенях суспільного розвитку і що тепер ця боротьба досягла ступеня, коли експлуатований і гноблений клас (пролетаріат) уже не може визволитися від того класу, що експлуатує і гнобить його (буржуазії), не визволяючи разом з тим назавжди всього суспільства від експлуатації, гноблення і класової боротьби, — ця основна думка належить єдино і виключно Марксові⁶.

Я вже висловлював це не раз, але саме тепер потрібно, щоб це було сказано також у передмові до самого «Маніфесту».

Ф. Енґельс
Лондон, 28 червня 1883 р.

«Маніфест» мав свою власну життьову путь. З ентузіазмом зустрінутий в момент його появи (як це доводять згадані в першій передмові переклади) тоді ще нечисленним аванґардом наукового соціалізму, він незабаром був відтіснений на задній план реакцією, що почалася після поразки паризьких робітників у червні 1848 р., і, нарешті, «на законній підставі» оголошений був поза законом актом засудження кьольнських комуністів у листопаді 1852 р.⁷ Із зникненням з суспільної арени робітничого руху, що почався від часу Лютневої революції, відступив на задній план і «Маніфест».

Коли европейський робітничий клас знову досить зміцнів для нового наступу проти влади пануючих класів, виникло «Міжнародне товариство робітників». Воно мало на меті об’єднати в одну велику армію все боєспроможне робітництво Европи і Америки. Тому воно не могло виходити з викладених у «Маніфесті» принципів. Воно повинне було мати таку проґраму, яка не замикала б дверей анґлійським трейд-юніонам, французьким, бельґійським, італійським і іспанським прудоністам та німецьким лассальянцям⁸. Ця проґрама — пояснювальна записка до статуту Інтернаціоналу⁹ — була складена Марксом з майстерністю, визнаною навіть Бакуніним і анархістами. За єдину ґарантію остаточної перемоги виставлених у «Маніфесті» положень Маркс вважав інтелектуальний розвиток робітничого класу, який неминуче мусив бути плодом об’єднаної діяльності і дискусії. Події і мінливості боротьби проти капіталу, поразки ще більше, ніж успіхи, неминуче мусили з’ясувати борцям недостатність тих всецілющих знахарських ліків, яких вони трималися доти, і зробити їхні голови сприйнятливішими для ґрунтовного розуміння справжніх умов визволення робітників. І Маркс мав рацію. Робітничий клас 1874 р., під час розпаду Інтернаціоналу, був зовсім не таким, яким він був у 1864 р., під час заснування його. Прудонізм у романських країнах, специфічне лассальянство в Німеччині були при смерті, і навіть тодішні архіконсервативні анґлійські трейд-юніони поступінно наближалися до того моменту, коли президент їх конґресу в Суансі в 1887 р. міг сказати від їх імени: «Континентальний соціалізм перестав бути для нас страшним». Але в 1887 р. континентальним соціалізмом була вже майже виключно теорія, проголошувана в «Маніфесті». І таким чином історія «Маніфесту» до певної міри відображає історію сучасного робітничого руху, починаючи з 1848 р. Тепер він безсумнівно є найбільш поширений, найбільш інтернаціональний твір усієї соціалістичної літератури, спільна проґрама багатьох мільйонів робітників усіх країн від Сибіру до Каліфорнії.

І все ж у той час, коли він з’явився, ми не могли б назвати його соціалістичним маніфестом. Під соціалістами в 1847 р. розуміли двоякого роду людей. З одного боку, прихильників різних утопічних систем, особливо оуеністів в Анґлії і фур’єристів у Франції; і ті, і другі тоді вже виродилися в прості секти, що ступнево вимирали. З другого боку, під ними розуміли всіляких соціальних знахарів, які хотіли різними всецілющими ліками і всякого роду латаниною усунути соціальні лиха, не завдаючи ні найменшої шкоди капіталові і зискові. В обох випадках це були люди, які стояли поза робітничим рухом і які скорше шукали підтримки у «освічених» класів. Навпаки, та частина робітників, яка, переконавшися в недостатності чисто політичних переворотів, вимагала ґрунтовної перебудови суспільства, — ця частина називала себе тоді комуністичною. Це був ще мало оброблений, лише інстинктивний, іноді трохи грубий комунізм. Але він був досить сильний для того, щоб створити дві системи утопічного комунізму: у Франції — «ікарійський» комунізм Кабе, в Німеччині — комунізм Вейтлінґа. Соціалізм означав у 1847 р. буржуазний рух, а комунізм — робітничий рух. Соціалізм, принаймні на континенті, був прийнятний для буржуазних салонів, а комунізм — якраз навпаки. А тому що ми вже тоді дуже рішуче додержувалися погляду, що «визволення робітників мусить бути ділом самого робітничого класу», то ми ані хвилини не могли сумніватися, яку з двох назв вибрати. Та і після того нам ніколи не спадало на думку зрікатися її.

«Пролетарі всіх країн, єднайтесь!»

Тільки небагато голосів відгукнулося, коли ми 42 роки тому проголосили на весь світ ці слова напередодні першої Паризької революції, в якій пролетаріат виступив з власними вимогами. Але 28 вересня 1864 р. пролетарі більшості західноевропейських країн об’єдналися в славетної пам’яті Міжнародне товариство робітників. Сам Інтернаціонал жив, правда, всього дев’ять років. Але заснований ним вічний союз пролетарів усіх країн ще живе і живе сильніший, ніж будьколи, найкращим доказом чого є саме сьогоднішній день. Бо сьогодні, коли я пишу ці рядки, европейський і американський пролетаріат робить огляд своїх уперше мобілізованих бойових сил, мобілізованих в єдину армію, під єдиним прапором і ради єдиної найближчої мети: ради законодавчого встановлення восьмигодинного нормального робочого дня, проголошеного ще Женевським конґресом Інтернаціоналу в 1866 р. і вдруге — Паризьким робітничим конґресом у 1889 р.¹⁰ І видовище сьогоднішнього дня розкриє капіталістам і землевласникам усіх країн очі на те, що сьогодні пролетарі всіх країн справді об’єднані.

О, коли б Маркс ще стояв поруч зі мною, щоб бачити це на власні очі!

Ф. Енґельс
Лондон, 7 травня 1890 р.

Історія всього дотеперішнього суспільства¹³ є історія боротьби класів.

Вільний і раб, патрицій і плебей¹⁴, феодал і кріпак, цеховий майстер і підмайстер, коротко кажучи, гнобитель і гноблений перебували в постійному антаґонізмі один до одного, вели безупинну, то приховану, то явну боротьбу, боротьбу, яка кожний раз кінчалася революційною перебудовою всього суспільства або спільною загибеллю класів, що боролися.

В попередні епохи історії ми майже повсюди знаходимо цілковите розчленування суспільства на різні стани, різноманітну ґрадацію суспільних становищ. У стародавньому Римі ми маємо патриціїв, вершників, плебеїв, рабів; в середні віки — феодальних панів, васалів, цехових майстрів, підмайстрів, кріпаків, а до того ще майже в кожному з цих класів знов особливі ґрадації.

Сучасне буржуазне суспільство, що виникло з загибелі феодального суспільства, не знищило класових суперечностей. Воно тільки поставило нові класи, нові умови гноблення, нові форми боротьби на місце старих.

Однак, наша епоха, епоха буржуазії, відзначається тим, що вона спростила класові суперечності. Все суспільство все більше і більше розколюється на два великі ворожі табори, на два великі класи, які прямо протистоять один одному — буржуазію і пролетаріат.

З кріпаків середньовіччя утворилося дрібне міщанство перших міст; з цього дрібного міщанства розвинулися перші елементи буржуазії.

Відкриття Америки, морський шлях навколо Африки утворили для ростущої буржуазії нове поле діяльності. Остіндський і китайський ринки, колонізація Америки, обмін з колоніями, збільшення засобів обміну і взагалі товарів створили нечуване доти піднесення торгівлі, судноплавства, промисловості і тим самим швидкий розвиток революційного елементу в феодальному суспільстві, що розпадалося.

Колишній феодальний або цеховий спосіб промислового виробництва був уже недостатній для ростущого разом з новими ринками попиту. Його місце зайняла мануфактура. Цехові майстри були витіснені промисловим середнім станом; поділ праці між різними корпораціями зник перед поділом праці всередині окремої майстерні.

Але ринки весь час зростали, весь час більшав попит. Мануфактурне виробництво теж стало вже недостатнім. Тоді пара і машини революціонізували промислове виробництво. Місце мануфактурного виробництва зайняла сучасна велика промисловість, місце промислового середнього стану зайняли промислові мільйонери, шефи цілих промислових армій, сучасні буржуа.

Велика промисловість створила світовий ринок, який підготувало відкриття Америки. Світовий ринок викликав величезний розвиток торгівлі, судноплавства, сухопутних сполучень. Це в свою чергу вплинуло на розширення промисловості, і в тій самій мірі, в якій розширялися промисловість, торгівля, судноплавство, залізниці,— в тій самій мірі розвивалася буржуазія, збільшувала свої капітали і відтісняла на задній план усі успадковані від середньовіччя класи.

Отже, ми бачимо, що сучасна буржуазія сама є продуктом довгого процесу розвитку, ряду переворотів у способі виробництва і зносин.

Кожний з цих ступенів розвитку буржуазії супроводився відповідним політичним успіхом [цього класу]¹⁵. Пригноблений стан при пануванні феодальних панів, озброєна й самоврядна асоціація в комуні¹⁶, тут — незалежна міська республіка [як в Італії і Німеччині], там — третій податковий стан монархії [як у Франції], потім, за часів мануфактури, противага дворянству в становій або в абсолютній монархії¹⁷, головна основа великих монархій взагалі, — буржуазія завоювала собі, нарешті, після утворення великої промисловості і світового ринку, виключне політичне панування в сучасній представницькій державі. Сучасна державна влада, це — тільки комітет, який управляє спільними справами всього класу буржуазії.

Буржуазія відіграла в історії надзвичайно революційну роль.

Там, де буржуазія досягла панування, вона зруйнувала всі феодальні, патріархальні, ідилічні відносини. Вона нещадно розірвала строкаті феодальні зв’язки, що прикріпляли людину до її «природних повелителів», і не залишила ніякого іншого зв’язку між людьми, крім голого інтересу, крім бездушної «сплати готівкою». Вона втопила в льодовій воді еґоістичного розрахунку священний порив побожної мрійливості, рицарського захоплення, міщанської сентиментальності. Вона перетворила особисту гідність у мінову вартість і на місце безлічі стверджених грамотами і здобутих свобод поставила одну безсовісну свободу торгівлі. Одним словом, експлуатацію, прикриту реліґійними і політичними ілюзіями, вона замінила відкритою, безсоромною, прямою, сухою експлуатацією.

Буржуазія позбавила ореолу святості всі роди діяльності, які вважалися досі почесними і на які досі дивилися з побожним трепетом. Вона перетворила лікаря, юриста, попа, поета, мужа науки в своїх платних найманих робітників.

Буржуазія зірвала з сімейних відносин їх зворушливо-сентиментальний покров і звела їх до чисто грошових відносин.

Буржуазія викрила, як властивий середньовіччю прояв грубої сили, що ним так захоплювалася реакція, знаходив собі відповідне доповнення в непробудному ледарстві. Тільки вона вперше показала, що може зробити людська діяльність. Вона створила чудеса, що далеко перевищують єґіпетські піраміди, римські водогони і ґотичні собори; вона провела походи, які далеко лишають позаду себе переселення народів¹⁸ і хрестові походи¹⁹.

Буржуазія не може існувати, не революціонізуючи постійно знаряддя виробництва, отже й виробничі відносини, отже й усі суспільні відносини. Навпаки, незмінне збереження старого способу виробництва було першою умовою існування всіх попередніх промислових класів. Безперестанна революція виробництва, безперервне потрясіння всіх суспільних відносин, вічна непевність і рух відрізняють буржуазну епоху від усіх попередніх. Всі застиглі, заіржавілі відносини з їх світою з давніх-давен шанованих уявлень і поглядів руйнуються, всі новоутворені старіють ще до того, як встигнуть закостеніти. Все станове і застигле випарюється, все святе оскверняється, і люди, нарешті, змушені подивитись тверезими очима на своє життьове становище, на свої взаємні відносини.

Потреба в чимраз ширшому збуті для своїх продуктів жене буржуазію по всій земній кулі. Скрізь мусить вона загніздитися, скрізь оселитися, скрізь встановити зв’язки.

Експлуатацією світового ринку буржуазія зробила виробництво і споживання всіх країн космополітичним. На превеликий жаль реакціонерів, вона вирвала спід ніг промисловості національний ґрунт. Прадавні національні галузі промисловості були знищені і знищуються день-у-день. Їх витісняють нові галузі промисловості, запровадження яких стає питанням життя для всіх цивілізованих націй, галузі промисловості, які переробляють уже не місцеву сировину, а сировину, що походить з найдальших країв, і фабрикати яких споживаються не тільки в самій даній країні, але разом з тим і в усіх частинах світу. Замість старих потреб, що задовольнялися місцевими виробами, з’являються нові, для задоволення яких потрібні продукти найвіддаленіших країн і кліматів. Замість старої місцевої і національної самодостатності й замкнутості з’являються всебічний зв’язок, всебічна залежність народів один від одного. І це має місце як у матеріальному виробництві, так і в інтелектуальному. Продукти розумової діяльності окремих народів стають спільним надбанням. Національна однобічність і обмеженість стають все більш і більш неможливими, і з багатьох національних і місцевих літератур утворюється одна світова література.

Буржуазія завдяки швидкому поліпшенню всіх знарядь виробництва, завдяки безмежно полегшеним засобам сполучення втягає в цивілізацію всі, навіть найбільш варварські, нації. Дешеві ціни її товарів являють собою ту важку артилерію, якою вона вщент руйнує всі китайські мури, якою вона примушує до капітуляції найупертішу ненависть варварів до чужоземців. Вона примушує всі нації засвоїти буржуазний спосіб виробництва, якщо вони не хочуть загинути; вона примушує їх заводити у себе самих так звану цивілізацію, тобто ставати буржуа. Одним словом, вона створює собі світ за своїм образом і подобою.

Буржуазія підкорила село пануванню міста. Вона створила величезні міста, вона в великій мірі збільшила число міського населення порівняно з сільським і таким чином вирвала значну частину населення з ідіотизму сільського життя. Подібно до того, як вона зробила село залежним від міста, вона зробила варварські й напівварварські країни залежними від цивілізованих, селянські народи — від буржуазних народів, Схід — від Заходу.

Буржуазія все більше й більше знищує роздроблення засобів виробництва, володіння й населення. Вона скупчила населення, централізувала засоби виробництва і зосередила власність у небагатьох руках. Необхідним наслідком цього була політична централізація. Незалежні, ледве зв’язані між собою провінції, з різними інтересами, законами, урядами й митами, були з’єднані в одну націю, один уряд, один закон, один національний класовий інтерес, один митний кордон.

Менше ніж за сто років свого класового панування буржуазія створила численніші і колосальніші продуктивні сили, ніж усі минулі покоління разом. Підкорення сил природи, запровадження машин, застосування хімії в промисловості й землеробстві, пароплавство, залізниці, електричні телеґрафи, перетворення цілих частин світу в продуктивні, пристосування річок для судноплавства, цілі ніби спід землі викликані населення,— яке з попередніх століть передчувало, що в надрах суспільної праці дрімали такі продуктивні сили?

Ми бачили, однак, що засоби виробництва і зносин, на основі яких утворилася буржуазія, були створені в феодальному суспільстві. На певному ступені розвитку цих засобів виробництва і зносин ті умови, в яких відбувалися виробництво і обмін феодального суспільства, феодальна орґанізація землеробства й мануфактури, одним словом — феодальні майнові відносини, вже більше не відповідали розвиненим продуктивним силам. Вони гальмували виробництво, замість сприяти йому. Вони теж перетворилися в численні окови. Необхідно було розбити їх, і вони були розбиті.

Їх місце зайняла вільна конкуренція з відповідним їй суспільним і політичним ладом, з економічним і політичним пануванням буржуазного класу.

На наших очах відбувається подібний рух. Буржуазні умови виробництва і зносин, буржуазні майнові відносини, сучасне буржуазне суспільство, що наче чарами створило такі потужні засоби виробництва й зносин, схоже на чарівника, який уже не може справитись з тими підземними силами, які він викликав своїми заклинаннями. Вже кілька десятиріч історія промисловості й торгівлі є лише історія збурення сучасних продуктивних сил проти сучасних виробничих відносин, проти майнових відносин, які є умовами існування буржуазії та її панування. Досить назвати торговельні кризи, які, періодично повертаючись, дедалі грізніше ставлять під запитання існування всього буржуазного суспільства. Під час торговельних криз реґулярно знищується велика частина не тальки виготовлених продуктів, але й створених уже продуктивних сил. Під час криз вибухає соціальна епідемія, яка всім попереднім епохам здавалася б безглуздям — епідемія перепродукції. Суспільство раптом опиняється відкинутим в одну мить назад у стан варварства, наче голод, загальна нищівна війна відрізали його від усіх засобів існування; промисловість, торгівля здаються знищеними,— і чому? Тому, що суспільство надто цивілізоване, у нього надто багато засобів існування, надто багато промисловості, надто багато торгівлі. Продуктивні сили, які є в його розпорядженні, не служать більше розвиткові буржуазної цивілізації і буржуазних майнових відносин; навпаки, вони стали надто могутніми для цих відносин, вони ними гальмуються; і як тільки вони перемагають це гальмо, вони розладжують усе буржуазне суспільство, загрожують існуванню буржуазної власності. Буржуазні відносини стали занадто вузькими, щоб вмістити створене ними багатство.— Чим буржуазія перемагає кризи? З одного боку, вимушеним знищенням маси продуктивних сил; з другого боку, завоюванням нових ринків і ґрунтовнішою експлуатацією старих ринків. Отже чим? Тим, що вона готує всебічніші й могутніші кризи і зменшує засоби запобігання кризам.

Та зброя, якою буржуазія повалила феодалізм, спрямовується тепер проти самої буржуазії.

Але буржуазія не тільки викувала зброю, яка несе їй смерть; вона породила також і тих людей, які боротимуться цією зброєю — сучасних робітників, пролетарів.

В тій самій мірі, в якій розвивається буржуазія, тобто капітал,— в тій самій мірі розвивається і пролетаріат, клас сучасних робітників, які тільки доти можуть існувати, поки знаходять роботу, а знаходять вони її лише доти, поки їх праця збільшує капітал. Ці робітники, які мусять продавати себе поштучно, є товар, як і всякий інший предмет торгівлі, а тому вони в однаковій мірі зазнають усіх мінливостей конкуренції, всіх коливань ринку.

В наслідок поширення машин і поділу праці праця пролетарів втратила всякий самостійний характер, а тим самим і всяку принадність для робітника. Він стає простим придатком до машини, від якого вимагають тільки найпростіших, найодноманітніших, найлегших до вивчення операцій. Тому витрати, які спричиняє робітник, обмежуються майже тільки засобами існування, яких він потребує для свого утримання і для продовження свого роду. Але ціна всякого товару, отже й праці²⁰, дорівнює витратам його виробництва. Тому в тій самій мірі, в якій зростає неприємність праці, зменшується заробітна плата. Навіть більше: в тій самій мірі, в якій зростають застосування машин і поділ праці, — в тій самій мірі зростає і маса праці, чи то в наслідок збільшення робочих годин, чи в наслідок збільшення роботи, якої вимагають за даний час, прискореного ходу машин і т. д.

Сучасна промисловість перетворила маленьку майстерню патріархального майстра у велику фабрику промислового капіталіста. Маси робітників, скупчені на фабриці, орґанізовуються по-солдатському, їх ставлять, як рядових солдатів промислової армії, під нагляд цілої ієрархії унтерофіцерів та офіцерів. Вони раби не тільки буржуазного класу, буржуазної держави, — їх щодня і щогодини поневолює машина, наглядач і передусім сам окремий буржуа-фабрикант. Ця деспотія тим дріб’язковіша, ненависніша, тим більше викликає озлоблення, чим одвертіше вона проголошує своєю кінцевою метою наживу.

Чим менше вмілості і сили вимагає ручна праця, тобто чим більше розвивається сучасна промисловість, тим більше праця чоловіків витісняється працею жінок і дітей. Відміни статі й віку не мають уже щодо робітничого класу ніякого суспільного значення. Існують тільки знаряддя праці, які, залежно від віку й статі, викликають різні витрати.

Коли експлуатація робітника фабрикантом закінчена настільки, що робітник одержує готівкою свою заробітну плату, тоді на нього накидаються інші частини буржуазії: домовласник, крамар, лихвар і т. д.

Дотеперішні дрібні середні стани, дрібні промисловці, купці і рантьє²¹, ремісники й селяни, — всі ці класи опускаються в лави пролетаріату, почасти тому, що їхній невеликий капітал недостатній для ведення великого промислового підприємства і не витримує конкуренції з більшими капіталістами, почасти тому, що їх вмілість знецінюється новими способами виробництва. Так рекрутується пролетаріат з усіх класів населення.

Пролетаріат проходить різні ступені розвитку. Його боротьба проти буржуазії починається разом з його існуванням.

Спочатку борються окремі робітники, потім робітники однієї фабрики, потім робітники однієї галузі праці в одній місцевості проти окремого буржуа, який їх безпосередньо експлуатує. Вони спрямовують свої атаки не тільки проти буржуазних виробничих відносин; вони спрямовують їх і проти самих знарядь виробництва; вони знищують конкуруючі чужоземні товари, вони розбивають машини, вони підпалюють фабрики, вони намагаються шляхом боротьби знову повернути собі зникле становище середньовічного робітника.

На цьому ступені робітники становлять розпорошену по всій країні і роздроблену конкуренцією масу. Згуртованість робітників у значніші маси ще не є наслідком їх власного об’єднання, а наслідком об’єднання буржуазії, яка для досягнення своїх власних політичних цілей мусить, і поки ще може, приводити в рух увесь пролетаріат. На цьому ступені пролетарі борються, отже, не проти своїх ворогів, а проти ворогів своїх ворогів — проти решток абсолютної монархії, проти землевласників, непромислових буржуа, дрібних буржуа. Таким чином увесь історичний рух зосереджується в руках буржуазії; кожна здобута при таких умовах перемога є перемогою буржуазії.

Але з розвитком промисловості пролетаріат не тільки зростає в числі; він скупчується в більші маси, сила його зростає, і він більше відчуває її. Інтереси пролетаріату, його життьове становище дедалі більше вирівнюються в міру того, як машини все більше й більше стирають відмінності в умовах праці і майже повсюди збивають заробітну плату до однаково низького рівня. Ростуща конкуренція буржуа між собою і торговельні кризи, що виникають з цього, роблять заробітну плату робітників дедалі хиткішою; невпинне поліпшення машин, що розвивається дедалі швидше, робить усе життьове становище робітників дедалі більш непевним; колізії між окремим робітником і окремим буржуа дедалі більше набирають характеру колізій між двома класами. Робітники починають з того, що утворюють коаліції проти буржуа; вони об’єднуються для обстоювання своєї заробітної плати. Вони засновують навіть тривалі асоціації, щоб забезпечити себе харчем на випадок можливих заворушень. Місцями боротьба вибухає у повстання.

Час від часу робітники перемагають, але перемога ця лише минуща. Дійсним результатом їх боротьби є не безпосередній успіх, а об’єднання робітників, яке дедалі більше поширюється. Йому сприяють ростущі засоби сполучення, які створюються великою промисловістю і які зв’язують між собою робітників різних місцевостей. Але цього тільки зв’язку і треба для того, щоб ці численні місцеві битви, скрізь однакового характеру, централізувати в національну, в класову боротьбу. А всяка класова боротьба є боротьба політична. І об’єднання, для якого городянам середньовіччя з їх путівцями потрібні були століття, сучасні пролетарі здійснюють завдяки залізницям протягом небагатьох років.

Ця орґанізація пролетарів у клас і тим самим у політичну партію щохвилини знову руйнується конкуренцією між самими робітниками. Але вона постійно знову виникає, сильніша, міцніша, могутніша. Вона примушує визнати окремі інтереси робітників в законодавчому порядку, використовуючи розколи серед буржуазії. Так було з білем про десятигодинний робочий день в Анґлії.

Колізії в старому суспільстві взагалі в багатьох відношеннях сприяють процесові розвитку пролетаріату. Буржуазія перебуває в постійній боротьбі: спочатку проти аристократії, пізніше проти тих частин самої буржуазії, інтересам яких суперечить розвиток промисловості, і завжди проти буржуазії всіх чужих країн. В усіх цих битвах вона змушена апелювати до пролетаріату, вдаватися до нього по допомогу і таким чином втягати його в політичний рух. Отже, буржуазія сама передає пролетаріатові елементи своєї власної освіти, тобто зброю проти самої себе.

Далі, як ми бачили, розвиток промисловості скидає цілі верстви пануючого класу в лави пролетаріату або, принаймні, загрожує умовам їх життя. Вони теж передають пролетаріатові масу елементів освіти.

Нарешті, в ті періоди, коли класова боротьба наближається до розв’язки, процес розкладу всередині пануючого класу, всередині всього старого суспільства набирає такого бурхливого, такого різкого характеру, що невелика частина пануючого класу зрікається його і пристає до революційного класу, до того класу, який несе в своїх руках майбутнє. Отже, так само як раніше частина дворянства переходила до буржуазії,— так тепер частина буржуазії переходить до пролетаріату, особливо частина буржуа-ідеолоґів, які піднеслися до теоретичного розуміння всього історичного руху.

З усіх класів, які нині протистоять буржуазії, один тільки пролетаріат є дійсно революційний клас. Всі інші класи занепадають і гинуть з розвитком великої промисловості, а пролетаріат є її власний продукт.

Середні стани — дрібний промисловець, дрібний купець, ремісник, селянин,— всі вони борються проти буржуазії, щоб урятувати від загибелі своє існування як середніх станів. Отже, вони не революційні, а консервативні. Навіть більше: вони реакційні, вони намагаються повернути назад колесо історії. Якщо вони й бувають революційними, то лиш остільки, оскільки має статися їх перехід у лави пролетаріату, оскільки вони боронять не свої теперішні, а свої майбутні інтереси, оскільки вони покидають свою власну точку зору, щоб стати на точку зору пролетаріату.

Люмпенпролетаріат²², цей пасивний продукт гниття найнижчих верств старого суспільства, місцями втягається пролетарською революцією в рух, але за всім своїм життьовим становищем він з більшою охотою продаватиме себе для реакційних інтриґ.

Життьові умови старого суспільства вже знищені в життьових умовах пролетаріату. Пролетар не має власності; його відносини до жінки й дітей вже не мають нічого спільного з буржуазними сімейними відносинам»; сучасна промислова праця, сучасне поневолення в ярмі капіталу, однакове як в Анґлії, так і у Франції, як в Америці, так і в Німеччині, стерло з нього всякий національний характер. Закони, мораль, реліґія — все це для нього не більше, як буржуазні передсуди, за кожним з яких ховаються певні буржуазні інтереси.

Всі попередні класи, що завойовували собі панування, намагалися забезпечити своє вже здобуте життьове становище, підпорядковуючи все суспільство умовам своєї наживи. Пролетарі можуть завоювати собі суспільні продуктивні сили, лише знищивши свій власний дотеперішній спосіб привласнення, а тим самим і весь дотеперішній спосіб привласнення в цілому. У пролетарів нема нічого свого, що їм треба було б забезпечувати; вони повинні зруйнувати всі дотеперішні приватні забезпечення і приватні страхування.

Всі дотеперішні рухи були рухами меншостей або в інтересах меншостей. Пролетарський рух є самостійний рух величезної більшості в інтересах величезної більшості. Пролетаріат, найнижча верства теперішнього суспільства, не може піднестися, не може випрямитись без того, щоб не висадити в повітря всю надбудову з тих верств, що становлять офіціальне суспільство.

Коли й не за змістом, то за формою боротьба пролетаріату проти буржуазії є насамперед боротьба національна. Пролетаріат кожної країни мусить, звичайно, насамперед покінчити з своєю власною буржуазією.

Малюючи найзагальніші фази розвитку пролетаріату, ми. простежили більш чи менш приховану громадянську війну всередині існуючого суспільства аж до того пункту, коли вона вибухає як відкрита революція, і пролетаріат шляхом насильного повалення буржуазії встановлює своє панування. Всі дотеперішні суспільства ґрунтувалися, як ми бачили, на протилежності гноблячих і гноблених класів. Але для того, щоб можна було гнобити якийсь клас, необхідно забезпечити йому умови, при яких він міг би, принаймні, по-рабському животіти. Кріпак у стані кріпацтва вибився в члени комуни, так само як дрібний міщанин під ярмом феодалістичного абсолютизму вибився в буржуа. А сучасний робітник, замість того щоб підноситися разом з проґресом промисловості, опускається все нижче і нижче умов існування свого власного класу. Робітник стає паупером, і пауперизм розвивається ще швидше, ніж населення й багатство. Звідси ясно видно, що буржуазія нездатна лишатися далі пануючим класом суспільства і накидати суспільству умови існування свого класу як регулюючий закон. Вона нездатна панувати, бо нездатна забезпечити своєму рабові існування навіть у межах його рабства, бо вона змушена дати йому опуститися до такого становища, коли мусить харчувати його, замість того щоб харчуватися його коштом. Суспільство не може вже більше жити під її владою, тобто її життя більше вже несполучне з суспільством.

Основною умовою існування й панування буржуазного класу є нагромадження багатства в руках приватних осіб, утворення й збільшення капіталу; умовою існування капіталу є наймана праця. Наймана праця грунтується виключно на конкуренції робітників між собою. Проґрес промисловості, мимовільним носієм якого, нездатним йому опиратись, є буржуазія, ставить на місце ізоляції робітників в наслідок конкуренції революційне об’єднання їх шляхом асоціації. Отже, з розвитком великої промисловості спід ніг буржуазії вибивається сама основа, на якій вона продукує і привласнює собі продукти. Вона продукує передусім своїх власних могильників, її загибель і перемога пролетаріату однаково неминучі.

В якому відношенні стоять комуністи до пролетарів взагалі?

Комуністи не є якась особлива партія, що протиставить себе іншим робітничим партіям.

У них нема ніяких інтересів, окремих від інтересів усього пролетаріату.

Вони не виставляють ніяких особливих принципів, за якими вони хотіли б надавати форми пролетарському рухові.

Комуністи відрізняються від усіх інших пролетарських партій лише тим, що, з одного боку, в боротьбі пролетарів різних націй вони виділяють і обстоюють спільні, незалежні від національності інтереси всього пролетаріату; з другого боку, тим, що на різних ступенях розвитку, які проходить боротьба між пролетаріатом і буржуазією, вони завжди є представниками інтересів руху в цілому.

Отже, на ділі комуністи є найрішучіша частина робітничих партій усіх країн, частина, яка завжди спонукає до дальшого руху вперед усі інші; в теоретичному відношенні вони мають перед рештою маси пролетаріату ту перевагу, що розуміють умови, хід і загальні результати пролетарського руху.

Найближча мета комуністів є та сама, що й усіх інших пролетарських партій: перетворення пролетаріату в клас, повалення панування буржуазії, завоювання пролетаріатом політичної влади²³.

Теоретичні положення комуністів аж ніяк не ґрунтуються на ідеях, на принципах, вигаданих або відкритих тим чи іншим обновителем світу.

Вони є тільки загальним виразом фактичних відносин існуючої класової боротьби, історичного руху, що відбувається перед нашими очима. Знищення дотеперішніх майнових відносин не є чимось властивим виключно комунізмові.

Всі майнові відносини зазнавали постійної історичної заміни, постійних історичних змін.

Французька революція, напр., знищила феодальну власність на користь буржуазної²⁴.

Те, чим відзначається комунізм, є не знищення власності взагалі, а знищення буржуазної власності.

Але сучасна буржуазна приватна власність є останній і найдосконаліший вираз такого виробництва і привласнення продуктів, яке ґрунтується на класових суперечностях, на експлуатації одних другими.

В цьому розумінні комуністи можуть виразити свою теорію одним положенням: знищення приватної власності.

Нам, комуністам, закидали, ніби ми хочемо знищити особисто надбану, своєю працею здобуту власність; ту власність, яка становить основу всякої особистої свободи, діяльності й самостійності.

Своєю працею здобута, надбана, зароблена власність? Чи говорите ви про дрібноміщанську, дрібноселянську власність, яка передувала власності буржуазній? Нам нема чого її знищувати, розвиток промисловості знищив її і щодня її знищує.

Чи, може, ви говорите про сучасну буржуазну приватну власність?

Але хіба наймана праця, праця пролетаря, створює йому власність? Аж ніяк. Вона створює капітал, тобто ту власність, яка експлуатує найману працю, власність, яка може збільшуватись тільки при тій умові, що вона породжує нову найману працю, щоб знову її експлуатувати. Власність у її нинішній формі рухається в протилежності між капіталом і найманою працею. Розгляньмо обидві сторони цієї протилежності.

Бути капіталістом — значить займати в виробництві не тільки чисто особисте, але й суспільне становище.

Капітал є колективний продукт і може бути приведений у рух тільки спільною діяльністю багатьох членів суспільства,— в кінцевому рахунку тільки спільною діяльністю всіх членів суспільства.

Отже, капітал є не особиста, а суспільна сила.

Тому, якщо капітал буде перетворений у колективну, належну всім членам суспільства власність, то це не буде перетворенням особистої власності в суспільну. Зміниться лише суспільний характер власності. Вона втратить свій класовий характер.

Перейдімо до найманої праці.

Пересічна ціна найманої праці є мінімум заробітної плати, тобто сума засобів існування, необхідних для того, щоб зберегти життя робітника як робітника. Отже, того, що найманий робітник привласнює собі своєю діяльністю, вистачає лише на те, щоб репродукувати його голе життя. Ми зовсім не хочемо знищити це особисте привласнення продуктів праці, яке служить для відтворення безпосереднього життя, привласнення, що не залишає ніякого чистого доходу, який міг би дати власть над чужою працею. Ми хочемо тільки знищити злиденний характер цього привласнення, при якому робітник живе лише для того, щоб збільшувати капітал, живе лиш остільки, оскільки цього вимагають інтереси пануючого класу.

В буржуазному суспільстві жива праця є лише засіб для того, щоб збільшувати нагромаджену працю. В комуністичному суспільстві нагромаджена праця є лише засіб для того, щоб розширювати, збагачувати, полегшувати життьовий процес робітників.

Отже, в буржуазному суспільстві минуле панує над сучасним, а в комуністичному — сучасне над минулим. В буржуазному суспільстві капітал має самостійність і індивідуальність, тоді як трудящий індивід несамостійний і позбавлений індивідуальності.

І знищення цих відносин буржуазія називає знищенням особистості й свободи! І вона має рацію. Справді, мова йде про знищення буржуазної особистості, самостійності й свободи.

Під свободою в межах теперішніх буржуазних виробничих відносин розуміють свободу торгівлі, свободу купівлі й продажу.

Але якщо зникає гендлярство, то зникає і вільне гендлярство. Фрази про вільне гендлярство, як і всі інші пишномовні фрази нашої буржуазії про свободу, взагалі мають якийсь сенс тільки у відношенні до невільного гендлярства, до поневоленого середньовічного городянина, а не у відношенні до комуністичного знищення гендлярства, буржуазних виробничих відносин і самої буржуазії.

Ви обурюєтесь з того, що ми хочемо знищити приватну власність. Але у вашому сучасному суспільстві приватна власність знищена для дев’яти десятих його членів; вона існує якраз тому, що для дев’яти десятих вона не існує. Отже, ви закидаєте нам, що ми хочемо знищити таку власність, яка передбачає як необхідну умову відсутність власності у величезної більшості суспільства.

Одним словом, ви закидаєте нам, що ми хочемо знищити вашу власність. Дійсно, ми цього хочемо.

З того моменту, коли праця вже більше не може бути перетворена в капітал, гроші, земельну ренту²⁵, коротко кажучи — в суспільну силу, яка може бути монополізована, тобто з того моменту, коли особиста власність не може вже більше перетворюватись у буржуазну,— з цього моменту, заявляєте ви, особа скасована.

Отже, ви признаєтесь, що під особою ви розумієте не кого іншого, як буржуа, буржуазного власника. А ця особа справді повинна бути скасована.

Комунізм ні в кого не віднімає власті привласнювати собі суспільні продукти, він віднімає тільки власть поневолювати собі за допомогою цього привласнення чужу працю.

Нам закидали, що із знищенням приватної власності припиниться, мовляв, всяка діяльність і вкорениться загальне ледарство.

В такому разі буржуазне суспільство давно мусило б загинути від ледарства; бо ті, що в ньому працюють, нічого не набувають, а ті, що в ньому набувають, не працюють. Всі ці побоювання зводяться до тавтолоґії, що немає вже найманої праці, раз уже немає капіталу.

Всі закиди, які спрямовуються проти комуністичного способу привласнення і способу виробництва матеріальних продуктів, поширюються так само на привласнення й вироблення продуктів розумової праці. Подібно до того, як припинення класової власності є для буржуа припиненням самого виробництва, так і припинення класової освіти він ототожнює з припиненням освіти взагалі.

Та освіта, про втрату якої він жаліє, є для величезної більшості перетворенням у машину.

Але не сперечайтеся з нами, оцінюючи знищення буржуазної власності з точки зору ваших буржуазних уявлень про свободу, освіту, право і т. д. Ваші ідеї сами є продукт буржуазних виробничих і майнових відносин, так само як ваше право є лише підвищена в закон воля вашого класу, воля, зміст якої визначений матеріальними умовами життя вашого класу.

Небезстороннє уявлення, завдяки якому ви перетворюєте ваші виробничі і майнові відносини з відносин історичних, в ході розвитку виробництва минаючих, у вічні закони природи й розуму, — це уявлення ви поділяєте з усіма загиблими панівними класами. Те, що ви розумієте, коли мова йде про античну²⁶ власність, те, що ви розумієте, коли мова йде про феодальну власність, ви не можете вже зрозуміти, коли мова йде про власність буржуазну.

Скасування сім’ї! Навіть крайні радикали обурюються проти цього ганебного наміру комуністів.

На чому основана сучасна, буржуазна сім’я? На капіталі, на приватній наживі. В цілком розвиненому вигляді вона існує тільки для буржуазії; але вона знаходить своє доповнення у вимушеній безсімейності пролетарів і в публічній проституції.

Буржуазна сім’я природно відпадає разом з відпадінням цього її доповнення; і те, і друге зникає разом із зникненням капіталу.

Ви закидаєте нам, що ми хочемо знищити експлуатацію дітей їх батьками? В цьому злочині ми признаємось.

Але ми знищуємо, кажете ви, найніжніші відносини, ставлячи на місце домашнього виховання суспільне.

А хіба й ваше виховання не визначається суспільством? Хіба воно не визначається суспільними відносинами, в яких ви виховуєте, не визначається безпосереднім чи посереднім втручанням суспільства через школу і т. д.? Комуністи не вигадують впливу суспільства на виховання; вони тільки міняють його характер, вони виривають виховання спід впливу пануючого класу.

Буржуазні балачки про сім’ю і виховання, про ніжні відносини між батьками й дітьми стають тим огиднішими, чим більше в наслідок великої промисловості розриваються для пролетарів усі сімейні зв’язки і діти перетворюються в прості предмети торгівлі і в знаряддя праці.

Але ви, комуністи, хочете запровадити спільність жінок,— кричить нам хором уся буржуазія.

Буржуа дивиться на свою дружину як на просте знаряддя виробництва. Він чує, що знаряддя виробництва мають використовуватися спільно, і, звичайно, не може собі уявити нічого іншого, як те, що ця сама доля — бути спільними — спіткає і жінок.

Він і не підозріває, що мова йде саме про те, щоб скасувати становище жінок як простих знарядь виробництва.

Зрештою, немає нічого смішнішого, як високоморальний жах наших буржуа з приводу нібито офіціальної спільності жінок у комуністів. Комуністам нема чого заводити спільність жінок, вона майже завжди існувала.

Наші буржуа, не задовольняючись тим, що мають у своєму розпорядженні жінок і дочок своїх робітників, не кажучи вже про офіціальну проституцію, знаходять головну втіху в тому, щоб спокушати своїх шлюбних жінок один у одного.

Буржуазний шлюб є в дійсності спільність шлюбних жінок. Комуністам можна було б закинути хіба тільки те, що вони хочуть запровадити замість лицемірно прихованої офіціальну, відкриту спільність жінок. Зрештою, само собою зрозуміло, що із знищенням теперішніх виробничих відносин зникне також і спільність жінок, що випливає з них, тобто офіціальна і неофіціальна проституція.

Далі комуністам закидають, ніби вони хочуть скасувати батьківщину, національність.

Робітники не мають батьківщини. В них не можна відняти того, чого в них немає. Тому що пролетаріат насамперед мусить завоювати собі політичне панування, підвищитися до становища національного класу, сам сконституюватись як нація, він сам поки ще національний, хоч і зовсім не в буржуазному розумінні.

Національна відособленість і протилежності народів зникають все більше й більше вже з розвитком буржуазії, свободою торгівлі, світовим ринком, одноманітністю промислового виробництва і відповідних до нього життьових умов.

Панування пролетаріату ще більше прискорить їх зникнення. Об’єднана діяльність, принаймні цивілізованих країн, є одна з перших умов його визволення.

В тій мірі, в якій буде знищена експлуатація одного індивіда другим, буде знищена і експлуатація однієї нації другою.

Разом із протилежністю класів всередині нації відпаде і вороже ставлення націй одної до одної.

Обвинувачення проти комунізму, які висуваються з реліґійних, філософських і взагалі ідеолоґічних точок зору, не заслуговують докладного розгляду.

Чи потрібна глибока прозірливість, щоб зрозуміти, що разом із життьовими умовами людей, з їх суспільними відносинами, з їх суспільним буттям змінюються також і їх уявлення, погляди й поняття, одним словом — і їх свідомість?

Що ж інше доводить історія ідей, як не те, що розумове виробництво перетворюється разом з матеріальним? Пануючими ідеями будьякого часу завжди були тільки ідеї пануючого класу.

Говорять про ідеї, які революціонізують все суспільство; цим висловлюють лише той факт, що всередині старого суспільства утворились елементи нового, що рука в руку з розкладом старих життьових умов іде й розклад старих ідей.

Коли стародавній світ ішов до загибелі, стародавні реліґії були переможені христіанською реліґією. Коли христіанські ідеї в ⅩⅧ столітті були переможені просвітними ідеями, феодальне суспільство вело свою смертельну боротьбу з революційною тоді буржуазією. Ідеї свободи совісті й реліґії виражали лише панування вільної конкуренції в сфері совісті.

«Але», скажуть нам, «реліґійні, моральні, філософські, політичні, правові ідеї і т. д. звичайно, змінювалися в ході історичного розвитку. Реліґія, мораль, філософія, політика, право завжди зберігались у цій зміні.

До того ж, існують вічні істини, як от свобода, справедливість і т. д., спільні всім становищам суспільства. А комунізм скасовує вічні істини, він скасовує реліґію, мораль, замість того щоб оновити їх; отже, він суперечить усьому попередньому історичному розвитку».

До чого зводиться це обвинувачення? Історія всього дотеперішнього суспільства рухалася в класових протилежностях, які в різні епохи по-різному складалися.

Але хоч би яких вони набирали форм, експлуатація однієї частини суспільства другою є факт, спільний усім минулим століттям. Тим то недивно, що суспільна свідомість усіх століть, не зважаючи на всю різноманітність і відмінність, рухається в певних спільних формах, у формах свідомості, які цілком зникнуть лише з цілковитим зникненням протилежності класів.

Комуністична революція є найрадикальніший розрив з успадкованими від минулого майновими відносинами; недивно, що в ході її розвитку відбувається найрадикальніший розрив з успадкованими від минулого ідеями.

Облишмо, однак, закиди буржуазії проти комунізму.

Ми вже бачили вище, що першим кроком у робітничій революції є перетворення²⁷ пролетаріату у пануючий клас, завоювання демократії²⁸.

Пролетаріат використає своє політична панування для того, щоб крок за кроком вирвати у буржуазії весь капітал, централізувати всі знаряддя виробництва в руках держави, тобто орґанізованого в пануючий клас пролетаріату, і якомога швидше збільшити масу продуктивних сил.

Це може, звичайно, статися спочатку лише за допомогою деспотичних втручань у право власності і в буржуазні виробничі відносини, тобто за допомогою заходів, які економічно здаються недостатніми і неспроможними, але які в ході руху переростають самих себе і є неминучі як засіб для перевороту в усьому способі виробництва.

Ці заходи, звичайно, будуть в різних країнах різні.

Проте, в найбільш передових країнах можна буде майже повсюди вжити таких заходів²⁹:

1. Експропріація земельної власності і повернення земельної ренти на державні видатки.

2. Високий проґресивний податок.

3. Скасування права спадкування.

4. Конфіскація власності всіх еміґрантів і бунтівників.

5. Централізація кредиту в руках держави за допомогою національного банку з державним капіталом і виключною монополією.

6. Централізація всього транспорту в руках держави.

7. Збільшення числа державних фабрик, знарядь виробництва, перетворення земель в орні і поліпшення їх якості за загальним планом.

8. Однакова обов’язковість праці для всіх, утворення промислових армій, особливо для землеробства.

9. З’єднання землеробства з промисловістю, сприяння поступінному усуненню протилежності між містом і селом.

10. Громадське і безплатне виховання всіх дітей. Усунення фабричної праці дітей в її нинішній формі. З’єднання виховання з матеріальним виробництвом і т. д. і т. д.

Коли в ході розвитку зникнуть класові відміни і все виробництво зосередиться в руках асоційованих індивідів, тоді суспільна влада втратить свій політичний характер. Політична влада у власному розумінні слова є орґанізована сила одного класу для придушення другого. Якщо пролетаріат у боротьбі проти буржуазії неодмінно об’єднується в клас, якщо шляхом революції він перетворює себе в пануючий клас і як пануючий клас насильно знищує старі виробничі відносини, то разом з цими виробничими відносинами він знищує умови існування класової протилежності, класи взагалі, а тим самим і своє власне панування як класу.

Місце старого буржуазного суспільства з його класами та класовими протилежностями займає асоціація, в якій вільний розвиток кожного є умовою вільного розвитку всіх.

Після сказаного в Ⅱ розділі само собою зрозуміле відношення комуністів до робітничих партій, які вже склалися, тобто їх відношення до чартистів в Анґлії і до прихильників аґрарної реформи в Північній Америці.

Вони борються за досягнення безпосередньо близьких цілей та інтересів робітничого класу, але в сучасному рухові вони разом з тим обстоюють і майбутність цього руху. У Франції комуністи примикають до соціалістично-демократичної партії⁴⁰, виступаючи проти консервативної і радикальної буржуазії, не зрікаючись, однак, права критично ставитись до фраз і ілюзій, що випливають з революційної традиції.

У Швейцарії вони підтримують радикалів⁴¹, дуже добре розуміючи, що ця партія складається з суперечливих елементів, почасти з демократичних соціалістів у французькому дусі, почасти з радикальних буржуа.

Серед поляків комуністи підтримують ту партію, яка ставить аґрарну революцію умовою національного визволення, ту саму партію, яка викликала краківське повстання 1846 р.⁴²

В Німеччині комуністична партія бореться спільно з буржуазією — оскільки буржуазія виступає революційно — проти абсолютної монархії, феодальної земельної власності і дрібного міщанства⁴³.

Але вона ні на хвилину не перестає виробляти у робітників якомога яснішу свідомість ворожої протилежності між буржуазією і пролетаріатом для того, щоб німецькі робітники могли відразу обернути як зброю проти буржуазії суспільні й політичні умови, які мусить створити панування буржуазії, для того, щоб після падіння реакційних класів у Німеччині зараз же почалася боротьба проти самої буржуазії.

На Німеччину комуністи звертають свою головну увагу, тому що Німеччина стоїть напередодні буржуазної революції і тому що вона зробить цей переворот при проґресивніших умовах европейської цивілізації взагалі і з далеко більш розвиненим пролетаріатом, ніж Анґлія в ⅩⅦ і Франція в ⅩⅧ столітті, а значить, німецька буржуазна революція може бути тільки безпосереднім пролоґом пролетарської революції.

Одним словом, комуністи повсюди підтримують всякий революційний рух проти існуючого суспільного і політичного ладу.

В усіх цих рухах вони висувають на перше місце питання про власність, як основне питання руху, незалежно від того, чи набрало воно більше чи менше розвиненої форми.

Нарешті, комуністи повсюди працюють над об’єднанням і порозумінням демократичних партій усіх країн.