Архів автора: admin

Бандерштат треба ліквідувати!

By | 15.10.2022

Чому треба ліквідувати сучасний український режим?

На це є чотири важливі причини, які суттєво відрізняють її від тих мерзотників, які керують іншими країнами.

  1. Вiн розбещує свою націю фашизмом, розпалює шовінізм і мілітаризм, поширює справжній культ зла. Представляючи себе за визволителя від колоніальної спадщини, вiн продал країну імперіалістам і поклонявся своїм панам, змушуючи своїх нещасних громадян робити те саме. Він суворо карає інакомислення та усуває будь-яку можливість для нього.

  2. Він перетворив Південно-Східну Україну, також відому як «Новоросія», на колонію. Він зробив місцеве населення (тобто російських українців) громадянами третього сорту, невпинно принижуючи та переслідуючи їх, закриваючи їм шлях історичного розвитку. Він старанно ділить їх на ганебних манкуртів і російських агентів впливу.

  3. Це отруйна плююча тварина на службі у імперіалістів США, яка обслуговує їхні наміри позбавити суверенітету та занурити в нікчемність усіх, хто їм протистоїть, тобто Росію1, а отже Білорусь, Придністров’я, Абхазію та Південну Осетію з подальшими планами облоги КНДР і КНР2, не кажучи вже про Кубу і Венесуелу.

  4. Вiн паразитує на трудящих Європи і платить їм брехнею, розбратом і загрозою війни. Вiн несе пролетаріям та народам світу холод і міжнародну ненависть. Це слизький терористичний камінь на шляху прогресу.

  1. Навіть якщо вона сама імперіалістична.
  2. Навіть якщо вона сама імперіалістична.

Матеріялістична діялєктика Мао Цзе-дуна

By | 30.07.2022

В. С. Голубничий

В. С. Голубничий (1928—1977)

У цій статті борониться той погляд, що матеріялістична діялєктика Мао Цзе-дуна є окремішньою в царині марксистсько-лєнінсько-сталінської філософії. Хоча вона безумовно споріднена з діялєктикою Маркса, Енґельса, Лєніна, Сталіна та сучасних російських й инших комуністичних філософів, вона також має свої особливості. Крім того, є риси, що ріднять її з діялєктикою клясичної китайської філософії. Усі ці зв’язки пояснювані тим, що марксистської клясики Мао Цзе-дун читав небагато, можливо, навіть менше, ніж клясики китайської. Инші відмінності та особливості пояснювані його своєрідним мисленням.

Очевидно, Мао на практиці застосовував свою діялєктику в політиці. Його тексти з теорії та методи пізнання та практичної дійльности вочевидь базовані на власному досвіді. Отже, ознайомлення з філософією Мао Цзе-дуна може допомогти читачеві зрозуміти спосіб його мислення, а також розібратися у поведінці китайських комуністів у політиці. (Ця стаття аж ніяк не претендує на те, щоби почерез діялєктику Мао геть пояснити його.)

Завдання цієї статті таке1. Після вступу до теми діялєктичного матеріялізму загалом в ній буде охарактеризовано твори Мао з огляду на згадувану в них літературу, а також у рамках системи поглядів їхнього автора. Далі проаналізуємо діялєктичний матеріялізм Мао сам собою почерез виявлення основних рис його епістемолоґії (теорії пізнання) та стисло викладемо його онтолоґічні (теорії буття) та онтоґенетичні (теорія индивідуального розвитку) постуляти щодо природи та законів розвитку дійсности й істини. Статтю написано головно на основі трьох основних філософських робіт Мао: «Відносно практики», «Відносно суперечности» та «Діялєктичний матеріялізм».

Що таке «матеріялістична діялєктика»?

Діялєктика, як лоґіка, має два ріжні — хоча й тісно між собою пов’язанні — значення. З одного боку, діялєктика означає спосіб думання та методу міркування, арґументування та доведення істинности чи хібности розумових суджень; з иншого, вона тлумачить дійсність і людську свідомість з огляду цієї методи й у такий спосіб робить їх предметом філософії.

Проста людина — а іноді навіть і вчені — незрідка сприймають лоґіку як єдиний «правильний» спосіб думання. І, звісно, немає нічого «неправильного» у такому розумінні, якщо лоґіка найліпше відповідає певним конкретним завданням мислення. Проте сучасна лінґвістична школа у філософії, що її найвідомішим представником був покійний Б. Л. Горф, нещодавно показала, що ріжні культури через мовні відмінності мають ріжні способи мислення, що вони найліпше відповідають певним цілям. Лінґвістика виявила й те, що деякі основні відмінності між головними світовими філософськими вченнями пояснювані відмінностями у структурі мов, що визначають ці ріжні способи мислення.

Зокрема виявили, що діялєктичність надзвичайно притаманна китайському способові мислення вже тому, що вона «виростає» з особливої та своєрідної природи китайської мови та культури, так само як наша західна лоґіка є продуктом особливостей наших мов і культур. Одним із перших відкрив цей факт видатний китайський філософ Чан Тун-сун (праця 1939 р.), що вважав себе кантіянцем і шпенґлеріянцем, але аж ніяк не марксистом. Він писав:

«…Арістотелева лоґіка основана на структурі західних мов. Таким чином ми повинні сліпо слідувати за західними лоґіками та визнавати лоґіку універсальним правилом розмірковування… Оскільки дієслово „бути” має значення „істнувати” [у всіх західних мовах], західній лоґіці притаманний „закон тотожности” [„А є А” — перший закон лоґіки]: без нього не можливий лоґічний висновок. Отже, західну лоґіку можна назвати „лоґікою тотожности”… В китайській немає дієслова „бути”, що його можна було б порівняти з анґлійським відповідником. Простонародне „ши” не передає значення істнування. Літературне „вей”, з иншого боку, несе значення „чжен”, що означає „ставати”. Але в анґлійській „становлення” протилежне значенню „бути”… В китайській думці не робиться наголос на виключності [як в західному „або-або” — третьому законі лоґіки]: в ній радше наголошується на споріднених якостях низу і верху, добра і зла, чогось і нічого. [Отже,] наша лоґіка досить відмінна своєю природою… Цей вид лоґіки можна було б назвати „кореляційною лоґікю” або „лоґікою корелятивного дуалізму”… Якби ми хотіли скористатися популярнішою термінолоґією, ми могли би назвати цей спосіб мислення ілюстрацією до „діялєктичної лоґіки”… Вірно кажуть, що марксизм [як китайська діялєктична лоґіка] позбувся закону тотожности та прийняв закон протилежностей… Проте його відмінність від китайської думки полягає у тому, що якщо марксизм наголошує на протилежностях і клясовій боротьбі, китайська думка наголошує на наслідках або узгодженні такого протиставлення… На противагу китайській лоґіці співвідношення марксистську лоґіку можна було б назвати „лоґікою протиставлення”»2.

Слушність цих спостережень багато в чому підтверджена даними нових досліджень, хоча це питання ще треба пильно вивчати3. Наприклад, на додачу до вичерпного та критичного розгляду значення «буття» у китайській А. К. Ґрем нещодавно дослідив инші мовні особливості клясичної китайської філософії (що слушні  й стосовно сучасної китайської)4. Замість західних лоґічних суджень «це вірно» або «це невірно» китайські філософи вживали непевні, непрямі, але для них самоочевидні ототожнювачі «це так» (ши) і «це не так» (фей). Також у них було одне слово «ю» (заперечення «ву») для двох наших цілковито ріжних слів «мати» і «є», тому замість нашого «в світі є коні» вони би сказали «світ має (містить) коней». Крайнощі в цьому способі мислення продемонстрував добре відомий «Трактат про білого коня» Ґунсунь Луна (бл. 300 р. до н. е.): там, де західна людина сказала б «кінь не є неодмінно білим конем», Лун доходить висновку, вираженого недвозначними словами «білий кінь не є конем».

Будь-хто, хто знає про ріжницю між лоґікою та діялєктикою як методами арґументації, безсумнівно зверне увагу на те, що якщо «буття» і «кінь є кінь» ведуть прямісінько до законів лоґіки, то приховані значення, що є в китайських виразах, таких як «щось стає або стало тим, чим є» (а цим воно було не завжди) або «щось має (містить) в собі щось инше», або «білий кінь більше не просто кінь, оскільки він білий»,— всі вони відповідають саме законам діялєктики.

Проте це не означає, що вся китайська мова та філософія діялєктичні, так само неправдивою є думка, що західні мови та філософії геть не діялєктичні. Діялєктика як метода розмірковувань та ведення спору розроблялась ще у стародавній Греції. Геґель запозичив її у греків та розвинув до рівня складної методи пізнання «духу» (Geist) в історії. Надалі, щоправда, діялєктика не змогла виділитися в окрему методу та сягнути того ступеня витончености, формалізації та практичної корисности, якого досягла сьогодні, для прикладу, символічна лоґіка.

Як лоґіка сьогодні, діялєктика колись була частиною філософії, що займалася питаннями онтолоґії (теорії буття) й епістемолоґії (теорії пізнання). На превеликий жаль, наші загальновизнані підручники філософії та філософські енциклопедії, коли заходить за діялєктику, зазвичай називають лише кількох грецьких філософів і Геґеля, але вкрай рідко демонструють бодай мінімальні знання про діляєктику в стародавньому Китаї (даоїзм, моїзм) та Індії (буддизм, мадх’яміка). Останні, бувши напівреліґійними чи цілковито реліґійними філософськими вченнями про природу та всесвіт, намагаючись осягнути все життя, йшли набагато далі, ніж грецькі діялоґи чи навіть Геґелева ідеолоґія історії.

Проте в цій статті я говоритиму про значення діялєктики, геть відмінне від того, що їй зазвичай пришивають на наших філософських факультетах чи в наших словниках, а саме про значення, що його розвивав головно Фрідріх Енґельс, але поділяв і Карл Маркс5. Енґельс визначав «матеріялістичну діялєктику» як науку загальних законів руху природи, людського суспільства, історії, наукових досліджень і людського мислення як такого6. В цьому сенсі діялєктика, очевидно, є набагато ширшою за лоґіку і є не просто методою розмірковування, але всеохопною системою абстрактних філософських положень і поглядів щодо засад людського життя та фізичної природи загалом.

Це не означає, однак, що матеріялістична діялєктика виробила корпус літератури, що він десь був би відповідним її величній заявці на універсальну філософію. Навпаки, література з питань матеріялістиної діялєктики є мізерною, і велика її частина складається з розріжнених текстів політичних революціонерів, що були зайняті радше втіленням своєї філософії на практиці, ніж науковим викладом її на папері. Під чим оглядом тексти Мао Цзе-дуна є одними з найкращих — такими, що їх можна порівняти хіба що тільки з шедеврами викладу основних ідей цієї філософії, подібних до Марксової славетної передмови до «Критики політичної економії».

Метода матеріялістичної діялєктики в суто формальному розумінні вельми подібна до инших видів діялєктики. Вона спирається на низку аксіоматичних законів, що — хоча їх і можна порівняти із законами формальної лоґіки — протилежні цим законам своєю суттю. Першим законом лоґіки є закон тотожности. Він виражає тотожність між думкою та предметом думки або відсутність ріжниці між ними: А є А і не може бути нічим иншим. Першим законом діялєктики є закон розвитку через суперечності, як про це писав Енґельс. Його також називають законом заперечення заперечення. Згідно з цим законом, А може бути А лише якщо воно не є не-А, або, иншими словами, щоб А було А, conditio sine qua non [неодмінною умовою] є присутність не-А. Відтак, початковою аксіомою всієї діялєктики є відкидання лоґічного закону тотожности та прийняття того, що А може бути одночасно й А, й не-А. Решту законів діялєктики можна вивести з першого. За Енґельсом, цими законами є: закон взаємозалежности (взаємодоповнюваности) протилежностей; закон переходу протилежностей одна в одну, якщо їх доведено до краю (цей закон також знаний як закон переходу кількости в якість); закон спіралеподібного розвитку явищ. У випадку з четвертим законом, як побачимо, матеріялістична діялєктика суттєво відріжняється від клясичної китайської діялєктики, що вона визнає тільки колоподібну форму руху.

З-посеред инших діялєктичних філософій матеріялістичну діялєктику виріжняють особливі онтолоґічні й епістемолоґічні постуляти. Згідно з матеріялістичною діялєктикою, зовнішня дійсність (природа, суспільство тощо) істнує окремо від людського знання про неї. Незалежно від того, чи усвідомлює це людина чи ні, дійсність є. Відтак дійсність («буття») передує свідомості та думанню та панує над ними. Процес пізнання розгортається від дійсности до розуму та назад до дійсности як відображена думка про неї. В ідеалістичній діялєктиці (наприклад, у Геґеля) цей процес розгортається у протилежному напрямку: спочатку людина має уявлення про дійсність, тоді проектує її як думку на дійсність, а дійсність відбиває її у розум. Крім того, за матеріялістичною діялєктикою, діялєктичною є не тільки природа людської думки, але й сама природа дійсности. Вона постулює, що закони діялєктики мають силу в дійсності, у фізичній природі, у суспільстві — всюди. Людина має відкрити ці закони; але якщо вона не годна їх відкрити, вони так само діють, а людина зрештою бачить лише результат їхньої дії.

Слід зазначити, що почасти через те, що велика кількість основних джерел з матеріялістичної діялєктики ненаукова своєю формою, а також через те, що перекладено ці джерела ріжними мовами та публікувано спорадично, з великими відтинками часу між публікаціями, в об’єктивній, академічній літературі та власне в гурті самих діялєктичних матеріялістів багато плутанини, непорозуміння та хибного тлумачення їх значення, цілей і важливости ціх джерел. Такою була матеріялістична діялєктика на момент смерти Енґельса.

В останні десятиліття свого життя Лєнін показав себе великим практиком діялєктики в політиці, але як теоретик він не зробив жодного вагомого внеску в діялєктику. Насправді він плутав найважливіші постуляти. Всупереч багатьом Енґельсовим імпліцитним заявам Лєнін: 1) вірив в істнування «абсолютної істини» та спроможність людини її розкрити; 2) визнавав перший закон лоґіки і вірив у тотожність думки й дійсности; та 3) розумів теорію відображення механістично, порівнюючи її з фотоґрафією і вірячи, що образ у свідомості буквально співпадає з предметом спостереження. Чому Лєнін так гостро розходився з Енґельсом, достеменно ще не виявлено, але можна запропонувати, принаймні, два пояснення. По-перше, він висловив ці ідеї у своєму «Матеріялізмі й емпіріокритицизмі» (надто див. главу 2) 1908 року, коли він ще не познайомився з діялєктикою як методою і коли твори Енґельса ще не мали в соціял-демократичному русі того авторитету, якого вони набули пізніше по створенню комуністичних партій. По-друге, російське культурне середовище, що в ньому панівні позиції займало православ’я, а також спосіб думання, що його визначала мова, та Лєнінова вища юридична освіта, поза сумнівом, важили у формуванні в нього схильности до прямого лоґічного мислення і переконаности в тому, що бачив, думав або вивчав саме він.

Лєнін почав серйозно вивчати діялєктику лише у 1914—1915 рр. головно на основі Геґелевих творів. Як він неодноразово зізнається у фраґментарних «Філософських зошитах», більшість діялєктики — й надто закони заперечення заперечення і переходу кількости в якість — йому здаються плутаними та неприйнятними. Енґельсову «Діялєктику природи» Лєнін взагалі ніколи не читав, оскільки вперше вона вийшла друком тільки 1925 року, вже по його смерти. Вирішальний вплив Геґелевої ідеалістичної діялєктики на Лєніна дається взнаки на сторінках «Філософських зошитів» — там, де він ототожнює діялєктику з лоґікою й епістемолоґією загалом (він зауважує, що «всі вони означають одне й те саме») та висловлює думку, що збиває з пантелику: протилежності в рамках суперечности є «тотожними».

Енґельс залишив матеріялістичну діялєктику як більш-менш розвинену філософію — не науку чи формальну наукову методу. Проте у 1920‑ті російські комуністи-«віряни» спробували накинути діялєктичну методу всім наукам, в тому числі природничим7. Цю спробу спіткав неуспіх, і місце діялєктики в системі мислення було загрожене. Потаймиру росіяни дійшли висновку, що в освіті діялєктика є непожитньою та її слід замінити вивченням традиційної лоґіки. Для такого переходу дуже стала в пригоді Лєнінова заява, що діялєктика й лоґіка означають одне й те саме. На захист Лєнінового нерозуміння геґелівських законів діялєктики Сталін опустив всі формальні закони в своєму «Діялєктичному й історичному матеріялізмі», опублікованому 1938 року. Результатом сталінська діялєктика набула вигляду апокаліптичного deus ex machina [бога з машини], що він повсякчас штовхає історію природи та суспільства вперед по дорозі з одностороннім рухом у напрямку проґресу. Чому механізм працює саме так і хто урухомив його — невідомо. Сталін просто проголосив, що инакший спосіб думання означатиме «метафізику». Від кінця 1930‑х радянські філософи поступово усували діялєктику з усіх серйозних філософських дискусій і досліджень. Сьогодні її місце обмежене початковими курсами з політолоґії і попри це її видозмінили так, щоби вона підійшла під стать основних ревізій, зроблених Сталіним (див., наприклад, «Основи марксизму-лєнінізму. Навчальний посібник». Москва, 1959; його перекладено й анґлійською). Росіяни настільки занедбали діялєктику, що на Міжнародній нараді комуністичних і робітничих партій 1957 року саме Мао Цзе-дун особисто нагадав їм про неї та наполіг на її практичному застосуванні. Тільки «внаслідок спільних зусиль делєґацій КПК та инших братніх партій», як пише про це суворе офіційне китайське повідомлення від 6-го вересня 1963 р., було внесено зміни у підготовлений росіянами робочий варіянт московської деклярації 1957 року, причому «головні додатки» включили в себе «формулювання про важливість застосування діялєктичного матеріялізму в практичній роботі»8.

Вперше марксистсько-лєнінська філософія з’явилася в Китаї у перекладах близько 1925—27 рр., але по тому дуже швидко поширилася9. На час появи творів Мао Цзе-дуна (1937 рік) марксизм-лєнінізм вже встиг пережити бурхливу історію суперечок і внутрішньої боротьби між кількома школами головно під впливом схожих дискусій у Радянському Союзі10. Також можна було доступитися до/читали китайські журнали з перекладами або стислими викладами праць головних тогочасних радянських філософів (А. Деборіна, М. Мітіна, М. Розенталя). Щодо питань, обговорюваних китайськими комуністами та прокомуністичними філософами, до 1937 р. діялєктичний матеріялізм у Китаї сягнув такого самого рівня, якого сягнула офіційна сталінська філософія в Радянському Союзі. У 1935—36 рр., наприклад, відбулася жвава дискусія між китайськими послідовниками А. Деборіна на чолі з Є Чжіном та партійними філософами на чолі з Ай Сзу-чжи11. Одначе китайських перекладів основних марксистсько-лєнінських текстів було небагато, і видається, що це важило для постання та розвитку самобутньої китайської течії марксизму-лєнінізму.

Твори Мао Цзе-дуна та використана ним література

Відомо, що Мао Цзе-дун опублікував три виразно філософські твори12. Це:

  1. «Відносно практики»;
  2. «Відносно суперечности»; та
  3. «Діялєктичний матеріялізм».

З цих творів перші два неодноразово виходили друком і перекладені багатьма мовами. Стаття «Діялєктичний матеріялізм» ніколи не передруковувалася і з невідомих причин сьогодні в Китаї її не згадують. Її знайшли 1960 року в рідкісному примірнику шанхайського журналу «Мін-чжу» («Демократія») (том 1, № 2, 1940), що зберігається в Східно-азійській бібліотеці Колумбійського університету. В журналі статтю було надруковано за підписом Мао та під назвою «Пьєн-чжен-фа вей-ву лун» (Діялєктичний матеріялізм); у публікації також було сказано, що це друга частина більшої статті.

Ознайомившись з покликаннями та цитатами з цих трьох творів і порівнявши їх з бібліоґрафіями китайських перекладів13 марксистсько-лєнінських першоджерел, виконаних на той час14, можна побачити, що з цих джерел Мао були знайомі наступні: а) Енґельсів «Анти-Дюрінґ»; б) Енґельсів «Людвіґ Фойєрбах…»; в) Марксові «Тези про Фойєрбаха»; г) Лєнінів «Матеріялізм й емпіріокритицизм» (доступний, щоправда, лише скорочено)15; та д) два уривки з Лєнінових «Філософських зошитів», що були надруковані китайською як окремі брошури. Загалом ці твори містять в собі дві третини того, що Енґельс і Маркс написали про діялєктичний матеріялізм, і чотири п’ятих того, що написав на цю тему Лєнін. Ніде в цих або инших своїх текстах Мао не згадує, наприклад, Марксові «Злидні філософії», «Капітал» або «Святе сімейство», написане Марксом і Енґельсом разом — у всіх цих творах є важливі фраґменти з матеріялістиної діялєктики і всі вони були перекладені та видані китайською на момент написання текстів Мао16. «Німецьку ідеолоґію» Маркса й Енґельса, що її Мао також ніде не згадує, було перекладено китайською тільки після 1940 р.17 Марксові «Економічно-філософські рукописи 1844 року», що в них міститься відверта критика геґелівської діялєктики, ймовірно досі китайською не перекладено18. Точних відомостей щодо Енґельсової «Діялєктики природи» немає: згідно з найповнішою бібліоґрафією китайськомовних комуністичних видань, ця книга до 1940 р. не видавалася19, тоді як російське джерело зазначає, що цю книгу було перекладено на китайську у 1930‑ті20, а отець Брійє згадує її в своїй бібліоґрафії, але не зазначає рік видання21. Хай там як, але Мао не покликається на цю книгу, і не знати, щоб він читав її на момент написання своїх творів з матеріялістичної діялєктики.

Сталінів «Діялєктичний та історичний матеріялізм» з’явився у китайському перекладі 1939 року22, себто по тому, як Мао написав свої перші два нариси. Проте, під цим оглядом постають кілька цікавих проблєм, пов’язаних з текстами Мао Цзе-дуна. В офіційних передмовах до всіх наявних на сьогодні виданнях «Відносно практики» і «Відносно суперечности» говориться, що їх було написано відповідно у липні та серпні 1937 року та прочитано на лєкціях у Військовому університеті в Йєнані. Але, наскільки відомо, ніде на зазначено, коли і де ці твори було вперше опубліковано.

В передмові до першого офіційного чотиритомника «Вибраних творів» (1951 рік) Комісія з публікації вибраних творів Мао Цзе-дуна при ЦК КПК вказує, що до попередніх видань вибраних творів Мао не ввійшли багато статей, що виходять друком тепер, але не зазначає, які саме23. В жодному з попередніх видань творів Мао, відомих нам, не було знайдено його філософських статей24. У перших повоєнних пропаґандистських матеріялах китайських комуністів, присвячених філософії Мао Цзе-дуна, його філософські твори також не названо25.

Отже, все це дає підстави висунути гіпотезу, що і «Відносно практики», і «Відносно суперечности» були опубліковані не відразу по тому, як їх було написано, і, можливо, вони вийшли друком вперше тільки після війни, а саме в «Женьмінь жибао» від 29‑го грудня 1950 р. і від 1‑го квітня 1952 р. відповідно, приблизно тоді, як їх було надруковано у томах Ⅰ і Ⅱ відповідно першого офіційного видання «Вибраних творів» Мао Цзе-дуна.

Якщо ця гіпотеза правильна, тоді стає очевидним, що Мао мав достатньо часу, щоби взяти до уваги в своїх творах — якщо він мав таке бажання — не тільки «Діялєктичний та історичний матеріялізм» Сталіна, але і його ж «Марксизм і питання мовознавства», що вийшли друком тільки 1950 року та продовжили ревізію Енґельсової діялєктики, постулюючи, що не всі суперечності є антаґоністичними і не всякий перехід кількости в якість супроводжуваний «революційним стрибком»26. Разом з тим, хоча в офіційній передмові до 1‑го тому китайського видання «Вибраних творів» Мао, так само як у вступі до «Відносно суперечности», чітко сказано, що «автор вніс певні доповнення і виправлення, а дещо видалив» зі своїх текстів, немає підстав вважати, що він врахував у них якісь твори Сталіна з діялєктики27. Концептуально твори Мао та Сталіна геть ріжні, і ніде Мао не цитує прямо чи непрямо філософські тексти Сталіна (хоча й цитує ранні політичні тексти Сталіна, але для нашої теми це немає значення). З иншого боку, цілком можливо, що приклад Сталіна, що висловився з філософських питань, надихнув і Мао оприлюднити 1952 року власні твори, незалежні та не подібні до инших творів.

Якщо «Відносно практики» і «Відносно суперечности» були опубліковані не тоді, коли були написані, тоді, наскільки відомо на сьогодні, першим опублікованим філософським твором Мао була вищезгадана невеличка стаття «Діялєктичний матеріялізм» з 1940 року. Цікаво відзначити, що друге видання цієї статті дуже нагадує «Відносно практики» і «Відносно суперечности» — нагадує так, що деякі фрази, схоже, були безпосередньо запозичені або скопійовані з останніх двох творів.

Разом з тим публікація «Діялєктичного матеріялізму», що ми її маємо, аж ніяк не нагадує «Діялєктичний та історичний матеріялізм» Сталіна. Це знову викликає питання, чому Мао нехтував творами Сталіна вже у 1940 році. Істнують, проте, свідчення на користь того, що цей промах не був зумисним. Чжен По-та, близький соратник Мао та спеціяліст з ідеолоґічної роботи, розповідає, що через «троцькістський саботаж», а також через «мовні труднощі»:

«Багато товаришів нашої партії, що вони фактично керували китайською революцією, не мали змоги систематично вивчати численні твори Сталіна, присвячені Китаю. Тільки після руху за виправлення помилок 1942 року наша партія почала систематично видавати твори Сталіна про Китай»28.

Якщо все було саме так, тоді не слід дивуватися тому, що китайські комуністи, в тому числі Мао, не читали філософських розвідок Сталіна (також не виключено, що саме тому Мао не схожий також ні на Лєніна, ні на Енґельса, про що ще буде сказано).

На додачу до творів Лєніна, Енґельса та Маркса, що на них Мао покликається у своїх статтях, иншим джерелом для його філософських текстів є стародавня китайська література. У «Відносно практики» і «Відносно суперечности» згадуються переважно лєґенди, оповідання та романи, а також кілька історичних і військових трактатів. Проте в них немає прямих відсилок до якихось клясичних філософських текстів. Тільки у статті «Про правильне розв’язання суперечностей всередині народу» (1957), роблячи вкрай діялєктичну заяву про можливі «хороші» наслідки нової світової війни, Мао безпосередньо покликається на Лао-цзи. Показово, що саме у нефілософській китайській літературі Мао знаходить джерела для своєї філософії. «У „Річкових заплавах” є чимало прикладів матеріялістичної діялєктики»29,— запевняє він читача, хоча «Річкові заплави», це — всього лише роман, що його авторство приписують Ши Вайяну, письменникові, а не філософу ⅩⅣ ст. Так само Мао відшуковує переконливі приклади діялєктики у військових трактатах Сунь Цзи, у «Казці трьох царств», у «Книжці гір і моря», в двадцять одній реінкарнації мавпи з буддистського «Паломництва на Захід» і навіть у привидах з «Чарівних казок з кімнати для відпочинку»30. Про все це важливо сказати, тому що Мао демонструє здатність скористатися в якості джерела своєї діялєктики навіть відносно простими, народними вираженнями китайської думки та культури — такими діялєктичними вони є.

Зв’язок між філософією Мао та клясичною китайською філософією, одначе, очевидний у випадку з багатьма його постулятами, що розглядатимуться нижче. Сам він чітко вказує на те, що «діялєктичний погляд на світ виник у Китаї» раніше ніж у стародавній Греції (і, звісно, до Геґеля)31 — факт, на сьогодні добре підкріплений великою літературою з цього питання32. 1940 року в своїй статті «Про нову демократію» Мао недвозначно закликав до засвоєння та використання стародавньої китайської філософської літератури — і культури загалом — з метою розвитку національного китайського різновиду марксизму. За рік до того Хсян Лін-пін, філософ-комуніст, випустив свій «Нарис історії китайської філософії»33 — напевне, перший твір авторства китайського комуніста34, що в ньому відкрито та гаряче вітається матеріялістична діялєктика у Лао-цзи, Джуан-цзи, кількох конфуціянцях і моїстах, а також у деяких середньовічних письменників.35 1940 року тепер уже инший автор-комуніст Сунь Ву опублікував книгу «Філософія нового демократизму», що в ній автор доходить до відкритої підтримки ідеї злиття марксистського діялєктичного матеріялізму та власне китайської філософії36. Все це недвозначно свідчить про інтелєктуальну атмосферу, в якій Мао писав свої філософські трактати. Сьогодні як китайські комуністи37, так і західні автори38 наголошують на зв’язку між способом мислення Мао та традиційною китайською філософською думкою, ніхто ще систематизовано не співставляв його філософські тексти з філософськими трактатами инших мислителів.

Од природи всі люди однакові: ріжними їх роблять освіта та життєвий досвід. Цей афоризм, що його припусують Конфуцію, можна за необхідних даних легко переробити на методу вивчення ріжних індивідумів. Деякі з цих даних наявні у Мао. Зокрема він із захопленням наводить цитати із прочитаного ним. Вивчаючи покликання і цитати у всіх чотирьох томах його творів, можна відкрити для себе цікаву картину його ймовірних уподобань у читанні, можливих джерел натхнення і меж його ерудиції. У таблиці нижче представлено приблизну клясифікацію покликань з його текстів:

Покликання або цитата Процент покликань у всіх чотирьох томах
Конфуцій і неоконфуціянські тексти 22
Тексти даоїстів і моїстів 12
Казки, художня література 13
Инші китайські та иноземні автори 7
Маркс і Енґельс 4
Лєнін 18
Сталін 24
РАЗОМ 100

Покликання та цитування — безумовна ознака прочитання твору Мао чи бодай ознайомлення з ним39. Це геть не означає, що оце й усе, що він читав, але видається, що немає серйозних підстав проти сприймання цих покликань як цілком репрезентативної вибірки його читацьких интересів. Відтак частота згадування того чи того автора чи літератури у цій таблиці дозволяє припустити дещо цікаве.

По-перше, видається, що Мао вивчав переважно старовинні китайські книжки, а з иншого боку — тексти Лєніна та Сталіна, тоді як ознайомлення з творами Марса й Енґельса не мало значної ваги в його самоосвіті. По-друге, з конкретних назв і авторів, що подибуємо на сторінках його книжок, можна зробити висновок, що читав він майже виключно конфуціянську літературу, доступну в Китаї, а також велику частину з тих творів Лєніна та Сталіна, що її перекладено китайською, і зовсім трохи Маркса й Енґельса. Він ніколи, наприклад, не згадує про якісь економічні твори Маркса, крім однієї згадки про вступ до «Капіталу» та відому передмову до «Критики політичної економії» — обидва тексти вийшли друком китайською як окремі брошури.

Певною мірою ці спостереження підтверджує і сам Мао Цзе-дун в автобіоґрафії з 1936 року, продиктованій Едґару Сноу. Мао розповідає, що замолоду він прочитав багато китайської клясики та дещо вивчив напам’ять з Конфуція. Для пересічного хлопця з села таке читання, очевидно, стало вступом до світу знань і сформувало його мислення. Мао вперше ознайомився з марксистською літературою 1920 року, коли йому було вже двадцять сім. Як це було, знати з його розповіді:

«Я активно шукав те, що було з комуністичної літератури китайською, а цього було небагато. Особливо глибоко мене вразили три книги, що зародили в мене віру в марксизм, від якої, прийнявши її як правильне розуміння історії, я вже ніколи не відступав. Це „Маніфест комуністичної партії“, „Клясова боротьба“ Кауцького та „Історія соціялізму“ Кіркуппа»40.

Внесок Мао Цзе-дуна в марксистсько-лєнінську епістемолоґію

Від публікації філософських статей Мао видання комуністичного Китаю не припиняють просувати лінію, що «Мао Цзе-дун зробив свій внесок у розвиток діялєктичного матеріялізму Маркса, Енґельса, Лєніна та Сталіна»41. Одні некитайські джерела погоджуються з цією тезою42, инші — ні43. Проте, досьогодні ані в Китаї, ані за його межами достеменно не визначено, в чому саме полягає внесок Мао у розвиток марксистсько-лєнінської філософії44. Оскільки склалась така ситуація, що ця стаття є однією з перших праць, присвячених цій темі, читачу слід обережно й критично поставитися до можливих помилок ув інтерпретаціях і акцентах, розставлених тут.

У текстах, опублікованих на сьогонішній день45, Мао Цзе-дун не вносить нічого нового у матеріялістичну онтолоґію, але тільки у матеріялістичну епістемолоґію (або ґносеолоґію — цій назві віддають перевагу марксисти) та в діялєктичне тлумачення онтолоґії, що випливає з його матеріялістичної епістемолоґії. Ніде Мао не пише докладно, що таке «матерія», але видається, що для нього матерія означає все, що не належить людській свідомості, думанню, ідеям, концепціям і теоріям. «Усвідомлення того, що матерія істнує незалежно й окремо від свідомості у зовнішньому світі, є основою матеріялізму»46,— цього для нього досить. Якщо це твердження розуміти буквально, його можна критикувати, виходячи з того, що людський розум також, за матеріялізмом, складається з матерії, а думки є квантами певної енерґії тощо. На чому Мао, можливо, хотів наголосити, так це на тому, що матерія істнує незалежно від того, чи знає про це людина чи ні. Проте поміщення матерії у «зовнішньому світі» без докладного опрацювання цього твердження під оглядом онтолоґії й так безпосередньо вказує на те, що це не европейська, а китайська онтолоґічна традиція, що, звісно, не може дивувати47. Як китайська філософська думка сприймає об’єктивну дійсність і природу як щось самоочевидне, так само Мао сприймає матерію як щось ексоґенне («toujours déja donné» — зввжди істнуюче або дане, як це влучно висловив один французький автор48) й істнуюче незалежно від людської волі та знання. Можливо, через це у всій своїй філософії Мао зосередився на пізнанні per se [як такому] та надто на відношенні між знанням і практикою. Зазначимо, що цікавість Мао до цих питань є нова з огляду на інтереси традиційної китайської філософії, що не приділяла великої уваги природі пізнання та його методам49. Поза сумнівом, це один із результатів впливу на нього марксизму-лєнінізму. З иншого боку, його спеціяльний интерес до відношення між пізнанням і практичною дією міг постати саме через неспроможність традиційної китайської філософії розв’язати це питання на прийнятному для Мао рівні. Китайська думка розвивала відверто фаталістичні концепції переваги бездіяльности та пасивности, такі, як даоїстський принцип «ву вей», і елєменти цих концепцій є в конфуціянському консерватизмі та навіть у мисленні пересічного селянина, як це показано у Лу Хсун «А-К-ісм»50.

Епістемолоґії Мао Цзе-дуна притаманні наступні шість особливостей: 1) надзвичайна недовіра та нелюбов до всього суто ідеолоґічного; 2) одначасно вроджена віра в те, що його власна філософія є не просто ідеолоґією, але збалансованим відображенням об’єктивної істини51; 3) типово китайський і одночасно марксистський погляд на істину, як неабсолютну, нестатичну чи постійну, погляд на неї як на таку, що вона весь час нова та ріжна,— таку, що завжди приходить із зовнішьої дійсности та завжди має в собі суперечливі сторони; 4) непогамовне бажання практикувати та експерементувати, внутрішня потреба постійного пошуку істини, оскільки та ніколи не буває абсолютною; 5) віра в те, що єдиний можливий шлях до істини — практика і що істина в практиці; 6) прийняття меж практики та експерименту тільки у вигляді їх кінцевої неможливости.

Як такі деякі елєменти епістеміолоґії Мао, а саме пункти 1, 4 і 5, можуть видаватися схожими на основні постуляти апостеріорістського праґматизму та на звичайні вимоги будь-якого «наукового» світогляду. Встановити певний зв’язок між думкою Мао та праґматизмом, наприклад, через полєміку лівих китайських філософів проти Ху Ші та тогочасну моду на «сцієнтизм» у Китаї, напевне, допомогло би докладніше дослідження, присвячене інтелєктуальним колам Китаю часів формування філософських ідей Мао. Проте такого дослідження ще немає. Хай там як, але немає жодних сумнівів, що епістемолоґію Мао неможливо відокремити від його діялєктики та від його марксизму загалом, а відтак, його філософію пізнання не можна зараховувати до праґматизму.

Вихідна точка філософії Мао, його розв’язання того, що марксизм вважає основним питанням філософії, себто питання, що передує — буття чи свідомість, матерія чи ідея, є цілком марксистським і суто матеріялістичним. Цей підхід знати навіть із послідовности його творів: «Відносно практики» йде першим — перед «Відносно суперечности»52. «Всі справжні знання беруть свій початок з безпосереднього досвіду,— заявляє Мао.— Теорія пізнання діялєктичного матеріялізму ставить практику на перше місце… Пізнання починається з практики; здобувши через практику теоретичні знання, треба знову повернутися до практики»53. Це, звісно, точний переказ Марксових «Тез про Фойєрбаха» за винятком, можливо, типово маоїстського наголосу на «треба знову повернутися до практики».

Наголос, що його робить Мао на необхідності практикувати всі теорії, включаючи, звичайно, марксизм54, своїм походженням, напевне, завдячує його направду ориґінальному запереченню ідеалізму та абстракцій. Чудовий приклад останнього міститься у «Діялєктичному матеріялізмі», там, де йдеться за початки ідеалізму в епістемолоґії, що вона сама собою не часто є об’єктом уваги з боку марксистсько-лєнінсько-сталінської філософії:

«В своєму мисленні людина має послуговуватися поняттями. Це може запросто призвести до розколу наших знань на дві частини: дійсність, що є індивідуальною та винятковою за характером, і поняття, що їм притаманний загальний характер (як, наприклад, судження „Йєнань, це — місто“). У природі речей особливе та загальне перебувають у нероздільному зв’язку і в разі роз’єднання віддаляються від об’єктивної істини, адже об’єктивна істина проявляється завжди як єдність загального та особливого. Без особливого немає загального, без загального — особливого. Метода, прийнята ідеалістами, полягає у від’єднанні загального від особливого, у розгляданні загального як об’єктивної дійсности, а особливого — лише як форми істнування загального»55.

Можливо, комусь видаватиметься парадоксальним, що людина, яка так зневажливо ставиться до абстрактних узагальнень, все одно пише на філософські теми. З иншого боку, це може бути додатковим свідченням того, що Мао є праґматистом. Але такі погляди демонструють нерозуміння методи Мао56. Слід зауважити, що як методі він не віддає перевагу не індукції (від окремого до загального) чи дедукції (від загального до окремого), але діялєктиці, що поєднує загальне й окреме, абстрактне і конкретне. Як матеріялістичний діялєктик, він постулює примат особливого над загальним. Для Мао загальне є лише однією зі сторін особливого, до того ж стороною, що народжується у людській голові та не належить зовнішній, матеріяльній дійсності. Окреме, з иншого боку, є цілим, багатогранним, реальним, матеріяльним. Відповідно, саме окреме, а не ціле, є ціллю та підсумком процесу пізнання. Для Мао має значення саме пізнання дійсности, а не пізнання концепцій і теорій per se, навіть якщо вони стосуються дійсности. Теорії та концепції є лише засобами та знаряддями пізнання дійсности, а отже, їх слід використовувати та практикувати підчас вивчення дійсности.

Марксизм як теорія також має для Мао лише прикладну цінність і не є a priori [наперед визначеною] доброю річчю у собі. Марксизм, це — один з інструментів пізнання і перетворення дійсности, і добрим він є, тільки якщо його застосовують на практиці. Проте марксизм у розумінні Мао (що відріжняються від розуміння Лєніна та Сталіна) не є «дороговказом» у сенсі завершеного підручника з готовими рецептами метод дії — марксизм радше вчить тільки, «як… обирати методи» для власних дій57. Він «зовсім не кладе кінця розкриттю істини, а, навпаки, безперервно відкриває шляхи пізнання істини в процесі практики»58. І з цього очевидячки антидоктринерського ставлення до марксизму59 випливає одна з основних характеристик маоїзму загалом, а саме його наголос на особливості, неповторності «ріжних шляхів» до істини:

«Подолання ріжних суперечностей ріжними методами — це принцип, що його марксисти-лєнінці повинні суворо додержуватися. А доґматики цього принципу не додержуються, … вони скрізь нав’язують шаблонну схему, яку вважають незмінною; а це може привести революцію тільки до невдач або зовсім зіпсувати справу, яка досі йшла добре»60.

Скоріше за все антиідеалістична й антидоктринерська епістемолоґія Мао пояснювана його вродженою — і під цим оглядом типово китайською — релятивістською та діялєктичною онтолоґією. Для Мао знання та істина є, звісно, просто ідеями, що відображають у свідомості певну об’єктивну, себто зовнішню дійсність. Одначе, на думку Мао, картина зовнішньої речі або явища у людській свідомості буквально не співпадає з самою річчю або явищем, а значить не є повністю тотожною їм. Дійсність набагато складніша, ніж людське уявлення про неї. За Мао, свідомість, а також її продукти — думки, ідеї, враження, теорії — «мають межі», «обмежені матерією»61. Під цим він має на увазі більше, ніж те, що можна прочитати у Марксовому твердженні, що буття «визначає» свідомість. Для Мао, оскільки матерія, це — вся дійсність за межами людської свідомости, вона більша за те, що може охопити людський розум, і саме в цьому сенсі людські ідеї обмежені, зв’язані та оточені з усіх боків матерією62.

«Внаслідок величезної різноманітности явищ і безмежности розвитку» дійсність для Мао має діялєктичну природу. Зокрема, «те, що є в одному випадку загальним, може перетворитися в иншому певному випадку в особливе. І, навпаки, те, що в одному певному випадку є особливим, може в иншому певному випадку перетворитися в загальне»63. І відповідно діялєктичну дійсність може дозволити пізнати лише діялєктична метода пізнання:

«У наших думках за мить не може відображатися якийсь предмет у всій своїй цілісності: в них має відбутися діялєктичний процес активного пізнання, себто багатосторонній процес наближення до багатогранної дійсности»64.

Він повторює своє розуміння епістемолоґії в иншому місці:

«Розвиток людського пізнання завжди являє собою рух по спіралі, причому кожний цикл підносить пізнання на вищий ступінь, безперервно його поглиблює (якщо при цьому суворо додержується науковий метод)»65.

Ці постуляти онтолоґії та епістемолоґії Мао нагадують радше Енґельса та — до певної міри — даоїзм, ніж Лєніна. Його відверта вказівка на те, що діялєктична метода є повторюваним процесом поступового наближення до дійсности та істини і все одно неможливо досягнути їх і вповні охопити, на диво сучасна, якщо згадати основи сьогоденної епістемолоґії Вайтгеда та Рассела, про що вже зауважували у зв’язку з иншою проблєматикою66.

В одному місці, одначе, Мао посилається на Лєнінів «Матеріялізм й емпіріокритицизм», ніби погоджуючись з ним у тому, що щось під назвою «абсолютна істина» справді істнує. Разом з тим пише про це Мао так:

«Марксисти визнають, що в абсолютному загальному процесі розвитку всесвіту розвиток окремих конкретних процесів є відносним. Тому з безконечного потоку абсолютної істини пізнання людьми окремих конкретних процесів на певних етапах їх розвитку черпає тільки відносні істини. З суми незліченних відносних істин складається абсолютна істина»67.

У зв’язку з останнім реченням Мао покликається на Лєніна, і це дійсно Лєнінове речення, але з однією типово маоїстською вставкою, що геть змінює його початковий зміст. А саме: Лєнін не вживав слова «незліченних». Ба більше, частково через це, а частково через особливості лєнінської епістемолоґії загалом «абсолютна істина», на думку Лєніна, істнує радше в людській голові, ніж як об’єктивний процес у зовнішній дійсності68. Для Лєніна «суми відносних істин» була насправді сумою на кшталт 2 + 2 = 4. Для нього істину можна було підрахувати, вона була кінцевою, а тому й абсолютною, як, наприклад, істина, що «Париж розташований у Франції», про яку він пише в зазначеній книзі як про асболютну істину69, хоча саме цей приклад Енґельс назвав «доволі банальним і до того ж доволі безпорадним»70. Чи може «незліченне», себто безкінечне число відносних істин складати суму, що становитиме абсолютну істину, тому що вона буде кінцевою, повною та точною? Чи, якщо зайти з протилежного боку, чи може «незліченна» «сума» Мао бути чимось, що так само можна пізнати, як і Лєнінову абсолютну істину? Очевидно, що ні. Підчас безкінечних повторень можна отримати кумулятивну суму безкінечних послідовностей (і саме це, здається, Мао мав на увазі), але така сума весь час змінюватиметься ad infinitum [до безкінечности], та можна буде швидше вкусити лікоть, ніж досягти кінцевого числа цієї суми.

Ми не знаємо, чи покликався Мао в цьому випадку на Лєніна через непорозуміння, чи просто щоб підкреслити радше подібність, ніж тотожність їхньої семантики: обидва пояснення слушні. Проте очевидно, що Мао вважає всі конкретні істини відносними, хоча його розуміння абсолютної істини набагато ближче до розуміння Енґельса, ніж Лєніна.71 Абсолютним для Мао є тільки сукупний процес розвитку об’єктивного всесвіту, «великого потоку» (можливо, Шляху, великого Дао?)72.

Можливо, віра Лєніна в абсолютну істинність його знання є продовженням його прийняття лоґічного закону тотожности й його поняття «фотоґрафічного відображення» об’єктивної дійсности в людській свідомості, себто продовженням його віри в повний збіг і перекривання один одного думки та дійсности. За те, що у думці Мао немає передумов для появи віри в ленінську абсолютну істину, свідчить багато його тверджень73, що з них типовим прикладом може служити наступне:

«Питання про те, чи відповідає теоретичне положення об’єктивній істині, повністю не розв’язується і не може бути повністю розв’язане в русі пізнання від чуттєвого пізнання до раціонального пізнання, про який ми говорили вище. Для повного розв’язання цього питання треба від раціонального пізнання знову повернутися до суспільної практики, застосувати теорію на практиці і перевірити, чи може вона привести до наміченої мети»74.

Це очевидно означає, що остаточно чи довго не можна довіряти жодній істини, що міститься у здобутому знанні. І з цього також зрозуміло, чому для Мао необхідною є практика: він не довіряє жодній істині a priori, якщо на власні очі не побачить, чи може вона дійсно призвести до очікуваного результату. Його глибока недовіра до ідей і теорій тільки розпалює його природний потяг до експериментування і внутрішню потребу в ньому:

«…Взагалі кажучи, як у практиці зміни природи, так і в практиці зміни суспільства рідко буває, щоб первісно вироблені людьми ідеї, теорії, плани і проекти перетворювалися в життя без найменших змін. …Трапляються випадки, коли первісно вироблені ідеї, теорії, плани і проекти частково або цілком не відповідають реальній дійсності, частково або цілком помилкові»75.

Тут звертає на себе увагу використання терміну «первісний». Він чітко вказує на наявність плину часу між знанням і практикою, підчас якого знання застаріває за мірою зміни дійсности. Знання, отже, не встигає за дійсністю, що розвивається. Для Мао це саме собою робить необхідною нову практику й експеримент, оскільки для Мао практика є не лише критерієм всякої істини, але також джерелом всякої істини. У типово китайському сенсі, в «ю» (мати), істина міститься в об’єктивній дійсності як у горіховій шкаралупці, і саме практика й тільки практика може розбити шкаралупу та явити істину. Істина є (істнує) тільки в сенсі «чжен»: вона «становиться», постає, розвивається як результат практики й експерименту:

«Коли хочеш здобути знання, то бери участь у практиці, що змінює дійсність. Коли хочеш узнати смак груші, то тобі треба її змінити — пожувати її. Коли хочеш узнати будову і властивості атома, то тобі треба провести фізичні і хімічні експерименти, змінити стан атома»76.

Тут виникає важливе питання: коли в експериментуванні та перетворенні дійсности слід зупинитися; коли можна відчути задоволення від того, що здобутого знання достатньо, принаймні поки що; коли можна бути переконаним, що ось вона — дійсність, що ось вона — істина?

Загальна відповідь Мао: ніколи. Цей «процес… не знає меж», себто для людського пізнання немає меж; «Процес зміни об’єктивно існуючого реального світу вічний і не знає меж, і так само вічне і не знає меж пізнання людьми істини в процесі практики»77. Проте в кожному конкретному випадку Мао бачить об’єктивні межі пізнання істини підчас виявлення певних об’єктивних законів, що унеможливлюють подальші експерименти або роблять їх непотрібними. Мао постулює цей надзвичайно важливий елємент своєї епістемолоґії так:

«Коли люди прагнуть добитися успіху в роботі, тобто дістати очікувані результати, то їм неодмінно слід привести свої ідеї [не дії, але так у текст.— В. Г.] у відповідність із закономірностями об’єктивного зовнішнього світу; інакше вони зазнають поразки у практиці. Зазнавши поразки, люди здобувають науку з самої поразки, змінюють свої ідеї і приводять їх у відповідність із закономірностями зовнішнього світу, і тоді вони можуть перетворити поразку в перемогу; саме цю істину і виражають приказки: „Поразка — мати успіху” і „Кожна невдача робить нас розумнішими”… В ряді випадків тільки після багаторазових невдач вдається усунути помилку, вдається досягти відповідності з закономірностями об’єктивного процесу і таким чином вдається перетворити суб’єктивне в об’єктивне, тобто на практиці добитися очікуваних результатів»78.

Перш за все з цього випливає, що для Мао об’єктивні закони означають щось геть инше, ніж для Сталіна та сучасної російської філософії, сповненої сталінського волюнтаризму. Для Мао ці закони є просто детерміністськими force majeure [обставинами непереборної сили], майже так само, як вони були для Маркса з одного боку та для багатьох мислителів клясичної китайської філософії з иншого79, тоді як для Сталіна, що вперше визнав їх тільки наприкінці свого життя, вони всі більш-менш підпорядковувалися людській волі, їх можливо було «підкорити» та обернути їх на користь людству80.

Це спостереження, одначе, є другорядним. Направду важливим є те, що для Мао ці закони є остаточними детермінантами перемоги чи поразки людської практики. Зокрема у разі поразки ці закони відіграють ролю, так би мовити, остаточного одкровення неможливости — одкровення істини, що так потужно впливає на людський розум, що запобігає його хибній практиці або зупиняє її81.

Інакше кажучи, Мао вважає, що практика виявляє не тільки вірну чи очікувану істину, але також хибну чи неочікувану. Відтак його епістемолоґія загалом вимагає «штовхати» практику й експеримент до самого краю — до помилки чи поразки. Якщо впродовж цього часу не проявиться перемога, тоді рано чи пізно як об’єктивна істина проявиться поразка, що покладе край хибному способові практики, ніби під дією закону, що його неможливо обійти. Або, якщо вдатися до простого порівняння, порядок такий: у своєму пошуку істини рухайся вперед, поки не дійдеш до краю ями. Ця яма так чи так неминуче буде, а тоді або ти впадеш у неї і трохи навчишся розуму, або станеться так, як у китайських приказках: «коли дорога добігає прірви, вона повертає» чи «коли дорога сягає межі, вона повертає», і ти побачиш яму та відійдеш від неї.

З огляду на все це важко уникнути враження, що теорія пізнання Мао Цзе-дуна і походить з його практики, і одночасно впливає на його практику. Починаючи, напевне, від юнацтва з його прагненням вчитися, пошук істини провів його через величезну кількість експериментів, перемог і поразок, починаючи від досвіду участи в селянському русі в Хунані, переорієнтації Комуністичної партії Китаю на селянство, експериментів з тактикою партизанської війни, розбудовою місцевих комуністичних баз тощо і завершуючи найбільшими перемогами та приходом до влади в Китаї. Всі ці експерименти Мао були безумовно новими, недоктринерськими, творчими82. Перш за все він ясно показав здатність до самостійних иніціятивних дій83 та продемонстрував відсутність страху перед помилками. Водночас істнують свідчення, що принаймні на ранньому етапі своєї діяльности Мао був досить самокритичним, тому відкрито визнавав помилки та вчився на власних поразках. Неодноразово у своїх текстах він описує та аналізує поразки Червоної Армії84, політичні помилки Партії85 і принаймні в одному місці визнає, що його теоретичні погляди з такого важливого питання як антиколоніяльні революції треба переглянути (1928 року він вважав, що комуністи не можуть прийти до влади в жодній колоніяльній країні, що перебуває під безпосереднім гнітом імперіялізму)86.

Пізніше Мао визнавав свої помилки не так охоче. Що ж до його схильности доводити експерименти до крайнощів, аж поки не проявиться їхня помилковість, то ця його риса не тільки не зникла, але навпаки — увиразнилася, почала частіше нагадувати про себе. Свої експерименти з колєктивізацією у сільському господарстві, народними комунами, спільними державно-приватними підприємствами, кустарною металурґією та «великий стрибок» загалом (якщо згадати тільки найвідоміші приклади) він розпочав безумовно у повній відповідності з основними засадами своєї епістемолоґії. Його наполягання 1957 року на тому, що Радянський Союз має сильніше натиснути на Захід і побачити, чи зможе він досягти бажаного результату, очевидно пов’язано з його поглядами на пізнання, практику й істину87.

Можливо, в цьому місці буде доречним поставити прикінцеве питання: чи можна, знаючи епістемолоґію Мао, передбачати його політичний курс? З огляду вірогідности відповідь може бути ствердною. Вірогідніше за все в кожному окремому випадку він буде схилятися до того, щоб піти на крок далі, ніж зазвичай від нього чекають, і дослідити всі крайні можливості, втілити у життя найрадикальніші пропозиції та піти якомога далі. Цілком можливо, наприклад, що він загострюватиме теперішній ідеолоґічний конфлікт з Радянським Союзом і доведе його до критичної межі, щоб побачити, коли і якщо трісне ця горохова шкаралупця, що там всередині88.

Внесок Мао Цзе-дуна в діялєктику

Марксистсько-лєнінська діялєктика як метода думання і вивчення світу, напевне, була легко засвоєна Мао Цзе-дуном і могла тільки запевнити його в тому, що його вроджений спосіб мислення, його типово китайський здоровий глузд правильний. Одначе автори, що вивчали цю тему більш-менш ретельно, у своїх висновках одностайно погоджуються з тим, що Мао «розвинув» діялєктику та «вніс у неї нові елєменти»89. Такими є висновки й цієї статті.

Головним внеском Мао Цзе-дуна в методу марксистсько-лєнінської діялєктики є його надзвичайно просте формулювання загального закону єдности протилежностей або — це одне й те саме — закону загальности суперечностей. Якщо виходити з формулювань Мао, всю решту законів можна вивести з цього основного закону. У формі, представленій у «Відносно суперечности», цей закон не має прецедентів у марксистсько-лєнінській літературі. Хоча до списку законів діялєктики цей закон було внесено Енґельсом, а для Геґеля і Лєніна він був основним законом, для Мао він є єдиним законом діялєктики і його досить для всіх инших законів. До Мао про цей закон докладно писав тільки Геґель. Але Мао напевне не читав Геґеля90. Так, як його сформулював Мао, закон є очевидно антигеґельянським у своєму матеріялістичному розміщенні дійсности та суперечностей за межами людської свідомости. З иншого боку, хоча він безсумнівно нагадує елєменти діялєктики другої частини «Чжуан-цзи», другу та сорок другу частини «Лао-цзи (Дао-де чжин)», «Великий додаток» до «І цзин», «Тлумачення», «Мо-чжин» й инші стародавні китайські книги, він суттєво відріжняється і від них.

Діялєктична метода Мао Цзе-дуна має такі характерні особливості: 1) вона обертається навколо поняття, що суперечність є загальною характеристикою всіх речей і явищ у фізичній природі, людському суспільстві та свідомості; 2) вона розглядає суперечність як така, що вона істнує не між речами, а всередині речей, явищ і думок; 3) вона вбачає у доповнюваності протилежностей необхідну передумову розвитку суперечности. Друга та третя особливості є найбільш маоїстськими та ведуть свій рід радше від китайської, ніж від лєнінської діялєктики.

Дослідження Мао Цзе-дуном суперечностей per se також є новаторським внеском у матеріялістичну діялєктику, а його особливий постулят нерівности суперечностей і нерівного та неврівноваженого стану протилежностей всередині суперечностей є найбільш новаторським для постенґельсівської, а також китайської діялєктики. Розуміння Мао структури суперечности є складнішим за все, що істнувало у цій царині до нього. Мао розріжняє: 1) загальність суперечности та 2) її особливість. Далі він розріжняє: 3) одну головну та 4) багато другорядних суперечностей у якійсь речі чи явищі. Це вводить у суперечність нерівність і нетотожність, чого не було, наприклад, у Лєніна. Крім того, всередині кожної суперечности Мао розріжняє: 5) одну головну чи домінуючу сторону і 6) низку другорядних сторін. Звідси випливає, що рівновага протилежностей всередині суперечности також не є рівномірною. І саме це порушення рівноваги всередині суперечностей і серед них змушує рухатися всі предмети й явища в один бік по спіралі. Таке тлумачення причини руху та його спіралеподібного спрямування є великим кроком уперед порівняно з тим простим постулятом Енґельса, що рух сам собою є суперечністю, а спіралеподібний розвиток є просто законом або аксіомою. Водночас це суттєво відріжняє діялєктику Мао від традиційної китайської діялєктики, оскільки остання постулювала рівновагу та гармонію протилежностей всередині суперечности та повторюваний рух по колу, викликаний цією рівновагою та гармонією.

Саме з постуляту нерівности суперечностей і нерівноправности їх внутрішніх складових частин випливає розуміння Мао тимчасового й умовного характеру єдности протилежностей всередині суперечности. Очевидно, що це складніший постулят, ніж Лєнінова проста аксіома про «боротьбу протилежностей», що її Мао знову і знову ввічливо цитує. Разом з тим Мао йде ще далі та постулює, що протилежності всередині суперечности схильні перетворюватися на свої протилежності за мірою розвитку суперечности до краю. Погані речі можуть обернутися на добрі, а добрі — на погані, як пише він, коли цитує «Лао-цзи»91. Лєнін написав однозначно, що таке перетворення протилежностей у Геґеля він не годен був збагнути. На відміну від «Лао-цзи», одначе, Мао вважає перетворення не повторюваним, як, наприклад, «инь» і «янь», проходячи по колу, але як перетворення однієї якости на иншу внаслідок змін у кількісних відношеннях між головним і неголовними сторонами суперечности, що розгортається по спіралі. Цим, звісно, діялєктика Мао дуже подібна до діялєктики Маркса та Енґельса. І, можливо, саме під цим оглядом розстановки сил всередині суперечности як нерівномірного, незбалянсованого та негармонійного бере свій початок своєрідна епістемолоґія Мао, його ориґінальні погляди на істину та знання, і саме це розуміння спонукає його до активної практики92.

Головні судження Мао Цзе-дуна стосовно діялєктики є такими:

«Не істнує в світі жодної речі, що вона не була б дуалістичною за своєю природою (це закон єдності протилежностей)»93.

«Немає речі, що не мала б у собі суперечності… Суперечність є загальною, абсолютною, існує в усіх процесах розвитку речей та явищ і пронизує всі процеси від початку до кінця… Заперечувати суперечність в явищах — значить заперечувати все. Це загальний закон, істинний для всіх без винятку часів і країн… Закон суперечності, властивої речам, явищам, або закон єдності протилежностей, є основний закон природи і суспільства, отже, основний закон мислення»94.

Як бачимо, онтолоґічно суперечності містяться у всьому, а тому діялєктика є не тільки теорією законів розвитку суперечностей, але також епістемолоґічною методою виявлення, дослідження та розв’язання суперечностей: «Це метод, який повинен застосовуватись при вивченні процесу розвитку будь-якого явища». Далі — ще важливіший пункт: за Мао, «іншого методу дослідження не існує»95.

Методу можна підсумувати в такий спосіб:

  1. Вихідною є аксіома, що незалежно від предмету дослідження, в ньому міститься одне або кілька суперечностей. Аби виявити суперечність, треба виявити протилежності, що доповнюють одна одну, та усвідомити їх як єдність. «Між протилежностями, які перетворюються одна в одну, існує певна тотожність.» «…Існування обох сторін суперечності взаємно зумовлене.» «Так стоїть справа з усіма протилежностями. В певних умовах вони, з одного боку, протистоять одна одній, а з другого — взаємно зв’язані, взаємно пронизуються, взаємно проникаються, взаємно залежать»96. Себто, наприклад, чорне не може істнувати без білого, а біле — без чорного. Без легкости не буває труднощів, без труднощів — легкости. Без великих землевласників не істнує селян-орендарів, без селян-орендарів — великих землевласників. «Коли немає однієї з двох протипоставлених, суперечливих сторін, то зникають умови існування і для другої сторони»97.

  2. Зрозуміле як єдність протилежностей, що доповнюють одна одну, суперечність у такий спосіб розглядається як така, що перебуває всередині речі. Суперечності між речами не є загальними. Вони наявні, тільки коли протилежні речі доповнюють одна одну, а отже утворюють суперечливу єдність усередині речі або явища. Приміром, суперечність між чорним і білим істнує всередині кольору. Землевласники та селяни утворюють суспільство, що є суперечливим само по собі. Камінь не може перетворитися на курча, як пише Мао, тому що вони не пов’язані, між ними немає суперечности, що в ньому вони б доповнювали одне одного. А от між курчатою та яйцем є суперечність, що в ньому одне доповнює инше, одне без иншого не істнує, хоча вони є двома ріжними речами. Їхня єдність у середині самої речі: курча вже істнує всередині яйця, навіть коли яйце все ще всередині курки. Усвідомлювати єдність протилежностей, а значить і суперечність всередині речі, а не між речами є sine qua non [неодмінною] передумовою відкриття та розуміння саморуху й розвитку суперечностей98. Хто не засвоїв діялєктики, каже Мао, ті «просто намагаються знайти причини розвитку поза самими речами», «тобто у діянні зовнішніх сил», «вважають, що річ … не може перетворитися в іншу». Діялєктика Мао Цзе-дуна «вимагає, щоб при вивченні розвитку речей і явищ виходили з їх внутрішнього змісту… Суперечності, внутрішньо властиві речам і явищам, є корінною причиною їх розвитку, тоді як взаємний зв’язок і взаємодія однієї речі або явища з іншими речами або явищами являють собою причини другого порядку»99.

  3. Наступним методолоґічним постулятом Мао є, що хоча суперечності у речі є загальними, кожна суперечність саме собою є особливою і конкретною. Особливість будь-якої суперечности полягаяє в її унікальній якості. Під оглядом якости суперечності не є тотожніми та рівними. «У кожному складному процесі розвитку явищ існує цілий ряд суперечностей, серед яких завжди є головна суперечність; її існування і розвиток визначають існування і розвиток всіх інших суперечностей і впливають на них»100. Отже необхідно виявити головну суперечність і виокрмити її у низці неголовних. Головна або принципова суперечність завжди те, що «на різних етапах тривалого процесу розвитку… прибирає все гостріші форми»101. Яких критеріїв додержує Мао, визначаючи гостроту суперечности, незрозуміло. Так чи так гостріша суперечність має проявитися на тлі менш гострих. На ріжних етапах процесу розвитку, одначе, вони мажуть помінятися місцями: гостріше може стати менш гострим і навпаки102.

  4. Наступним етапом у методі Мао є вивченя процесу всередині суперечности. Головна аксіома цього етапу така: «Сторони будь-якої суперечності розвиваються нерівномірно… З двох сторін суперечності одна неодмінно є головною, а друга — другорядною»103. Критерії відбору теж не досить зрозумілі; припускається, що в кожному конкретному випадку вони проявляться самі. «У світі ніщо не розвивається абсолютно рівномірно», а відтак «ми повинні боротися проти теорії рівномірності, або теорії рівноваги»104. Звертає увагу на головну сторону певної суперечности те, що, по-перше, вона є  діяльною, а по-друге, вона — тимчасово чи ні — домінує всередині суперечности. І в цих обставинах головна сторона суперечности переносить на неї свої властивості. «Характер речей і явищ в основному визначається головною стороною суперечності, яка займає домінуюче становище»105. Очевидно, «буржуазне суспільство» називається буржуазним попри істнування пролєтаріяту всередині нього, тому що буржуазія займає в ньому домінуюче становище тощо.

  5. Останній етап діялєктичної методи Мао полягає у виявленні напрямку розвитку певної суперечности. Правило таке: «кожна з двох протилежних сторін у певних умовах перетворюється в свою протилежність»106. Умови є наступними:

    «Всякому явищу в його русі властиві два стани — стан відносного спокою і стан абсолютної зміни. Ці два стани викликаються взаємною боротьбою двох протилежних начал, які існують в самому явищі. Коли явище в своєму русі перебуває в першому стані, воно зазнає тільки кількісних, а не якісних змін, і це проявляється в позірному спокої. Коли ж явище у своєму русі перебуває в другому стані, то внаслідок того, що за час перебування його в першому стані кількісні зміни вже дійшли до певної вищої точки, в ньому відбувається розчленування єдиного, виникає якісна зміна, і це проявляється в явних змінах… Речі, явища раз у раз переходять з першого стану в другий, причому боротьба протилежностей існує при обох станах, а переборення суперечності відбувається через другий стан. Ось чому єдність протилежностей умовна, тимчасова, відносна, а боротьба взаємовиключаючих протилежностей абсолютна»107.

Необхідно сказати, що це судження перекладає традиційно малозрозумілий діялєктичний закон переходу кількости в якість на простішу та чіткішу мову. Правило, зазначене вище у 4‑му пункті, що внутрішній стан суперечности є постійно нерівномірним, означає безперервний процес кількісних змін всередині нього, тоді як якість всієї суперечности визначає її головна (домінуюча) сторона доти, доки вона не перетвориться на свою протилежність, себто доки вона не втратить своє домінуюче становище. Відповідно можна сказати, що якість всієї суперечливої речі визначена відносними якостями її головних і неголовних сторін (складників). Якщо і коли зміниться кількісне співвідношення, відбудеться і проявиться якісна зміна всієї речі. Иншим словами, якісна зміна відбувається у цілому, тоді як кількісна зміна відбувається всередині пропорційно до співвідношення частин одне до одного. Наприклад, у буржуазному суспільстві частка пролєтаріяту зростає, і він перетворюється з меншости на більшість, відбувається революція, і змінюється якість суспілсьтва. «…Пролетаріат з підлеглого класу перетворюється в пануючий, а пануюча раніше буржуазія стає підлеглим класом, переходить на становище, яке займав її антипод»108. Варто зауважити, що Мао не каже, що пролєтаріят перетвориться на буржуазію чи посяде її місце, адже тоді, звісно, якість супільства не зміниться і весь рух піде по колу, стане повторюваним.

Останнє питання може бути таким: як можуть відбутися кількісні зміни всередині суперечности? Чому змінюється співвідношення між головним та другорядними частинами суперечности? Відповідь Мао є, звісно, позитивною: так воно має бути, таким є головний закон діялєктики; оскільки в кожному окремому випадку маємо справу з конкретними причинами змін, завдання діялєктика полягає саме у виявленні цих причин.

Звісно, невідомо, наскільки Мао справді користується цією діялєктичною методою у своєму навчанні та практиці. Проте немає сумнівів, що у кількох конкретних випадках Мао очевидно мислив, писав і діяв так, як це передбачає його метода. Здається навіть ймовірним, що до написання текстів про діялєктичний матеріялізм його спонукало його прагнення пояснити та формалізувати свій спосіб думання та дії.

Инша справа — наскільки ефективною є ця метода. Наприклад, в одному огляді військової стратеґії і тактики Мао, написаному китайським націоналістом, дійшли висновку, що він «здобув чимало перемог на полі бою» також і тому, що він «застосовував матеріялістичну діялєктику в питаннях війни» і що внаслідок цього його противники були неспроможні зрозуміти і передбачити його маневрування109. Деякі з нещодавніх кроків Мао на міжнародній політичній арені, напевне, можуть також ілюструє ефективність його діялєктики. Його абсолютно неочікуваний напад у Гімалаях на Індію не просто безпосередньо продемонстрував військову перевагу Китаю у Південно-Східній Азії, похитнув безтурботний нейтралітет Індії та пригальмував її економічне зростання, але викликав нові гострі суперечності в оборонних союзах Заходу, коли з них «випав» Пакистан, що тепер схиляється до нейтральних стосунків з Китаєм. Той самий крок одночасно поставив перед дилємою Хрущова: або він з Китаєм, або він з Індією та Заходом тощо. Сюди ж можна зарахувати використання Лаоса як важеля у війні у Південному В’єтнамі та як суперечности серед головних світових держав. Хай там як, але я майже впевнений, що Мао в своїй стратеґії і тактиці вдається до діялєктики не менше, ніж західні політики вдаються до традиційних розрахунків балянсу сил. У практичній політиці дві методи видаються вельми подібними; проте метода суперечности є динамічною, а метода балянсу сил є власне статичною.

Напевно, найбільш інтриґуючим і суперечливим питанням сьогодення є значення та призначення китайської діялєктичної заяви («ми цього не бажаємо, але й не боїмося») з приводу можливих наслідків третьої світової війни. Чи була вона просто дурною помилкою, як думає дехто, — помилкою, що коштувала Китаю дружби з Радянським Союзом, натякнути росіянам, що вони не повинні боятися вчинити атомне самогубство, пожертвувати собою — а також американцями та европейцями — заради повоєнного тріюмфу комунізму та загинути в термоядерному голокості? Чи була ця заява, як я вже писав в иншому місці110, прикладом потужної, хоча й цинічної діялєктики, розрахованої на майбутнє та призначенної ідеолоґічно розброїти росіян й усунити їх з позицій захисників і лідерів революційних мас Азії, Африки та Латинської Америки? Заяви Мао з приводу третьої світової війни насправді могли бути адресовані не росіянам, але сьогоднішнім і завтрашнім партизанам у вєтнамских джунґлях, конґолезькому буші або чилійських і перуянських Андах. Зміст її достосту простий: відтепер росіяни належать до імперіялістичного табору, адже вони бояться ризикнути і піти на атомну війну, а значить не допоможуть вашім революціям. Сьогодні на вашому боці виступає тільки Китай.

Цікаво і важливо тепер слідкувати за тим, якими будуть нові заяви Мао з приводу того, що він вважає головною суперечністю сьогоднішнього світу. Очевидно, що кілька років тому головна суперечність зайшла між західним капіталістичним і радянським соціялістичним таборами. Проте виглядає, що пізніше Мао почав вважати, що головна суперечність зайшла між західним імперіялізмом і країнами Азії, Африки та Латинської Америки. В такій розстановці сил Радянському Союзу залишене місце між цими двома «світами», і він мусить, на думку Мао, обирати з ким він. Безсумнівно, Мао добре усвідомлює, що абсолютний розрив між економічним, демоґрафічним, військовим і політичним потенціялом розвинених і малорозвинених країн швидко зростає. Він впевнений, що ця прірва є передвісницею численних соціяльних вибухів та революцій, що їх не уникнути. Відтак саме ця суперечність має бути головною для нього. Крім того, по відмові Радянського Союзу допомогти Китайській Народній Республіці в роботі над атомною проґрамою та провалу швидкої индустріялізації підчас «великого стрибка» Мао мав усвідомити, що Китай рано чи пізно буде з-посеред малорозвинених та бідних країн. Отже, Китаю краще відкрито виступити на боці останніх і скористатися можливістю очилити їх у прийдешній смутний час. Якщо Мао справді вирішив, що головна суперечність сьогоднішнього світу співпадає і співпадатиме у майбутньому зі зростаючим розривом між розвиненими й нерозвиненими реґіонами світу, і якщо СРСР не змінить своєї позиції, визнавши, що Мао мав рацію, і не приєднається до проклятих усюди, тоді теперішня суперечність між Китаєм і СРСР неминуче загостриться настільки, що дві країни стануть взаємовиключними протилежностями. Це станеться, коли обидві країни проголосять одна одну некомуністичними та нереволюційними.

  1. Ця стаття, писана в листопаді 1963 року, є почасти коротким викладом попередньої моноґрафії автора «Der dialektische Materialismus Mao Tse-tungs im Vergleich mit den Klassikern des Marxismus-Leninismus, untersucht als Faktor zur Beurteilung der chinesisch-sowjetischen Beziehungen» [«Діялєктичний матеріялізм Мао Цзе-дуна в порівнянні з клясиками марксизму-лєнінізму та в контексті оцінки китайсько-радянських відносин»], вперше опублікованої у вересні 1962 року в щоквартальному звіті Фонду ім. Фрідріха Еберта, Бонн, Німеччина (Der Ostblock und die Entwicklungsländer, Nos.8-9, 1962). У тих частинах ориґінального тексту, що вони не увійшли до цього варіянту, докладніше проаналізовано діялєктику Мао супроти діялєктики Маркса, Енґельса, Лєніна, Сталіна та сучасних російських філософів, сказано про сприйняття філософії Мао в Китаї, СРСР і на Заході, вміщено огляд наявної тематичної літератури, а також наведено кілька прикладів зв’язку між діялєктикою Мао та розгортанням ідеолоґічного конфлікту між КПК і КПРС у період до 1962 р. Стислий німецькомовний виклад ориґінальної статті, що також мав назву «Der dialektische Materialismus Mao Tse-tungs», було надруковано в Merkur, Deutsche Zeitschrift für europäisches Denken (München), ⅩⅦ, No.185, Juli 1963. В роботі над джерелами на китайській мові мені допомагала моя дружина Лідія Голубнича.
  2. Chang Tung-sun, “A Chinese Philosopher’s Theory of Knowledge” (анґлійською) The Yenching Journal of Social Studies, Ⅰ, No.2, January 1939, pp. 164, 168, 169, 171, 184. Також є відомості про статтю китайською, що виходила ще раніше, але її не вдалося знайти: Чан Тун-сун. Цзун йен-ї коу-цао шан кан шун-хсі че-хсійєх те чжа-ї («Відмінності між західною та китайською філософіями крізь призму структури мов»), Тун-фан тса-чіх («Східний альманах»), ⅩⅩⅩⅢ, № 7, 1936.
  3. Див. Нідгема, що вивчає питання, «наскільки сама структура китайської мови спонукала [китайських] стародавніх мислителів розробляти той підхід до мислення, що його зазвичай прийнято називати геґельянським». Joseph Needham, Science and Civilization in China, Ⅱ: History of Scientific Thought (London: Cambridge Univ., 1956), p. 77 і далі. Див. також: Mei Tsu-lin, “Chinese Grammar and the Linguistic Movement in Philosophy,” The Review of Metaphysics (New Haven, Conn.), ⅩⅣ, No. 3 (55), March 1961. Невеличкий і непевний крок у цьому напрямку було зроблено також в комуністичному Китаї; див. Ван Те-чун. Дискусії навколо «Відносин між мовою та мисленням» і «Відносин між мовою та політикою», Вен-хуй пао (Шанхай), 19 серпня 1959 р. (переклад надруковано в Survey of the China Mainland Press (Hong Kong: U.S. Consulate-General), No.2105). Певні паралєлі між філософськими термінами очевидно реліґійного походження в Росії та особливістю їх вживання у Лєніновій філософії бачимо у німецькій моноґрафій автора, згаданій у примітці 1. Дещо иншу гіпотезу про важливість зв’язку між китайською письменністю (гієроґліфами) та китайською філософією див.: John K.Fairbank, The United States and China (Cambridge: Harvard Univ., 1958), pp. 65-66.
  4. A.C.Graham, “‘Being’ in Western Philosophy Compared with Shih/fei and Yu/wu in Chinese Philosophy,” Asia Major (London), N.S., Ⅶ, Parts 1-2, 1959.
  5. Маркс помер до того, як Енґельс зробив свій найвагоміший внесок у розвиток матеріялістичної діляєктики і написав «Діялєктику природи» та «Людвіґ Фойєрбах і кінець німецької клясичної філософії». Сам Маркс небагато написав про діялєктику як таку; він більше переймався розробкою питань матеріялізму, епістемолоґії та критики ідеалістичної діялєктики.
  6. Див. Ф. Енґельс. Анти-Дюрінґ. Глава ⅩⅢ відділу I будь-якого повного видання. Те саме визначення з’являється також у «Людвіґу Фойєрбаху…», частини Ⅰ і Ⅳ.
  7. Див. David Joravsky, Soviet Marxism and Natural Sciences, 1917-1932 (New York: Columbia Univ., 1961).
  8. Редакційна стаття «Женьмінь жибао» («Народної щоденної ґазети») та «Хонгкі» («Червоний прапор») в: The Origin and Development of the Differences between the Leadership of the CPSU and Ourselves (Peking: Foreign Languages Press, 1963), p. 22.
  9. Див.: O.Brière, “L’Effort de la philosophie marxiste en Chine,” Bulletin de l’Université l’Aurore (Shanghai), Série Ⅲ, Tome Ⅷ, No.3, 1947. Також див. його ж “Les courants philosophiques en Chine depuis 50 ans (1898-1950),” ibid. Tome Ⅹ, No.40, 1949. Не вдалося знайти його ранню працю на цю тему: “Philosophie marxiste en Chine,” Dossiers de la Commission synodale (Peking), Tome ⅩⅢ, 1940.
  10. Там само, а також у: Куо Чан-по. Чжін вуши-ньєн чун-куо Ссу-хсян ши («Інтелєктальна історія Китаю за останні п’ятдесят років») (Пекін: «Жен-вен шу-тьєн», 1935), глава Ⅷ і додаток.
  11. Brière, “L’Effort…,” pp. 322, 327-331.
  12. Звісно, Мао «не проголошував себе філософом і його таким не вважають» навіть у комуністичному Китаї, як про це пише Він-цит Чан: “Chinese Philosophy in Communist China,” Philosophy East and West (Honolulu), ⅩⅠ, No.3, October 1961, p. 115. Якихось три статті на філософські теми — доробок для професійного філософа вельми невеликий. Одначе Він-цит Чан погоджується з багатьма иншими авторами на Заході, що своїм змістом, методою і метою написання ці статті є філософськими. Инши, звісно, могли би назвати їх радше ідеолоґічними, ніж філософськими, вживаючи термін «філософія» суто на позначення чистої метафізики, лоґіки, етики та естетики.
  13. Добре відомо, що Мао не читає жодною іноземною мовою.
  14. Основними бібліоґрафіями китайських перекладів творів Маркса, Енґельса, Лєніна та Сталіна, зробленими до 1949 року, є: Чан Чін-лу (ред.). Чун-куо ч’у-пан ши-льяо пу-пьєн (Додаткова збірка історичних матеріялів з друку в Китаї) (Пекін: «Чун-хуа шу-чу», 1957), стор. 442—475; Хсья Тао-йїан і Као Нін-че. Видання творів клясиків марксизму-лєнінізму в Китаї (російською мовою) // «Вопросы истории КПСС» (Москва), № 4, 1957, с. 133—139; Чан Юн-хоу. Поширення філософських творів В. І. Лєніна в Китаї (китайською мовою) // «Че-хсує йєн-чіу» (Пекін), №№ 10—12, 1959, стор. 26; Г. Ю. Смолін й І. І. Тутов. Публікація праць марксистсько-лєнінської клясики в Китаї (російською мовою) // «Вопросы истории» (Москва), № 10, жовтень 1954 р., с. 180—187; В. М. Алєксєєв. В. І. Лєнін у Китаї (російською мовою) // «Вестник академии наук СССР» (Москва), № 1, 1933, с. 13—20.
  15. Його повний переклад вийшов друком лише 1957 року (див. «Женьмінь жибао», 22 жовтня 1959 р.). Всі тридцять вісім томів 4‑го російського зібрання творів Лєніна було перекладено та опубліковано в Китаї тільки у 1955—59 рр.
  16. Чан Чін-лу. Цит. твір. Стор. 450.
  17. Там само.
  18. До речі, цей текст був невідомий також і Лєніну. Згідно з повідомленням на останній сторінці обкладинки «Чін-чі йєн-ч’ю» («Економічні розвідки») (Пекін), № 1, 1963 р., до кінця 1962 року в Китаї завершено переклад і видання тринадцяти із заплянованих тридцяти томів 2‑го російського видання творів Маркса й Енґельса.
  19. Чан Чін-лу. Цит. твір.
  20. «Краткий философский словарь» (под ред. М. Розенталя и П. Юдина), 3‑е изд. (Москва: Госполитиздат, 1952), с. 558.
  21. Brière, “L’Effort…,” p. 638. Згодом китайські автори почали покликатися на видання «Діялєктики природи» 1955 року, випущене «Женьмінь чжу-пан-ше».
  22. Чан Чін-лу. Цит. твір. Стор. 471.
  23. Див. Мао Цзе-дун хсуан чі («Вибранці твори Мао Цзе-дуна») (Пекін: «Женьмінь чжу-пан-ше», 1951), Ⅰ, стор. 1—2.
  24. Див. Мао Цзе-дун чіу-куо йєн-лун хсуан чі («Вибранці промови Мао Цзе-дуна щодо національного спасіння») (Нанкін: «Хсін-чі шу-тянь», 1939).
  25. Див. Хсяо Тан (ред.). Мао Цзе-дун ссу-хсян ч’у-хсуе жу-мен («Філософія Мао Цзе-дуна. Посібник для початківця») (Тяньцзінь: «Ту-че шу-тянь», 1949). Перша частина цієї книга присвячена саме діялєктичному матеріялізмові Мао, але всі цитати взято тільки з політичних і військових текстів, на них же зроблено всі покликання. Див. також: Anna L.Strong. The Thought of Mao Tse-tung (Chefoo News Co., 1947) і її статтю “The Thought of Mao Tse-tung,” Amerasia (New York), ⅩⅠ, No.6, June 1947.
  26. Проте щодо цього Сталінового твору немає відомостей про його китайський переклад до квітня 1952 року, коли вийшли останні з творів Мао. Ба більше, переклад і публікацію тринадцяти томів останнього російського видання творів Сталіна було завершено в Китаї лише 1958 року, але «Марксизму і питань мовознавства» в цих томах немає.
  27. Точніше кажучи, у «Відносно практики» Мао в двох місцях говорить про «ріжні форми стрибка» та «неантаґоністичні суперечності»: див. його Selected Works (New York: International Publishers, 1954), Ⅱ, pp. 38 and 50-51. Проте він у цьому творі не пояснює, що він має на увазі під «ріжними формами» якісного стрибку, а коли говорить про «неантаґоністичні суперечності», чітко зазначає, що вони можуть з’явитися «в соціялістичній країні та в наших революційних базах». Якщо вислів «революційні бази» не є вставка з 1952 року в текст 1937 року, тоді ці слова вочевидь означають, що Мао дорозумівся поняття «неантаґоністичних суперечностей» до Сталіна. На користь цього наведемо той факт, що Мао висуває однозначно несталінське припущення, що «Відповідно до конкретного розвитку явищ деякі спочатку неантагоністичні суперечності розвиваються в антагоністичні, а деякі спочатку антагоністичні розвиваються в неантагоністичні.» (там само, стор. 50; укр. пер. див.: Мао Цзе-дун. Відносно практики. Відносно суперечності.— Державне видавництво політичної літератури УРСР, Київ, 1958.— Стор. 112.). Ні Сталін, ні Лєнін нічого подібного не припускали. На те, що цей конкретний постулят діялєктики Мао є не просто несталінським, але й антисталінським, нещодавно вказав югославський професор Предраг Враніцький у своїй книзі «Гісторія марксізма» (Загреб: «Напрійєд», 1961), стор. 512—514. Враніцький також вказує, що знову пишучи на тему неантаґоністичних суперечностей у статті «Про правильне розв’язання суперечностей всередині народу», Мао допускає можливість неантаґоністичних відносин між клясами експлоатовних і експлоататорів за певних умов соціялістичного режиму (там само, стор. 514).
  28. Ch’en Po-ta, Stalin and the Chinese Revolution (Peking: Foreign Languages Press, 1953), pp. 24-25. Фактично далі, на стор. 27, Чжен висловлюється в тому сенсі, що Мао прочитав Сталінів «Короткий курс історії ВКП(б)», що містить «Діялєктичний та історичний матеріялізм», тільки 1942 року.
  29. Mao Tse-tung, Selected Works, Vol. Ⅱ, p. 27.
  30. Ibid. p. 46.
  31. Ibid. p. 17.
  32. Див., зокрема, Siegbert Hummel, Polarität in der chinesischen Philosophie (Leipzig: O.Harrassowitz, 1949); та його Zum ontologischen Problem des Dauismus (Taoismus) (Leipzig: O.Harrassowitz, 1948); Derk Bodde, “Harmony and Conflict in Chinese Philosophy” // A.F.Wright (ed.), Studies in Chinese Thought (Chicago: Chicago Univ., 1953), особливо pp. 59; H.G.Creel, Chinese Thought from Confucius to Mao Tse-tung (Chicago: Chicago Univ., 1953), pp. 63-65; Liu Pai-min, “The Epistemology of the Great Appendix of the Yi-ching,” Journal of Oriental Studies (Hong Kong), Ⅱ, No.2, July 1955, pp. 215-259; Joseph Needham, loc. cit., pp. 518-582 і далі; D.C.Lau, “The Treatment of Opposites in Lao Tzu,” Bulletin of the School of Oriental and African Studies, University of London, ⅩⅩⅠ, Part 2, 1958, pp. 344-360. Цікавою є також Tang Chiin-i, “A Comparison between the Hegelian Metaphysics of Change and Chuang Tzu’s Metaphysics of Change” (китайською), Chung-shan Wen-hua Chiao-yu Kwan Chi-kan (Quarterly of the Sun Yat-sen Institute for Culture and Education), Ⅲ, No.4, 1936, pp. 1301-1315.
  33. Хсян Лін-пін. Че-хсуе ші кан-йяо («Нарис історії китайської філософії»).— Б/м, «Чен-хуо шу-тянь», 1939.— 662 стор.
  34. Першою розвідкою з клясичної китайської філософії, зробленою не китайським комуністом, була праця А. Тальгаймера: A.Thalheimer, Einführung in den dialektischen Materialismus (Vienna: Verlag für Politik und Literatur, 1928). Тальгаймер, що він впродовж певного періоду був одним із провідних членів Комінтерну, на стор. 153 і далі обговорює Лао-цзи й инших, але доходить висновку, що останнього «можна вважати об’єктивним або абсолютним ідеалістом» (стор. 166).
  35. Сьогодні, звичайно, так думає багато філософів-комуністів у Китаї. Див.: Чан Тай-ньєн. Чун-куо вей-ву чу-і ссу-хсян чьєн-ші («Коротка історія китайської матеріялістичної думки») (Пекін: «Чун-куо чжін-ньєн чжу-пан-ше», 1957). Також: Hou Wai-lu, A Short History of Chinese Philosophy (Peking: Foreign Languages Press, 1959). Проте в певних випадках їхні погляди розходяться. Наприклад, 1959 року у Пекіні відбулася дискусія, присвячена природі філософії Лао-цзи. Одні інтерпретували її як ідеалістичну, инші — як матеріялістичну. Фен Ю-лань, відомий багатьом на Заході, назвав Дао «матеріяльною субстанцією». Див. Фен Ю-лань. Два питання щодо філософії Лао-цзи // «Народна щоденна ґазета».— 12—13 червня 1959 р. (анґлійський переклад див.: SCMP 2048).
  36. Brière, “L’Effort…,” p. 322.
  37. «З поширеням марксизму в Китаї Мао Цзе-дун, успадкувавши прекрасну традицію китайської філософії, розвинув марксизм…» — Hou Wai-lu, op. cit., стор. 3 передмови. Див. також: Feng Yu-lan, “Mao Tse-tung et la philosophie chinoise,” La Pensée (Paris), No.55, May—June 1954. Ще див.: “Philosophy in New China according to Feng Yu-lan,” East and West (Rome), Ⅲ, No.2, July 1952.
  38. Див. крім всього иншого: H.G.Creel, Chinese Thought from Confucius to Mao Tse-tung, loc. cit.; J.R.Levenson, Confucian China and Its Modern Fate: The Problem of Intellectual Continuity (Berkeley: California Univ., 1958); H.G.Callis, China, Confucian and Communist (New York: Holt, 1959); G.Debon und W.Speiser, Chinesische Geisteswelt von Konfuzius bis Mao Tse-tung (Baden-Baden: Holle, 1957); D.S.Nivison, “Communist Ethics and Chinese Tradition,” Journal of Asian Studies (Ann Arbor), ⅩⅥ, No.1, листопад 1956; Étiemble, “New China and Chinese Philosophies,” Diogenes (Chicago), No.11, 1955; R.Thomas, “La Philosophie classique chinoise et sa valeur de resistance au  marxisme,” L’Afrique et l’Asia (Paris), No.38, 1957; Masamichi Inoki, “Leninism and Mao Tse-tung’s Ideology,” у K.London (ed.), Unity and Contradiction: Major Aspects of Sino-Soviet Relations (New York: Praeger, 1962); Yuji Muramatsu, “Revolution and Chinese Tradition in Yenan Communism,” Hitotsubashi Journal of Economics (Tokyo), Ⅲ, No.2, June 1963.
  39. Пояснювальні примітки та покликання на інозмні джерела в перекладах творів Мао на іноземні мови належать, звісно, не йому, а Комісії з публікації вибраних творів Мао Цзе-дуна при ЦК КПК. Для вивчення покликань, зроблених безпосередньо Мао, годяться лише китайські видання його творів.
  40. The Autobiography of Mao Tse-tung, 2nd rev.ed. (Canton: Truth Book Co., 1949), pp. 4, 6-7, 11. Див також: Emi Siao, Mao Tse-tung: His Childhood and Youth (Bombay: People’s Publishing House, 1953); Howard L. Boorman, “Mao Tse-tung: the Laquered Image,” The China Quarterly, No.16, November—December 1963, pp. 4-11.
  41. Редакційна стаття у «Народному Китаї» (Пекін), № 9, 1 травня 1952, стор. 10.
  42. Див., наприклад, П. Враніцький. Гісторія марксізма (Загреб: «Напрійєд», 1961), стор. 504, 516, а також L.Althusser, “Sur la Dialectique matérialiste (De l’inégalité des origines),” La Penste (Paris), No.110, July—August 1963, pp. 26-30.
  43. Радянська філософія ніколи не визнавала за Мао жодних досягнень. Насправді в Радянському Союзі творчість Мао завжди була обговорювана лише у формі рецензій на окремі томи його творів за мірою їхньої появи друком у російському перекладі. В рецензіях російські автори одноголосно наполягають на тому, що Мао «слідував» за Лєніним і Сталіним, був їхнім «учнем» тощо.
  44. Єдиним винятком почасти можна вважати Ай Сзу-чжи, що він конкретно висловився про те, що Мао «збагатив» і «розвинув»: а) марксистсько-лєнінську епістемолоґію, надто методи відкриття діялєктичних законів в об’єктивній дійсності, та б) Лєнінову теорію єдности протилежностей у суперечності. Див.: Ай Сзу-чжи. Цз’ун „Мао-тун лун“ кан-пьєн-чжен-фа те лі-чже хо юнь-юн («Розуміння та застосування діялєктики згідно з „Відносно суперечности“») у збірці статей «Хсуе-хсі „Мао-тун лун“» («Вивчення „Відносно суперечности“»). Хсін чьєн-ше тса-чі ше чжу-пан, том Ⅰ, стор. 1—5.
  45. Крім статей «Відносно практики», «Відносно протилежности» та «Діялєктичний матеріялізм» важливі пасажи епістемолоґічного та діялєктичного характеру є і в деяких инших текстах Мао, присвяченим політичним, військовим й ідеолоґічним питанням. Серед них дуже цікаві: «Про виправлення неправильних ідей у партії» (1929), «Питання стратеґії у китайській революційній війні» (1936), «Щодо затяжної війни» (1938), «Китайська революція і китайська компартія» (1939), «Про нову демократію» (1940), «Виступ на конференції з літератури та мистецтва в Янані» (1942), «Розмова з американським кореспондетом Анною Люїс Стронґ» (1946), «Поточна ситуація і наші завдання» (1947), «Банкрутство ідеалістичного розуміння історії» (1949), «Про правильне розв’язання суперечностей всередині народу» (1957).
  46. Пьєн-чжен-фа вей-ву лун («Діялєктичний матеріялізм») // «Мін-чжу» («Демократія»), Ⅰ, № 2, 1940, стор. 24.
  47. Чан Тун-сун пише: «Західна думка ґрунтується послідовно на ідеї субстанції. Звідси істнування потреби в субстраті, а кінцевому підсумку ця лінії мислення веде до постання ідеї „чистої матерії“… У китайській думці немає і натяку на ідею субстанції… У Китаї немає такого слова як „субстанція“… Для китайця немає значення, чи є якись кінцевий субстрат, що лежить в основі всіх речей, чи ні.» (Chang Tung-sun, “A Chinese Philosopher’s Theory of Knowledge,” The Yenching Journal of Social Studies, Ⅰ, No.2, January 1939, pp. 173-174. Joseph Needham, loc. cit., pp. 199-200). Також зауважує: «Хай там як, але китайська думка, переймаючись радше питаннями відносин, завжди ухилялася від проблєм чи псевдопроблєм, пов’язаних із субстанцією, таким чином послідовно уникаючи всієї метафізики».
  48. L.Althusser, loc. cit.
  49. Щодо китайської епістемолоґії див. Чан Тай-ньєн, «Чун-куо чі-луен та-йює» («Нарис китайських теорій пізнання»), «Тсін хуа хсуе-пао» (Пекін), Ⅸ, № 2, квітень 1934. Також: C.Chang, “Is There No Epistemo-logical Background for the Chinese Philosophy of Reason?” Oriens Extremus (Wiesbaden), Ⅰ, No.2, December 1954.
  50. Цю думку див.: Sur la Pratique apporte une solution scientifique à un important problème traditionnel de la philosophie chinoise, le problème des rapports entre la connaissance et l’action.” Feng You-lan, “Mao Tse-toung et la philosophie chinoise,” La Pensée (Paris), No.55, May—June 1954, p. 80.
  51. Проте в цьому місці скептикам краще бути стриманішими. В цій вірі Мао немає нічого надзвичайного, адже таку саму вроджену віру можна прочитати у твердженнях всіх инших філософів. Одним з найзахоплюючих зайнять є споглядати за тим, наприклад, як наш анґло-американський праґматизм засуджує і відкидає всяку ідеолоґію у благочестивій вірі, що всяка ідеолоґія є непотрібною і дурною, не помічаючи при цьому, що він сам також є нічим иншим як ріжновидом ідеолоґічного вірування.
  52. Безумовно, «лоґічно» висувати припущення, як редактори корисного тому Sources of Chinese Tradition (New York: Columbia Univ., 1960), p. 894, коли вони пишуть, що оскільки «Відносно суперечности» — на відміну від a hreflang=”ru” href=”http://library.maoism.ru/on_practice.htm”>«Відносно практики» — присвячено більше загальним питанням, цей твір мав з’явитися першим. Але саме це є у матеріялістичній діялєктиці не лоґічним, а діялєктичним: у ній практика важливіша за узагальнення, а задовільними є лише узагальнення, зроблені на основі практики.
  53. On Practice, p. 291-292. Тут і далі цитати наведено згідно з анґлійським перекладом: Selected Works (New York: International Publishers, 1954), Vol. 1. Ориґінальне видання див.: Мао Цзе-дун. Ші-чьєн лун (Пекін: «Женьмінь чжу-пан-ше», 1951). (Укр. пер. див.: Мао Цзе-дун. Відносно практики. Відносно суперечності.— Державне видавництво політичної літератури УРСР, Київ, 1958.)
  54. Він пише: «Марксистська філософія вважає, що головне полягає не в тому, щоб, зрозумівши закономірності об’єктивного світу, бути спроможним пояснити світ, а в тому, щоб використати знання об’єктивних закономірностей для активного перетворення світу. Марксизм … надає серйозного значення теорії саме тому, і тільки тому, що вона може спрямовувати практичну діяльність. Коли, здобувши правильну теорію, обмежуватися тільки пустими розмовами про неї, тримати її під спудом і не здійснювати на практиці, то від цієї теорії, хоч би яка вона була хороша, користі не буде» On Practice, p. 292. (Укр. пер. див.: Мао Цзе-дун. Відносно практики. Відносно суперечності.— Київ: Державне видавництво політичної літератури УРСР, 1958.— Стор. 26.)
  55. Пьєн-чжен-фа вей-ву лун, стор. 23.
  56. Методу «сходження від абстрактного до конкретного» використовув і Маркс у своєму «Капіталі». Її також багато хто розумів невірно, особливо ті, хто думав, що між першим і третім томами «Капіталу» вони бачать суперечність. Одначе Маркс пояснив цю методу в першому рукописі «Капіталу» під назвою Grundrisse der Kritik der Politischen Ökonomie (Rohentwurf) (Berlin: Dietz Verlag, 1953), S. 21-22, що його ще не переклали иншими мовами. Те, що Мао користуються дуже подібною методою, можна пояснити тільки незалежною збіжністю, хай там яким неймовірним це здається. У випадку Мао ця метода, можливо, випливає з традиційної китайської об’єктивізації та конкретизації дійсности.
  57. On Contradiction, p. 18. Тут і далі цитати наведено згідно з анґлійським перекладом: Selected Works (New York: International Publishers, 1954), Vol. 2. Ориґіанальне видання див.: Мао Цзе-дун. Мао-тун лун (Пекін: «Женьмінь чжу-пан-ше», 1952). (Укр. пер. див.: Мао Цзе-дун. Відносно практики. Відносно суперечності.— Київ: Державне видавництво політичної літератури УРСР, 1958.)
  58. On Practice, p. 296. (Укр. пер. див.: Мао Цзе-дун. Відносно практики. Відносно суперечності.— Київ: Державне видавництво політичної літератури УРСР, 1958.— Стор. 34.)
  59. Антидоктринерство Мао Цзе-дуна визнавали навіть деякі російські автори за доби Сталіна. Див.: А. И. Соболев. Выдающийся образец творческого марксизма // «Вопросы философии» (Москва).— № 6, 1952.— С. 165. (Це рецензія на російське видання 2‑го тому «Вибраних творів» Мао.)
  60. On Contradiction, стор. 25. (Укр. пер. див.: Мао Цзе-дун. Відносно практики. Відносно суперечності.— Київ: Державне видавництво політичної літератури УРСР, 1958.— Стор. 64—65)
  61. Пьєн-чжен-фа вей-ву лун, стор. 23.
  62. Як казав Енґельс: «Буття є взагалі відкрите питання, починаючи з тієї межі, де кінчається наше поле зору.» Anti-Duhring, кінець глави Ⅳ відділу першого. (Укр. пер. див.: Фрідріх Енгельс. Анти-Дюрінг.— Київ: Державне видавництво політичної літератури УРСР, 1953.— Стор. 40.)
  63. On Contradiction, стор. 33. (Укр. пер. див.: Мао Цзе-дун. Відносно практики. Відносно суперечності.— Київ: Державне видавництво політичної літератури УРСР, 1958.— Стор. 79.)
  64. Пьєн-чжен-фа вей-ву лун, стор. 23. У цьому зв’язку, на стор. 24, Мао критикує «механістичний матеріялізм» за те, що той «не наголошував на важливості процесу мислення для розвитку знань, але вважав думку лише об’єктом дії, дзеркалом, що відображає природу». У зв’язку з критикою «дзеркала» цікаво, чи не була Лєнінова «фотоґрафія» для Мао також чисто «механістичним матеріялізмом».
  65. On Contradiction, p. 24. (Укр. пер. див.: Мао Цзе-дун. Відносно практики. Відносно суперечності.— Київ: Державне видавництво політичної літератури УРСР, 1958.— Стор. 62.)
  66. Нідгем нещодавно зауважив, що клясична китайська філософія «дійшла не тільки до того способу мислення, що його прийнято називати геґельянським, або наблизилася до до Вайтгеда, але — і так буде сказати і вірніше, і точніше — до того, що сьогодні вивчається під назвою комбінаторної лоґіки». Joseph Needham, Science and Civilization in China, loc. cit., Ⅱ, p. 77.
  67. On Practice, p. 296. (Укр. пер. див.: Мао Цзе-дун. Відносно практики. Відносно суперечності.— Київ: Державне видавництво політичної літератури УРСР, 1958.— Стор. 33.)
  68. Ось слова Лєніна, процитовані повністю з того місця, що на нього покликається Мао: «Отже, людське мислення за своєю природою спроможне давати та дає нам абсолютну істину, що складається із суми відносних істин». В. И. Ленин. Материализм и эмпириокритицизм.— Москва: Госполитиздат, 1951.— С. 118. (Або див. главу 2, розділ 5 будь-якого иншого видання.)
  69. Ibid. p. 116.
  70. Engels, Anti-Duhring, кінець глави Ⅸ першого відділу. Загалом Енґельс поділяв істини на кляси відповідно до їхньох наукової точности, починаючи від того, що він називав банальними «вічними істинами», і завершуючи складнішими, але неточними істинами.
  71. Для Енґельса «абсолютно універсальне значення має лише один рух». (Диалектика природы.— Москва: Издательство литературы на иностранных языках, 1954.— С. 317.) «Весь процес відбувається у формі взаємодії, що в її рамках все є відносним і нічого не є абсолютним» (К. Маркс и Ф. Энгельс. Избранные письма.— Москва: Издательство литературы на иностранных языках, 1954.— С. 507.) «…Діялєктична філософія руйнує всі уявлення про остаточну, абсолютну істину… Для діялєктичної філософії немає нічого раз назавжди остаточного, абсолютного, святого; на всьому і в усьому бачить вона печать неминучого зникнення, і ніщо не може встояти перед нею, крім безперервного процесу виникнення і знищення, безконечного підняття від нижчого до вищого» («Людвіґ Фойєрбах і кінець німецької клясичної філософії», початок першого розділу.)
  72. Можливо, тут варто зазначити, що югослави так само нещодавно дійшли висновку, що китайці не визнають Лєнінової концепції абсолюту. Див.: Edvard Kardelj, Socialism and War (Belgrade: International Affairs, 1960), pp. 39-40. Отже, схоже на те, що «ортодоксальних» марксистсько-лєнінських «вірян» об’єднує з «даоїстськими» марксистсько-лєнінськими «практиками» несумісність їхнього способу мислення. Це, звичайно, звучить як анекдота, але не все в ній смішно.
  73. Див., наприклад, дискусію, що відбулась у Китаї і розпочалась зі статті Ши Чжена «Чи є тотожність свідомости та буття матеріялістичним принципом?» у «Че-хсуе єн-чю» (Філософські дослідження) (Пекін), № 11—12, 14 грудня 1959. Анґлійський переклад див.: JPRS, Communist China Digest, №38, 18 April 1961.
  74. On Practice, p. 293. (Укр. пер. див.: Мао Цзе-дун. Відносно практики. Відносно суперечності.— Київ: Державне видавництво політичної літератури УРСР, 1958.— Стор. 27.)
  75. Ibid. p. 294. (Укр. пер. див.: Мао Цзе-дун. Відносно практики. Відносно суперечності.— Київ: Державне видавництво політичної літератури УРСР, 1958.— Стор. 30.)
  76. Ibid. p. 288. (Укр. пер. див.: Мао Цзе-дун. Відносно практики. Відносно суперечності.— Київ: Державне видавництво політичної літератури УРСР, 1958.— Стор. 16.) У цьому зв’язку можна спробувати висунути гіпотезу, що на відміну від російської метафізичної «діялєктики» у китайського діялєктичного матеріялізму не має бути труднощів з прийняттям «принципу невизначености» сучасної ядерної фізики та хемії, оскільки він визнає зміни в стані матерії, що їх спричинено експериментом.
  77. Ibid. pp. 295-296. (Укр. пер. див.: Мао Цзе-дун. Відносно практики. Відносно суперечності.— Київ: Державне видавництво політичної літератури УРСР, 1958.— Стор. 34.)
  78. Ibid. pp. 283-284, 294. (Укр. пер. див.: Мао Цзе-дун. Відносно практики. Відносно суперечності.— Київ: Державне видавництво політичної літератури УРСР, 1958.— Стор. 8, 30.)
  79. Див. Joseph Needham, “Human Laws and Laws of Nature in China and the West,” Journal of the History of Ideas (New York), ⅩⅡ, 1951, pp. 3-30 and 194-230. Також: Dirk Bodde, “Evidence for ‘Laws of Nature’ in Chinese Thought,” Harvard Journal of Oriental Studies (Cambridge, Mass.), ⅩⅩ, No.3-4, December 1957, pp. 709-727.
  80. Див. Joseph Stalin, Economic Problems of Socialism in the U.S.S.R. (Moscow: Foreign Languages Publishing House, 1952), p. 7 і далі.
  81. Насправді ці погляди Мао беззастережно поділяють инші. Див., наприклад, відповідь Лю Шао-чі на критику «великого стрибка»: «Дехто стверджує, що прийняття темпу розвитку Великого стрибка означатиме порушення об’єктивних законів економіки та спричинить диспропорції у ріжних галузях народного господарства. Але … об’єктивні закони не можна порушити, … якщо ці закони порушено, народне господарство не розвивалося б стрибками» (Liu Shao-ch’i, “The Victory of Marxism-Leninism in China,” Peking Review, Ⅱ, No.39, 1 October 1959, p. 13.) Згідно з цим тлумаченням законів, провал «великого стрибка» всього лише довів його неможливість.
  82. Важливою під цим оглядом є його заява з 1936 року, що «якщо ми копіюватимемо та сліпо застосовуватимемо» революційний радянський досвід і стратеґію у Китаї, то «ми підрізатимемо пальці на ногах, щоб вони підійшли чоботям, і зазнаємо поразки». Selected Military Writings of Mao Tse-tung (Peking: Foreign Languages Press, 1963), стор. 77.
  83. На думку Мао, «ініціятива є не чимось уявним, але конкретним і матеріяльним» (Там само, стор. 130.)
  84. Див.: Ibid. pp. 24, 51-52.
  85. Ibid. p. 44.
  86. Ibid. pp. 11 and 17.
  87. Див. Imperialism and All Reactionaries Are Paper Tigers (Peking: Foreign Languages Press, 1961).
  88. Це припущення вперше було висунуто влітку 1962 року в першому, німецькомовному варіянті цього нарису. Відтоді, звісно, Мао від’їв достатньо від тієї груші, щоб зрозуміти її смак, як він любить казати.
  89. Див., наприклад, L.Althusser, loc. cit., p. 18.
  90. Альтюссер у вищезазначеній статті, на стор. 40, наголошує на своєму висновкові про те, що у діялєктиці Мао немає «слідів по-справжньому геґельянських катеґорій», таких як «ділимість цілого», «відчуження», «зняття» тощо. Хоча буквально це так, себто в цьому сенсі зв’язку між Мао та Геґелем дійсно немає, не слід нехтувати тим (як це робить Альтюссер), що чимало постулятів і суджень Мао ведуть по суті й за формою до того, що називають «відчуженням», «зняттям» тощо у марксистській діялєктиці.
  91. «Про правильне розв’язання суперечностей всередині народу», розділ 10.
  92. Один з читачів найпершого варіянту цього нарису зробив, здається, цілком слушне спостереження, що є помітна ріжниця в акцентах і тоні між цими початковими поглядами Мао та його статтею «Про правильне розв’язання суперечностей всередині народу», написаною за двадцять років. Хоча в цій останній Мао все ще наголошує на загальності суперечностей, його докладна аналіза неантаґоністичних суперечностей справляє враження, що тепер Мао демонструє більш конфуціяніські тенденції, зокрема в тому, як він підкреслює більш врівноважену та гармонійну єдність протилежностей, чого раніше не було.
  93. Talk with the American Correspondent Anna Louise Strong; in Selected Works of Mao Tse-tung, Ⅳ (Peking: Foreign Languages Press, 1961), p. 98.
  94. On Contradiction, pp. 19, 21, 34 і 52. (Укр. пер. див.: Мао Цзе-дун. Відносно практики. Відносно суперечності.— Київ: Державне видавництво політичної літератури УРСР, 1958.— Стор. 53, 57, 82 і 114.)
  95. Ibid. pp. 21 і 34. (Укр. пер. див.: Мао Цзе-дун. Відносно практики. Відносно суперечності.— Київ: Державне видавництво політичної літератури УРСР, 1958.— Стор. 57 і 82.)
  96. Ibid. pp. 45, 44. (Укр. пер. див.: Мао Цзе-дун. Відносно практики. Відносно суперечності.— Київ: Державне видавництво політичної літератури УРСР, 1958.— Стор. 99, 100.) В кількох місцях тут Мао вживає термін «тотожність» як синонім слова «доповнюваність». Позбавлену сенсу фразу «тотожність протилежностей» він взяв у Лєніна і мусив у кількох випадках боротися з нею, аж поки не дійшов концепції «доповнюваности». Фразу «тотожність протилежностей» Лєнін вживав радше у лоґічному, ніж у діялєктичному значенні, а також тому що в російській мові «тождество» (тотожність) є синонімом «единства» (єдности) у значенні «полное сходство» (повний збіг). Лєнін так ніколи не дійшов ідеї доповнюваности протилежностей як передумови їх єдности в рамках суперечності. Докладніше див. німецькомовний варіянт цієї статті.
  97. On Contradiction, p. 43. (Укр. пер. див.: Мао Цзе-дун. Відносно практики. Відносно суперечності.— Київ: Державне видавництво політичної літератури УРСР, 1958.— Стор. 98.)
  98. Схоже на те, що Мао застосовував принцип єдности протилежностей на практиці частіше за Лєніна та Сталіна. Наприклад, Мао вирішив приєднати «національну буржуазію» до комуністичної революції, тоді як більшовики пішли шляхом відчуження буржуазії без будь-яких винятків; Мао дозволив з часом колишнім багатим селянам і землевласникам вступити до колєктивних господарств, тоді як росіяни зазадалегідь ліквідували всіх фізично тощо. Виникає враження, що Лєнін і Сталін були схильними радше розділяти протилежності, ніж об’єднувати їх, можливо, тому що вони не визнавали доповнюваности протилежностей, як зазначено у прим. 96; Мао ж було легше мислити з точки зору єдности протилежностей, тому що така єдність є у багатьох прикладах китайської філософії та діялєктики.
  99. On Contradiction, pp. 14-15. (Укр. пер. див.: Мао Цзе-дун. Відносно практики. Відносно суперечності.— Київ: Державне видавництво політичної літератури УРСР, 1958.— Стор. 44-46.)
  100. Ibid. p. 35. (Укр. пер. див.: Мао Цзе-дун. Відносно практики. Відносно суперечності.— Київ: Державне видавництво політичної літератури УРСР, 1958.— Стор. 83.)
  101. Ibid. p. 28. (Укр. пер. див.: Мао Цзе-дун. Відносно практики. Відносно суперечності.— Київ: Державне видавництво політичної літератури УРСР, 1958.— Стор. 71.)
  102. Ibid. p. 50. (Укр. пер. див.: Мао Цзе-дун. Відносно практики. Відносно суперечності.— Київ: Державне видавництво політичної літератури УРСР, 1958.— Стор. 115.)
  103. Ibid. p. 37. (Укр. пер. див.: Мао Цзе-дун. Відносно практики. Відносно суперечності.— Київ: Державне видавництво політичної літератури УРСР, 1958.— Стор. 88.)
  104. Ibid. p. 42. (Укр. пер. див.: Мао Цзе-дун. Відносно практики. Відносно суперечності.— Київ: Державне видавництво політичної літератури УРСР, 1958.— Стор. 96.)
  105. Ibid. p. 38. (Укр. пер. див.: Мао Цзе-дун. Відносно практики. Відносно суперечності.— Київ: Державне видавництво політичної літератури УРСР, 1958.— Стор. 88.)
  106. Ibid. p. 44. (Укр. пер. див.: Мао Цзе-дун. Відносно практики. Відносно суперечності.— Київ: Державне видавництво політичної літератури УРСР, 1958.— Стор. 97.) На стор. 46 (укр. пер. див.: стор. 97) Мао знову постулює: «Кожна з властивих явищу двох суперечливих сторін у певних умовах перетворюється в свою протилежність, переходить у те становище, яке займає протипоставлена їй сторона».
  107. Ibid. p. 48. (Укр. пер. див.: Мао Цзе-дун. Відносно практики. Відносно суперечності.— Київ: Державне видавництво політичної літератури УРСР, 1958.— Стор. 107—108.)
  108. Ibid. p. 44. (Укр. пер. див.: Мао Цзе-дун. Відносно практики. Відносно суперечності.— Київ: Державне видавництво політичної літератури УРСР, 1958.— Стор. 100.)
  109. Asian Peoples’ Anti-Communist League, A Research on Mao Tse-tung’s Thought of Military Insurrection, Taipei, October 1961, p. 28 і далі.
  110. Див. Vsevolod Holubnychy, “Maos Dialektik zum Atomkrieg,” Echo der Zeit (Münster), No.38, September 22, 1963, p. 10.

Спадщина Мао Цзе-дуна для радикала кінця ⅩⅩ — початку ⅩⅩⅠ ст.

By | 26.04.2021

Лекція з циклу «Суспільна думка ⅩⅩ століття: практично цінне для політичного радикала наших днів», прочитаного у Вільному університеті ім. С. Курьохіна в 1996—1997 рр.

Ми можемо говорити про два основні досягнення Мао Цзе-дуна, що залишаються цінними й актуальними та становлять безумовний інтерес для політичного радикала сьогодні, якщо цей радикал має намір зберегти себе як особистість у протистоянні з ворожим йому світом і якщо цей радикал націлений на перемогу.

На відміну від попередніх лекцій, коли ми розглядали спадщину Антоніо Ґрамші, Карла Корша й Дьйордя Лукача, випадок з Мао Цзе-дуном цікавий тим, що потрібні нам сьогодні елєменти його ідейної спадщини мають меншою мірою теоретичну, але більшою мірою практичну цінність.

Таких досягнень у Мао два: досвід створення революційної теорії, адаптованої для відсталого селянського населення азіятської країни, і теорія революційної партизанської війни в сільській місцевості.

Революційна теорія, адаптована для місцевих умов

Як відомо, світогляд Мао довгий час був об’єктом запеклих дискусій у міжнародному комуністичному русі. Радянські професори від «марксизму» доводили, що Мао суцільно перекручує вчення Маркса і є «дрібнобуржуазним ухильником». Західні ж маоїсти, навпаки, стверджували, що Мао — «послідовний продовжувач традицій справжнього марксизму-лєнінізму». Й ті, й инші помилялися. І в першу чергу це свідчить про дрімучість обох сторін.

Невірно в принципі говорити, що те, що прийнято називати «ідеями Мао Цзе-дуна», можна зарахувати до марксизму й, говорячи ширше, взагалі до европейської раціоналістичної філософської традиції, що сходить до клясичної німецької філософії й французького матеріялізму. Мао був творцем ориґінальної концепції, що базувалася на традиційній китайській філософії. У створеній ним революційній теорії поєднались на перший погляд непоєднувані речі: конфуціянська система з її шануванням батьків і начальства, з народженою нею особливою роллю чиновництва, повагою до обряду, ритуалу, етикету й традиції — з одного боку, а з иншого боку — бунтарський дух книг Кропоткіна, Бакуніна й китайських анархістів початку століття, що їх Мао начитався в ранній юності (иншої революційної літератури тоді в Китаї просто не було). Мабуть, навіть якби хтось спеціяльно поставив собі за мету здійснити подібний синтез непоєднуваних ідеолоґій, це виявилося б неможливим. Але Мао й не був кабінетним ученим, у нього теорія народжувалася безпосередньо із практики революційного руху в Китаї. З тих пір, як Мао став «професійним революціонером» (і дуже швидко після цього — партійним функціонером, а потім — політичним комісаром в армії), перед ним постала необхідність вирішувати суто практичні питання виживання революційної орґанізації у військових кампаніях, виживання особистого та своїх прибічників в умовах боротьби фракцій усередині партії,— і він вирішував ці завдання, опираючись на вже набутий на той час ідейно-теоретичний багаж. А зі спогадів багатьох мемуаристів і пізніших обмовок самого Мао виходить, що з основними роботами клясиків марксизму-лєнінізму він ознайомився лише на початку 1950‑х років — після завершення багаторічної громадянської війни. І пізніше, коли Мао вів боротьбу проти радянської лінії, то хоча зовні це виглядала як суперечка сталіністів з антисталіністами, прихильників і противників «культу особистості», але в дійсности праґматик Мао просто діяв, виходячи з висновку, що з’явилася реальна можливість звільнитися від якої б то не було опіки з боку Радянського Союзу й спробувати грати на міжнародній арені повністю самостійну роль. І в курсі ⅩⅩ з’їзду КПРС Мао знайшов чудовий привід для того, щоби вийти з-під радянського контролю, повівши за собою помітну частину світового комуністичного руху. Якби Мао просто сказав: ми не хочемо бути «молодшим братом» Радянського Союзу й копіювати радянський досвід, ми хочемо будувати свій, специфічно китайський варіянт соціялізму, то «бунт» замкнувся би в кордонах Китаю. Але завдяки тому, що Мао голосно заявив Москві: «Ви — ревізіоністи! Ми з вами не згодні, ми — щирі продовжувачі справи Лєніна — Сталіна!», йому вдалось створити підконтрольні ідеолоґічні структури — паралельні компартії у всьому світі. Себто Мао показав себе видатним тактиком.

Пізніше для европейців було загадкою, навіщо Мао знадобилось влаштовувати «культурну революцію». Самі европейські революційні ліві сприймали її як народну антибюрократичну революцію, але статусні політики як на Заході, так і на Сході були спантеличені. Ну навіщо, скажіть, вищому керівникові країни, що зосередив у своїх руках всю повноту влади, раптом, ні сіло ні впало, нацьковувати юрби бешкетної молоді на чиновників, адже є ризик, що потім ця ж некерована маса піде проти нього самого (оскільки авторитет влади вже підірваний!). Пронафтальованим радянським номенклатурним працівникам здавалося незбагненним: як це можна — в «соціялістичній» країні цілком знищити апарат державного управління і по суті розпустити «свята святих» — комуністичну партію, не створивши нічого замість. Як це можуть управляти всім у країні молодики та нижні чини армії, що бігають по вулицях з ножами за поясом, єдиною вказівкою до дії для яких прислуговуються вільно трактовані цитати з «маленької червоної книжечки»? Навіщо людині, що персоніфікувала верховну владу, влаштовувати смуту у власній державі? Ніхто за межами Китаю не міг таких речей зрозуміти, а тому (крім ветеранів Комінтерну й студентів-ліваків) усі ставилися до «культурної революції» з побоюванням і насторожено.

Насправді Мао Цзе-дун, який увібрав з юності антидержавні ідеї анархістів, не боявся руйнування державних структур як таких, він не робив з держави фетишу. Ніякого пієтету перед державною машиною він не мав, він розглядав державу як щось вторинне і необов’язкове, як інструмент, за який не потрібно чіплятися, як механізм, що його завжди можна розламати та замінити новим.

Ключа до розуміння таких поглядів Мао на політичну практику варто шукати в його основних філософських роботах «Щодо практики» і особливо «Щодо протиріччя». Вважається, що ці статті були написані Мао Цзе-дуном для того, аби донести до мас рядових комуністів основи геґелівської діялектики. Але справа в тім, що в 1937 році, коли ці роботи побачили світло, Мао ще не читав ані Геґеля, ані навіть основних філософських творів Маркса. Мао просто не мав на це часу, роботи ці писалися в проміжках між боями та в умовах украй заплутаної внутріпартійної боротьби. І тому при написанні своїх філософських праць Мао опирався на ту теоретичну спадщину, яку знав,— на клясичну китайську філософію, на історію династій Стародавнього Китаю (необхідний елємент традиційної конфуціянської освіченості), на революційні доктрини анархістів, з викладом яких він ознайомився замолоду, і, нарешті, на ті ази марксизму, які він почерпнув із внутріпартійної полеміки 1920‑х — 1930‑х років.

Проте йдеться зовсім не про недоліки Мао Цзе-дуна як теоретика, радше навпаки — опираючись на такий строкатий і випадковий набір знань, він спромігся сформулювати ориґінальну революційну концепцію, що, як показала історія, для практичних потреб революційного руху тодішнього Китаю підходила краще, ніж клясичний марксизм, який прямо заявляв, що соціялістична революція неможлива без досягнення високого рівня розвитку продуктивних сил і високої питомої ваги в суспільстві кляси промислових робітників.

Вступаючи в пряме протиріччя з европейською раціоналістичною традицією в питанні щодо проґресу суспільства, Мао ввів теорію «рівноваги й відсутності рівноваги». Він вважав, що події соціяльної історії розвиваються в такий спосіб: спочатку існує рівновага, потім через нагромадження внутрішніх протиріч відбувається криза — порушення рівноваги, внаслідок чого «верх» і «низ» соціяльної системи міняються місцями, потім наступає нова рівновага, усередині якої визрівають нові протиріччя, які стають причиною нових криз і суспільних переворотів. І так без кінця. Ясно видно, що подібна концепція куди ближче до клясичної китайської філософії, до концепції вічної боротьби двох початків «інь» і «ян», зміни двох стихій за замкнутим циклом, ніж до геґелівсько-марксистської спіралі суспільного розвитку. Для ⅩⅩ століття це радше позитивістська, ніж діялектична точка зору. Схожу теорію про рівновагу й порушення рівноваги як основні форми існування суспільства сформулював наприкінці ⅩⅨ століття філософ-позитивіст Герберт Спенсер. Кількість криз не впливає на цілісність системи, рано чи пізно вона однаково досягне стану рівноваги, але зате чим довше затягується період рівноваги, тим сильнішою буде криза, що насувається. І для того, аби в результаті кризи не бути відкинутим на дно соціяльної системи, бажано самому спровокувати майбутню кризу, щоби мати змогу маніпулювати її ходом у потрібному тобі напрямку. От яка філософія стояла за подіями «культурної революції».

Отже, ми знаємо, що в ранній молодості Мао начитався анархістів, а в період існування партизанської бази в Ян’яні він читав в основному традиційний китайський роман, китайську клясику. У конфуціянській традиції людина, яка не знала клясичну китайську літературу, не могла вважатися освіченою. От Мао її й вивчав. А різні товариші по партії та спостерігачі з Комінтерну бачили, що Мао Цзе-дун весь час щось читає й читає, і наївно довірливі думали, що він займається марксистською самоосвітою. А от нічого подібного! Маркса він почав читати тільки в 1950‑і роки — і як тільки почав читати, то відразу дійшов висновку, що він розумніший за Маркса та набагато краще все розуміє. Року десь 1957‑го Мао став говорити про це відкрито. До цього, звичайно, побоювався.

Инша справа, що при цьому Мао активно користувався марксистською термінолоґією. Він розумів, що це — необхідні «правила гри»: якщо їх не дотримуватись, можуть виникнути всякі складності та неприємності, а тоді допомоги від Радянського Союзу годі чекати. А головне, Мао раніше за инших зрозумів, що основне правило — це голосно вихваляти товариша Сталіна. Як хвалиш товариша Сталіна та частіше на нього посилаєшся, так все нормально.

Тому, коли Мао писав свою основну філософську роботу «Щодо протиріччя», він, очевидно, інстинктивно розумів (або підозрював), що пише явно щось не те, щось, що не вкладається у традиційний марксизм,— і тому спеціяльно постарався, аби ця робота була написана мовою, зрозумілою китайському селянинові, але зовсім незрозумілою спостерігачеві з Комінтерну.

Скажімо, стосовно основного положення марксистської діялектики Мао говорив наступне: «Одне на два ділиться, а два в одне не з’єднуються».

Для товаришів з Комінтерну це була в буквальному значенні слова «китайська грамота». У філософській мові Мао вони розбиралися приблизно як свиня в апельсинах. Адже в Мао замість «єдності й боротьби протилежностей» вийшло, що єдності протилежностей не існує, а боротьба — абсолютна. Звідси природно випливає й споконвічна крайня революційність маоїзму. Якби Мао написав це тоді ж, 1937 року, відкрито, себто зрозумілою европейцям мовою (а 1962‑го, коли він уже ні від кого не залежав, він приблизно так і висловився), на нього негайно надіслали би доноси в Комінтерн, що Мао Цзе-дун у вільне від партизанської боротьби час займається ревізіонізмом — і противники Мао в керівництві партії отримали би реальний шанс відсторонити його від влади. Мао був не дурнем, він чудово розумів, що у внутріпартійній боротьбі не можна давати ні найменшого шансу супротивникові. Чому ж він тоді взагалі усно й письмово висловлював такі «крамольні» погляди? Тому, що Мао мав потребу в революційній теорії, пристосованій для розуміння рядовим червоноармійцем-селянином.

Мао ясно усвідомлював, що здійснює у себе в країні саме селянську революцію, й, хоча він і користувався марксистською термінолоґією та говорив про «диктатуру пролетаріяту», але вже 1940 року він у роботі «Про нову демократію» дав зрозуміти всім бажаючим, що китайська революція — революція селянська і що нова культура буде культурою селянської, а політичний лад — владою селян. Він докладно та ретельно обґрунтував це посиланнями на китайську специфіку, на багатовікові традиції селянської антифеодальної боротьби, на те, нарешті, що партизанська війна — це селянська війна. І все це було чистою правдою.

Инакше кажучи, голова Мао взяв і пристосував досить традиційні ідеї, близькі й зрозумілі переважно селянському населенню, для вирішення завдань соціяльної й політичної революції. Звичайно, він обставив це необхідним марксистським антуражем, але з тої ж конфуціянської традиції всі китайці добре засвоїли: щоб уважатися людиною вченою, необхідно просто зазубрити певну кількість термінів, а вникати в їхній зміст необов’язково.

Слід зауважити, що Мао на свій лад повторив винятковий соціяльний досвід більшовиків з адаптації марксистської теорії до потреб революції у відсталій країні. У Росії більшовики зробили революцію саме в економічно відсталій, аґрарній країні, зазіхнувши на один з фундаментальних постулатів марксизму. Але для мобілізації мас вони, на відміну від Мао, скористалися зрозумілою для селянина мовою уявлень православного християнства: ми будуємо царство боже на землі, царство загальної рівности. Вони створили мову та систему образів, зрозумілі масам, що апелювали до попереднього ідеолоґічного досвіду цих мас. А який досвід у цих мас міг бути, якщо до 1917 року 80—90 % сільського населення було неписьменне? Досвід єдиний — досвід проповідей у церквах.

Тому, звертаючись до селянської маси, більшовики користувалися єдиною доступною їй мовою — мовою Біблії, мовою Єванґелія. Вони у своїй пропаґанді пояснювали марксистські істини мовою Єванґелія. Це було блискучим пропаґандистським кроком, оскільки знешкоджувало ідеолоґічного супротивника та відповідало стихійному розумінню селянином християнства як зрівняльної ідеолоґії у дусі ранньої громади послідовників Христа й у дусі народних єресей Середньовіччя. Втім, европейська соціялістична думка взагалі виросла із цієї «неофіційної», «крамольної», «єретичної» раннєхристиянської традиції — традиції реліґії (ідеолоґії) рабів і пригноблених народів окраїн Римської імперії.

Завдання ж Мао Цзе-дуна було в деякому відношенні складніше: з одного боку, йому необхідно було зберегти підтримку Радянського Союзу, а для цього необхідно було користуватися марксистською мовою, а з иншого боку — створити працездатну революційну теорію, що підходить для місцевих умов.

Мао умудрився-таки створити цю теорію. Вона була абсолютно зрозуміла рядовому китайцеві (у тому числі селянинові), оскільки вона мала два основні джерела. З одного боку, це було конфуціянство — тобто те, до чого китаєць звик із самого раннього дитинства. Навіть не сприймаючи конфуціянство як філософію, він усмоктував його з повсякденного життя як образ поведінки. По-друге, це анархістська дрібнобуржуазна селянська традиція. Инакше кажучи, Мао — це своєрідний китайський варіянт Махно. Тільки у Росії Махно розбили, а Мао Цзе-дун у Китаї переміг. І переміг він почасти тому, що у нас Махно з більшовиками врешті решт не поладив, а Мао вирішив, що не варто воювати через терміни. Треба сховатися за ширмою марксистської термінолоґії й тишком-нишком проводити свою лінію. Якби він не пішов на такий компроміс, то швидше за все китайська революція в тому вигляді, в якому ми її знаємо, не відбулася б. Можливо, що тоді Мао на чолі КПК замінили б теоретично підковані марксисти, які, однак, не змогли би виробити мови, привабливої для китайського селянства,— і в результаті в Пекіні після розгрому Японії затвердився би Чан Кай-шек, а замість КНР ми мали би Китайську республіку, себто гомінданівський Китай.

Мао зумів підійти до питання створення зрозумілої масам революційної теорії як стихійний діялектик. З геґелівською (і тим більше марксистською) діялектикою, як ми вже зазначили вище, у нього було погано — перед боротьбою протилежностей Мао віддавав перевагу їхній єдності. І 1967 року, коли вже можна було сваритися з Радянським Союзом і говорити подібні речі, у розпал «культурної революції», Мао Цзе-дун дуже показово одного разу обмовився на засіданні ЦК КПК, заявивши, що «боротьба протилежностей — це діялектика, а єдність протилежностей — це ревізіонізм».

Мао умудрився створити теорію, привабливу для тієї кляси, що вона тільки й могла бути масовою основою революції в тодішньому Китаї— для селянства. Революція в Китаї була, безумовно, проявом клясової боротьби й соціяльною революцією; з точки зору марксистської методолоґії, вибір Мао був абсолютно вірним вибором, основаним на аналізі китайських реалій. Инша справа, що це в жодному разі не була соціялістична революція, і «марксизм» Мао в жодному разі не був марксизмом.

У специфічних китайських умовах Мао Цзе-дун протиставив державі армію.

У той період марксисти виходили з уявлення, що необхідно захопити державну машину й повернути її проти клясового ворога. У цьому сутність диктатури пролетаріяту. Мао виходив із зовсім иншої схеми: таким знаряддям розгрому клясового ворога, відповідно до його вчення, є армія. Держава перебуває стосовно армії в підлеглому стані. Звідси й виник відомий афоризм, за який у період радянсько-китайської полеміки радянські ідеолоґи постійно словесно штурхали Мао: «Народ вчиться у партії, а партія вчиться у армії». Мао розглядав армію так, як марксизм розглядає державу: як машину. Армія — це реальна, груба матеріяльна сила, здатна вирішувати поставлені перед нею сугубо практичні завдання.

У клясичній марксистсько-лєнінській схемі все инакше: вона оперує поняттями «кляса» та «партія». Суб’єкт революції — революційна кляса, у цієї кляси є аванґард — партія, а армія — це щось тимчасове. Доки йде революційна війна, армія відіграє значну роль, війна закінчилася — значення армії падає, вона виконує третьорядні завдання.

У Мао Цзе-дуна всі инакше — його підхід до армії був сугубо раціональним. Мао спирався на розуміння селянського характеру революції й того, що революційна боротьба в Китаї — це боротьба партизанська. Він був не першим, хто зрозумів, що селянська війна — це партизанська війна. Для Китаю це взагалі було характерною традицією, адже Китай може похвастатися тим, що це — країна, в якій селянська війна завершилась перемогою, і переможці створили нову династію.

Мао Цзе-дун — на відміну від звичайних диктаторів, яким досттанього й того, аби просто захопити владу в країні та її втримувати, — був соціяльним мислителем. Він виходив у своїх діях з розуміння, що розвитку без криз не буває. Якщо в наявності занадто тривалий період безкризового існування суспільства, це означає тільки одне: це значить, що криза рано чи пізно вибухне, але чим довше тягнеться безкризовий етап — тим глибшою й тривалішою буде прийдешня криза. Щоби криза не стала некерованою, необхідно спровокувати кризу самому. Щоби розвиток ішов поступально й підконтрольно, необхідно створювати й розпалювати протиріччя, вважав Мао. Якщо протиріччя не проявляються, виходить, треба їх спровокувати. Під час кризи всі приховані вороги неминуче виявлять себе й будуть знищені. У цьому й був головний зміст «Великої пролетарської культурної революції». Потім з’являться, звичайно, нові супротивники, думав Мао, адже протиріччя все одно залишаються — але в процесі наступної кризи, якщо її правильно орґанізувати й вчасно спровокувати, вони знову спливуть і будуть знищені. Навіть Сталін, незважаючи на його вчення про посилення клясової боротьби за мірою побудови соціялізму, вважав слідом за основоположниками марксизму, що в результаті пролетарської революції зрештою буде побудоване безклясове суспільство. Мао Цзе-дун думав зовсім по-иншому. Він вважав, що в процесі революції експлуататорська кляса повинна перетворитися на експлуатовану, й навпаки. У нього так і записано, що революція — це коли експлуатовані кляси приходять до влади й роблять визискувачів експлуатованими. І якщо потім пустити справу на самоплив, то під час наступної революції колишні визискувачі, а нині експлуатовані проведуть свою «революцію» — і повернуть все назад. Все це відповідало традиційному китайському погляду на історію. Це — клясична східна схема руху по колу, боротьби двох початків «інь» і «ян». Це не геґелівсько-марксистський діялектичний розвиток по спіралі, а циклічний кругообіг: «чорне» стає «білим», а «біле» — «чорним», і вони перебувають у постійній боротьбі. Тому Мао реґулярно влаштовував «великі потрясіння». Инакше керівні кадри «занадто зажираються». Адже саме Мао Цзе-дуну належить відома фраза: «Бідність — це добре». «Бідна людина,— вчив Мао,— найбільш революційна людина».

Теорія партизанської війни голови Мао

Мао Цзе-дун сформулював теорію партизанської війни в середині 1930‑х років. Але затребувана вона була в країнах «третього світу» уже після другої світової війни. І аж до створення теорії міської партизанської війни в середині 1960‑х Карлосом Маріґеллою та «тупамарос», усі практики ґерільї орієнтувалися на розробки Мао.

1936 року Мао видав роботу «Стратеґічні питання революційної боротьби в Китаї», а 1938‑го — «Питання стратеґії партизанської війни проти японських загарбників». У цих роботах саме й сформульоване те, що ми сьогодні називаємо теорією партизанської війни голови Мао.

Мао ще раз чітко і ясно сказав, що партизанська війна — це війна сільська, війна селянська, і основна рушійна сила її — селянство. Це війна, зрозуміла селянинові, звична для селянина. Селяни стихійно вели саме таку війну протягом багатьох сторіч. Коли в ході клясового протистояння справа доходила до зброї, селяни протягом багатьох поколінь переходили саме до партизанської війни. Йдеться тільки за те, щоби поставити цю форму боротьби на більш-менш систематичну, наукову основу.

Мао Цзе-дун розклав успішну партизанську війну на три етапи.

Перший етап — це створення партизанської бази. Або, говорячи мовою самого Мао, «село виступає проти міста». З огляду на те, що перед Мао стояло завдання безупинно вести пропаґанду серед відсталого, неписьменного й неевропейськи мислячого селянства, він постійно користувався подібними яскравими й афористичними, але некоректними, з точки зору наукового підходу, визначеннями. Поняття «місто» і «село» означали, відповідно: «начальство, державних чиновників і дозвільних ледарів», з одного боку, і «трудове населення забутого богом куточка, якого це начальство постійно оббирає» — з иншої.

Перший етап партизанської боротьби передбачає створення партизанської бази або вогнища (в латиноамериканській практиці іменованого «foco») у віддаленому важкодоступному неконтрольованому (або погано контрольованому) владою гірському або лісовому районі.

Партизанське вогнище є мікросхемою майбутньої народної влади. Тут усе працює на поширення руху зовні. При цьому ведеться масована пропаґанда в самих доступних формах. Мао Цзе-дун, приходячи в новий район, завжди починав з того, що пояснював: наше завдання тут, у районі партизанського вогнища, полягає в тім, аби розділити землю, ліквідувати поміщиків і поки що не торкати кулака. І всім говорити, що це приклад того, що ми хочемо зробити: всім селянам дати землю, за можливістю звільнити всіх селян від податків і дати всім селянам у руки гвинтівки, щоби вони перетворилися в «збройний народ». Оскільки на нас нападають, то ми повинні наші завоювання захищати. Пропаґанда говорила: це не спроба створити ідеальний лад, «царство боже на землі». Всі адміністративні й соціяльні зміни, які виробляються у вогнищі,— це не схема того, що буде після загальної перемоги, все це робиться лише для того, щоби наш партизанський рух зараз вижив і переміг. А після перемоги все буде орґанізовано зовсім по-иншому. Набагато краще.

Ця тактика «помірних перетворень» у зоні партизанського вогнища надзвичайно праґматична й плідна, оскільки, як показує досвід партизанських рухів 1960‑х років, спроби партизанів створювати в зоні вогнища орґани радянської влади або проводити кооперування, або колективізацію селянських господарств, або налагодити промислове виробництво й провести локальну індустріялізацію незмінно призводили до поразки цих партизанських рухів або — у найліпшому разі — до краху подібних явно передчасних експериментів.

Мао Цзе-дун же був сугубим практиком і праґматиком. Він проводив у зоні вогнища ряд заходів, які забезпечували партизанам-комуністам популярність серед місцевого населення й підтримку більшої частини сільських жителів. Але при цьому населенню постійно роз’ясняли, що все це лише півзаходи, а повністю-де здійснити свої проґресивні перетворення ми не можемо, оскільки змушені вести постійну війну з урядовими військами. А от коли ми переможемо, тоді й ви заживете так, як ніколи ще не жили. Це була психолоґічно й пропаґандистськи дуже правильна лінія, тому що населення в партизанському вогнищі все своє невдоволення важкою долею (зрозуміло, що життя при руйнуванні звичних господарських зв’язків там було нелегке) перетворювало на ненависть до «проклятих гоміньдановців» або японців, що ніяк не дають здійснити партизанам довгоочікувані перетворення.

Другий етап партизанської війни Мао називав так: «село оточує місто». На цій стадії партизанські дії виходять за межі партизанської бази й створюються партизанські райони. Не слід думати, що партизанські райони — це райони, повністю контрольовані партизанами, райони, де встановлена нова народна влада. Це всього лише райони, де партизани проводять свої бойові операції. Вони цю територію ще не захопили, вони продовжують діяти партизанськими методами, але на території цих районів вони постійно проводять свої походи, рейди й вилазки. При цьому сфера дії партизанських з’єднань поширюється далеко за межі первісної бази. У такий спосіб партизани не дають можливости противникові постійно атакувати саму базу, супротивник змушений ганятися за ними по навколишніх територіях, по-перше, а по-друге, ця тактика дезорґанізує життя й порушує комунікації противника у всьому цьому районі. Завдання другого етапу: вимотати сили супротивника, створити атмосферу непевності й нестійкості.

Як показала практика, ця тактика була абсолютно вірною. У В’єтнамі бійці Фронту національного звільнення Південного В’єтнаму застосовували саме таку тактику. Не можна було сказати, що в’єтнамські партизани повністю контролювали ту чи иншу територію. Там не створювався апарат нової влади, не збиралися податки, не проводилася колективізація. Усе виглядало зовсім инакше. В принципі територію партизанських районів контролювали сайґонівські маріонетки й американці. Вони її — погано чи добре — контролювали. Але через те, що основні комунікації в районі були порушені, неможливо було підтримувати цей контроль постійно. А в боротьбі зі збройним супротивником необхідний постійний контроль над місцевістю.

Уявіть: у село в партизанському районі прилітають з Сайґону або з провінційного центру американські «джи-ай» на гелікоптерах. Вони висадилися, установили пост, призначили старосту, спробували зібрати податки, когось заарештували й полетіли. Відразу із джунґлів виходять партизани, ліквідують пост (це пустенька справа — на кожне село гарнізонів не наберешся), вішають старосту та зрадників — і американський контроль закінчується. Зміст такої тактики в тім, щоби продемонструвати місцевому населенню, що формальне начальство — далеко й літає на гелікоптерах. Йому добре — воно прилетіло та полетіло, а вам тут жити. Адже партизани — увесь час десь тут, під боком. Тільки «начальство» полетіло — вони вийшли та, кого треба покарали й, якщо їм треба, пішли назад. До «начальства» далеко, його влада ефемерна, а влада партизанів близька й реальна. Офіційна влада зв’язана формальними процедурами. У неї — рутина, писанина, бюрократія. Будь-яке рішення вимагає узгодження. А тут невідомо хто вночі вийшов із джунґлів, убив, приклеїв на двері записку з вироком і скаржитися нікому. Яка влада реальна, яка формальна? Формальна влада — у центрі, реальна — у лісі.

Зміст такої тактики в тім, що супротивник, сили якого в багато разів перевищують сили партизан, безплідно витрачає свої матеріяльні й людські ресурси, постійно раз за разом установлюючи контроль над однією й тією же точкою, тим самим населеним пунктом.

Третій етап партизанської війни Мао Цзе-дун назвав «село захоплює місто». До того моменту, як офіційна влада починає видихатися в нескінченній боротьбі з ґерілью, вона намагається зосередити всі свої сили у великих містах, у стратеґічних центрах, на найважливіших військових базах. Супротивник повністю втрачає стратеґічну ініціятиву. У партизанській війні саме головне — це не втрачати ініціятиву. Ви створили базу — ініціятива у ваших руках, оскільки до цього моменту на даній території вогнища опору не було, і влада була впевнена, що все в порядку. Вихід за територію бази й створення партизанського району — знову оволодіння ініціятивою. При цьому бажано спочатку створити кілька баз, щоби при втраті однієї бази мати можливість відходити на иншу. Противник може зосередити великі сили, оточити базу та її розгромити. Щоб зберегти ініціятиву, потрібно відходити на иншу заздалегідь підготовлену базу. У цьому випадку втрата бази не стане поразкою. Мао Цзе-дун називав це «стратеґічним відступом».

Відступ у партизанській війні не є поразкою. Партизан діє за принципом: «з’явився — ударив — відступив». Якщо ви втратили базу та відійшли на иншу базу — це зовсім нормальне явище, будні ґерільї. Стратеґічний відступ у ґерільї це не те саме, що втрата великого стратеґічного рубежу в нормальній позиційній війні. Там це означає поразку, а для партизанів основним завданням є не захист бази, а максимальне виснаження супротивника, нанесення ворогові максимальних втрат і збереження власних сил. Поки супротивник добереться до наступної бази, куди ви відвели значну частину своїх сил, поки він очистить цей другий партизанський район від ваших «бандформувань» — за цей час можна підготуватись до наступного стратеґічного відступу (або, навпаки, наступу), до переміщення на третю (а можливо, і назад — на першу) базу. Поки урядові сили готуються захопити другу базу, можна повернутися на ту базу, яку вони вже захоплювали.

Таким чином, за лоґікою Мао, партизанська війна — це нескінченна гра в піддавки, що партизанам у кайф, а для уряду — вічний головний біль. Тому що в уряді звітність, формальний підхід. Якщо армійський ґенерал відрапортував про взяття населеного пункту, а там знову з’явилися партизани, то з ґенерала начальство, звичайно, спитає — за те, що він займається дурницями й не може ніяк захопити одну цю нещасну партизанську базу. І от, коли на третьому етапі партизанської війни урядові війська тотально втрачають стратеґічну ініціятиву, міста починають «самозамикатися» і поступово втрачати зв’язок одне з одним. Тоді основна мета партизанів зводиться до максимального руйнування комунікацій між цими урядовими анклавами, щоби вони не могли спілкуватися один з одним, перекидати військові з’єднання на допомогу один одному й взагалі вдаватися до погоджених дій. Після чого партизани починають давити поодинці території, контрольовані ворогом. Партизанські сили переходять до великих стратеґічних операцій із захоплення укріплених пунктів супротивника. Як правило, це означає, що спочатку гинуть найбільш віддалені від столиці гарнізони урядових військ, а наприкінці партизани займають столицю.

Саме за такою схемою діяли всі успішні партизанські рухи після закінчення другої світової війни. Якщо звернутися до конкретних прикладів, то ми побачимо, що, скажемо, на Кубі бойові дії повністю відповідали описаній вище схемі. Спочатку була створена база в Сьєрра-Маестрі. Потім — дві бази. Потім — партизанське вогнище у сусідній провінції. Таким чином виник партизанський район. Потім був відкритий «другий фронт» — нова база в Камаґуеї, а навколо неї сформувався другий партизанський район. Після чого були проведені два стратеґічні походи вбік Гавани. За тією ж схемою діяла й переможна сандіністська ґерілья. Спочатку на півночі країни, на кордоні з Ґватемалою, були створені послідовно одна, дві, три партизанські бази. Потім вся північ була перетворена в партизанський район. Після чого сандіністи спробували перейти до третього етапу — стратеґічних походів і захоплення міста Масая. З Масаї сандіністів, як відомо, вибили. Виявилось, що захоплювати міста на цьому етапі ще зарано. Тоді сандіністи відкрили «другий фронт» на півдні — створили партизанський район на кордоні з Коста-Рікою. І в такий спосіб взяли Сомосу в обценьки. І лише слідом за цим перейшли до стратеґічного наступу на Манаґуа.

І навпаки: там, де мав місце відступ від клясичної схеми, розробленої головою Мао, там ґерілья зазнавала поразки. Наприклад, у Колумбії після створення партизанського вогнища був створений партизанський район — Республіка Маркеталія, який повністю був перетворений у «звільнену територію», себто по суті в самостійну державу. Там партизани встановили місцеву революційну адміністрацію, здійснили аґрарну реформу, ввели нове законодавство тощо. Все це було добре, але передчасно, оскільки партизанська армія була змушена захищати весь цей район по периметру — як у сучасній позиційній війні. Закінчилося це тим, що урядові сили за підтримки американців змогли прорвати оборону партизанів і розсікти Маркеталію на кілька частин. А після цього урядовим військам удалось знову загнати партизан у сельву й відкинути ґерілью на рівень декількох дрібних вогнищ, себто на першу стадію.

Таким чином, очевидно, що нерозуміння стратеґії партизанської війни, розробленої Мао, неминуче веде до поразки сільської ґерільї — навіть якщо партизан підтримує місцеве населення, навіть якщо успішно вдалося провести аґрарну реформу та селяни поголовно готові воювати на боці повстанців. Підтримка місцевого населення — це ще не все. Як правило, партизанам постійно бракує технічних засобів і сил для ведення сучасної війни. Партизани не мають авіації, як правило, не мають важкої техніки й артилерії, партизани обмежені в мобільних людських ресурсах, у той час як переміщення з вогнища у вогнище, з бази на базу означає, що ти постійно можеш набирати нових бійців поза зоною безпосередніх бойових дій.

До середини 1960‑х років, до відновлення тактики партизанської війни, до створення Карлосом Маріґеллою теорії міської партизанської війни, вчення голови Мао про «народну партизанську війну» залишалася останнім словом у теорії ґерільї. І лише в 1960‑х, у Бразилії, в Уругваї («тупамарос») і Арґентині («монтанерос»), а потім уже й в Европі (РАФ, Червоні Бриґади і т. д.) на практиці був випробуваний новий тип революційної війни — міська ґерілья. Фактично ніяких принципових новацій у стратеґії ведення сільської партизанської війни із часів Мао Цзе-дуна зроблено не було. У В’єтнамі розвиток теорії партизанської війни Во Нґуен Зіапом полягав головним чином у пристосуванні її до місцевих умов. Во Нґуен Зіап виходив з того, що В’єтнам — це країна, що вузькою смугою простягнулась уздовж узбережжя, де уздовж всієї країни проходить одна-єдина стратеґічна шосейна дорога. Тільки на крайньому півдні країни стратеґічні дороги розходяться нормальною мережею. Тому достатньо перерізати цю стратеґічну дорогу лише в одному місці, щоби викликати серйозні порушення в життєдіяльності державного орґанізму.

Те, що зробили у нас чеченці в 1994—1996 роках, — це та сама клясична тактика сільської ґерільї Мао. Після того як бази в горах були в основному розбиті російськими урядовими військами, чеченські партизани, не прагнучи утримати ці бази, розосередилися по партизанському району. Вся Чечня, крім північної частини, фактично була одним великим партизанським районом, який вночі влада контролювати не могла. Після цього чеченці сконцентрували сили й провели похід — стратеґічний рейд для захоплення Грозного. Цілком очевидно, що потім вони цей Грозний могли би з боєм віддати урядовим військам. А потім повторити операцію ще раз. Зміст цієї тактики в тім, щоби створити в урядової сторони враження повної безглуздості бойових дій: «Ну скільки ж можна без кінця захоплювати те саме місто!»

У партизанів усе зводиться до чисто військових завдань, у той час як протистоїть їм держава. А держава, як відомо, до однієї тільки армії не зводиться. Держава — це бюрократичний апарат, суди, поліція, юстиція, засоби пропаґанди і, нарешті, соціяльні структури. Держава змушена займатися відразу багатьма речами. Якщо вона зациклюється на чомусь одному (наприклад, на війні з партизанами) — страждають инші її цілі та функції, армія відбирає гроші в инших частин державного механізму. І ці частини, природно, виступають проти надмірних витрат на війну. З цієї причини, наприклад, Батиста не міг зосередити всі ресурси на знищенні партизан у Сьєрра-Маестрі. За Батисти Куба була вкрай криміналізована; він сам був тісно зв’язаний з мафією. Мафія по суті й була кубинською державою. Але мафії треба було «відстібати». Як би Батиста спробував відняти гроші в мафії, мафія цього Батисту попросту вбила б. У мафії гроші вкладені в конкретний бізнес, і вони мають приносити прибуток. Ґанґстерам однаково, що десь у горах бігають якісь партизани з автоматами. Торкнути мафію значило відкрити проти себе новий фронт — цього разу в самій Гавані — і вступити в конфлікт із такими людьми, які жартувати не люблять. Фактично: улаштувати конфлікт між різними частинами одного державного механізму, себто ще одну громадянську війну на додаток до тієї, що вже йде.

Мафія ж теорію партизанської війни Мао не вивчала, тому вона просто гадки не мали, чим для неї може закінчитися ґерілья в далеких горах.

Цзян Цин: у ґендерному вимірі історії КНР

By | 28.11.2020

Тези доповідей Всеукраїнської науково-практичної конференції «Питання сходознавства в Україні» (29—30 березня 2018 року), Харків

Лукашенко Євгенія Леонідівна, студентка 5 курсу

Харківський національний педагогічний університет імені Г. С. Сковороди

Науковий керівник: к. і. н., доц. Л. М. Ямпольська

Ще з давніх часів у Китаї відносно жіноцтва існувало безліч дискримінаційних обмежень. Китайський соціум змушував жінок увесь час доводити, що вони можуть бути не лише покірними дружинами та домогосподарками, а й брати участь у політичних, соціальних та економічних справах держави нарівні з чоловіками.

У ракурсі ґендерної історії вказана тема є актуальною, оскільки саме Цзян Цин (1914—1991), дружина «Великого керманича» Мао Цзедуна (1893—1976), проявила весь потенціал амбіційності та цілеспрямованості для розвінчання стереотипу «неповноцінності жінок», будучи одним з очільників Великої пролетарської культурної революції (1966—1976). Цзян Цин, зі своїм гарним поетичним іменем, що в перекладі з китайської означає «Лазурова ріка», зайняла гідне місце серед китайських імператриць минулих століть. Такі риси характеру, як безжалісність, суворість і непохитність до своїх ворогів, ще раз довели, що вона здатна не лише словами, а й справами показати здатність жінки керувати величезною країною не гірше будь-якого чоловіка. Тема дослідження, на жаль, недостатньо висвітлена в історіографії.

Викликають інтерес результати досліджень американської журналістки Роксани Уітке («Товариш Цзян Цин»)1, яка піддає аналізу відносини Цзян Цин з її чоловіком Мао Цзедуном, друзями та колегами, проводить паралелі між особистими якостями «першої леді» та її вчинками.

С. Л. Тихвинський («Китай: історія в обличчях і подіях»)2 робить акцент на подіях ранніх років життя Цзян Цин, які стали передумовами для формування сильної, вольової жінки зі сталевим характером. Також автор дає поглиблену характеристику прояву індивідуальності Цзян Цин у політичному та культурному житті держави, особливо в роки «культурної революції». Подружнє життя Голови КПК і Цзян Цин детально висвітлює В. В. Петров («Дружини та жінки диктаторів»)3. З його нарису ми дізнаємося про особисті подробиці побуту подружжя: якою господаркою була Цзян, як вона облаштовувала їхнє житло, які вимоги ставила до їжі та відпочинку. Наше дослідження є спробою дати характеристику особистості Цзян Цин та її діям як «першої леді Китаю», з’ясувати характерні для неї політичні кроки, акцентувати на причинах, які спонукали її до жорстокої боротьби з опозиційними силами, що виступали проти Мао Цзедуна. На час знайомства з Мао Цзедуном, тобто в 1938 р., Цзян Цин було 24 роки, в той час як йому — 45 років. Вона була ще зовсім молодою жінкою, яка мала великий нерозкритий потенціал і безліч амбіцій. До моменту зустрічі з Мао Цзедуном Цзян Цин мала за плечима багатий досвід театрального життя і дивовижних знайомств із високопоставленими чиновниками. Ця жінка була дуже привабливою, завжди доглянутою, а після розмови з нею можна було зробити висновок про надзвичайний розум та освіченість. Мабуть, це все і привернуло увагу «Великого керманича». Невдовзі після знайомства пара одружилася4. Прийнято вважати, що вони одружилися 19 листопада 1939 р., але в різних джерелах з’являються й інші дати. Цзян одразу після весілля постаралася перевершити попередніх жінок Мао в мистецтві облаштування домашнього вогнища. Незважаючи на те, що в помешканні не було ні водопроводу, ні електрики, печера перетворилася на затишне сімейне гніздо: земляні стіни облицювали камінням, підлогу вимостили цеглою. У дворі з’явився утрамбований майданчик, на який поставили стіл і кам’яні лавки. Дружина взяла на себе всі турботи про побут Мао.

Цзян Цин полюбляла фотографуватися, танцювала. Подорожуючи по Китаю, вона зупинялася в «сингунах» («шляхових палацах»). Там «перша леді» Піднебесної неодмінно починала всілякі реконструкції та перебудови. І при цьому вимагала, в основному, слідувати плану та її вказівкам, з поправкою на власні примхи: вона боялась шуму, протягу, світла5.

Цзян була досвідченою жінкою, і насамперед — актрисою. Вона завзято взялася за роль не просто дружини, а й друга, соратника Мао Цзедуна. Всюди стверджувала, що вона «інтуїтивно і відразу спіткала таємничий світ вождя». Ніяких претензій — лише турбота про вождя (Рис. 16). Стійко переносила негаразди. Народивши 1940 р. доньку, стала прекрасною матір’ю, присвятивши себе дому і вихованню маленької Чи На та синів Мао від попереднього шлюбу7.

Сам Мао говорив про свою дружину так:

«Цзян Цин не тільки пристрасна жінка, але й акуратний секретар і господиня. Саме вона стежить за моїм здоров’ям, розпорядком дня, прийомом відвідувачів, одягом, харчуванням і прогулянками. Загалом, саме вона веде весь будинок»8.

За угодою при шлюбі, Цзян Цин пообіцяла не займатися політичним життям протягом 30 років, але звичайно ж, цього не сталося. Вона займала рядову посаду заступника завідуючого сектором літератури і мистецтва в ЦК і була, по суті, особистим секретарем Мао. Переписувала його папери і займалася дітьми. Ця жінка була напрочуд розумною та вміло володіла самоконтролем. Її ранні роки, дитинство та юність загартували «залізну леді», яка була готова на сильні вчинки.

Згодом Цзян уже готувалася до участі у партійному житті, якого, незважаючи на заборону Мао, вона прагнула. Хто б міг припустити, що через десяток років вона буде очолювати Велику пролетарську культурну революцію в Китаї?9 У 1966 р., обіймаючи посаду міністра культури КНР, «перша леді Китаю» очолила Групу у справах культурної революції при ЦК КПК.

Ефективність її діяльності визначали такі вольові якості, як вміння долати перешкоди і пристосовуватися до найбільш драматичних і небезпечних ситуацій. Вона бажала стати єдиною спадкоємницею Мао та наслідувати його «комуністичну імперію». Особливе місце в організації революції займала її ораторська майстерність: вона могла заохотити молодь до вступу в загони хунвейбінів, надати їм відповідну мотивацію, весь час дотримуючись образу ідеалу китайської жінки10.

У результаті дослідження нами зроблені висновки про те, що Цзян Цин, ставши «першою леді», тримала в своїх тендітних жіночих руках велику силу влади. Хто міг знати, що обіцянка собі досягти найвищих висот у житті стане вирішальною у формуванні загартованої, цілеспрямованої та впевненої особистості, що зможе внести свої зміни в історію великого Китаю. Ставши вмілою домогосподаркою, люблячою матір’ю, вона захопилася політичною діяльністю. А Велика пролетарська культурна революція в Китаї стала для Цзян Цин можливістю не лише реалізувати свій потенціал, але й довести всьому народові КНР на що здатна жінка. Будучи засудженою за жорстоку діяльність в часи «культурної революції», вона все ще залишалася сильною, стійкою та самовпевненою особистістю. На нашу думку, вона блискуче продемонструвала всю повноту та досконалість уявлень про «першу леді».

  1. Уитке Р. Товарищ Цзян Цин / Роксана Уитке; [пер. с англ.]. Вып. 2.— М.: Прогресс, 1978.— 246 с.
  2. Китай: история в лицах и событиях / Под общ. ред. С. Л. Тихвинского.— М.: ЭКСМО, 1991.— 398 с.
  3. Петров В. В. Жёны и женщины диктаторов / В. В. Петров.— М.: АСТ, 2006.— 320 с.
  4. Цзян Цин: «Собака Великого керманича».
  5. Петров В. В. Жёны и женщины диктаторов, с. 149.
  6. Цзян Цин: «Собака Великого керманича»
  7. Уитке Р. Товарищ Цзян Цин.
  8. Мусский И. А. 100 великих супружеских пар / И. А. Мусский.— М.: Вече, 2005.— 436 с.— с. 367.
  9. Петров В. В. Жёны и женщины диктаторов, с. 152—153.
  10. Китай: история в лицах и событиях, с. 204.

Мао Цзе-дун як марксист

By | 13.10.2020

У редакційній статті свого першого числа журнал «Маніфесто» відкритого звернувся до питання «культурної революції». Тоді ми ще були членами комуністичної партії та вказали партії на ці події, як на обов’язковий шлях не тільки до самого оновлення, але також до вироблення революційної стратеґії на Заході.

Наше твердження викликало скандал. Почасти через нерозуміння: рівень обізнаности про Китай — навіть у партії, що серед комуністичних має репутацію «відкритої» — є невиправдано низьким. Коли виникли розходження із СРСР, Китай без зайвих коливань було звинувачено у розпалюванні ворожнечі; коли вибухнула «культурна революція», «Уніта» вдалась до найбільш ганебних фальсифікацій японського чи совітського ґатунку, а секретаріят партії зробив заяву про військовий переворот. Тільки пізніше в комуністичній пресі з’явились куці й обережні спроби тлумачити події; проте навіть сьогодні редакція «Уніти» товаришам, що бажають бути поінформованими, відповідає, що це неможливо, бо Китай не дає акредитацію їхньому кореспондентові. Ніби не істнує цілого масиву офіційних і офіціозних відомостей, незаперечних свідоцтв з перших вуст, на основі яких можна дійти певних висновків і сформулювати політичну позицію!

Вірно, що відомо далеко не все: не опубліковані головні документи внутрішньої дискусії Китайської Комуністичної Партії, в тому числі протоколи останнього з’їзду. Вірно, що через специфіку мову потребує ретельного тлумачення, і причина цього є подвійною — неповторність з огляду культури спільного досвіду мільйонів людей і наше власне евроцентричне невігластво. Вірно, що самі китайські товариші визнають, що пріоритет, відданий підчас «культурної революції» внутрішньому фронту, досі заважав їм «перекласти» її — і це стосується не тільки пошуку відповідної мови, але також аналізи ситуацій, відмінностей і схожостей — для робітничого руху на Заході. Незважаючи на всі ці обмеження, можна стверджувати, що з 1920‑-х не надходило з соціялістичної країни такої кількости важливих й одвертих даних щодо дискусій чи навіть політичної боротьби на рівні рядових членів партії; і — на відміну від відомостей про «відкриті» дискусії в инших партіях — у нашому випадку дані надходять такі, що переконливо свідчать за принципові розбіжності з партійною лінією.

У дійсності не тим, що невідомо про «культурну революцію», але саме тим, що відомо про неї, пояснюється той надзвичайний опір, з яким їй протистоять ліві сили як всередині комуністичних партій, так і ззовні. Насправді її важко відкинути як всього лише неосталіністські конвульсії — так робить небагато хто, але такі є (цікаво, що кілька таких є у гурті невигадливих прибічників цих конвульсій). Так само важко приручити дракона, клясифікувавши його, за правилами іноземного історицизму, як тварину, що цілком може жити в Китаї, але не переносить нашого клімату, роблячи вигляд, що нас це не стосується. Але питання, що їх підняла «культурна революція», нас стосуються безпосередньо. Це пекучі питання. Революція покликана не тільки загострити боротьбу з клясовим ворогом, але з тим, що клясовий ворог за останні десятиріччя нав’язав нам: дати відповідь на питання, чому ми продовжуємо терпіти — обговорюючи ці питанням у багатозначних виразах і словами безпорадности — не тільки кризу в европейському соціялістичному таборі, але також постійне відкладання «революції на Заході». І що ще гірше, дати відповідь не в моралізаторських термінах, як декому хотілося би, пройшовши через ритуальне мучеництво та відновлювальне купання у революційній чистості, але у термінах принципового переосмислення самих основ того, чим все ж таки пояснюється наш відступ — навіть у випадках щирої бойової політики — до традиції, що до неї ми воліли би не мати жадного стосунку.

Це пояснює, чому революція стикається із замовченням, спротивом, ворожістю. І не тільки на опортуністичному фланзі робітничого руху. Також сили, що заявляють про свою революційність — такі як кубинське керівництво, а в Европі ґрупі, що зберігають вірність початковому лєнінізму — та готові приєднатися до антиімперіялістичного радикалізму Китаю, не приймають ані теорію, ані практику «культурної революції». Цілісне вираження ідей Мао, невіддільна від них «культурна революція» кличе до підсумкового зведення рахунків і до практики, що не відбудеться без руйнування дечого, глибоко вкоріненого в історії та сьогоденні комуністичного руху.

Криза совітської моделі

Цей драматичний елємент, «пролом», виражається також у моменті та у способі, у який ідеї «культурної революції» з’являються на світовій арені. Ці ідеї є термінами, що їх завжди пов’язують з маоїзмом — теза про «неперервну революцію» і наголос на «диктатурі пролєтаріяту»; проте, аби вивільнити руйнівну силу, що зв’язувала з европейською традицією, мали відбутися два конфлікти — спершу розходження із СРСР, а після заклик до масової боротьби всередині Китаю. У вогнищі цього протистояння решта робітничого руху стоїть перед пекучою необхідністю негайно зробити свій вибір.

Цей конфлікт є тим гострішим, що він проявляється у момент кризи комуністичного руху — ⅩⅩ з’їзду КПРС. Спочатку китайська критика виглядає такою, що вона стосується переважно міжнародної стратеґії: цей аспект відокремлюють від оспорювання вірности моделі будівництва соціялізму, що їй слідують у СРСР. Той факт, що спочатку розгорнулась полєміка щодо співістнування, і що за нею неможливо розгледіти поділ всередині китайської керівної ґрупи, що насправді розкололась через це питання, — за виключенням ускладнень, пов’язаних з дискусіями щодо армії та ролі Пен Де-хуайя — створює у зовнішнього спостерігача враження непов’язаности між собою цих двох моментів. Але це необґрунтоване пояснення. Як ми писали у першому числі «Маніфеста», першопричиною розходжень, що постали між Китаєм і СРСР, стало ріжне бачення моделі будівництва соціялізму — це призвело до появи ріжних варіянтів міжнародної політики, а не навпаки. Отже ці дві лінії говорять не лише про тактичну оцінку та не просто вимірюють ступінь «інтернаціоналізму» одна одної. Тут йдеться за саму природу соціялістичної держави і — одне випливає з иншого — за останнє п’ятдесятиріччя европейського комунізму.

Повернемось ненадовго у 1956 — до способу, у який, як вважалось, можливо проаналізувати та подолати кризу соціялістичних суспільств. Він насправді є вихідним пунктом. Як абсурдно розглядати ⅩⅩ з’їзд як правильний — але дивним чином нереалістичний — вихід з кризового стану, так само абсурдно — і невиправдано у китайській позиції, що є очевидним її недоліком — вважати хрущовизм чистим, суб’єктивним, волюнтаристським прагненням провести ревізію і спаплюжити «чистий і міцний» соціялізм, що не потребував нічого иншого, крім продовжуватися як раніше. У дійсності СРСР і весь соціялістичний табір стикнулися з проблємою перенапруження як у базисі, так і в надбудові, з постійним падінням виробництва чи застоєм, з нерозв’язаним питанням сільського господарства, поширеними у всьому суспільстві явищами бюрократизації та деполітизації, дедалі ширшою прірвою між народом і партією, а все це стало продуктом сталінської лінії і ціною за слідування їй. У відповідь на цю лінію «зміни», запропоновані на ⅩⅩ з’їзді, були радше показними, ніж дієвими: вони була такими не тому, що їх не довели до відома рядових членів партії, але тому, що навіть у своїх цілях вони не виходила за рамки окремих відозмін суспільно-політичної структури до яких вона уже давно дозріла і яка уже містила в собі всі спірні явища, що стали так очевидні сьогодні.

Про цю головну неперервність хрущовизму по відношенню до ріжних принципових шляхів будівництва соціялізму в СРСР ми повернемось пізніше; а поки що коротко зазначимо, що сьогодні варто не забувати, що вся дискусія, що розгорнулась 1956 року в СРСР й инших партіях, по суті виходила з тези, що, якщо настала криза, вона в принципі стосується відставання надбудови від процесів у базисі та від розвитку продукційних сил. Отже всі орієнтувались на провадження — оцінюючи практичну реалістичність у біль-менш бюрократичних термінах, відповідно до власного відношення до влади — коректив фальшивого характеру, а саме на форми децентралізації управління економікою, але в рамках тієї самої системи відноси та метод виробництва, і на форми політичної лібералізації, але в рамках сталінської держави. По суті це призвело — і наступні роки це підтвердили — ні до чого, крім спроби розширити верстви élites [верхівки] в управлінні економікою через розвиток внутрішньої суб’єктивної діялєктики (партія і технократія, центральний комітет плянування і «реформоване» керівництво підприємств, промисловости та сільського господарства), що була покликана відтворити та закріпити об’єктивне соціяльне розшарування, все ще засноване на процесі продукції (інженерно-технічний персонал і робітники, робітники та селяни, інтелєктуали та неінтелеєктуали), а також до початку поділу влади, дуже швидкого згорнутого, що підсилило напругу як приховану (між партією та армією), так і відкриту (з так званими «дисидентськими ґрупами»). Що сталінська система управління, коли вона досягає максимуму напруження чи безсилля, тяжіє до такого роду коректив — повернення до «раціональности» економічних процесів або ринку капіталістичного типу чи до «свобод» буржуазного типу — не є випадковістю, так само як не є результатом об’єктивних поступок соціял-демократичній тенденції. Так само невипадково те, що таке повернення не може не призвести врешті-решт до розпаду; виходить, що «корективи» закінчуються тим, що є лише не більше, ніж коливаннями, що загострюють протиріччя, провокуючи в кінці повторне утвердження авторитарної системи — єдиного міцного блоку на шляху дедалі більш некерованих процесів. Відси крах хрущовської гіпотези як засобу відновлення внутрішньої рівноваги. І отже її значення для вибору на міжнародному рівні: ставка на таке зміцнення СРСР, щоб він спромігся кинути виклик США, та просування себе як альтернативного партнера країн, що розвиваються, захищаючи їх від «експорту контрреволюції», — ставка, на яку наважилися, але по суті програли уже підчас Карибської кризи 1962 року. Зайве повторювати, як, починаючи з В’єтнаму та близького Сходу, не кажучи вже про Латинську Америку, лінія на співістнування звелась до банальної рівноваги сил у відповідних сферах впливу, відмови від будь-якої спроби представити співістнування як хоч і мирну, але революційну стратеґію. Варто лише нагадати, як ці процеси стали одверто очевидними у першу половину 1960‑х під дією «проявника» — В’єтнаму. 1968 року з його подвійним протистоянням — відновленням масового антикапіталістичного руху в Европі та вторгненням до Чехословаччини — деґрадація европейського комунізму видавалась остаточною. У цей момент, із запізненням у десять років, стало зрозуміло, наскільки вже 1956 року була справедливою китайська критика недоліків цього виду комунізму.

Це була влучна критика, хоча вона і не призвела безпосередньо до широкої прямої полєміки. Вона, одначе, безпосередньо призвела до повороту, що його мала зробити Китайська Народна Республіка — через сім років після свого проголошення і в надзвичайно важких умовах — у бік шляху, відмінного від путі, обраного СРСР,— шляху, що його найбільш послідовним проявом не могла не стати «культурна революція». До того моменту насправді в Китаї дотримувалися моделі розвитку, прийнятої у СРСР, хоча — як про це нагадують Ліза Фоа й Альдо Натолі1 — народна війна, вага селянських мас, Йєнанський досвід, об’єднанні в єдиний реалізм, внесли в методу помітні корективи. Але модель сама по собі — а саме особливості перехідного суспільства, обов’язкові та необхідні етапи — під сумнів не ставилися. Ба більше, принципово не ставилася під сумнів низка «клясичних» положень, принаймні відверто, хоча на практиці доходили висновків (або виходили з передумов), що по суті вступали у протиріччя з принциповими положеннями. Це не повинно дивувати, якщо взяти до уваги, що модель СРСР була єдиною істнуючою моделлю, до того ж базувалась вона не на випадкових досягненнях суто емпіричного характеру (ніхто 1917 року не знав рецепту соціялістичного будівництва), а на основах, що виходили з теоретичної спадщини західного робітничого руху. Оспорювання цієї моделі не могло народитися з відмінного практичного досвіду; крім того воно могло би мати такі наслідки, що їх китайська полєміка — така жорстка по відношенню до «сучасного ревізіонізму» й така пихата у стверджуванні внеску Мао у розвиток «марксизму нашого століття» — не завжди визнає відкрито. Ці наслідки підводять до питань, що виводять далеко за рамки «сучасного ревізіонізму», що він — згідно з китайською критикою — дорівнює хрущовській практиці, торкаючись всього того комплєксу, що ми в совітському досвіді звикли називати «марксизмом-лєнінізмом» і що відсилає до Сталіна, Лєніна та, зрештою, Маркса.

Чотири пункти розходжень

Ніколи не істнувало «канонічної» схеми соціялістичного будівництва: її виводили з практичного вибору лінії не меншою мірою, ніж з теоретичного обдумування схеми всередині комуністичного руху. Це обдумування, завжди сильно ідеолоґізоване, а в роки ортодоксії сильно заплутане, є зоною не просто проблєматичною, але непрозорою; вся теоретична побудова тримається на твердженнях, що сприймаються як певні та, отже, не потребують доведення. «Культурна революція» — сама теж сильно ідеолоґізована — вперше зриває з них покривало містифікації та розкриває їхню проблєматику, хоча й не без різких випадів проти нерозривности та суперечливих тверджень про неї. Виявити основоположні відмінності отже, не легко, особливо якщо прагнемо уникнути схематизму. Видається, одначе, можливим провести розмежування навколо чотирьох найважливіших моментів: проблєма перетворення базису, створення матеріяльної бази соціялізму, пріоритетности створення матеріяльної бази у порівнянні з надбудовою, політичного та соціяльного суб’єкту цього перетворення. Зайве казати, що ці моменти утворюють чотири грані однієї проблєми.

Базис і надбудова

Першим є питання перетворення базису. На практиці та в дискусіях комуністичного руху було прийнято (щоправда, без покликання на «клясиків»), що революційний прорив, себто захоплення політичної влади та скасування приватної власности на засоби виробництва, по суті забезпечують перетворення базису. Наступний розвиток перехідного суспільства розгортатиметься переважно на рівні надбудови. Це твердження лунає в деяких заявах «культурної революції» і повертається до життя завдяки таким авторкам, як Джоан Робінсон, що її точно не можна запідозрити у спрощеному підході; визначаючи капіталізм як «приватну власність на засоби виробництва, що приносять їхнім власникам дохід і передає у приватні руки управління економічною системою, та знаходячи докази того, що в СРСР така приватна власність не істнує, вона таким чином мусить виступити за захисти китайського погляду, згідно з яким російський досвід показує, як на соціялістичному базисі може розвиватися надбудова капіталістичного типу»2. Ця операція здійснюється з покликаннями на славнозвісний Марксів пасаж з передмови «До критики політичної економії», де йдеться про певну автономію надбудови, та перефразуючи Мао щодо «зворотної дії… реакції свідомости на суспільне буття»:

«Якщо вже прийнято,— пише Робінсон,— точку зору, згідно з якою ідеї формуються, виходячи з матеріяльних умов, немає сенсу заперечувати те, що цей взаємозв’язок діє в обох напрямках».

Криза совітського суспільства розглядається, отже, переважно як невідповідність соціялістичного базису політичній фізіономії. Нагадує аналізу ситуації, проведену комуністичними партіями після ⅩⅩ з’їзду, з наступними висновками: для тих, хто розташувались праворуч, розв’язання проблєми треба шукати у царині ґарантування конституційних прав громадян та лібералізації; а для тих, хто ліворуч,— у відновленні самовідданости, духу самопожертви, рівноправ’я як способу життя. Ревізіонізм і революційна культура — обидва звертаються до сфери свідомости.

Але наскільки врешті-решт відокремився базис від надбудови? І найголовніше звідки знати, що революційне перетворення базису повністю завершено? У рамках цих нотаток неможливо докладно побачити, яку ролю це питання зіграло в дискусії щодо природи соціялістичної держави після Жовтня. Вірно, що не тільки у Лєніна, але і в дискусіях, що розгорнулись по його смерти, ми не знайдемо такого прямолінійного зведення «базису» до приватної власности на засоби виробництва. При оцінці результатів, досягнутих у розрізі базису Лєнін не забував про вертикально-бюрократичні межі влади, а в наступній дискусії йшлось про необхідність діяти за допомогою економічних інструментів і механізмів, в тому числі ринку, системи цін тощо, що їхня природа залишалась неоднозначною. Загалом, одначе, можна обережно прийняти твердження, що на лєнінському етапі недоліки перетворення базису пояснювалися залишками — навіть після захоплення влади — старих відносин, головно в царині власности (в першу чергу приватною власністю на селі), що в ній ще не відбулось усуспільнення. Вся теорія клясової боротьби у Сталіна ґрунтується на гіпотезі, що мірою поглиблення революції «старі» верстви та соціяльні ґрупи чинять завзятіший опір, так що з цього виведено (у зв’язку з проєктом конституції 1936 року), що соціялістичний базис убезпечиться завдяки їхньому зникненню, й період диктатури пролєтаріяту, що розпочався 1917 року, можна вважати завершеним. Не забуто цю думку й у замітках про економічна проблєми соціялізму в СРСР 1952 року, а суперечності перехідного етапу відносяться на рахунок застаріння виробничих відносин, що встановилися після захоплення влади3: отже, хоча розвиток суспільства все ще породжує суперечності, вони не набувають характеру клясових антаґонізмів. Коли за кілька років Хрущов заявив про «загальнонародну державу», він поспішив, але в цілому керувався тією самою лоґікою.

З документів «культурної революції» питання не видається, одначе, таким простим. З одного боку, в них окремо підкреслюється «ідеолоґічний» момент, що має тенденцію представляти незавершену боротьбу як революцію у надбудові; з иншого — всіляко стверджується, що ворогом, що з ним треб боротися, є не ідеолоґія, а «капіталізм», що вже відродився у СРСР, або «капіталістичний шлях розвитку», що ним рухався Китай під проводом Лю Шао-ці. З цього маємо вивести, що термін «капіталістичний» вживається у широкому значенні — як система ідей, відносин і зв’язків між людьми навіть без уваги на базис, на виробничі відносини? Таким є тлумачення, обране — не без докорів — менш гострими комуністичними критиками з Китаю, що вбачають у цьому порушення або неправильне вживання марксистської термінолоґії і понятійної системи. Також саме цього тлумачення — із задоволенням — дотримуються деякі прибічники «культурної революції», що вбачають у цьому потенційному розчиненні капіталістичного способу виробництва в системі міжособистісних відношень влади чи авторитету, нескоординованій з матеріальним базисом, «подолання» Маркса та зв’язок Мао з певною сучасною соціолоґією, і цим — що вельми неочікувано — пишаються. Коротше кажучи, Мао протиставляють Марксу.

Прочитання, яке ми тут пропонуємо, є діяметрально протилежним. Себто нам здається, що цілковито по-марксистські китайська революція заново у всій складності піднімає питання базису, а отже рівня, що на ньому вирішується доля перехідного суспільства. Щоб здійснити це, вона перш за все відкидає дихотомію — присутню як у сталінській схемі, так і в схемі так званого «ревізіонізму» — відношення базис—надбудова як двох послідовних і взаємно обумовлених сфер; ця схема насправді відповідає зведенню «базису» до проблєми власности на засоби виробництва. Що це зведення — таке поширене — є довільним, показує уривок з одного Марксового тексту, в якому говориться:

«В суспільнім творенню свого життя люде входять у певні, неминучі, од їхньої волі незалежні відносини, в продукційні відносини, що відповідають певному ступневі розвитку їхніх матеріяльних продукційних сил. Сукупність цих продукційних відносин творить економічну структуру суспільства, реальну базу, на якій підноситься юридична й політична надбудова і якій відповідають певні суспільні форми свідомости».

Курсив, звісно, наш. З цього пасажу цілком очевидно не виводиться ані автономія (у ревізіоністському сенсі), ані підпорядкування (у сталіністському сенсі) надбудови, але своєрідне співістнування, проєктування і форма виробничих відносин як «самосвідомости» суспільства. Але крім того з цього виводиться щось, що є дороговказною ниткою для всіх марксистських досліджень, себто поняття базису як орґанічного та складного утворення, «сукупности відносин», себто відносин між людьми, що їхньою віссю є робочі відносини у рямцях матеріяльного виробництва, що також виражаються у формі, що її набуває власність, але до цієї форми не зводиться (див. пасаж, присвячений власности, у вступі «До критики політичної економії»).

Це не означає, що приватна власність на засоби виробництва є другорядним елєментом: вона є продуктом і вираженням світу капіталістичного виробництва, його символом, кінцевою точкою тривалого процесу відчуження від власности людської праці. Але саме у сукупності умов — розвиток продукційних сил, поділ праці, втрата та відновлення «особистости», ствердження, заперечення і заперечення заперечення відносин між людиною і природою, людиною і її знаряддям праці, людиною і людиною — визначається ця вища форма відчуженої праці, якою є капіталістичний спосіб виробництва; він залишає глибокий відбиток на всій сукупності матеріяльних і суспільних умов, що його утворюють, що певною мірою його зміцнюють і формують як єдино можливу форму, що претендує на об’єктивність і неперервність, а також проєктує цю об’єктивність і неперервність на майбутнє, навіть коли вибухають його внутрішні протиріччя і унеможливлюється форма приватної власности на засоби виробництва, приватного нагромадження капіталу і приватної експлоатації праці.

Цей зв’язок ріжних елєментів, що утворюють єдину форму виробництва, є настільки тісним (тісним також, як ми неодноразово побачимо, у своїй діялєктиці), що неможливо уявити розрив, справжню кризу капіталістичного способу виробництва без її одночасного повного підриву (а не просто зі скасуванням однієї зі її умов). Иншими словами капіталізм добігає свого кінця лише тоді, коли закінчується процес відчуження, як про це написано у відомому фраґменті Grundrisse, що отримав назву «Форми докапіталістичної продукції», але є коротким нарисом всього людського розвитку, а саме після повного повернення людиною собі своєї суспільної сутности на рівні, до якого підніс людську працю капіталістичний спосіб виробництва. На цьому рівні — адже до його досягнення людина не може повернуту собі власну свободу й особистість — істнує можливість появи поступової і складної форми суспільної та виробничої орґанізації, але лише у тотальній формі, оскільки метою підриву є саме це відновлення, ця нова «спільна» природа суспільного буття. Тому Маркс говорить не про «державну», але «спільну» власність. Насправді можна припустити, як досі й відбувалось у комуністичних революціях, що попри скасування — миттєве в промисловості та поступове на селі — всіх форм «приватної» власности, роля, що її відіграє неспільна власність на засоби виробництва у системі виробничих відносин, залишається по суті незмінною, так само, як залишається незмінним механізм — якщо не мета — нагромадження капіталу. Що врешті-решт не кладе край продажу праці, що продовжує своє функціонування, що забезпечує суспільний поділ праці тощо; що дає поштовх не до підриву усіх виробничих відносин, але всього лише — і за рамками виробничих відносин — до иншого (вже не приватного) розподілу продуктів праці. Цей розподіл в жадному разі не можна плутати з процесом повернення собі своєї сутности, що на ньому наголошував Маркс.

Якщо це вірно, захоплення політичної влади та скасування приватної власности на засоби виробництва є необхідною, але не єдиною достатньою умовою перетворення базису в соціялістичному сенсі. Необхідною, оскільки без цих змін неможлива наступний розрив із системою; недостатньою, оскільки цими змінами розрив не обмежується. З цього виходить, що так зване «перехідне суспільство» є суспільством, що в ньому зберігається — не як залишкове явище з минулого, але як питома форма сучасности — велика частка капіталістичного способу виробництва,— суспільством, що продовжує закладати основи нерівности між людьми у доступі до матеріяльних благ і знарядь продукції (володіння ними є не юридичним, але адміністративним), з одного боку, та відновлює продаж робочої сили як єдиного засобу істнування — з другого.

Саме до цього пункту підходить «культурна революція», а тому, здається, її заяви треба розуміти буквально: йдеться за антикапіталістичну боротьбу, революцію базису та у базисі. Схоже, треба буквально розуміти визначення, дане нею ворогу, що ним є «буржуазні відносини» — не суто «ідеолоґічні», порожні відображення вже неістнуючих матеріяльних форм, а відображення матеріяльних відносин, що є досі конкретними та реальними.

І в цьому сенсі здається, що — як завжди трапляються у розпал соціяльного конфлікту — «культурна революція» робить очевидний крок уперед у порівнянні з тими творами, що вважаються у Мао клясикою на тему клясовою боротьби на перехідному етапі, себто «Відносно суперечности» (1937) та «Про правильне розв’язання суперечностей всередині народу» (1957). Не тільки тому, що у першому сильно відчувається геґельянство (і не випадково, що саме цей текст вивчають китайфіли, які наголошують на протиставлені Мао і Маркса), а в другому — складнішому — Мао розріжняє суперечності «з ворогом» і «всередині народу» як суперечності антаґоністичні та ні, що можна прочитати також у цілковито антисталіністському ключі, як це власне й було у полеміці після 1956 року (цю інтерпретацію див. Е. Коллотті Мішель «Ідеолоґічне коріння китайської революції»). Суть у тім, що «китайська революція» відкриває матеріяльні (а значить антаґоністичні) корені суперечности, відверто називає їх — капіталізм — і на цьому ґрунтує клясову боротьбу та необхідність диктатури пролєтаріяту.

Це доводить між иншим дискусія — правильно висвітлена Блюмером4 — щодо діялєктики, розпочата ще 1964 року у зв’язку з визначенням Янь Сян-чена та характерна двома формулями: «одне ділиться на двоє» і «двоє поєднуються в одному». Суть суперечки — як боротися з поступовською і еволюціоністською концепцією (що була точкою зору «примиренця» Янь Сян-чена) за допомогою антаґоністичної концепції суперечности — полягала у тому, що будь-яка суперечність виражає не рівновагу між позиціями, кожна з яких сама по собі є недосконалою, але момент неузгоджуваного антаґонізму, рушійну силу історичного процесу, неспроможну знайти розв’язання в рямцях термінів, що в них суперечність представлено. Але в чому полягає неузгоджуваність частин суперечности, якщо не в її вкоріненості в матеріяльній, реальній даності, що неможливо розв’язати в чисто ідеолоґічній синтезі? З більшою ясністю, ніж в абстрактних творах Мао, як вірно зауважує Блюмер, саме у народних документах «культурної революції» (себто саме у документах, що стали мішенню для глузування з боку західної критики) розповідається, як філософія Мао служить розв’язанню найріжноманітніших практичних труднощів, як вона виводить правило матеріяльної природи «головного протиріччя», що їй протистоїть частина альтернативної свідомости, заснованої на так само матеріяльних потребах; одним словом, геґельянська діялєктика, що двома ногами стоїть на землі.

Так, «культурна революція» знову піднімає in toto [на повний зріст] питання розриву капіталістичного способу виробництва, ліквідовує хибне протиставлення у сучасній схемі базису та надбудови, переосмислює значення світової соціяльної революції; коротше кажучи, вона переглядає всі марксистські теми доконаної альтернати, якою є соціялізм, а отже бачить у перехідному суспільстві місце для етапу клясової боротьби — нового типу, але боротьби у повному значенні цього слова.

Модель акумуляції

Другий аспект моделі соціялістичного будівництва, що його треба обговорити, це — проблєма акумуляції. Захоплення політичної влади досі відбувалось завжди у країнах, що відстають у своєму розвитку, і з цього цілковито лоґічно зроблено висновок, що перехід до соціялізму й — тим більше — до комунізму означає швидке створення матеріяльної бази розвитку, зрозумілої одночасно і як ґарантія виживання суспільства, і як захист проти зовнішньої аґресії. Віссю цієї «акумуляції» був у СРСР процес індустріялізації, а в ньому пріоритет віддавався важкій промисловості, забезпечуючи частину робочої сили — вже істнуючий пролєтаріят і робітничу клясу, що формувалась — знаряддями та засобами праці, великою мірою купленими за рахунок «стягнень» підчас сільської акумуляції.

Історичні причини цього вибору знаходимо у дискусії, що розпочалась після лєнінського етапу в СРСР 1920‑х5; навіть сьогодні, як зауважує Беттельайм і як до того ж очевидно з дискусій усередині КПРС, починаючи зміщенням Хрущова і закінчуючи останніми заявами Брєжнєва, прірва, яку цей напрямок розвитку відкрив між промисловістю і сільським господарством, досі не закрилась. Через 50 років після Жовтня суперечність між містом і селом, видається, не розв’язано, так само як не видно — а про це відверто свідчили цілі Хрущова — моменту злиття у єдиному виробничому комплєксі промисловости та сільського господарства. Темпи зростання обох галузей залишаються неузгодженими; умови життя селян в матеріяльному пляні гірші, ніж у робітників; суспільство залишається поділеним, а всередині промисловости зростає поділ на ріжні верстви серед робітників ручної і розумової праці. Система оплати праці та професійної підготовки, себто система освіти, відображає поділ праці, що зберігає природу не просто технічного поділу, але суспільного. Під цим оглядом перехід від сталінського етапу до хрущовського не несе суттєвих змін, якщо не брати до уваги те, що впродовж другого етапу відбулась закономірна стабілізація умов, що вони на першому ще вважались перехідними.

Ця схема не піддається сумніву ані з боку внутрішньої «опозиції», ані з боку розсудливої комуністичної критики — офіційної, як у випадку італійської компартії, або частково дисидентської, як у Франції: все пояснюється «відсталістю» совітського суспільства. Цю думку доведено до найбільших крайнощів. В основі такої позиції лежить недіялєктичне твердження про істнування зв’язку — що зустрічаємо в Маркса — між «історичним зростанням» і «революцією», і зокрема теза, що за нею людина звільняється і повертає собі себе через переворот, що відбувається на вершині капіталістичного способу виробництва, оскільки лише в цьому пункті виробництво на практиці набуває колєктивного характеру. За допомогою такого прочитання Маркса капіталістичному способу виробництва приписується своєрідне розділення на «форму», що має бути історичною, суспільною, об’єктом політичних змін і має відповідати формі власности на засоби виробництва (й загалом відношенням власности), і на ядро, що не підлягає суспільним змінам, але підпорядковується законам лінійного зростання і на них базується, і відповідає конфіґурації, набутій продукційними силами внаслідок розвитку машинного виробництва. Це ядро вважається загалом позитивним,— таким, що є неісторичним і вартим збереженням: звідси походить теза про нейтральність науки та техніки, навіть про притаманну їм хорошість.

Звідси переконаність, що будівництво соціялізму не може не відбуватися згідно з технічною і виробничою схемою, що не відріжняється від схеми так званої «промислової революції» нічим, крім «людських відносин», форми власности за засоби праці та розподілу суспільного продукту; і, як наслідок, прийняття «змагання», що відповідає моделі, запозиченій у капіталістично-розвинених країнах. Щодо цього пункту не істнує суттєвої ріжниці у поглядах між совітським досвідом, европейською соціялістичною опозицією і такими моделям, як кубинська чи иншими країнами, що розвиваються. (Не обманюємося щодо рішення Куби розвивати цукрову промисловість; це не означає жадної відмінної схеми індустріялізації чи нової схеми соціялістичного нагромадження капіталу. Цукор не є «селянським» продуктом — він є «важкою промисловістю» Куби, і його спосіб виробництва є промисловим, нехай почасти це виробництво й відбувається на селі.)

Саме Китай поставив під сумнів цю модель у своїй практиці, а пізніше, підчас «культурної революції», у своїх принципах. Причина, з якої Мао з нею порвав, очевидна: впевненість, що вона несе безкінечне відтворення капіталістичного поділу праці, поглиблення прірви між містом і селом, між розвиненими районами та відсталими районами, між привілеями інженерно-технічного персоналу та робітників розумової праці у порівнянні з робітниками ручної праці. Себто ця модель відображає і зберігає — навіть всередині виробничого процесу, що вже став колєктивним і що в ньому беруть участь усі колєктивно,— містифіковане перетворенні праці на вартість: принцип «кожному за його працю» містить у собі глибоку двозначність капіталістичного «мірила», яким вимірюється вартість праці. В той самий час, зберігаючи в суспільстві окремі райони нерівномірного розвитку, закладаються основи суспільної нерівности; а отже основи відтворення капіталу (а не заявлена «раціональність»), марнування і руйнування продукційних сил. Цей останній пункт — що він часто залишається поза увагою навіть прихильників «культурної революції», які щиро захоплюються позитивністю «ідеолоґічної» революції, що її приносять у жертву «раціональність, економізм, ефективність, реалізм»6, себто дійсні цінності капіталістичного способу виробництва — представляє вихідну точку маоїстської критики традиційної моделі соціялістичного розвитку. У промові 1956 року (що її опубліковано у травневому числі «Маніфеста») Мао засуджує ірраціональну та непродуктивну природу економічного зростання через розвиток привілейованих пунктів. Його арґументація («Звісно, пріоритет за промисловістю, але той, хто хоче розвивати промисловість, має розвивати сільське господарство. Звісно, пріоритет за важкою промисловістю, але той, хто хоче по-справжньому розвивати важку промисловість, має розвивати легку тощо»), це — не просто риторичний оберт, покликаний у непрямий спосіб підставити під сумнів розстановку пріоритетів. Це демонстрація доказів нераціональности для малорозвинених країн пріоритетности совітської моделі акумуляції, що вона сама копіює «технічну об’єктивність» капіталізму. «Культурна революція» довела цю критику до лоґічного завершення, висунувши гасло «стати на власні ноги», але вже до нього вибір на користь комун і «великий стрибок» стали спробами — що, як визнавалось пізніше, здійснювались із небезпечним поспіхом — скоротити розрив між промисловістю і сільським господарством, максимально використати всі продукційні сили на найвищому можливому рівні, але не за рахунок один одного.

В иншому місці ми спробували розглянути результати слідування цим напрямком; тут можливо оглянути лише його початки. Вірно, що у відмові Мао від совітської моделі акумуляції, заснованої на визискуванні селян, зіграло свою ролю усвідомлення особливих умов Китаю і ваги у цих умовах селянських мас — головних дійових осіб революції. Одначе, здається, цього пояснення недостатньо: якби все було так, тоді Мао мав би зробити протилежний вибір — традиційно спертися на створення маленьких селянських господарств, що, схоже, є правилом самозахисту, притаманним «совітській» моделі, як альтернативу та компенсацію за напругу, викликану моментами примусової колєктивізації. Мао відкидає цей шлях і рухається у бік, протилежний від бухарінської лінії «руху зі швидкістю черепахи», націлюючись на теоретичне та практичне об’єднання всього складного процесу «пролєтаризації» в Китаї (для чого він ніколи не відмовляється від тези пролєтарського керівництва революцією), намагаючись розв’язати селянське питання — замість підкреслювати його особливість — шляхом безперервного загострення клясової боротьби на селі, боротьби проти приватної власности, сміливої спроби запровадження промислово-сільськогосподарського управління комунами. Зусилля, спрямоване на негайне соціяльне перемішування населення, направленого з міст до сіл, представляє ніщо инше як соціолоґічний бік питання; але перш за все за ним ховається спроба загального перегляду поняття розвитку, що воно, якщо до нього долучається усе суспільство, викорінює нерівність зростання, що є нерівністю суспільною, а отже виробничою.

Звідси засудження «буржуазної» техники, науки, культури та школи, демонстрація їхньої ненейтральности, первородного гріха, співучасті у відтворенні та приховуванні нерівного розвитку, а також — сильного — обмеження і марнотратства, що їх він спричиняють. Поверхневе прочитання «культурної революції» добре для спокушення европейської «революційної» аристократії: насправді ж в Мао й у текстах «культурної революції» цього не знайти. Численні епізоди, що про них повідомляють «Сіньхуа», «Cahiers de la Chine nouvelle» та «Peking Information», коли певна ґрупа робітників спромоглась виробляти кисневі балони, чого до того не могли технолоґи й інженери, чи як якесь село спромоглось знищити гусінь, що заполонила навколишні ліси, «за допомогою отруйних ос», виводили з рівноваги людей на Заході, тому що вони замахувалися на — священну для нас — «об’єктивність знання»; але що насправді треба бачити у цих подіях, так це не піднесення здорового глузду над наукою, а відмінне застосування техніки та зміна в способі її використання у зв’язку з новим суспільним застосуванням.

І також тут діялєктика Мао — хай там що кажуть його ганьбителі й тим більше його друзі — є строго марксистською: хоча вірно, що Маркс розглядав капіталізм як венець людської передісторії, а соціялізм як його нащадка, також вірно, що у Маркса це пряме наслідування народжується з процесу руйнування, є революцією, що від неї ніщо не врятується, крім рівня розвитку, на якому вона відбувається. У порівнянні з тим самим Лєніним, що в нього елєменти розриву та неперервности (коли він говорить за збереження буржуазної культури, «спадщини») є доволі одночасними, так що з нього можна вихопити цитату на будь-який смак (і природно саме на елєменті неперервности з надзвичайною силою наголошують у комуністичних партіях, зокрема в КПРС), у Мао та в «культурній революції» майєвтика руйнування, раптового вибуху, Umwälzung, як творця нового ладу і справжньої раціональности, набагато ближча до Маркса, який писав у «Німецькій ідеолоґії»: «В усіх дотеперішніх революціях вид діяльности завжди залишався без змін — вони стосувались лише відмінного розподілу цієї діяльности, … тоді як комуністична революція повстає проти способу діяльности, що встановився на тепер»; і в Grundrisse:

«Але насправді коли обмежену буржуазну форму скинуто, що таке багатство, як не універсалізація потреб, можливостей, споживання, продукційних сил тощо індивідів, створених у процесу універсального обміну? Що це, як не повний розвиток панування людини в царині природи? ‹…› Що це, як не абсолютний розвиток її творчих здібностей без будь-яким передумов, крім умови попереднього історичного розвитку? ‹…› У буржуазній політекономії — і в епоху виробництва, якій вона відповідає,— цей повний розвиток людської природи виглядає як повне відчуження, цей процес опредмечування — як повне відчуження, а знищення всіх усталених, односторонніх цілей — як принесення самостійної мети у жертву повністю зовнішньому примусу»7.

«Пріоритет» економіки та політики

Цей руйнівний елємент, як умова визволення, звільнення «людської природи», має глибоке значення для революційної політики і не може відокремлюватися від «створення матеріяльної бази» соціялізму. Це третій пункт, щодо якого Мао відхиляється від традиційної моделі і її порядку пріоритетів — спочатку матеріальна база, а потім ріжноманітні «надбудови», себто потім руйнування старих відносин між людьми, «справжній» соціялізм, «перехід до комунізму», скасування держави. Цього напрямку твердо тримаються при соціялістичному будівництві совітським шляхом, що обумовлено самим вибором; насправді прискорений індустріяльний розвиток у рамках моделі змагання з капіталізмом вимагає не тільки об’єднаного керівництва, але й побудови його за принципом сильної вертикалі — отже він практично не залишає вибору — так само, як поширення техніки капіталістичного виду вимагає певного ієрархічного поділу праці, певної форми відбору та підготовки до суспільних функцій, хоча відбувається це одночасно й ієрархічно, й фраґментарно, й майже природно (кажемо «майже», бо ж є відмінний кубинський досвід) це означає вибір системи розвитку через соціяльну та матеріяльну мотивацію, що прискорює поділ суспільства на ріжні верстви. Таким чином навіть всередині суспільства, що прагне стати соціялістичним, виникає поділ праці й розподіл функцій, що відповідає ріжноманіттю не тільки посад, але й реальних повноважень; і ця ієрархія настільки глибоко вкорінена в умовах праці, в «виробничих відносинах», що не істнує «всенародної держави» (про це свідчать факти), не завершилась «диктатура пролєтаріяту», відбувається підсилення вертикального, репресивного елєменту держави та передача чимдалі більшої влади представникам держави.

Також тут пункт, що його торкається «культурна революція», є складним, а його розв’язання здається парадоксальним. Оскільки — і це Мао бачив від самого початку вибору на користь комун — неможливо ліквідувати нерівність буз ліквідації її матеріяльних причин, звідси вибір иншої моделі матеріяльного розвитку, заснованої, базованої на швидкому й одночасному русі вперед і змішуванні продукційних сил. Щоправда, умовою цього перетворення базису є зміна відносин між людьми, а не навпаки; пріоритет за суб’єктивним, революційним вибором, навіть якщо для цього треба йти проти природних закономірностей розвитку — політика на першому місці.

«Як для виробництва в масах комуністичної свідомости, так і для успіху самої справи (перетворення суспільства) необхідним є перетворення у масовому маштабі людей, що може відбутися лише у практичному русі, у революції… Революція, отже, потрібна не тільки тому, що правлячу клясу не можна скинути в жадний инший спосіб, але також тому, що кляса, що повстає проти неї, може позбутися усіє старої мерзоти та підготуватися до заснування суспільства на нових засадах тільки через революцію».

У Мао, як у цьому уривку з Маркса, пріоритет політики є не духовною даністю — вона є підкресленням практики, як єдиного моменту руйнування (ворога, а значить і ворогів всередині себе) і побудови нового ладу. Але — і також у цьому пункті «культурну революцію», здається, не зрозуміли — метою цієї практики є не «ідеолоґічні» зміни, не просвіта чи деклярації: вона спрямована на матеріяльні зміни, зміни стану речей і об’єктивного відношення між працею і владою.

Звідси відмова від розділення цих двох моментів (спочатку розбудова матеріального базису, потім робота на рівні надбудови), що очевидно веде до правильнішого бачення відносин між базисом і надбудовою як нерозривних, а не таких, де рівні протиставляються один одному, як на них дивилися до того. Звідси відмова від економізму, уособленого в постаті Лю Сяо-чі, чи по-суті технічна концепція оборони, уособлена Пен Де-хуаєм, і спроба кинути справжній виклик ієрархії як передумова відмінного шляху продукційного та матеріяльного розвитку. Пріоритет політики не означає — як дивним чином сприймають таку постановку питання у гурті ревізіоністських партій, так само як серед сил, що вважають себе «марксистсько-лєнінськими», з тією відмінністю, що для одних вона неґативна, а для инших позитивна — примат хороших почуттів над практичною дійсністю; в «політиці» й «економіці» Мао символічно розріжняє два моменти, що їх він постійно прагне поєднати у своїй політичній практиці, відкидаючи автономію і претензію на об’єктивність метаісторичної і відокремленої від свого суспільного контексту економіки та повертаючи політиці її характер рушійної сили перетворення базису.

Так, «культурна революція» відштовхується, як масовий факт, від університету, що розглядається як місце відбору кадрів для ієрархічного та нерівного суспільства та відтворення такого суспільства, нападаючи на систему, що увічнює поділ праці, успадкований від капіталістичного світу виробництва та капіталістичної техніки, а за кілька місяців втручається безпосередньо в орґанізацію праці на підприємстві (шанхайський досвід). Як в армії уже були скасовані звання, впродовж усіх 1960-х практика роботи в комунах була обов’язковою для всіх міських робітників і студентів, так само як ручна робота стала частиною обов’язку всіх управлінців і робітників, «культурна революція» свідомо викликала у цьому місці — природою своєю все ще переважно закладі освіти — момент розриву не тільки у розподілі функцій, але й у самих функціях. Відтепер предметом дискусій стає не тільки соціяльне походження викладачів університету, але й сама природа університету. Йдеться не просто за кількість годин, яку директор має провести за верстатом (навіть якщо досвід показує, що без неперервного тиску з боку суспільства кількість годин, що їх проводить директор за верстатом, буде незначною), але загалом за управління працею і розподіл праці на підприємстві. Йдеться не тільки за «демократизацію» вертикальних зв’язків у процесі державного управління або управління економікою, підприємством, закладом освіти, але за саму природу цього процесу. Політика на першому місці має на меті перевернути — без будь-яких инших передумов, крім попереднього історичного розвитку — загалом відносини між людьми. Саме це називатимуть — можливо, недоречно — введенням моментів комунізму до початку комуністичного етапу. Доречніше було б назвати це відмовою підпорядковуватися будь-якій иншій меті, крім революційного підйому.

Пролєтаріят і партія

Нарешті цей вибір між альтернативними моделями означає вибір відносин між партією і масами, а також альтернативне розуміння поняття диктатури пролєтаріяту. Що в европейській моделі соціялістичного будівництва ці відносини перервались (причому відносно швидко), а під «диктатурою пролєтаріяту» почали розуміти політичну диктатуру аванґарду від імені пролєтаріяту, загалом відомо; якщо й відбуваються дискусії щодо цього, вони розпочинаються з пошуку відповіді на питання, чому так сталося, наскільки це стало наслідком «незрілости» революції, а отже і потреби в централізованій і авторитарній функції аванґарду, і наскільки ця функція зайшла далі, ніж спочатку плянувалося. Очевидно, що в умовах, що в них відбувся Жовтень (і про це свідчать всі мучення останніх років Лєніна, помилки щодо рад і нарешті скора криза єдности всередині совітської керівної ґрупи), партія перейняла не себе все управління, навіть політичний момент, встановивши з масами відносини, що в моменти затишшя були по суті консенсусними, одначе без мандату від мас чи контролю з їхнього боку, що виходив би за межі, встановлені внутрішньою діялєктикою, а на сталінському етапі зник і цей контроль.

Вид матеріяльного перетворення, що проводилося у совітському суспільстві, перехід від військового комунізму до НЕПу, від нього до процесу індустріялізації, а потім колєктивізації на селі, безумовно підсилив авторитарний характер відносин; на хвилю повернімось до вельми промовистого факту: визиск селян з метою забезпечення акумуляції капіталу був неможливий без примусу, що його застосування не дозволяло проводити клясове розмежування, адже йшлося не тільки про гостру боротьбу між рівнями маєтности і власности на салі, як у Китаї, але про загальне підпорядкування сільськогосподарського комплєксу цілям промислової акумуляції. І вже було сказано про ті наслідки для відносин влади між людьми, що їх мали прийняття продукційної орґанізації у тій формі, якої вона історично набула в машинній промисловості; це не може не відбитися — навіть якщо очевидно на рівнях, що не співпадають, — також на вертикальній архітектурі політичного управління, як ніколи викликаючи напругу між двома — рівно вертикальними — структурами: виробничою орґанізацією і партією. (Напругу, що після всього є складовим елєментом всієї недавньої дискусії щодо «реформ».)

Вибір, що його зробив Мао після 1957 і що став його відповіддю на політичну кризу сталінського суспільства, постійно відповідає політиці відновлення відносин між партією і масами, але базує їх не стільки на внутрішній демократизації (навіть в одному з її варіянтів — масовій лінії, що вона все ще зберігає характер і межі великої консультації з рядовим складом, а також характер експерименту), скільки на навмисному зсуві середині реальної влади. Початок руху комун (орґанізмів, що є одночасно виробничими, адміністративними та політичними одиницями) став спробою забезпечити — єдиним прискоренням процесу злиття суспільної постаті робітника та селянина — загальний перерозподіл влади в лоні суспільства. Вибір на користь «культурної революції» є ще більш радикальним, оскільки він переносить акцент політичної боротьби на ролю головної дієвої особи соціяльної бази: «У великій пролєатарській культурній революції маси можуть звільнитися лише самі, й у жадному разі не можна замахуватися на їхнє місце»,— говориться у пункті 4 рішення ЦК від серпня 1966 року, сповіщаючи про перемогу течії Мао. Нарешті цей етап «культурної революції» завершується з’їздом, що стає також новим установчим з’їздом партії: його делєґати висувалися на відкритих, масових зборах, так що впродовж «культурної революції» керівництво, структура та члени партії були розпущені та відновлені не за внутрішніми правилами, але як орґанізація аванґарду, народжена у самому полум’ї боротьби.

Але що стоїть за цим вибором? Прочитання Мао у «спонтанному» ключі — в сенсі, який приписують цьому терміну сьогодні, — є настільки ж безпідставне, наскільки короткозорим є з боку окремих маоїстських ґруп в Европі недобачати звернення до мас підчас «культурної революції», а бачити в «культурній революції» лише момент зміни партійного складу, хоча це звернення до мас становить основоположну ріжницю між цим і попереднім етапом політичної боротьби Мао, що розгорталась у лоні партії, і включає запровадження комун, кампанію за виправлення, кампанію соціялістичної освіти. Вставши на позицію, проголошену 5 серпня («бунт» і «вогонь по штабах»), щоби вивести боротьбу за межі партії, Мао добре знає, що цей вибір радикально змінює місце партії в суспільстві, хай там чим завершиться боротьба, в тому сенсі, що — навіть якщо партія збереже синтезуючу та керівну функції, а саме про це йдеться у «Цитатнику» та навіть цим він починається — їй буде відмовлено в узаконюванні своєї влади само собою, в істнуванні політичної сфери, незалежної від суспільства, в самоуправлінні. У той момент, коли маси були покликані не лише оцінювати партію, але й виступати проти неї, Мао повернув суспільству політичну суб’єктність і знову перетворив партію на «знаряддя» пролєтаріяту, замість бути лише вираженням, певною мірою зовнішнім до пролєтаріяту, чітко ствердивши присутність і важливість діялєктики між масами і політичним представництвом, що в ній головною віссю є маси.

І також у цьому разі проведена ним операція є по-суті марксистською (так само як невипадковою є постійна присутність у китайській революції теми комун). Марксистською у сенсі безперервного матеріяльного переформування політичної свідомости. Насправді чому процес «культурної революції» не міг розв’язатися всередині партії, себто всередині політичної сфери, соціяльно однорідної, як соціяльна ґрупа? Звичайно, тому що партія своєю структурою і самосвідомістю виходить за межі, історично їй окреслені у совітській моделі соціялістичного будівництва; і саме цей момент був спрямований проти Лю Шао-ці, що йому одночасно закидали поступовську концепцію розвитку клясової боротьби та авторитарну концепцію партії — два способи взяти у дужки свого партнера, себто пролєтаріят як суспільну рушійну силу. Замість цього причини нового етапу суспільного вибуху могли бути пов’язані безпосередньо лише з тим, хто є суспільним носієм інтересу в цьому вибуху. Не тому, що бідний селянин є найбільш чистим і незіпсованим, але саме тому, що він є найбільш знедоленим — «позбавленим засобів виробництва»8,— він є також надійною суспільною рушійною силою. Щоб зайняти політичну позицію, йому достатньо просто подивитися на себе та свої умови життя.9 Уся вісь «культурної революції», як її бачить саме Мао (инші бачать «культурну революцію», що відбувається під проводом партії, себто під її контролем), обертається таким чином навколо реальних суспільних протиріч і тих, хто їх представляє, навколо викривання тих, хто їх приховує, і всього, що навіть у народній свідомості — як непрямий наслідок і відображення містифікованої свідомости — має тенденцію їх приховувати. Не підлягають сумніву — на противагу тому, що стверджують ідеалісти,— матеріяльні основи маоїстського вибору, що ставить на ноги відношення партія — маси, аванґард — соціяльна база. Проблєма, що постає, є як ніколи складною, і полягає вона в тім, що Мао по суті ліквідовує аспект «незрілости» революції і арґументи щодо цієї «незрілости» (що вони завжди висувались під знаком свідомости), з яких завжди виводилась теорія зовнішнього аванґарду. Ліквідовує цей аспект або принаймні його відсуває, адже вбачає в знедоленому та в усвідомленні стану знедоленого та експлоатованого, хай там яким є рівень розвитку продукційних сил, об’єктивно антаґоністичний елємент, головну дійову особу революції. І від цього має відштовхуватися весь процес суспільного розвитку; не тільки, як уже було сказано, для того, щоб уникнути розколу країни на високорозвинені та відсталі райони, але тому, що тільки відсталий район дозволяє розвиненому сектору загалом оцінити свій механізм і ролю, так само як тільки з точки зору розвинутого сектору «читається» механізм відсталого району, занедбаного в процесі зростання. Але чи не впадає в око тут зв’язок з позицією Китаю на міжнародній арені й одночасно розбіжність між інтернаціоналізмом Мао та «тьєрмондіялізмом», себто відкидання унітарної природи капіталістичного процесу на імперіялістичній стадії? Мао відсторонюється від Марксової гіпотези, згідно з якою капіталізм об’єднає світ, зробивши його однорідним; імперіялізм об’єднує, створюючи та зберігаючи слабкий розвиток і не створюючи жадної однорідности. Але ця неоднорідність означає уже на просто «відсталість», що істнує «до» нагромадження капіталу у світовому маштабі та «поза» ним: вона є його безпосередньою складовою частиною. Пролєтаризація відбувається у світовому маштабі, й у величезних реґіонах світу чимдалі більше загострюється антаґоністична напруга. Але так само в єдиній боротьбі об’єднується фронт, що для нього «село» більше не виступає відсталим і не потребує моменту зростання, опосередкування, переходу до буржуазно-демократичного етапу. Воно вже виступає вираженням світового пролєтаріяту. Відтепер жадний район більше не є «незрілим» для революції, з неї більше заздалегідь не можна виключати жадного пролєтаря — міського чи сільського; здійснення революції, спираючись на маси, є не тільки необхідністю, але й можливістю.

Щодо Марксової лінії

«Культурна революція», отже, розриває з певними фундаментальними гіпотезами, що ними керувалися при будівництві перехідних суспільств в Европі. Й головне в одному пункті: що стосується необхідности радикального розриву, постійного взяття під сумнів елєментів історичної безперервности, що їх капіталістична епоха передає наступним фазам. Коротше кажучи, революція не як нова форма управління успадкованим суспільством, але як руйнування і відбудова нового суспільного буття. Це пункт не суто політичний, але й теоретичний. Отже, де місце Мао в традиції комуністичного руху? Куди його записати? Яким є його розв’язання питання бесперевности?

Це питання не філолоґічне, хоча ще чекає на свого автора докладне дослідження історичного розвитку ідей Мао Цзе-дуна. Це питання політичне, й насправді істнуючі в Европі течії, що називають себе маоїстськими, дали на нього ріжні відповіді. Течія, що її можна було б назвати найбільш офіційною, розв’язує питання просто: Мао, маоїзм є своєрідним «відродженням сталінізму», який своєю чергою є нічим иншим, як «справжнім лєнінізмом». Такий — майже героїчний — вчинок, що вимагає скасування цілої низки фактичних даних не тільки теоретичного, але й історичного характеру, відображає відчайдушну спробу звести кризу робітничого руху на Заході до «правдивої зради», щоб запропонувати невибагливе розв’язання проблєми через повернення до тієї революційної єдности комуністичних партій, що нібито істнувала під крилом Ⅲ Інтернаціоналу. Що саме на цьому етапі сталась поразка революцій на Заході, їх не обходить. Важливо уникнути пошуку справжніх причин затримки революції на Заході, уникнути необхідности збагнути всю складність історії та суспільно-політичної формації, що для неї ще треба виробити стратеґію; важливо знайти найкоротший шлях і забезпечити себе ґарантією своєї правоти — переможне істнування Китаю.

Аналоґічна невпевненість відображається у «т’єрмондіялістському» баченні, що сьогодні, одначе, переживає занепад: Мао є теоретиком революції бідняків, Китай не дуже відріжняється від Куби чи инших афро-азійських рухів, останньої надії світу. Питання революції розв’язується у відсталих районах, що з ними — ганебний і ненависний — Захід має хоча би проявляти солідарність. Хай там якими ріжними є ці дві позиції, їх поєднує — а найцікавіше те, що це одночасно поєднує їх і з комуністичними партіями — спроба віддалити китайський досвід від самої сьогоднішньої дійсности, переносячи його кудись або у часі, як всього лише повторення чогось уже здійсненного, або у ґеоґрафічному просторі, як істини чужого світу. Як новаторського та живого теоретичного внеску в теорію робітничого руху й історію нашого часу, «культурної революції» не істнує.

Є ще одна відповідь, запропонована як третій, останній варіянт інтерпретації ґрупами та дослідниками, що звертаються до маоїзму, підкреслюючи в ньому елємент радикального новаторства.10 Згідно з цією інтерпретацією, Мао не тільки не має нічого спільного зі сталінським досвідом (а фактично саме так і є), але сам цей досвід — а тут уже маємо справу з нападом на переконання марксистів-лєніністів — у дійсності є історичним результатом розвитку не лєнінізму, а марксизму — вимушеним результатом лінійного розвитку евроцентричного марксизму, що він невипадково зайшов у цей глухий кут. Насправді Маркс, розуміючи капіталізм як вінець історії, розумів революцію як просто розрив пут, що заважають розвитку продукційних сил і ототожнюються по суті з приватною власністю на засоби виробництва — причиною фраґментації, анархії, марнування ресурсів, а соціялізм буде нічим иншим, як установленням такого ладу, що в ньому ці продукційні сили — на тому рівні, на якому вони перебувають,— зможуть зростати за пляном — орґанічним, а значить централізованим, а значить таким, що відповідає єдиній власності — громадській, вертикальній, авторитарній. Відтак, і за соціялізму в суспільстві відтворюватиметься суперечність, тільки замість бути базованій на антаґонізмі між приватною власністю і найманою працею, себто експлоатації, вона базуватиметься на суперечності чи низці суперечностей, що розташовуватимуться у відношеннях між керованими та керівниками. Мао намагався через «культурну революцію» розірвати неперервність цієї схеми та розкрити — за містифікацією «всенародної держави» — цей дуалізм влади; але, щоб це зробити, він виніс поняття кляси за межі матеріяльности виробничих відносин, виокремивши принципи цього поняття у загальну теорію суперечности, що відтворюється у будь-якому типі історичного суспільства. Чому таке тлумачення маоїзму відповідатиме потребам клясової боротьби в Европі? Тому що в дійсності саме в Европі капіталізм уже подолав ту фазу анархізму, що про неї говорив Мао, вже орґанізувався як всесвітній плян, розв’язавши фундаментальну суперечність між анархією системи власности та розвитком продукційних сил. Головні конфлікти, отже, розгортатимуться по той бік способу виробництва, в царині відносин влади; саме в цьому особлива актуальність клясової теорії Мао та її цінність як теоретичного інструменту.

Недолік цього прочитання маоїзму полягає не тільки в тому, що воно по суті є ідеалістичним (якщо бути матеріялістами означає щонайменше ув’язувати історичні процеси з виробничими відносинами, ми зберігаємо вірність цьому підходу), але в тому, що воно відтворює прочитання Мао (а також лєнінізму), по суті скопійоване з ідеолоґії історичного досвіду сталінського суспільства, та також її прямої протилежности — ревізіонізму, себто зводить революцію до досягнення неприватного управління засобами виробництва та всім комплєксом продукційних сил, успадкованих від капіталістичної стадії і капіталістичного способу виробництва.

Хай там як, але щоб довести цю теоретичну операцію до кінця, треба насправді упустити дійсний зміст ідей Маркса, що він говорить не про вінець, а про переворот історії: ідея революції як знищення і відбудови відносин між людьми на нових засадах. І треба упустити зміст думок Лєніна та Сталіна; якщо вірно (а насправді так воно і є), що у першого відношення між розривом і неперервністю переживається у неакадемічний спосіб, через інтенсивний досвід повалення капіталізму в Росії, а в другого це відношення так і залишається нерозв’язаним і коливається між волюнтаристським підходом і залізними законами певного виду матеріяльного розвитку, це сприймалось як правдоподібна схема, тому що здавалось, що так диктує ситуація — тим більше у відсталій країні — капіталістичного машинного виробництва та капіталістичного поділу праці.

Якщо Мао спроможний знову підняти питання радикальної альтернативи, це тому, що він відкидає цю схему розвитку і може дозволити собі це зробити тому, що вона уже проявила себе у 1950‑і — вже призвели до кризи та могла призвести до ще загрозливіших наслідків аж до катастрофи, що її застосування могла викликати в умовах ще більшої відсталости у Китаї. Якщо, отже, маоїзм дав нам підказку для прояснення механізму, що панує у перехідних суспільствах, це тому, що в ньому він угледів виживання капіталістичного способу виробництва навіть після зміни власности на засоби виробництва, «прочитав» европейські соціялістичні суспільства по-марксистські, не через самосвідомість цих суспільства, але такими, якими вони є у дійсності. Коротше кажучи, він охопив явище у всій його повноті, слідуючи марксистському підходу,— не відкидає його; навпаки — повертається до лєнінського жадання розриву. Він відродив спадщину обох мислителів не просто як теоретичне досягнення, але, перебуваючи в живій гущі все ще незавершеного соціяльного конфлікту, навмисно піддав цю спадщину перевірці у світлі масового політичного зіткнення.

Який сенс має позбавлення думки Мао її принципово матеріялістичної суті, повторення стерильного — у дусі Ⅱ Інтернаціоналу — ототожнення матеріялізму з економізмом, прийняття ідеалістично-соціолоґічної концепції потоку суперечностей, що серед них неможливо виокремити жадного — якщо тільки не в абстрактній ідеї свободи, руссоїстському баченні людини — антаґонізму? Нам здається, постійна спокуса звести революцію до чистого волюнтаризму вкотре видає нездатність пояснити кризу капіталізму та необхідність її подолання на Заході через соціялізм внутрішніми матеріяльними суперечностями. Ми не зможемо ліквідувати розрив — що істнує у західному робітничому русі від 1920‑х — між врахуванням реальних процесів, що переживаються сьогодні лише як підпорядкування перед лицем компактної герметичности і непереможности капіталізму, і політичною дією, повністю перенесеною через безпорадність до сфери надбудови. Максималізм, реформізм, відкрите клясове співробітництво чи — на протилежному краю — конвульсивний волюнтаризм і відмова є лише ріжними фазами цієї поразки.

Якщо «культурна революція» корисна для нас, це тому, що вона дає нам — очевидно, з урахуванням усієї опосередкованости, необхідної у разі пересаджування її на відмінний історичний ґрунт,— можливість ліквідувати цей розрив. Що фактично він не є просто наслідком впадіння у гріх ледачости та безсилля: цей розрив є свідченням того, що наше суспільство капіталістичного способу виробництва переживає стадію найбільшої компактности та момент, коли завдяки низці елєментів усуспільнення власности (що добре передбачав Лєнін) капіталістичний спосіб виробництва, здається, як ніколи до того підпорядковує собі анархічні процеси виробництва, та момент, коли імперіялістичний розвиток уможливив — не без окремих проривів у світовому маштабі — створення нового ґрунту для загального об’єднання, впровадження компенсаційних механізмів і подолання внутрішньої кризи. Очевидно, контраст між продукційними силами і власністю на засоби виробництва більше не зможе призвести до вибуху. Але чи не стають очевидними на цій стадії саме ті проблєми, які передбачав Мао (з метою їх подолання) у перехідних суспільствах, себто вимальовуються рельєфно контрасти не тільки і не стільки між суспільної власністю і приватною власністю на засоби виробництва? Чи не виводить він на перший плян складність і всезагальність капіталістичного способу виробництва, його живучість у його конкретності та наслідках для свідомості та культури, ставлячи питання про перенесення суперечностей з кількісного на якісний рівень і здійснення процесу повернення людині прав на власну працю через загальне руйнування?

Якщо це вірно, Мао, якщо порівнювати з відповіддю лєнінського етапу, дає нам нову відповідь, тому що історичні умови, що в них він прагне діяти, є иншими: Лєнін працював над формами відсталого капіталізму, Мао — не стільки, як здається на перший погляд, над відставанням у розвитку, скільки над передовою моделлю перехідного суспільства, що на неї вказував совітський досвід і що її прагнув відтворити Китай. У цьому пункті його критика та його метода знайшли застосування у складній суспільній формації, в якій бачимо комплєкс продукційних сил і виробничих відносин на рівні, що в иншому історичному та політичному контексті відтворює наші проблєми — проблєми розвиненого капіталістичного суспільства. Раптом рівень цих проблєм, конфлікт і його розв’язання поєднують нас і постають одночасно перед нами; у перехідних суспільствах йдеться за прискорення руху до комунізму, інакше реґрес, у наших суспільствах та сама мета без будь-яких проміжних етапів — світова революція, інакше неможливо нічого вдіяти зі структурою, що стає дедалі більш згуртованою і всеохоплюючою.

Вірно, що під цим оглядом промовистий китайський досвід ставить серйозне питання про західний робітничий рух. Він дає нам ключ до розуміння поразки Інтернаціоналу, розпаду — чи навіть безпорадности — реформізму та фронтів, відновлює у всій її складності історична та матеріяльну тканину соціялістичних суспільств, піднімається над злиднями сталіністських чи ревізіоністських інтерпретацій, дає пояснення об’єктивно контрреволюційної природи зв’язку між західним робітничим рухом і сьогоднішнім совітським керівництвом. Але якщо він нещадний до досвіду комуністичних партій, так само критично від ставиться до всіх ріжновидів «лівацтва», що не досягли того рівня складности, якого досягла «культурна революція». Вони породжують хворобливі форми екстремістської риторики, а також волюнтаристські спроби повернутися до славних схем инших революційних епох. Ми стоїмо перед необхідністю практичної і політичної перебудови величезного маштабу. Що важливо, так це — можливо, вперше з 1920‑х — ми стоїмо перед реальним рухом, що про нього ані опортуністи, ані екстремісти не можуть заявити, що вони його стримують чи вони його започатковують, що постає і відтворюються внаслідок теперішніх конвульсій зрілого капіталізму. Невипадково, коли у травні 1968 року він з великим насильством проявився, Китай, хоча й пережив період вразливости та складности внутрішньої боротьби, його помітив і визнав. Будується і зміцнюється інтернаціоналізм спільного досвіду.

  1. Див. «Manifesto», рік видання Ⅱ, ч. 5.
  2. Joan Robinson, La rivoluzione culturale in Cina, Bari 1969, стор. 9 і далі. (Курсив наш.)
  3. У деяких китайських документах до і підчас «культурної революції» підкреслювалась помилка Сталіна, в першу чергу у зв’язку з проєктом 1936 року, тоді як тези, висунуті в «Економічних проблємах соціялізму в СРСР», оцінювалися більш позитивно.
  4. La rivoluzione culturale cinese, Milano 1969, стор. 461 і далі.
  5. Див. L’accumulazione socialista, a cura di Lisa Foa, Roma 1969.
  6. Див. вступ до La cultura di Mao, a cura di K.H.Fan, Firenze 1968.
  7. Formen, стор. 112 італійського видання Grundrisse, том 2.
  8. Див. Joachim Schickel, Grande muraglia, grande metodo, Bari 1970.
  9. Джек Белден і Едґар Сноу до визволення (відповідно La Chine ébranle le monde, Gallimard 1951 і Stella Rossa sulla Cîna, Eînaudï 1965, але потім також К. С. Карол (La Cîna di Mao, Mondadori 1966) і Йєн Мьордал (Rapporto da un villaggio cinese, Eînaudi 1965)) підкреслювали важливість цієї методи політичної освіти, що полягає у «висловлюванні гірких речей». Партія формується, навчаючи бідняків «розповідати про себе», себто бачити себе з боку та усвідомлювати, яким нестерпними є умови їхнього життя.
  10. Щодо цього див. зокрема нещодавній нарис Едоардо Мазі: La concezione delle classi e della lotta di classe in Mao e la sua influenza sulla sinistra europea, у “Quaderni Piacentini,” n. 39.

Ренга Секігун — Червона армія Японії

By | 22.04.2018

На початку 1950-х років вся Східна Азія була охоплена полум’ям революції. На превеликий жах американських імперіалістів, готових вже схопитися за свій останній аргумент — ядерну бомбу, Схід червонів ідеями комунізму. Бійці Китайської народної армії очистили весь континентальний Китай від маріонеткових гомінданевськіх генералів, війська маршала Кім Ір Сена вступали в Сеул, а південнокорейці і американці рятувалися на маленькому клаптику землі у порту Пусан, героїчні партизани В’єтміню взяли в кліщі регулярну французьку армію під Дьєн Б’єн Фу, розгорталася партизанська боротьба під керівництвом комуністів в Індонезії, англійській Бірмі та французькому Індокитаї.

У цих умовах компартія Японії взяла курс на збройне повстання і розгортання партизанської війни за образом і подобою Китаю. Але вже до 1952 року, під впливом пробравшихся до керівництва ревізіоністів, які взяли верх після смерті Сталіна, змушена була його згорнути. Революційні сили, які виступали за збройний шлях, вийшли з компартії. Але вони були дуже слабкі і постійно гризлися між собою з питань теорії, так що першу групу, здатну вести збройну боротьбу, «Секігунха» (Фракцію Червоної Армії), їм вдалося створити лише в 1969 році в розпал студентських хвилювань.

Основу організації склали студентські ватажки, але з одних університетських інтелектуалів партизанський загін не створиш, і в організацію були залучені молоді хулігани-пролетарі з ліворадикальної рокерской банди «Чорні шоломи». Ці японські «Ангели пекла» роз’їжджали на своїх мотоциклах по багатих передмістях Токіо і жбурляли буржуям у вікна пляшки з коктейлем Молотова, або ж ловили в підворітті багатого мамія і лупцювали його залізними ланцюгами. Глибокої ідеології у них не було, але кілька найважливіших фраз з «Червоної книжечки» великого голови Мао вони затвердили напам’ять.

Установча конференція «Секігунха» відбулася 4 вересня 1969 р. Нова організація взяла собі за зразок революційні партизанські армії, що діяли свого часу в Росії, на Кубі та в Китаї. Метою була проголошена світова революція, яку повинна буде здійснити єдина Червона Армія народів Африки, Латинської Америки, В’єтнаму, Кореї та Японії. Революція, яка почнеться в країнах Третього світу, і охопить потім усю планету… В якості найближчих завдань у прийнятій на з’їзді декларації «Заклик до війни» були вказані наступні:

«Ми повинні підірвати Пентагон, Головне поліцейське управління і Управління національної оборони Японії. Ми повинні змести буржуазію з лиця Землі».

Цікавий збіг: і західнонімецька RAF, і японська «Секігунха» взяли незалежно один від одного одне і те ж: назву «фракція Червоної Армії». Секігуновци стали піонерами міської герильї в економічно розвинених капіталістичних країнах. У той час, коли була створена Секігун, Андреас Баадер тільки отримав свій перший термін за підпал універмагу, а засновники Червоних Бригад ще зубрили соціологію в університеті Тренто.

Листівка Така Сіомі на виборах 2015 року

Для того, щоб організація могла вести підпільну бойову роботу, був потрібний міцний фінансовий базис. Тому першою операцією, здійсненою «Секігун», стала операція «М» (money). Японські червоні партизани почали регулярно вилучати гроші з банків, пошти, контор, у окремих інкасаторів. Справа ця була нова, небезпечна, новачки постійно помилялися — понад півсотні бійців «Секігун» було заарештовано поліцією під час експропріацій. Потрапив в лапи поліції і засновник організації Така Сіомі1. Лідером організації став видатний теоретик і практик міської герільі Цунео Морі. Зміцнення фінансової бази дало свої результати — були створені 4 нових загони, і тепер діяльність «Секігун» охоплювала всю територію країни.

Були втілені в життя плани нових операцій: операція «Б» передбачав створення баз організації за кордоном, що дозволило їй згодом перенести свою діяльність на Близький Схід, Операція «П» («Пегас») представляла собою план захоплення посольства однієї із західних країн з вимогою звільнити Така Сіомі і надати літак для того, щоб усі учасники акції і вождь могли безперешкодно полетіти в Червоний Китай. Ця операція була призначена на 15 липня 1969 року, але не відбулася, тому що буквально напередодні, в результаті діяльності засланого в організацію провокатора, поліція провела масові арешти серед членів «Секігун». Зате прогриміла на весь світ операція «Ф», названа так на честь пташки Фенікс, зображеної на емблемі японських авіаліній.

31 березня авіалайнер «Едо» державної японської авіакомпанії «Джал» здійснював звичайний внутрішній рейс по лінії Токіо-Фукуока, як раптом посеред салону схопилися зі своїх місць 9 молодих людей з автоматами Калашнікова і самурайськими мечами. Командир загону Такео Такамото скомандував: «Всім залишатися на своїх місцях! Це захоплення! Летимо в Пхеньян. Хай живе товариш Кім Ір Сен! Банзай! ». Це була акція відплати, 122 ситих японських пасажирів стали бранцями авангарду японських червоних партизан. Хитрий екіпаж спробував обдурити бійців «Секігун» і спершу посадив літак в Сеулі, а південнокорейські маріонетки, переодягнені у форму Корейської народно-революційної армії, хотіли переконати японських червоноармійців, що ті знаходяться вже на території КНДР. Але вони не знали навіть елементарних основ ідеології чучхе, обов’язкових для кожного солдата народної Кореї, і легко були викриті у брехні. Незважаючи на всі підлості, влаштовані японськими і південнокорейськими властями, «Секігун» проявила рідкісний гуманізм і звільнила всіх пасажирів в обмін на міністра транспорту Японії. 4 квітня літак прибув до Пхеньяну і став подарунком корейському народу до 15 квітня — Дня народження великого вождя товариша Кім Ір Сена. З тих пір бійці цього загону «Секігун» щасливо живуть і трудяться в країні справжнього соціалізму2, оточені невтомною турботою великого вождя і улюбленого керівника.

У той же час паралельно з «Секігун» в Японії діяла ще одна бойова організація, яка спиралася на ідеї Мао Цзедуна — «Кейхин ампо Кето» (Рада спільної боротьби проти договору безпеки) або просто Кейхин. Основною метою цієї організації була антиамериканська антиімперіалістична боротьба. Так званий американо-японський «Договір безпеки» передбачав постійну військову присутність американців на Японських островах, наявність військових баз і проведення спільних маневрів, спрямованих проти країн соціалізму. У серпні 1969 року «Кейхин» напередодні візиту тодішнього міністра закордонних справ Айті в СРСР і США закидала територію посольств цих країн коктейлями Молотова. Акція була проведена на знак протесту проти дій американських імперіалістів у В’єтнамі і стратегії мирного співіснування з імперіалізмом, проповідуваної брежнєвськими ревізіоністами.

Хіроко Нагата в зображенні сучасної художниці Хонока

Народно-революційна армія Кейхин під керівництвом Хіроко Нагата одним ударом вирішила проблему зброї, зробивши наліт на великий магазин мисливської зброї в місті Маока. У Кейхин скупчився надлишок зброї.

У Секігун же зброї катастрофічно не вистачало. Після успішного здійснення «Операції Ф» весь арсенал групи становили лише кілька пістолетів і саморобні пластикові бомби, які клепав на невеликій підпільній фабриці технічний геній Секігун Цутому Уменаі. Зате грошових коштів після проведених експропріації явно було в надлишку. Все це поклало початок взаємовигідній співпраці: лідер Кейхин товариш Нагата передала Цунео Морі велику партію зброї, а той, у свою чергу, подарував Кейхин 300 тис. йєн.

Незабаром обидві революційні організації об’єдналися під новою назвою «Ренго секігун» (Об’єднана Червона Армія). Для зміцнення боєздатності армії в лютому 1972 року було вирішено провести польові навчання в префектурі Гумма. Навчання, в дусі кращих маоїстських традицій, вирішено було поєднати з внутрішньою чисткою об’єднаної організації і кампанією взаємної критики та самокритики.

Інцидент в префектурі Гумма в зображенні сучасного художника. Справа та ж Хіроко Нагата.

В результаті навчань в префектурі Гумма 14 членів організації, яких визнали недостатньо відданими справі революції і боротьби з імперіалізмом, були страчені. Після того, як їх тіла були виявлені, буржуазна і ревізіоністська преса здійняла ґвалт про «бісовщину» і «Нєчаєвщину» японських терористів. «Ренго секігун» платні гуманісти щільно приклеїли ярлик «самої безжальної терористичної групи в світі».

Давайте спробуємо розібратися в цій історії спокійно, без інтелігентських істерик. Психологія сучасного японця сильно відрізняється від психології сучасного європейця. Вона формувалася тисячоліттями, і основу, стрижень її становить ідея відданого служіння. Спочатку це була сформульована самурайським кодексом честі Бусідо ідея вірного служіння своєму феодальному владиці, після революції Мейдзі — ідея служіння імператору, в наш час — ідея служіння корпорації, на яку працює японець. Цим багато в чому і пояснюються їх феноменальні успіхи в економіці. Відступ від обраного шляху, найменший прояв слабкості, сумніви у вірності вважалися ганьбою, змити який могла лише кров, і самурай, запідозрений у зраді або боягузтві, зобов’язаний був зробити харакірі. Не всякому діставало сили волі порізати собі живіт самому, і зганьблений просив найближчих друзів бути помічниками в скоєнні цього похмурого обряду.

Бійці «Ренго секігун» в повній мірі були ревнителями самурайського кодексу честі, тільки замість феодальних володарів або сумнівних релігійних доктрин вони служили ідеї світової революції. Вони самі вважали, що нетвердість їх переконань заслуговує покарання смертю і просили своїх товаришів допомогти їм змити ганьбу кров’ю. Один з обвинувачених у відступництві навіть попросив, щоб йому допомогли зробити харакірі його молодші брати. Подібна твердість і безкомпромісність японських революціонерів гідна поваги.

Після «різанини в префектурі Гумма» поліція з усіх боків обклала Секігун. Тікаючи від переслідування, червоноармійці захопили в прибережному курортному містечку Каруїдзава розкішну віллу «Асомаяма» і взяли її господиню в заручниці. Але доля заручників мало цікавила поліцейських: 28 лютого спецпідрозділ бере дачу штурмом. У лапи до правоохоронців потрапило 17 членів Секігун, дехто почав давати свідчення… У результаті поліції вдалося розгромити практично всі бази організації на території Японії. Був кинутий за грати і наклав на себе руки в токійській в’язниці Цунео Морі, засуджена до смертної кари Хіроко Нагата3. Здавалося, «Ренго Секігун» остаточно була розгромлена. Але не варто забувати про план «Б», про бази на Близькому Сході…

В останні дні травня 1972 року в головному ізраїльському аеропорту «Лод» особливо великим була наплив «репатріантів» з СРСР. Любителі легкого життя з числа наших колишніх співгромадян як мухи на… мед зліталися на територію «землі обітованої». Біля стійки товстий літній валютник пояснював починаючому фарцовщику: «Ізраїль, молода людино, це вам не Союз. Тут ніякі комуністи не завадять нам обробляти свій гешефт!». Тим часом прямо перед ними митник зупинив трьох низькорослих усміхнених японців, які прибули паризьким рейсом. Митник поцікавився вмістом їх багажу, і не встиг і оком моргнути, як японці вихопили з сумок АК-47 і відкрили вогонь по прислужникам ізраїльської держави. Останнє, що почули в своєму житті «нові ізраїльтяни», що не склалися, був крик: «Кіосан банзай!» — «Хай живе комунізм!» японською.

Цими героями були секігуновци Такесі Окудайра, Ясуюкі Ясуда і Кодзі Окамото. Відбивалися вони до останнього, застреливши два десятки ізраїльських поліцейських і поранивши майже сотню. Коли патронів більше не залишилося, Окудайра і Ясуда підірвали себе гранатою. Світова преса охрестила цю акцію «Бійня в аеропорту Лод». Важко пораненого Кодзі Окамото ізраїльським командос вдалося взяти живим. У 1985 році японця, який став національним героєм Палестини, ізраїльська влада обміняла на своїх солдатів, які потрапили в полон до палестинських повстанців у ході інтифади4.

Фусако Сигенобу

Перемістившись до Палестини, міжнародний відділ Секігун став називатися «Арабові секігун», тобто «Арабська червона армія». Але для організації, що на 100 % складалася з японців, це звучало трохи комічно. Зрештою, за організацією остаточно закріпилася назва «Ніхон секігун», що, власне, і означає «Червона армія Японії». На чолі організації стала вдова загиблого в аеропорту Лод Такесі Окудайро — Фусако Сигенобу (вона ж Міріам, вона ж товариш Шаміля). Донька професора, інтелектуалка, з відзнакою закінчила університет Мейдзі, красива жінка, вона стала Вождем японської революції, духовним лідером непохитних борців за соціалізм. До сих пір вона продовжує керувати Секігун і ховається десь на таємній базі в долині Бекаа в Лівані5.

Японські червоноармійці почали діяти в найтіснішому контакті з марксистсько-ленінським крилом визвольного руху Палестини. На довгі роки найближчим союзником Секігун став Народний фронт звільнення Палестини (НФОП) на чолі з Жоржем Хаббаша на прізвисько «Аль-Хакім» (Мудрець). На відміну від двоєдушно Арафата, Хаббаш ніколи не йшов ні на які компроміси з ізраїльським режимом і не намагався загравати з великими державами. Про нього серед палестинських арабів ходила приказка: «Якщо у вогню, яким палають палестинські партизани, і є хранитель, то це доктор Хаббаш»6

З перекиданням до Лівану змінилася і організаційна структура Секігун. Загальне керівництво здійснювало Політбюро на чолі з Фусако Сігенобу. За технічну підготовку операцій, створення і оснащення баз відповідав Організаційний комітет, який діяв, в тому числі, і на території Японії через підставні легальні організації на кшталт Центру допомоги народу Палестини або Комітету підтримки звільнення Палестини. Безпосереднє виконання бойових завдань покладалося на Військовий комітет Секігун на чолі зі знаменитим бойовиком Дзюндзя Окудайро.

Кадр з фільму Вакамацу Кодзі «Таємне дійство за стінами» (1965)

Важливою ланкою діяльності «Ніхон секігун» на Близькому Сході стало інформаційне забезпечення акцій Секігун. Адже мета революційної боротьби міських партизанів, як вчив Карлос Марігелла, полягає не в тому, щоб знищити того чи іншого одіозного представника пануючої еліти, але в тому, щоб через засоби масової інформації донести до населення крупиці правди про боротьбу революціонерів, змусити простих робітників задуматися про те, чого вимагають ці люди, і посіяти страх і невпевненість серед представників правлячих класів. Залишати цю справу продажної буржуазної пресі не можна було ні в якому разі. Тому Секігун організувала власну кіностудію «Вакамацу продаксьон», що належала, нібито, одному з червоноармійців Кодзі Вакамацу, на якій знімала фільми про свою боротьбу.7

Кадр з фільму Масао Адат «Герилья студенток» (1968). Японці…

Кіностудія грала двояку роль. З одного боку, вона була «дахом», під якою здійснювалося перекидання основних сил Секігун до Лівану. Вона служила прикриттям від надмірної цікавості влади до того, що відбувається в тренувальних таборах, мовляв, кіно про війну знімаємо. З іншого боку, ця студія дійсно знімала агітаційно-пропагандистські фільми про діяльність Секігун, такі як документальний фільм «Червона Армія — НФВП. Маніфест боротьби за світову революцію». Під керівництвом професійного режисера Масао Адат8 діяв спеціальний загін, що займався прокатом цього фільму в країнах Європи і Японії. Пізніше цьому загону доручили всі функції «паблік рілейшн» — поширення в пресі коментарів, заяв та декларацій — і він став називатися Інформаційний центр світової революції. Часто бійці Секігун поширювали свої матеріали і через інформаційний орган НФВП газету «Аль Хадаф».

Варто сказати ще кілька слів про тактику «Ніхон Секігун». Теперішня істерія навколо бомб в метро, тролейбусах і на вокзалах змусила ЗМІ згадати про «лівих терористів» на Заході. Журнал «Комерсанг-weekly» назвав навіть в якості можливого лівого сліду активістів «Студентського Захисту». Але будь-який кваліфікований західний терроролог висміяв би ці твердження. Всім відомо, що ліві групи не практикують вибухів в людних місцях, там, де жертвами їх можуть стати представники трудового класу. Подібну тактику застосовують лише неофашисти в рамках стратегії «нагнітання напруженості» і деякі немарксистські національно-визвольні рухи ІРА, ЕТА, палестинці-ісламісти.

Міські партизани з марксистських і марксистсько-ленінських організацій використовують тактику «точкових ударів», спрямованих проти найбільш одіозних представників правлячого режиму. Як вчив Карлос Марігелла, такі удари не тільки сприяють ослабленню карального апарату буржуазної держави, а й залучають на сторону революціонерів, що борються, широкі маси трудящих. Встановлення ж вибухових пристроїв допускається тільки в тих місцях, де вони здатні завдати непоправної шкоди ворогові — в казармах,поліцейських ділянках, установах державної влади.

Що ж стосується викрадень літаків, то більшість лівих активістських груп міських партизанів відкидають це засіб боротьби, вважаючи, що більшість пасажирів — люди випадкові і невинні в злочинах імперіалізму. Але Секігун, НФВП, Карлос і пов’язана з ним західнонімецька група «Революційні осередки» все-таки брали участь у викраденнях. У збірнику документів «Секігун» «Заклик до світової революційної війни» говориться, що викрадення справляє на владу найбільший ефект, який можна порівняти лише з ефектом шоку. При цьому, долаючи кордони між народами, штучно споруджені буржуазними державами, революціонери переносять іскри революційної війни з однієї країни в іншу. До того ж секігуновці справедливо вважають, що представники трудящих мають мало шансів купити квиток на міжнародний авіарейс, а керівництво японських авіакомпаній міцно заплямувало себе тісною співпрацею з секретною поліцією.

«Ми свідомо відмовляємося від національної обмеженості, насильно прориваючись через державні кордони, ми робимо крок на шляху зближення пролетаріату різних країн»,— йдеться в документах Секігун.

Найбільш яскраві акції, проведені Секігун на початку-середині 1970-х років такі.

  • 1 липня 1973 року Осама Маруока і троє членів НФВП викрали голландський авіалайнер, який прямував рейсом Амстердам-Токіо. Після приземлення в Лівії заручників відпустили з богом, а літак був підірваний для науки імперіалістам.

  • 30 січня 1974 р Есінакі Ямадо, Харуо Вако9 і троє палестинців підірвали нафтосховище транснаціональної корпорації «Шелл» в Сінгапурі. І, ховаючись від переслідування, захопили морський пором разом з усім екіпажем. Пором обклали з усіх боків з землі, з води, з повітря. Здавалося: бойовикам «Секігун» немає порятунку. Але на шостий день облоги п’ятеро бойовиків НФВП увірвалися в японське посольство в Кувейті і взяли в заручники 29 співробітників посольства, включаючи і самого посла. Вимога одна — надати літак блокованим на поромі в Сінгапурі революціонерам. Влада, скриплячи зубами, пішла на умови палестинців, і літак, захопивши по дорозі кувейтську групу, благополучно приземляється в столиці соціалістичного Південного Ємену Адені, де солдатів світової революції вшановують як героїв.

  • Окудайра Дзюндзо

    13 вересня троє бойовиків Секігун в масках увірвалися до французького посольства в Гаазі і захопили в заручники 9 французьких дипломатів. Як потім вдалося встановити Інтерполу, це були Дзюндзя Окудайра10, Харуо Вако і Дзюн Нісікава. Вони вимагають звільнити Есінакі Ямадо, який за два місяці до цього потрапив до лап паризької поліції під час підготовки чергової операції. У товариша Ямадо прислужниками буржуазного французької держави були вилучені шифровані плани, фальшиві долари та паспорти, йому загрожував серйозний термін. Але Секігун ніколи не кидала своїх товаришів у біді, якщо залишалася хоч найменша надія їх виручити. Попутно учасники операції зажадали від французьких властей 300 тисяч доларів готівкою на потреби світової революції. Французькій владі не залишалося нічого іншого, як виконати ці вимоги: на аеродром Скіпхол під Амстердамом були доставлені Ямадо, учасники акції і необхідна сума, літак взяв курс на Дамаск. Все пройшло успішно, тільки жадібні сирійці відібрали у революціонерів гроші, чесно здобуті в сутичці з імперіалізмом.

  • У тому 1975 році двоє секігуновців Дзюн Нісікава і Кадзуо Тахира були затримані в Стокгольмі під час фотографування ліванського посольства. У відповідь на це 4 серпня 1975 р п’ятеро (!) бійців Секігун захоплюють американське і шведське посольства в столиці Малайзії Куала-Лумпурі. У них у полоні опинилося 53 посольських працівники. В обмін на них учасники акції вимагають звільнити затриманих у Стокгольмі і ще шістьох членів Секігун і «Ліги антияпонського збройного фронту Східної Азії», що нудяться в японських катівнях. І знову повний успіх — учасники операції і звільнені товариші втікають на літаку в Лівію.

  • 28 вересня 1977 р командою під керівництвом Осама Маруока в повітрі захоплений авіалайнер компанії «Джал», який прямував рейсом Париж — Токіо (155 пасажирів і 14 членів екіпажу). Літак здійснює вимушену посадку в Дацці. Організатори викрадення виставляють вимоги — звільнити з японських в’язниць дев’ять видатних революціонерів, передати бійцям «Секігун» 6 мільйонів доларів і дозаправити літак. Всі умови виконані. Безпрецедентна в історії викрадень сума потрапила в руки борців за світову революцію. Літак в кінці кінців прилетів до Алжиру, а організатори акції зникли разом з грошима11

Такі запаморочливі дії — і жодного провалу. Але ж здійснювало все це бойове ядро Секігун, яке складалося в кращому випадку з двох десятків бойовиків. І заручників після артистично проведених акцій завжди відпускали. Це вам не чеченські націоналісти, які мирних жителів готові сотнями гнати під кулі, тут страждав тільки світовий капітал.

З тієї пори до середини 1980-х Секігун не проводила самостійних операцій, беручи участь в акціях НФВП. Власне кажучи, керівництво Секігун, починаючи з 1977 року, не взяло на себе відповідальність ні за одну насильницьку акцію, і, розповідаючи про подальшу діяльність Секігун, нам доведеться спиратися на дані Інтерполу. А їм тільки дай волю, вони і землетрус спишуть на дії «лівацьких терористів».

  • У травні 1986 року під час зустрічі великої сімки в столиці Індонезії Джакарті були обстріляні з гранатомета посольства США, Японії і Канади.

  • У травні 1987 року під час зустрічі Великої сімки в Венеції були обстріляні посольства США і Великобританії. Аналітики Інтерполу вважають, що це була акція відплати у відповідь на бомбардування США мирного цивільного населення Лівії.

  • Ю Кікумура

    У тому ж році в Штатах був затриманий член Секігун Ю Кікумура з вантажем пластикових бомб. Звинувачення проти нього були висмоктані з пальця. Ну справді, чому б добропорядному японцеві не возити з собою трішечки вибухівки? Незважаючи на це, його посадили всерйоз і надовго. Ось вона, хвалене американське правосуддя. Адже за рік до того Кікумуру заарештували в аеропорту в Голландії з двома фунтами динаміту в банці з-під соку і детонаторами, захованими в радіоприймачі — і нічого, відпустили. Адже він нічого поганого не зробив.12

Буржуазні засоби масової інформації намагаються приписати Секігун і вибух південнокорейського авіалайнера над Малайзією в грудні 1987 року, але, як уже говорилося вище, це не їх почерк. Хоча нічого поганого в тому, що підірвали південнокорейських маріонеток, немає. Адже вони намагалися в той час перевершити своєю Олімпіадою торжества Всесвітнього фестивалю молоді і студентів у Пхеньяні. Надалі веселі туристи остерігатимуться літати в Сеул!

Серйозний удар по Секігун завдав розвал СРСР і крах світової системи так званого соціалізму. Хоча все це були ревізіоністські держави, прямої підтримки Секігун не чинив, але на території деяких з них, наприклад в Румунії, секігуновці іноді знаходили притулок. Інформаційне бюро Секігун розповсюдило в цей період ряд заяв, які засуджували контрреволюційні процеси в СРСР і інших країнах соціалістичного табору.

Структура Секігун з середини 1980-х років змінилася мало. За даними Інтерполу, штаб-квартира і інформаційний центр розташовані в Бейруті, тренувальні табори в долині Бекаа, інтелектуальний центр, який планує операції в Парижі, найбільш відомі бойовики живуть нелегально за сфабрикованими документами в різних країнах Європи.

1996 рік став роком відродження Секігун і знаменував собою перехід до нової тактики. Тепер секігуновци починають діяти в тісному союзі з силами марксистсько-ленінських партизанських рухів, ведуть озброєну боротьбу в сільських районах країн Третього світу.

Вперше тактика блоку з сільської герильєю була використана під час наступу Секігун 1986—1987 років. Японські червоноармійці спробували закріпитися на Філіппінах, де в звільнених районах у джунглях довгі роки вела боротьбу місцева маоістська компартія. Тоді ж Осама Маруока разом з місцевими партизанами здійснив успішну операцію з взяття у полон керівника місцевої філії компанії «Міцуї». Викуп склав 250 млн Ієн. Але незабаром бази Секігун на Філіппінах були розкриті поліцією, а самі бойовики заарештовані.

Кадзуе Іосімура

І ось, десять років потому, Секігун знову йде на тісний союз з партизанами. У березні цього [1996] року під час переходу кордону між Камбоджею і В’єтнамом поблизу від районів, контрольованих червоними кхмерами, Інтерполом був затриманий Йосімі Танака13. У нього було вилучено північнокорейський паспорт і понад мільйон доларів фальшивими 100-доларовими купюрами старого зразка. Техніка підробки філігранна, відрізнити від справжніх їх практично неможливо. Танака був учасником найпершого секігуновского викрадення літака в Пхеньяні в березні 1970 року. На допитах революціонер поводився мужньо, заявляючи, що він північнокорейський громадянин і вимагає негайної зустрічі з послом.

На початку червня в столиці Перу Лімі була затримана з фальшивим філіппінським паспортом Кадзуе Іосімура, учасниця нападу на французьке посольство Гаазі в 1974 році. У неї були вилучені агітаційно-пропагандистські матеріали компартії Перу «Сендеро Луміносо». Відразу після затримання героїчна жінка оголосила голодування, так що через кілька днів, коли до неї були допущені журналісти, під час інтерв’ю вона утратила свідомість.

Висновки робіть самі. Секігун знову діє. Боротьба триває! Банзай!

  1. Така Сіомі провів за гратами майже двадцять років. Вийшовши на свободу в 1989 році, працював на автостоянці, опублікував кілька книг. У 2015 році балотувався в збори Кійосі, містечка поблизу Токіо, але зайняв друге місце. Помер 14 листопада 2017 року в віці 76 років.
  2. Скепсис — Маоїзм.Ру.
  3. Вирок так і не був приведений у виконання. Нагата Хіроко довго страждала від раку мозку і померла в ув’язненні 5 лютого 2011 року, у віці 65 років.
  4. Насправді, в ході «операції Джібріля» трьох ізраїльських солдатів обміняли на більш ніж тисячу полонених, а не одного Окамото. У 1997 році він разом з ще чотирма членами Червоної армії Японії був затриманий поліцією Лівану за підробку паспортів і прострочені візи. Відбувши три роки, він отримав політичний притулок і залишився жити в Лівані.
  5. Вже не так. У 2000 році Фусако Сигенобу повернулася до Японії і незабаром була схоплена. На суді в її захист виступала відома Лейла Халед. Незломлена Сигенобу була засуджена до 20 років тюремного ув’язнення.
  6. Жорж Хабаш помер 26 січня 2008 року в Йорданії від серцевого нападу у віці 81 рік.
  7. Режисер Вакамацу Кодзі продовжував випускати фільми до кінця життя. У 2008 році він зняв фільм «Об’єднана Червона Армія». 17 жовтня 2012 року, в віці 76 років, він був на смерть збитий таксі.
  8. На початку 1970-х Масао Адат припинив знімати фільми і повернувся до цього заняття тільки тридцять років потому, після того як був депортований з Лівану до Японії. Також він пише сценарії і сам знімається як актор.
  9. У 1997 році Вако Харуо був заарештований в Лівані і переданий спочатку в Йорданію, а потім до Японії, де суд в 2005 році засудив його до довічного ув’язнення.
  10. Наскільки відомо, в даний час Окудайра Дзюндзя живий і на волі!
  11. Один з звільнених тоді — згадуваний уже Нісікава Дзюн. Пізніше він був знову схоплений в Болівії, переданий в Японію і засуджений до довічного ув’язнення.
  12. Насправді, Ю Кікумура провів тоді чотири місяці у в’язниці і був депортований до Японії, коли суд ухвалив, що обшук його багажу був незаконним. А в США його затримали кілька пізніше, в 1988 році. Він був засуджений на 30 років тюремного ув’язнення, але потім термін був скорочений і в 2007 році він був звільнений.
  13. Йосімі Танака помер від раку печінки в ув’язненні 3 січня 2007 р.

Маніфест комуністичної партії

By | 07.09.2016

Передмова до німецького видання 1872 р.

«Союз комуністів»1 — міжнародна робітнича орґанізація, яка при тодішніх, умовах само собою зрозуміло, могла бути тільки таємною, — на конґресі, що відбувся в Лондоні в листопаді 1847 р., доручив нижчепідписаним скласти призначену для оголошення, докладну теоретичну і практичну проґраму партії. Так виник поданий далі «Маніфест», рукопис якого був відправлений до Лондона для надрукування за кілька тижнів до Лютневої революції2. Опублікований спочатку німецькою мовою, він був надрукований цією мовою в Німеччині, Анґлії і Америці принаймні в дванадцяти різних виданнях. Анґлійською мовою він з’явився вперше в 1850 р. у Лондоні в «Red Republican» [«Червоному Республіканці»] у перекладі міс Гелен Макферлен, а в 1871 р.ці — щонайменше в трьох різних перекладах в Америці. Французькою мовою він вийшов уперше в Парижі незадовго перед Червневим повстанням 1848 р.3 і недавно — в нью-йоркському «Le Socialiste» [«Соціалісті»]. Готується новий переклад. Польською мовою він вийшов у Лондоні незабаром після першого німецького видання. Російською мовою — в Женеві в 1860-х роках. На датську мову він так само був перекладений незабаром після його появи.

Хоч і як дуже змінилися умови за останні двадцять п’ять років, основні положення, розвинені в цьому «Маніфесті», загалом і в цілому ще й досі зберігають свою цілковиту правильність. Подекуди треба б дещо виправити. Практичне застосування цих основних положень, як заявляє сам «Маніфест», скрізь і завжди залежатиме від наявних історичних обставин, і тому зовсім не слід надавати особливого значення запропонованим в кінці Ⅱ розділу революційним заходам. Це місце довелося б тепер в багатьох відношеннях викласти інакше. При наявності величезного розвитку великої промисловості за останні двадцять п’ять років і ростущої разом з нею партійної орґанізації робітничого класу, при наявності практичного досвіду, спершу Лютневої революції, а ще далеко більше Паризької Комуни, де пролетаріат уперше тримав у руках протягом двох місяців політичну владу,— ця проґрама тепер місцями застаріла. Особливо Комуна дала доказ того, що «робітничий клас не може просто оволодіти готовою державною машиною і пустити її в хід для своїх власних цілей» (див. «Громадянська війна у Франції». Відозва Ґенеральної ради Міжнародного товариства робітників, німецьке видання, стор. 19, де це розвинено докладніше)4. Далі, само собою зрозуміло, що критика соціалістичної літератури має для теперішнього часу прогалини, бо вона доведена тільки до 1847 р.; так само і зауваження про ставлення комуністів до різних опозиційних партій (розділ Ⅳ), хоч в основних рисах і тепер ще правильні, в деталях застаріли тепер уже тому, що політичне становище цілком змінилося і історичний розвиток зовсім стер з лиця землі більшість перелічених там партій.

Проте «Маніфест» є історичний документ, і ми вже не вважаємо себе в праві робити в ньому зміни. Одно з пізніших видань вийде, може, з вступом, що заповнить прогалину від 1847 р. до наших днів; теперішнє видання виходить настільки несподівано для нас, що ми не мали часу для цієї роботи.

К. Маркс. Ф. Енґельс

Передмова до російського видання 1882 р.

Перше російське видання «Маніфесту комуністичної партії» в перекладі Бакуніна з’явилося на початку 1860-х років, в друкарні «Колокола». Тоді російське видання цієї брошури могло здаватись для Заходу не більше як літературним курйозом. Тепер такий погляд уже неможливий.

Які обмежені були розміри поширення пролетарського руху під час першого опублікування «Маніфесту» (грудень 1847 р.), найкраще показує останній розділ: «Ставлення комуністів до різних опозиційних партій». Тут немає насамперед Росії і Сполучених Штатів. Це був час, коли Росія становила останній великий резерв европейської об’єднаної реакції і коли еміґрація до Сполучених Штатів поглинала надлишкові сили европейського пролетаріату. Обидві країни постачали Европі сировину і одночасно служили ринками для збуту її промислових виробів. Отже, обидві були, так чи інакше, підпорами европейського суспільного порядку.

Як усе це тепер змінилося! Якраз европейська еміґрація зробила можливим колосальний розвиток північноамериканського землеробства, яке своєю конкуренцією розхитує і велику і дрібну земельну власність Европи в самих її основах. Разом з тим вона дала Сполученим Штатам можливість приступити до експлуатації своїх багатющих ресурсів промисловості, і при тому з такою енерґією і в такому масштабі, що це незабаром мусить покласти край промисловій монополії европейського Заходу. А обидві ці обставини зворотно впливають і на Америку в революційному напрямі. Дрібне й середнє землеволодіння фермерів, що живуть з власної праці — ця основа всього політичного ладу Америки — все більше й більше відступає перед конкуренцією велетенських ферм, а одночасно в промислових округах вперше утворюється численний пролетаріат поруч з казковою концентрацією капіталів.

Перейдімо до Росії. Під час революції 1848—1849 р. не тільки европейські монархи, але й европейські буржуа бачили в російському втручанні єдиний порятунок від пролетаріату, який саме тоді щойно починав усвідомлювати свої сили. Вони проголосили царя главою европейської реакції. Тепер він сидить у Гатчині як воєннополонений революції, а Росія становить аванґард революційного руху Европи.

Завданням «Комуністичного маніфесту» було проголосити, що неминуче насувається загибель нинішньої буржуазної власності. Але в Росії, поруч з капіталістичним шахрайством, яке розвивається гарячково швидко, і буржуазним землеволодінням, яке тільки ще утворюється, ми знаходимо більше половини землі в общинному володінні селян.

Отож постає питання: чи може російська селянська община, ця, правда, вже дуже розкладена форма первісного общинного землеволодіння, безпосередньо перейти у вищу комуністичну форму спільної власності, чи вона мусить спершу пройти той самий процес розкладу, який вона проходить в історичному розвитку Заходу?

Єдина можлива тепер відповідь на це питання є ось яка: якщо російська революція стане сиґналом робітничої революції на Заході, так що обидві доповнятимуть одна одну, тоді теперішнє російське общинне землеволодіння зможе послужити вихідною точкою комуністичного розвитку.

К. Маркс. Ф. Енґельс
Лондон, 21 січня 1882 р.

Передмова до німецького видання 1883 р.

Передмову до теперішнього видання мені доводиться, на жаль, підписувати самому. Маркс,— людина, якій весь робітничий клас Европи і Америки завдячує більше, ніж будь-кому іншому,— Маркс спочиває на Гайґетському кладовищі, і над його могилою росте вже перша трава.5 Після його смерті вже зовсім не може бути мови про перероблення або доповнення «Маніфесту». Тим більше вважаю я за потрібне ще раз виразно заявити тут ось що:

Основна думка, яка червоною ниткою проходить через увесь «Маніфест», а саме: що економічне виробництво і з неминучістю випливаюча з нього структура суспільства кожної історичної епохи становлять основу політичної і інтелектуальної історії цієї епохи; що, відповідно до цього, від часу розкладу первісного общинного землеволодіння, вся історія була історією класової боротьби, боротьби між експлуатованими і експлуатуючими, підлеглими і пануючими класами на різних ступенях суспільного розвитку і що тепер ця боротьба досягла ступеня, коли експлуатований і гноблений клас (пролетаріат) уже не може визволитися від того класу, що експлуатує і гнобить його (буржуазії), не визволяючи разом з тим назавжди всього суспільства від експлуатації, гноблення і класової боротьби, — ця основна думка належить єдино і виключно Марксові6.

Я вже висловлював це не раз, але саме тепер потрібно, щоб це було сказано також у передмові до самого «Маніфесту».

Ф. Енґельс
Лондон, 28 червня 1883 р.

З передмова до німецького видання 1890 р.

«Маніфест» мав свою власну життьову путь. З ентузіазмом зустрінутий в момент його появи (як це доводять згадані в першій передмові переклади) тоді ще нечисленним аванґардом наукового соціалізму, він незабаром був відтіснений на задній план реакцією, що почалася після поразки паризьких робітників у червні 1848 р., і, нарешті, «на законній підставі» оголошений був поза законом актом засудження кьольнських комуністів у листопаді 1852 р.7 Із зникненням з суспільної арени робітничого руху, що почався від часу Лютневої революції, відступив на задній план і «Маніфест».

Коли европейський робітничий клас знову досить зміцнів для нового наступу проти влади пануючих класів, виникло «Міжнародне товариство робітників». Воно мало на меті об’єднати в одну велику армію все боєспроможне робітництво Европи і Америки. Тому воно не могло виходити з викладених у «Маніфесті» принципів. Воно повинне було мати таку проґраму, яка не замикала б дверей анґлійським трейд-юніонам, французьким, бельґійським, італійським і іспанським прудоністам та німецьким лассальянцям8. Ця проґрама — пояснювальна записка до статуту Інтернаціоналу9 — була складена Марксом з майстерністю, визнаною навіть Бакуніним і анархістами. За єдину ґарантію остаточної перемоги виставлених у «Маніфесті» положень Маркс вважав інтелектуальний розвиток робітничого класу, який неминуче мусив бути плодом об’єднаної діяльності і дискусії. Події і мінливості боротьби проти капіталу, поразки ще більше, ніж успіхи, неминуче мусили з’ясувати борцям недостатність тих всецілющих знахарських ліків, яких вони трималися доти, і зробити їхні голови сприйнятливішими для ґрунтовного розуміння справжніх умов визволення робітників. І Маркс мав рацію. Робітничий клас 1874 р., під час розпаду Інтернаціоналу, був зовсім не таким, яким він був у 1864 р., під час заснування його. Прудонізм у романських країнах, специфічне лассальянство в Німеччині були при смерті, і навіть тодішні архіконсервативні анґлійські трейд-юніони поступінно наближалися до того моменту, коли президент їх конґресу в Суансі в 1887 р. міг сказати від їх імени: «Континентальний соціалізм перестав бути для нас страшним». Але в 1887 р. континентальним соціалізмом була вже майже виключно теорія, проголошувана в «Маніфесті». І таким чином історія «Маніфесту» до певної міри відображає історію сучасного робітничого руху, починаючи з 1848 р. Тепер він безсумнівно є найбільш поширений, найбільш інтернаціональний твір усієї соціалістичної літератури, спільна проґрама багатьох мільйонів робітників усіх країн від Сибіру до Каліфорнії.

І все ж у той час, коли він з’явився, ми не могли б назвати його соціалістичним маніфестом. Під соціалістами в 1847 р. розуміли двоякого роду людей. З одного боку, прихильників різних утопічних систем, особливо оуеністів в Анґлії і фур’єристів у Франції; і ті, і другі тоді вже виродилися в прості секти, що ступнево вимирали. З другого боку, під ними розуміли всіляких соціальних знахарів, які хотіли різними всецілющими ліками і всякого роду латаниною усунути соціальні лиха, не завдаючи ні найменшої шкоди капіталові і зискові. В обох випадках це були люди, які стояли поза робітничим рухом і які скорше шукали підтримки у «освічених» класів. Навпаки, та частина робітників, яка, переконавшися в недостатності чисто політичних переворотів, вимагала ґрунтовної перебудови суспільства, — ця частина називала себе тоді комуністичною. Це був ще мало оброблений, лише інстинктивний, іноді трохи грубий комунізм. Але він був досить сильний для того, щоб створити дві системи утопічного комунізму: у Франції — «ікарійський» комунізм Кабе, в Німеччині — комунізм Вейтлінґа. Соціалізм означав у 1847 р. буржуазний рух, а комунізм — робітничий рух. Соціалізм, принаймні на континенті, був прийнятний для буржуазних салонів, а комунізм — якраз навпаки. А тому що ми вже тоді дуже рішуче додержувалися погляду, що «визволення робітників мусить бути ділом самого робітничого класу», то ми ані хвилини не могли сумніватися, яку з двох назв вибрати. Та і після того нам ніколи не спадало на думку зрікатися її.

«Пролетарі всіх країн, єднайтесь!»

Тільки небагато голосів відгукнулося, коли ми 42 роки тому проголосили на весь світ ці слова напередодні першої Паризької революції, в якій пролетаріат виступив з власними вимогами. Але 28 вересня 1864 р. пролетарі більшості західноевропейських країн об’єдналися в славетної пам’яті Міжнародне товариство робітників. Сам Інтернаціонал жив, правда, всього дев’ять років. Але заснований ним вічний союз пролетарів усіх країн ще живе і живе сильніший, ніж будьколи, найкращим доказом чого є саме сьогоднішній день. Бо сьогодні, коли я пишу ці рядки, европейський і американський пролетаріат робить огляд своїх уперше мобілізованих бойових сил, мобілізованих в єдину армію, під єдиним прапором і ради єдиної найближчої мети: ради законодавчого встановлення восьмигодинного нормального робочого дня, проголошеного ще Женевським конґресом Інтернаціоналу в 1866 р. і вдруге — Паризьким робітничим конґресом у 1889 р.10 І видовище сьогоднішнього дня розкриє капіталістам і землевласникам усіх країн очі на те, що сьогодні пролетарі всіх країн справді об’єднані.

О, коли б Маркс ще стояв поруч зі мною, щоб бачити це на власні очі!

Ф. Енґельс
Лондон, 7 травня 1890 р.

Привид бродить по Европі — привид комунізму. Всі сили старої Европи об’єдналися для священного цькування цього привиду: папа і цар, Меттерніх і Гізо, французькі радикали11 і німецькі поліцаї.

Де та опозиційна партія, яку не ославили б комуністичною її противники, що стоять при владі, де та опозиційна партія, яка не кидала б назад плямуючого докору в комунізмі як передовішим представникам опозиції, так і своїм реакційним противникам?

З цього факта випливають два висновки.

Комунізм уже визнається за силу всіма европейськими властями.

Пора вже, щоб комуністи перед усім світом відкрито виклали свій світогляд, свої цілі, свої прагнення і байкам про привид комунізму протипоставили маніфест самої партії.

З цією метою зібралися в Лондоні комуністи найрізніших національностей і склали оцей маніфест, який оголошується анґлійською, французькою, німецькою, італійською, фламандською і датською мовами.

Ⅰ. Буржуа і пролетарі12

Історія всього дотеперішнього суспільства13 є історія боротьби класів.

Вільний і раб, патрицій і плебей14, феодал і кріпак, цеховий майстер і підмайстер, коротко кажучи, гнобитель і гноблений перебували в постійному антаґонізмі один до одного, вели безупинну, то приховану, то явну боротьбу, боротьбу, яка кожний раз кінчалася революційною перебудовою всього суспільства або спільною загибеллю класів, що боролися.

В попередні епохи історії ми майже повсюди знаходимо цілковите розчленування суспільства на різні стани, різноманітну ґрадацію суспільних становищ. У стародавньому Римі ми маємо патриціїв, вершників, плебеїв, рабів; в середні віки — феодальних панів, васалів, цехових майстрів, підмайстрів, кріпаків, а до того ще майже в кожному з цих класів знов особливі ґрадації.

Сучасне буржуазне суспільство, що виникло з загибелі феодального суспільства, не знищило класових суперечностей. Воно тільки поставило нові класи, нові умови гноблення, нові форми боротьби на місце старих.

Однак, наша епоха, епоха буржуазії, відзначається тим, що вона спростила класові суперечності. Все суспільство все більше і більше розколюється на два великі ворожі табори, на два великі класи, які прямо протистоять один одному — буржуазію і пролетаріат.

З кріпаків середньовіччя утворилося дрібне міщанство перших міст; з цього дрібного міщанства розвинулися перші елементи буржуазії.

Відкриття Америки, морський шлях навколо Африки утворили для ростущої буржуазії нове поле діяльності. Остіндський і китайський ринки, колонізація Америки, обмін з колоніями, збільшення засобів обміну і взагалі товарів створили нечуване доти піднесення торгівлі, судноплавства, промисловості і тим самим швидкий розвиток революційного елементу в феодальному суспільстві, що розпадалося.

Колишній феодальний або цеховий спосіб промислового виробництва був уже недостатній для ростущого разом з новими ринками попиту. Його місце зайняла мануфактура. Цехові майстри були витіснені промисловим середнім станом; поділ праці між різними корпораціями зник перед поділом праці всередині окремої майстерні.

Але ринки весь час зростали, весь час більшав попит. Мануфактурне виробництво теж стало вже недостатнім. Тоді пара і машини революціонізували промислове виробництво. Місце мануфактурного виробництва зайняла сучасна велика промисловість, місце промислового середнього стану зайняли промислові мільйонери, шефи цілих промислових армій, сучасні буржуа.

Велика промисловість створила світовий ринок, який підготувало відкриття Америки. Світовий ринок викликав величезний розвиток торгівлі, судноплавства, сухопутних сполучень. Це в свою чергу вплинуло на розширення промисловості, і в тій самій мірі, в якій розширялися промисловість, торгівля, судноплавство, залізниці,— в тій самій мірі розвивалася буржуазія, збільшувала свої капітали і відтісняла на задній план усі успадковані від середньовіччя класи.

Отже, ми бачимо, що сучасна буржуазія сама є продуктом довгого процесу розвитку, ряду переворотів у способі виробництва і зносин.

Кожний з цих ступенів розвитку буржуазії супроводився відповідним політичним успіхом [цього класу]15. Пригноблений стан при пануванні феодальних панів, озброєна й самоврядна асоціація в комуні16, тут — незалежна міська республіка [як в Італії і Німеччині], там — третій податковий стан монархії [як у Франції], потім, за часів мануфактури, противага дворянству в становій або в абсолютній монархії17, головна основа великих монархій взагалі, — буржуазія завоювала собі, нарешті, після утворення великої промисловості і світового ринку, виключне політичне панування в сучасній представницькій державі. Сучасна державна влада, це — тільки комітет, який управляє спільними справами всього класу буржуазії.

Буржуазія відіграла в історії надзвичайно революційну роль.

Там, де буржуазія досягла панування, вона зруйнувала всі феодальні, патріархальні, ідилічні відносини. Вона нещадно розірвала строкаті феодальні зв’язки, що прикріпляли людину до її «природних повелителів», і не залишила ніякого іншого зв’язку між людьми, крім голого інтересу, крім бездушної «сплати готівкою». Вона втопила в льодовій воді еґоістичного розрахунку священний порив побожної мрійливості, рицарського захоплення, міщанської сентиментальності. Вона перетворила особисту гідність у мінову вартість і на місце безлічі стверджених грамотами і здобутих свобод поставила одну безсовісну свободу торгівлі. Одним словом, експлуатацію, прикриту реліґійними і політичними ілюзіями, вона замінила відкритою, безсоромною, прямою, сухою експлуатацією.

Буржуазія позбавила ореолу святості всі роди діяльності, які вважалися досі почесними і на які досі дивилися з побожним трепетом. Вона перетворила лікаря, юриста, попа, поета, мужа науки в своїх платних найманих робітників.

Буржуазія зірвала з сімейних відносин їх зворушливо-сентиментальний покров і звела їх до чисто грошових відносин.

Буржуазія викрила, як властивий середньовіччю прояв грубої сили, що ним так захоплювалася реакція, знаходив собі відповідне доповнення в непробудному ледарстві. Тільки вона вперше показала, що може зробити людська діяльність. Вона створила чудеса, що далеко перевищують єґіпетські піраміди, римські водогони і ґотичні собори; вона провела походи, які далеко лишають позаду себе переселення народів18 і хрестові походи19.

Буржуазія не може існувати, не революціонізуючи постійно знаряддя виробництва, отже й виробничі відносини, отже й усі суспільні відносини. Навпаки, незмінне збереження старого способу виробництва було першою умовою існування всіх попередніх промислових класів. Безперестанна революція виробництва, безперервне потрясіння всіх суспільних відносин, вічна непевність і рух відрізняють буржуазну епоху від усіх попередніх. Всі застиглі, заіржавілі відносини з їх світою з давніх-давен шанованих уявлень і поглядів руйнуються, всі новоутворені старіють ще до того, як встигнуть закостеніти. Все станове і застигле випарюється, все святе оскверняється, і люди, нарешті, змушені подивитись тверезими очима на своє життьове становище, на свої взаємні відносини.

Потреба в чимраз ширшому збуті для своїх продуктів жене буржуазію по всій земній кулі. Скрізь мусить вона загніздитися, скрізь оселитися, скрізь встановити зв’язки.

Експлуатацією світового ринку буржуазія зробила виробництво і споживання всіх країн космополітичним. На превеликий жаль реакціонерів, вона вирвала спід ніг промисловості національний ґрунт. Прадавні національні галузі промисловості були знищені і знищуються день-у-день. Їх витісняють нові галузі промисловості, запровадження яких стає питанням життя для всіх цивілізованих націй, галузі промисловості, які переробляють уже не місцеву сировину, а сировину, що походить з найдальших країв, і фабрикати яких споживаються не тільки в самій даній країні, але разом з тим і в усіх частинах світу. Замість старих потреб, що задовольнялися місцевими виробами, з’являються нові, для задоволення яких потрібні продукти найвіддаленіших країн і кліматів. Замість старої місцевої і національної самодостатності й замкнутості з’являються всебічний зв’язок, всебічна залежність народів один від одного. І це має місце як у матеріальному виробництві, так і в інтелектуальному. Продукти розумової діяльності окремих народів стають спільним надбанням. Національна однобічність і обмеженість стають все більш і більш неможливими, і з багатьох національних і місцевих літератур утворюється одна світова література.

Буржуазія завдяки швидкому поліпшенню всіх знарядь виробництва, завдяки безмежно полегшеним засобам сполучення втягає в цивілізацію всі, навіть найбільш варварські, нації. Дешеві ціни її товарів являють собою ту важку артилерію, якою вона вщент руйнує всі китайські мури, якою вона примушує до капітуляції найупертішу ненависть варварів до чужоземців. Вона примушує всі нації засвоїти буржуазний спосіб виробництва, якщо вони не хочуть загинути; вона примушує їх заводити у себе самих так звану цивілізацію, тобто ставати буржуа. Одним словом, вона створює собі світ за своїм образом і подобою.

Буржуазія підкорила село пануванню міста. Вона створила величезні міста, вона в великій мірі збільшила число міського населення порівняно з сільським і таким чином вирвала значну частину населення з ідіотизму сільського життя. Подібно до того, як вона зробила село залежним від міста, вона зробила варварські й напівварварські країни залежними від цивілізованих, селянські народи — від буржуазних народів, Схід — від Заходу.

Буржуазія все більше й більше знищує роздроблення засобів виробництва, володіння й населення. Вона скупчила населення, централізувала засоби виробництва і зосередила власність у небагатьох руках. Необхідним наслідком цього була політична централізація. Незалежні, ледве зв’язані між собою провінції, з різними інтересами, законами, урядами й митами, були з’єднані в одну націю, один уряд, один закон, один національний класовий інтерес, один митний кордон.

Менше ніж за сто років свого класового панування буржуазія створила численніші і колосальніші продуктивні сили, ніж усі минулі покоління разом. Підкорення сил природи, запровадження машин, застосування хімії в промисловості й землеробстві, пароплавство, залізниці, електричні телеґрафи, перетворення цілих частин світу в продуктивні, пристосування річок для судноплавства, цілі ніби спід землі викликані населення,— яке з попередніх століть передчувало, що в надрах суспільної праці дрімали такі продуктивні сили?

Ми бачили, однак, що засоби виробництва і зносин, на основі яких утворилася буржуазія, були створені в феодальному суспільстві. На певному ступені розвитку цих засобів виробництва і зносин ті умови, в яких відбувалися виробництво і обмін феодального суспільства, феодальна орґанізація землеробства й мануфактури, одним словом — феодальні майнові відносини, вже більше не відповідали розвиненим продуктивним силам. Вони гальмували виробництво, замість сприяти йому. Вони теж перетворилися в численні окови. Необхідно було розбити їх, і вони були розбиті.

Їх місце зайняла вільна конкуренція з відповідним їй суспільним і політичним ладом, з економічним і політичним пануванням буржуазного класу.

На наших очах відбувається подібний рух. Буржуазні умови виробництва і зносин, буржуазні майнові відносини, сучасне буржуазне суспільство, що наче чарами створило такі потужні засоби виробництва й зносин, схоже на чарівника, який уже не може справитись з тими підземними силами, які він викликав своїми заклинаннями. Вже кілька десятиріч історія промисловості й торгівлі є лише історія збурення сучасних продуктивних сил проти сучасних виробничих відносин, проти майнових відносин, які є умовами існування буржуазії та її панування. Досить назвати торговельні кризи, які, періодично повертаючись, дедалі грізніше ставлять під запитання існування всього буржуазного суспільства. Під час торговельних криз реґулярно знищується велика частина не тальки виготовлених продуктів, але й створених уже продуктивних сил. Під час криз вибухає соціальна епідемія, яка всім попереднім епохам здавалася б безглуздям — епідемія перепродукції. Суспільство раптом опиняється відкинутим в одну мить назад у стан варварства, наче голод, загальна нищівна війна відрізали його від усіх засобів існування; промисловість, торгівля здаються знищеними,— і чому? Тому, що суспільство надто цивілізоване, у нього надто багато засобів існування, надто багато промисловості, надто багато торгівлі. Продуктивні сили, які є в його розпорядженні, не служать більше розвиткові буржуазної цивілізації і буржуазних майнових відносин; навпаки, вони стали надто могутніми для цих відносин, вони ними гальмуються; і як тільки вони перемагають це гальмо, вони розладжують усе буржуазне суспільство, загрожують існуванню буржуазної власності. Буржуазні відносини стали занадто вузькими, щоб вмістити створене ними багатство.— Чим буржуазія перемагає кризи? З одного боку, вимушеним знищенням маси продуктивних сил; з другого боку, завоюванням нових ринків і ґрунтовнішою експлуатацією старих ринків. Отже чим? Тим, що вона готує всебічніші й могутніші кризи і зменшує засоби запобігання кризам.

Та зброя, якою буржуазія повалила феодалізм, спрямовується тепер проти самої буржуазії.

Але буржуазія не тільки викувала зброю, яка несе їй смерть; вона породила також і тих людей, які боротимуться цією зброєю — сучасних робітників, пролетарів.

В тій самій мірі, в якій розвивається буржуазія, тобто капітал,— в тій самій мірі розвивається і пролетаріат, клас сучасних робітників, які тільки доти можуть існувати, поки знаходять роботу, а знаходять вони її лише доти, поки їх праця збільшує капітал. Ці робітники, які мусять продавати себе поштучно, є товар, як і всякий інший предмет торгівлі, а тому вони в однаковій мірі зазнають усіх мінливостей конкуренції, всіх коливань ринку.

В наслідок поширення машин і поділу праці праця пролетарів втратила всякий самостійний характер, а тим самим і всяку принадність для робітника. Він стає простим придатком до машини, від якого вимагають тільки найпростіших, найодноманітніших, найлегших до вивчення операцій. Тому витрати, які спричиняє робітник, обмежуються майже тільки засобами існування, яких він потребує для свого утримання і для продовження свого роду. Але ціна всякого товару, отже й праці20, дорівнює витратам його виробництва. Тому в тій самій мірі, в якій зростає неприємність праці, зменшується заробітна плата. Навіть більше: в тій самій мірі, в якій зростають застосування машин і поділ праці, — в тій самій мірі зростає і маса праці, чи то в наслідок збільшення робочих годин, чи в наслідок збільшення роботи, якої вимагають за даний час, прискореного ходу машин і т. д.

Сучасна промисловість перетворила маленьку майстерню патріархального майстра у велику фабрику промислового капіталіста. Маси робітників, скупчені на фабриці, орґанізовуються по-солдатському, їх ставлять, як рядових солдатів промислової армії, під нагляд цілої ієрархії унтерофіцерів та офіцерів. Вони раби не тільки буржуазного класу, буржуазної держави, — їх щодня і щогодини поневолює машина, наглядач і передусім сам окремий буржуа-фабрикант. Ця деспотія тим дріб’язковіша, ненависніша, тим більше викликає озлоблення, чим одвертіше вона проголошує своєю кінцевою метою наживу.

Чим менше вмілості і сили вимагає ручна праця, тобто чим більше розвивається сучасна промисловість, тим більше праця чоловіків витісняється працею жінок і дітей. Відміни статі й віку не мають уже щодо робітничого класу ніякого суспільного значення. Існують тільки знаряддя праці, які, залежно від віку й статі, викликають різні витрати.

Коли експлуатація робітника фабрикантом закінчена настільки, що робітник одержує готівкою свою заробітну плату, тоді на нього накидаються інші частини буржуазії: домовласник, крамар, лихвар і т. д.

Дотеперішні дрібні середні стани, дрібні промисловці, купці і рантьє21, ремісники й селяни, — всі ці класи опускаються в лави пролетаріату, почасти тому, що їхній невеликий капітал недостатній для ведення великого промислового підприємства і не витримує конкуренції з більшими капіталістами, почасти тому, що їх вмілість знецінюється новими способами виробництва. Так рекрутується пролетаріат з усіх класів населення.

Пролетаріат проходить різні ступені розвитку. Його боротьба проти буржуазії починається разом з його існуванням.

Спочатку борються окремі робітники, потім робітники однієї фабрики, потім робітники однієї галузі праці в одній місцевості проти окремого буржуа, який їх безпосередньо експлуатує. Вони спрямовують свої атаки не тільки проти буржуазних виробничих відносин; вони спрямовують їх і проти самих знарядь виробництва; вони знищують конкуруючі чужоземні товари, вони розбивають машини, вони підпалюють фабрики, вони намагаються шляхом боротьби знову повернути собі зникле становище середньовічного робітника.

На цьому ступені робітники становлять розпорошену по всій країні і роздроблену конкуренцією масу. Згуртованість робітників у значніші маси ще не є наслідком їх власного об’єднання, а наслідком об’єднання буржуазії, яка для досягнення своїх власних політичних цілей мусить, і поки ще може, приводити в рух увесь пролетаріат. На цьому ступені пролетарі борються, отже, не проти своїх ворогів, а проти ворогів своїх ворогів — проти решток абсолютної монархії, проти землевласників, непромислових буржуа, дрібних буржуа. Таким чином увесь історичний рух зосереджується в руках буржуазії; кожна здобута при таких умовах перемога є перемогою буржуазії.

Але з розвитком промисловості пролетаріат не тільки зростає в числі; він скупчується в більші маси, сила його зростає, і він більше відчуває її. Інтереси пролетаріату, його життьове становище дедалі більше вирівнюються в міру того, як машини все більше й більше стирають відмінності в умовах праці і майже повсюди збивають заробітну плату до однаково низького рівня. Ростуща конкуренція буржуа між собою і торговельні кризи, що виникають з цього, роблять заробітну плату робітників дедалі хиткішою; невпинне поліпшення машин, що розвивається дедалі швидше, робить усе життьове становище робітників дедалі більш непевним; колізії між окремим робітником і окремим буржуа дедалі більше набирають характеру колізій між двома класами. Робітники починають з того, що утворюють коаліції проти буржуа; вони об’єднуються для обстоювання своєї заробітної плати. Вони засновують навіть тривалі асоціації, щоб забезпечити себе харчем на випадок можливих заворушень. Місцями боротьба вибухає у повстання.

Час від часу робітники перемагають, але перемога ця лише минуща. Дійсним результатом їх боротьби є не безпосередній успіх, а об’єднання робітників, яке дедалі більше поширюється. Йому сприяють ростущі засоби сполучення, які створюються великою промисловістю і які зв’язують між собою робітників різних місцевостей. Але цього тільки зв’язку і треба для того, щоб ці численні місцеві битви, скрізь однакового характеру, централізувати в національну, в класову боротьбу. А всяка класова боротьба є боротьба політична. І об’єднання, для якого городянам середньовіччя з їх путівцями потрібні були століття, сучасні пролетарі здійснюють завдяки залізницям протягом небагатьох років.

Ця орґанізація пролетарів у клас і тим самим у політичну партію щохвилини знову руйнується конкуренцією між самими робітниками. Але вона постійно знову виникає, сильніша, міцніша, могутніша. Вона примушує визнати окремі інтереси робітників в законодавчому порядку, використовуючи розколи серед буржуазії. Так було з білем про десятигодинний робочий день в Анґлії.

Колізії в старому суспільстві взагалі в багатьох відношеннях сприяють процесові розвитку пролетаріату. Буржуазія перебуває в постійній боротьбі: спочатку проти аристократії, пізніше проти тих частин самої буржуазії, інтересам яких суперечить розвиток промисловості, і завжди проти буржуазії всіх чужих країн. В усіх цих битвах вона змушена апелювати до пролетаріату, вдаватися до нього по допомогу і таким чином втягати його в політичний рух. Отже, буржуазія сама передає пролетаріатові елементи своєї власної освіти, тобто зброю проти самої себе.

Далі, як ми бачили, розвиток промисловості скидає цілі верстви пануючого класу в лави пролетаріату або, принаймні, загрожує умовам їх життя. Вони теж передають пролетаріатові масу елементів освіти.

Нарешті, в ті періоди, коли класова боротьба наближається до розв’язки, процес розкладу всередині пануючого класу, всередині всього старого суспільства набирає такого бурхливого, такого різкого характеру, що невелика частина пануючого класу зрікається його і пристає до революційного класу, до того класу, який несе в своїх руках майбутнє. Отже, так само як раніше частина дворянства переходила до буржуазії,— так тепер частина буржуазії переходить до пролетаріату, особливо частина буржуа-ідеолоґів, які піднеслися до теоретичного розуміння всього історичного руху.

З усіх класів, які нині протистоять буржуазії, один тільки пролетаріат є дійсно революційний клас. Всі інші класи занепадають і гинуть з розвитком великої промисловості, а пролетаріат є її власний продукт.

Середні стани — дрібний промисловець, дрібний купець, ремісник, селянин,— всі вони борються проти буржуазії, щоб урятувати від загибелі своє існування як середніх станів. Отже, вони не революційні, а консервативні. Навіть більше: вони реакційні, вони намагаються повернути назад колесо історії. Якщо вони й бувають революційними, то лиш остільки, оскільки має статися їх перехід у лави пролетаріату, оскільки вони боронять не свої теперішні, а свої майбутні інтереси, оскільки вони покидають свою власну точку зору, щоб стати на точку зору пролетаріату.

Люмпенпролетаріат22, цей пасивний продукт гниття найнижчих верств старого суспільства, місцями втягається пролетарською революцією в рух, але за всім своїм життьовим становищем він з більшою охотою продаватиме себе для реакційних інтриґ.

Життьові умови старого суспільства вже знищені в життьових умовах пролетаріату. Пролетар не має власності; його відносини до жінки й дітей вже не мають нічого спільного з буржуазними сімейними відносинам»; сучасна промислова праця, сучасне поневолення в ярмі капіталу, однакове як в Анґлії, так і у Франції, як в Америці, так і в Німеччині, стерло з нього всякий національний характер. Закони, мораль, реліґія — все це для нього не більше, як буржуазні передсуди, за кожним з яких ховаються певні буржуазні інтереси.

Всі попередні класи, що завойовували собі панування, намагалися забезпечити своє вже здобуте життьове становище, підпорядковуючи все суспільство умовам своєї наживи. Пролетарі можуть завоювати собі суспільні продуктивні сили, лише знищивши свій власний дотеперішній спосіб привласнення, а тим самим і весь дотеперішній спосіб привласнення в цілому. У пролетарів нема нічого свого, що їм треба було б забезпечувати; вони повинні зруйнувати всі дотеперішні приватні забезпечення і приватні страхування.

Всі дотеперішні рухи були рухами меншостей або в інтересах меншостей. Пролетарський рух є самостійний рух величезної більшості в інтересах величезної більшості. Пролетаріат, найнижча верства теперішнього суспільства, не може піднестися, не може випрямитись без того, щоб не висадити в повітря всю надбудову з тих верств, що становлять офіціальне суспільство.

Коли й не за змістом, то за формою боротьба пролетаріату проти буржуазії є насамперед боротьба національна. Пролетаріат кожної країни мусить, звичайно, насамперед покінчити з своєю власною буржуазією.

Малюючи найзагальніші фази розвитку пролетаріату, ми. простежили більш чи менш приховану громадянську війну всередині існуючого суспільства аж до того пункту, коли вона вибухає як відкрита революція, і пролетаріат шляхом насильного повалення буржуазії встановлює своє панування. Всі дотеперішні суспільства ґрунтувалися, як ми бачили, на протилежності гноблячих і гноблених класів. Але для того, щоб можна було гнобити якийсь клас, необхідно забезпечити йому умови, при яких він міг би, принаймні, по-рабському животіти. Кріпак у стані кріпацтва вибився в члени комуни, так само як дрібний міщанин під ярмом феодалістичного абсолютизму вибився в буржуа. А сучасний робітник, замість того щоб підноситися разом з проґресом промисловості, опускається все нижче і нижче умов існування свого власного класу. Робітник стає паупером, і пауперизм розвивається ще швидше, ніж населення й багатство. Звідси ясно видно, що буржуазія нездатна лишатися далі пануючим класом суспільства і накидати суспільству умови існування свого класу як регулюючий закон. Вона нездатна панувати, бо нездатна забезпечити своєму рабові існування навіть у межах його рабства, бо вона змушена дати йому опуститися до такого становища, коли мусить харчувати його, замість того щоб харчуватися його коштом. Суспільство не може вже більше жити під її владою, тобто її життя більше вже несполучне з суспільством.

Основною умовою існування й панування буржуазного класу є нагромадження багатства в руках приватних осіб, утворення й збільшення капіталу; умовою існування капіталу є наймана праця. Наймана праця грунтується виключно на конкуренції робітників між собою. Проґрес промисловості, мимовільним носієм якого, нездатним йому опиратись, є буржуазія, ставить на місце ізоляції робітників в наслідок конкуренції революційне об’єднання їх шляхом асоціації. Отже, з розвитком великої промисловості спід ніг буржуазії вибивається сама основа, на якій вона продукує і привласнює собі продукти. Вона продукує передусім своїх власних могильників, її загибель і перемога пролетаріату однаково неминучі.

Ⅱ. Пролетарі і комуністи

В якому відношенні стоять комуністи до пролетарів взагалі?

Комуністи не є якась особлива партія, що протиставить себе іншим робітничим партіям.

У них нема ніяких інтересів, окремих від інтересів усього пролетаріату.

Вони не виставляють ніяких особливих принципів, за якими вони хотіли б надавати форми пролетарському рухові.

Комуністи відрізняються від усіх інших пролетарських партій лише тим, що, з одного боку, в боротьбі пролетарів різних націй вони виділяють і обстоюють спільні, незалежні від національності інтереси всього пролетаріату; з другого боку, тим, що на різних ступенях розвитку, які проходить боротьба між пролетаріатом і буржуазією, вони завжди є представниками інтересів руху в цілому.

Отже, на ділі комуністи є найрішучіша частина робітничих партій усіх країн, частина, яка завжди спонукає до дальшого руху вперед усі інші; в теоретичному відношенні вони мають перед рештою маси пролетаріату ту перевагу, що розуміють умови, хід і загальні результати пролетарського руху.

Найближча мета комуністів є та сама, що й усіх інших пролетарських партій: перетворення пролетаріату в клас, повалення панування буржуазії, завоювання пролетаріатом політичної влади23.

Теоретичні положення комуністів аж ніяк не ґрунтуються на ідеях, на принципах, вигаданих або відкритих тим чи іншим обновителем світу.

Вони є тільки загальним виразом фактичних відносин існуючої класової боротьби, історичного руху, що відбувається перед нашими очима. Знищення дотеперішніх майнових відносин не є чимось властивим виключно комунізмові.

Всі майнові відносини зазнавали постійної історичної заміни, постійних історичних змін.

Французька революція, напр., знищила феодальну власність на користь буржуазної24.

Те, чим відзначається комунізм, є не знищення власності взагалі, а знищення буржуазної власності.

Але сучасна буржуазна приватна власність є останній і найдосконаліший вираз такого виробництва і привласнення продуктів, яке ґрунтується на класових суперечностях, на експлуатації одних другими.

В цьому розумінні комуністи можуть виразити свою теорію одним положенням: знищення приватної власності.

Нам, комуністам, закидали, ніби ми хочемо знищити особисто надбану, своєю працею здобуту власність; ту власність, яка становить основу всякої особистої свободи, діяльності й самостійності.

Своєю працею здобута, надбана, зароблена власність? Чи говорите ви про дрібноміщанську, дрібноселянську власність, яка передувала власності буржуазній? Нам нема чого її знищувати, розвиток промисловості знищив її і щодня її знищує.

Чи, може, ви говорите про сучасну буржуазну приватну власність?

Але хіба наймана праця, праця пролетаря, створює йому власність? Аж ніяк. Вона створює капітал, тобто ту власність, яка експлуатує найману працю, власність, яка може збільшуватись тільки при тій умові, що вона породжує нову найману працю, щоб знову її експлуатувати. Власність у її нинішній формі рухається в протилежності між капіталом і найманою працею. Розгляньмо обидві сторони цієї протилежності.

Бути капіталістом — значить займати в виробництві не тільки чисто особисте, але й суспільне становище.

Капітал є колективний продукт і може бути приведений у рух тільки спільною діяльністю багатьох членів суспільства,— в кінцевому рахунку тільки спільною діяльністю всіх членів суспільства.

Отже, капітал є не особиста, а суспільна сила.

Тому, якщо капітал буде перетворений у колективну, належну всім членам суспільства власність, то це не буде перетворенням особистої власності в суспільну. Зміниться лише суспільний характер власності. Вона втратить свій класовий характер.

Перейдімо до найманої праці.

Пересічна ціна найманої праці є мінімум заробітної плати, тобто сума засобів існування, необхідних для того, щоб зберегти життя робітника як робітника. Отже, того, що найманий робітник привласнює собі своєю діяльністю, вистачає лише на те, щоб репродукувати його голе життя. Ми зовсім не хочемо знищити це особисте привласнення продуктів праці, яке служить для відтворення безпосереднього життя, привласнення, що не залишає ніякого чистого доходу, який міг би дати власть над чужою працею. Ми хочемо тільки знищити злиденний характер цього привласнення, при якому робітник живе лише для того, щоб збільшувати капітал, живе лиш остільки, оскільки цього вимагають інтереси пануючого класу.

В буржуазному суспільстві жива праця є лише засіб для того, щоб збільшувати нагромаджену працю. В комуністичному суспільстві нагромаджена праця є лише засіб для того, щоб розширювати, збагачувати, полегшувати життьовий процес робітників.

Отже, в буржуазному суспільстві минуле панує над сучасним, а в комуністичному — сучасне над минулим. В буржуазному суспільстві капітал має самостійність і індивідуальність, тоді як трудящий індивід несамостійний і позбавлений індивідуальності.

І знищення цих відносин буржуазія називає знищенням особистості й свободи! І вона має рацію. Справді, мова йде про знищення буржуазної особистості, самостійності й свободи.

Під свободою в межах теперішніх буржуазних виробничих відносин розуміють свободу торгівлі, свободу купівлі й продажу.

Але якщо зникає гендлярство, то зникає і вільне гендлярство. Фрази про вільне гендлярство, як і всі інші пишномовні фрази нашої буржуазії про свободу, взагалі мають якийсь сенс тільки у відношенні до невільного гендлярства, до поневоленого середньовічного городянина, а не у відношенні до комуністичного знищення гендлярства, буржуазних виробничих відносин і самої буржуазії.

Ви обурюєтесь з того, що ми хочемо знищити приватну власність. Але у вашому сучасному суспільстві приватна власність знищена для дев’яти десятих його членів; вона існує якраз тому, що для дев’яти десятих вона не існує. Отже, ви закидаєте нам, що ми хочемо знищити таку власність, яка передбачає як необхідну умову відсутність власності у величезної більшості суспільства.

Одним словом, ви закидаєте нам, що ми хочемо знищити вашу власність. Дійсно, ми цього хочемо.

З того моменту, коли праця вже більше не може бути перетворена в капітал, гроші, земельну ренту25, коротко кажучи — в суспільну силу, яка може бути монополізована, тобто з того моменту, коли особиста власність не може вже більше перетворюватись у буржуазну,— з цього моменту, заявляєте ви, особа скасована.

Отже, ви признаєтесь, що під особою ви розумієте не кого іншого, як буржуа, буржуазного власника. А ця особа справді повинна бути скасована.

Комунізм ні в кого не віднімає власті привласнювати собі суспільні продукти, він віднімає тільки власть поневолювати собі за допомогою цього привласнення чужу працю.

Нам закидали, що із знищенням приватної власності припиниться, мовляв, всяка діяльність і вкорениться загальне ледарство.

В такому разі буржуазне суспільство давно мусило б загинути від ледарства; бо ті, що в ньому працюють, нічого не набувають, а ті, що в ньому набувають, не працюють. Всі ці побоювання зводяться до тавтолоґії, що немає вже найманої праці, раз уже немає капіталу.

Всі закиди, які спрямовуються проти комуністичного способу привласнення і способу виробництва матеріальних продуктів, поширюються так само на привласнення й вироблення продуктів розумової праці. Подібно до того, як припинення класової власності є для буржуа припиненням самого виробництва, так і припинення класової освіти він ототожнює з припиненням освіти взагалі.

Та освіта, про втрату якої він жаліє, є для величезної більшості перетворенням у машину.

Але не сперечайтеся з нами, оцінюючи знищення буржуазної власності з точки зору ваших буржуазних уявлень про свободу, освіту, право і т. д. Ваші ідеї сами є продукт буржуазних виробничих і майнових відносин, так само як ваше право є лише підвищена в закон воля вашого класу, воля, зміст якої визначений матеріальними умовами життя вашого класу.

Небезстороннє уявлення, завдяки якому ви перетворюєте ваші виробничі і майнові відносини з відносин історичних, в ході розвитку виробництва минаючих, у вічні закони природи й розуму, — це уявлення ви поділяєте з усіма загиблими панівними класами. Те, що ви розумієте, коли мова йде про античну26 власність, те, що ви розумієте, коли мова йде про феодальну власність, ви не можете вже зрозуміти, коли мова йде про власність буржуазну.

Скасування сім’ї! Навіть крайні радикали обурюються проти цього ганебного наміру комуністів.

На чому основана сучасна, буржуазна сім’я? На капіталі, на приватній наживі. В цілком розвиненому вигляді вона існує тільки для буржуазії; але вона знаходить своє доповнення у вимушеній безсімейності пролетарів і в публічній проституції.

Буржуазна сім’я природно відпадає разом з відпадінням цього її доповнення; і те, і друге зникає разом із зникненням капіталу.

Ви закидаєте нам, що ми хочемо знищити експлуатацію дітей їх батьками? В цьому злочині ми признаємось.

Але ми знищуємо, кажете ви, найніжніші відносини, ставлячи на місце домашнього виховання суспільне.

А хіба й ваше виховання не визначається суспільством? Хіба воно не визначається суспільними відносинами, в яких ви виховуєте, не визначається безпосереднім чи посереднім втручанням суспільства через школу і т. д.? Комуністи не вигадують впливу суспільства на виховання; вони тільки міняють його характер, вони виривають виховання спід впливу пануючого класу.

Буржуазні балачки про сім’ю і виховання, про ніжні відносини між батьками й дітьми стають тим огиднішими, чим більше в наслідок великої промисловості розриваються для пролетарів усі сімейні зв’язки і діти перетворюються в прості предмети торгівлі і в знаряддя праці.

Але ви, комуністи, хочете запровадити спільність жінок,— кричить нам хором уся буржуазія.

Буржуа дивиться на свою дружину як на просте знаряддя виробництва. Він чує, що знаряддя виробництва мають використовуватися спільно, і, звичайно, не може собі уявити нічого іншого, як те, що ця сама доля — бути спільними — спіткає і жінок.

Він і не підозріває, що мова йде саме про те, щоб скасувати становище жінок як простих знарядь виробництва.

Зрештою, немає нічого смішнішого, як високоморальний жах наших буржуа з приводу нібито офіціальної спільності жінок у комуністів. Комуністам нема чого заводити спільність жінок, вона майже завжди існувала.

Наші буржуа, не задовольняючись тим, що мають у своєму розпорядженні жінок і дочок своїх робітників, не кажучи вже про офіціальну проституцію, знаходять головну втіху в тому, щоб спокушати своїх шлюбних жінок один у одного.

Буржуазний шлюб є в дійсності спільність шлюбних жінок. Комуністам можна було б закинути хіба тільки те, що вони хочуть запровадити замість лицемірно прихованої офіціальну, відкриту спільність жінок. Зрештою, само собою зрозуміло, що із знищенням теперішніх виробничих відносин зникне також і спільність жінок, що випливає з них, тобто офіціальна і неофіціальна проституція.

Далі комуністам закидають, ніби вони хочуть скасувати батьківщину, національність.

Робітники не мають батьківщини. В них не можна відняти того, чого в них немає. Тому що пролетаріат насамперед мусить завоювати собі політичне панування, підвищитися до становища національного класу, сам сконституюватись як нація, він сам поки ще національний, хоч і зовсім не в буржуазному розумінні.

Національна відособленість і протилежності народів зникають все більше й більше вже з розвитком буржуазії, свободою торгівлі, світовим ринком, одноманітністю промислового виробництва і відповідних до нього життьових умов.

Панування пролетаріату ще більше прискорить їх зникнення. Об’єднана діяльність, принаймні цивілізованих країн, є одна з перших умов його визволення.

В тій мірі, в якій буде знищена експлуатація одного індивіда другим, буде знищена і експлуатація однієї нації другою.

Разом із протилежністю класів всередині нації відпаде і вороже ставлення націй одної до одної.

Обвинувачення проти комунізму, які висуваються з реліґійних, філософських і взагалі ідеолоґічних точок зору, не заслуговують докладного розгляду.

Чи потрібна глибока прозірливість, щоб зрозуміти, що разом із життьовими умовами людей, з їх суспільними відносинами, з їх суспільним буттям змінюються також і їх уявлення, погляди й поняття, одним словом — і їх свідомість?

Що ж інше доводить історія ідей, як не те, що розумове виробництво перетворюється разом з матеріальним? Пануючими ідеями будьякого часу завжди були тільки ідеї пануючого класу.

Говорять про ідеї, які революціонізують все суспільство; цим висловлюють лише той факт, що всередині старого суспільства утворились елементи нового, що рука в руку з розкладом старих життьових умов іде й розклад старих ідей.

Коли стародавній світ ішов до загибелі, стародавні реліґії були переможені христіанською реліґією. Коли христіанські ідеї в ⅩⅧ столітті були переможені просвітними ідеями, феодальне суспільство вело свою смертельну боротьбу з революційною тоді буржуазією. Ідеї свободи совісті й реліґії виражали лише панування вільної конкуренції в сфері совісті.

«Але», скажуть нам, «реліґійні, моральні, філософські, політичні, правові ідеї і т. д. звичайно, змінювалися в ході історичного розвитку. Реліґія, мораль, філософія, політика, право завжди зберігались у цій зміні.

До того ж, існують вічні істини, як от свобода, справедливість і т. д., спільні всім становищам суспільства. А комунізм скасовує вічні істини, він скасовує реліґію, мораль, замість того щоб оновити їх; отже, він суперечить усьому попередньому історичному розвитку».

До чого зводиться це обвинувачення? Історія всього дотеперішнього суспільства рухалася в класових протилежностях, які в різні епохи по-різному складалися.

Але хоч би яких вони набирали форм, експлуатація однієї частини суспільства другою є факт, спільний усім минулим століттям. Тим то недивно, що суспільна свідомість усіх століть, не зважаючи на всю різноманітність і відмінність, рухається в певних спільних формах, у формах свідомості, які цілком зникнуть лише з цілковитим зникненням протилежності класів.

Комуністична революція є найрадикальніший розрив з успадкованими від минулого майновими відносинами; недивно, що в ході її розвитку відбувається найрадикальніший розрив з успадкованими від минулого ідеями.

Облишмо, однак, закиди буржуазії проти комунізму.

Ми вже бачили вище, що першим кроком у робітничій революції є перетворення27 пролетаріату у пануючий клас, завоювання демократії28.

Пролетаріат використає своє політична панування для того, щоб крок за кроком вирвати у буржуазії весь капітал, централізувати всі знаряддя виробництва в руках держави, тобто орґанізованого в пануючий клас пролетаріату, і якомога швидше збільшити масу продуктивних сил.

Це може, звичайно, статися спочатку лише за допомогою деспотичних втручань у право власності і в буржуазні виробничі відносини, тобто за допомогою заходів, які економічно здаються недостатніми і неспроможними, але які в ході руху переростають самих себе і є неминучі як засіб для перевороту в усьому способі виробництва.

Ці заходи, звичайно, будуть в різних країнах різні.

Проте, в найбільш передових країнах можна буде майже повсюди вжити таких заходів29:

  1. Експропріація земельної власності і повернення земельної ренти на державні видатки.

  2. Високий проґресивний податок.

  3. Скасування права спадкування.

  4. Конфіскація власності всіх еміґрантів і бунтівників.

  5. Централізація кредиту в руках держави за допомогою національного банку з державним капіталом і виключною монополією.

  6. Централізація всього транспорту в руках держави.

  7. Збільшення числа державних фабрик, знарядь виробництва, перетворення земель в орні і поліпшення їх якості за загальним планом.

  8. Однакова обов’язковість праці для всіх, утворення промислових армій, особливо для землеробства.

  9. З’єднання землеробства з промисловістю, сприяння поступінному усуненню протилежності між містом і селом.

  10. Громадське і безплатне виховання всіх дітей. Усунення фабричної праці дітей в її нинішній формі. З’єднання виховання з матеріальним виробництвом і т. д. і т. д.

Коли в ході розвитку зникнуть класові відміни і все виробництво зосередиться в руках асоційованих індивідів, тоді суспільна влада втратить свій політичний характер. Політична влада у власному розумінні слова є орґанізована сила одного класу для придушення другого. Якщо пролетаріат у боротьбі проти буржуазії неодмінно об’єднується в клас, якщо шляхом революції він перетворює себе в пануючий клас і як пануючий клас насильно знищує старі виробничі відносини, то разом з цими виробничими відносинами він знищує умови існування класової протилежності, класи взагалі, а тим самим і своє власне панування як класу.

Місце старого буржуазного суспільства з його класами та класовими протилежностями займає асоціація, в якій вільний розвиток кожного є умовою вільного розвитку всіх.

Ⅲ. Соціалістична і комуністична література30

1. Реакційний соціалізм

а) Феодальний соціалізм

Французька і анґлійська аристократія за своїм історичним cтановищем була покликана до того, щоб писати памфлети проти сучасного буржуазного суспільства. У французькій Липневій революції 1830 року, в анґлійському рухові за парламентську реформу ненависний вискочка ще раз завдав їй, поразки31. Про серйозну політичну боротьбу не могло більше бути й мови. Їй лишилася тільки літературна боротьба. Але й у сфері літератури стали вже неможливими старі фрази часів реставрації32. Щоб збудити симпатію, аристократія мусила вдавати, що вона вже не дбає про свої інтереси і формулює свій акт обвинувачення проти буржуазії тільки в інтересах експлуатованого робітничого класу. Таким чином, вона брала реванш тим, що могла співати пасквільних пісень проти свого нового владаря і шептати йому на вухо більш-менш зловісні пророкування.

Таким чином виник феодальний соціалізм — напівскарга, напівпасквіль, напіввідгук минулого, напівзагроза майбутнього, який часом влучав буржуазії в саме серце своїм їдким, дотепно-нищівним присудом, але який завжди справляв комічне враження своєю цілковитою неспроможністю зрозуміти хід сучасної історії.

Аристократія розмахувала жебрацькою торбою пролетаріату, мов прапором, щоб зібрати коло себе народ. Але щоразу, коли народ ішов слідом за нею, він помічав у неї на заду старі феодальні герби і розбігався з гучним і непочтивим реготом.

Найкраще розигрувала цю комедію частина французьких легітимістів33 і «Молода Анґлія»34.

Якщо феодали доводять, що їх спосіб експлуатації був іншого роду, ніж буржуазна експлуатація, то вони забувають тільки, що вони експлуатували при зовсім інших і тепер уже пережитих обставинах і умовах. Якщо вони вказують, що за їх панування не існувало сучасного пролетаріату, то вони забувають тільки, що саме сучасна буржуазія була необхідним паростком їх суспільного ладу.

Зрештою, вони так мало приховують реакційний характер своєї критики, що їх головне обвинувачення проти буржуазії полягає саме в тому, що за її режиму розвинувся такий клас, який висадить у повітря весь старий суспільний лад.

Вони ще більше закидають буржуазії те, що вона породжує революційний пролетаріат, ніж те, що вона породжує пролетаріат взагалі.

Тому в політичній практиці вони беруть участь в усіх насильних заходах проти робітничого класу, а в буденному житті, всупереч усім своїм пишномовним балачкам, займаються тим, що підбирають золоті яблука35 і по-шахрайському вимінюють вірність, любов, честь на овечу вовну, буряки та горілку36.

Подібно до того, як піп завжди йшов рука в руку з феодалом, так і попівський соціалізм ішов з феодальним.

Нема нічого легшого, як надати христіанському аскетизмові соціалістичного відтінку. Хіба христіанство не ратувало також проти приватної власності, проти шлюбу, проти держави? Хіба воно не проповідувало замість цього добродійність і жебрацтво, безшлюбність і умертвіння плоті, монастирське життя і церкву? Христіанський соціалізм, це — тільки свята вода, якою піп окропляє злобу аристократа.

б) Дрібнобуржуазний соціалізм

Феодальна аристократія, це — не єдиний повалений буржуазією клас, життьові умови якого в сучасному буржуазному суспільстві гіршали й відмирали. Середньовічне дрібне міщанство і дрібне селянство були попередниками сучасної буржуазії. В менш розвинених у промисловому й комерційному відношенні країнах цей клас ще продовжує животіти поруч з буржуазією, що розвивається.

В тих країнах, де розвинулась сучасна цивілізація, утворилася нова дрібна буржуазія, яка хитається між пролетаріатом і буржуазією і завжди утворюється знову як доповнююча частина буржуазного суспільства, а конкуренція постійно скидає її членів в лави пролетаріату, і вони навіть бачать наближення того моменту, коли разом з розвитком великої промисловості вони цілком зникнуть як самостійна частина сучасного суспільства і будуть замінені в торгівлі, в мануфактурі, в землеробстві наглядачами і слугами.

В таких країнах, як Франція, де селянство становить далеко більше половини населення, було природно, що письменники, які виступали за пролетаріат проти буржуазії, у своїй критиці буржуазного режиму користувалися дрібнобуржуазною і дрібноселянською міркою і захищали робітників з точки зору дрібної буржуазії. Так утворився дрібнобуржуазний соціалізм. Сісмонді є главою цієї літератури не тільки для Франції, але й для Анґлії.

Цей соціалізм надзвичайно дотепно викривав суперечності в сучасних виробничих відносинах. Він викривав лицемірні прикраси економістів. Він незаперечно довів руйнуючий вплив машин і поділу праці, концентрацію капіталів і землеволодіння, перепродукцію, кризи, неминучу загибель дрібних буржуа і селян, злидні пролетаріату, анархію виробництва, кричущі нерівномірності в розподілі багатства, нищівну промислову війну між націями, розклад старих звичаїв, старих сімейних відносин, старих національностей.

Але за своїм позитивним змістом цей соціалізм хоче або відновити старі засоби виробництва і зносин, а разом з ними і старі майнові відносини і старе суспільство, абож він хоче сучасні засоби виробництва і зносин насильно втиснути знову в рамки старих майнових відносин, які ними були вже зруйновані, мусили бути зруйновані. В обох випадках він одночасно і реакційний, і утопічний.

Цеховий лад у мануфактурі і патріархальне сільське господарство — ось його останнє слово.

У своєму дальшому розвитку цей напрям закінчився жалюгідним прохмелінням.

в) Німецький або «істинний» соціалізм37

Соціалістична і комуністична література Франції, яка виникла під гнітом пануючої буржуазії і є літературним виразом боротьби проти цього панування, була перенесена в Німеччину в такий час, коли буржуазія там якраз тільки що почала свою боротьбу проти феодального абсолютизму.

Німецькі філософи, напівфілософи і белетристи жадібно вхопилися за цю літературу і забули тільки, що з перенесенням цих творів з Франції в Німеччину не були одночасно перенесені туди французькі умови життя. В німецьких умовах французька література втратила всяке безпосереднє практичне значення і набрала чисто літературного вигляду. Вона мусила здаватися розумуванням на дозвіллі про істинне суспільство, про здійснення людської сутності. Таким чином, вимоги першої французької революції мали для німецьких філософів ⅩⅧ століття сенс лише як вимоги «практичного розуму» взагалі, а виявлення волі революційної французької буржуазії в їх очах мали значення законів чистої волі, волі, якою вона мусить бути, істинно людської волі.

Вся робота німецьких літераторів полягала виключно в тому, щоб погодити нові французькі ідеї з своєю старою філософською совістю, або, скорше, в тому, щоб засвоїти з своєї філософської точки зору французькі ідеї.

Це засвоєння відбулося таким самим способом, яким взагалі засвоюють чужу мову — шляхом перекладу.

Відомо, що на рукописах, на яких були записані класичні твори стародавніх часів язичества, монахи писали безглузді життєписи католицьких святих. Німецькі літератори вчинили з нечестивою французькою літературою навпаки. Під французький ориґінал вони підсовували свою філософську нісенітницю. Наприклад, замість французької критики грошових відносин вони писали: «відчуження людської сутності», замість французької критики буржуазної держави вони писали: «зняття панування катеґорії абстрактно-загального» і т. д.

Таку підміну розвитку думок французів цим своїм філософським фразерством вони охрестили «філософією дії», «істинним соціалізмом», «німецькою наукою соціалізму», «філософським обґрунтуванням соціалізму» і т. д.

Французька соціалістично-комуністична література була таким чином зовсім вихолощена. І тому що в руках німця вона перестала виражати боротьбу одного класу проти другого, то німець був певен, що він подолав «французьку однобічність», що він обстоює замість істинних потреб — потребу в істині, а замість інтересів пролетаріату — інтереси людської сутності, людини взагалі, людини, що не належить ні до якого класу і взагалі існує не в дійсності, а в небесних туманностях філософської фантазії.

Цей німецький соціалізм, який ставився до своїх незграбних шкільних вправ так серйозно і врочисто і так гучно сурмив про них, помалу втратив, однак, свою педантичну невинність.

Боротьба німецької, особливо пруської, буржуазії проти феодалів і абсолютного королівства,— одним словом, ліберальний рух,— ставала серйознішою.

«Істинному соціалізмові» випала, таким чином, бажана нагода протипоставити політичному рухові соціалістичні вимоги, сипати традиційні анафеми проти лібералізму, проти представницької держави, проти буржуазної конкуренції, буржуазної свободи преси, буржуазного права, буржуазної свободи й рівності і проповідувати народній масі, що в цьому буржуазному рухові вона нічого не може виграти, а навпаки, може все втратити. Німецький соціалізм вчасно забув, що французька критика, безглуздим відгуком якої він був, передбачала собою сучасне буржуазне суспільство з відповідними матеріальними умовами життя і відповідною політичною конституцією, якраз усі ті передумови, про завоювання яких тільки ще йшла мова в Німеччині.

Німецьким абсолютним урядам з їхньою світою попів, шкільних учителів, поміщиків і бюрократів він служив бажаним страховищем проти буржуазії, яка загрозливо йшла вгору.

Він становив солоденьке доповнення до жорстоких розправ за допомогою батога і рушничних куль, якими ці самі уряди придушували повстання німецьких робітників.

Якщо «істинний соціалізм», таким чином, ставав зброєю в руках урядів проти німецької буржуазії, то він також і безпосередньо представляв реакційні інтереси, інтереси німецького міщанства. В Німеччині справжню суспільну основу існуючого порядку речей становить дрібне міщанство, яке успадковане від ⅩⅥ століття і відтоді постійно знову виникає в тій чи іншій формі.

Збереження його, це — збереження існуючого в Німеччині порядку речей. Від промислового і політичного панування буржуазії воно з страхом жде своєї вірної загибелі, з одного боку, в наслідок концентрації капіталу, з другого боку, в наслідок появи революційного пролетаріату. Йому здавалося, що «істинний соціалізм» одним пострілом убиває двох зайців. Він ширився як епідемія.

Виткане з спекулятивного павутиння, вишите вигадливими квітами красномовства, пройняте слізьми хворобливого розчулення, — це фантастичне покривало, яким німецькі соціалісти прикривали кілька своїх кістлявих «вічних істин», тільки збільшувало збут їхнього товару серед цієї публіки.

З свого боку, німецький соціалізм дедалі більше розумів своє покликання — бути пишномовним представником цього міщанства.

Він проголосив німецьку націю нормальною нацією і німецького міщанина нормальною людиною. Кожній його підлоті він надавав захованого, вищого, соціалістичного сенсу, який перетворював її в її протилежність. Послідовний до кінця, він прямо виступив проти «груборуйнівного» напряму комунізму і оповістив, що в своїй величній безсторонності він стоїть вище всякої класової боротьби. За дуже небагатьма винятками все, що циркулює в Німеччині з ніби соціалістичних і комуністичних творів, належить до цієї брудної, знесилюючої літератури38.

2. Консервативний або буржуазний соціалізм

Частина буржуазії бажає вилікувати соціальні лиха для того, щоб забезпечити існування буржуазного суспільства.

Сюди належать економісти, філантропи, гуманісти, особи, що бажають поліпшити становище трудящих класів, орґанізатори благодійності, захисники тварин, засновники спілок тверезості, закуткові реформатори найрізноманітніших видів. І цей буржуазний соціалізм опрацьовувався навіть у цілі системи.

Як приклад наведемо «Philosophie de la misère» [«Філософію злиднів»] Прудона.

Соціалістичні буржуа хочуть умов існування сучасного суспільства без боротьби і небезпек, що неминуче з них випливають. Вони хочуть сучасного суспільства, але без тих елементів, що його революціонізують і розкладають. Вони хочуть буржуазії без пролетаріату. Буржуазія, звичайно, уявляє собі той світ, в якому вона панує, як найкращий світ. Буржуазний соціалізм опрацьовує це втішне уявлення в більш-менш цільну систему. Закликаючи пролетаріат здійснити його систему і ввійти в новий Ієрусалім, він по суті вимагає тільки, щоб пролетаріат лишався в теперішньому суспільстві, але відкинув свої сповнені ненависті уявлення про нього.

Друга, менш систематична, зате більш практична форма цього соціалізму намагалася викликати в робітничого класу неґативне ставлення до всякого революційного руху, доводячи, що йому може бути корисною не та чи інша політична зміна, а тільки зміна матеріальних умов життя, економічних відносин. Але під зміною матеріальних умов життя цей соціалізм розуміє аж ніяк не знищення буржуазних виробничих відносин, яке можна здійснити тільки революційним шляхом, а адміністративні поліпшення, які відбуваються на ґрунті цих виробничих відносин, які, отже, нічого не міняють у відносинах капіталу і найманої праці, в кращому ж разі — зменшують для буржуазії витрати її панування і спрощують її державне господарство.

Свого відповідного виразу буржуазний соціалізм досягає лише тоді, коли він стає простим ораторським зворотом.

Вільна торгівля! — в інтересах робітничого класу; охоронні мита! — в інтересах робітничого класу; в’язниці з одиночними камерами! — в інтересах робітничого класу; — ось останнє, єдине щире слово буржуазного соціалізму.

Соціалізм буржуазії полягає якраз у твердженні, що буржуа є буржуа — в інтересах робітничого класу.

3. Критично-утопічний соціалізм і комунізм

Ми не говоримо тут про ту літературу, яка в усіх великих сучасних революціях висловлювала вимоги пролетаріату (твори Бабефа і т. д.).

Перші спроби пролетаріату здійснити безпосередньо свої власні класові інтереси під час загального заворушення, в період повалення феодального суспільства, необхідно зазнавали краху в наслідок нерозвиненого стану самого пролетаріату, як і в наслідок недостачі матеріальних умов його визволення, які є якраз лише продуктом буржуазної епохи. Революційна література, яка супроводила ці перші рухи пролетаріату, своїм змістом неминуче реакційна. Вона проповідує загальний аскетизм і грубу зрівняльність.

Власне соціалістичні і комуністичні системи, системи Сен-Сімона, Фур’є, Оуена і т. д., виникають у перший, нерозвинений період боротьби між пролетаріатом і буржуазією, який ми змалювали вище (див. «Буржуазія і пролетаріат»).

Винахідники цих систем, правда, бачать протилежність класів, так само як і діяння руйнівних елементів у самому пануючому суспільстві. Але вони не бачать на стороні пролетаріату ніякої історичної самодіяльності, ніякого властивого йому політичного руху.

Тому що розвиток класового антаґонізму йде рука в руку з розвитком промисловості, то вони так само не знаходять ще матеріальних умов для визволення пролетаріату і шукають якоїсь соціальної науки, соціальних законів для того, щоб створити ці умови.

На місце суспільної діяльності повинна стати їх особиста винахідницька діяльність, на місце історичних умов визволення — фантастичні умови, на місце орґанізації пролетаріату в клас, яка відбувається поступінно — орґанізація суспільства відповідно до їх власного винаходу. Прийдешня світова історія зводиться для них до пропаґанди і практичного здійснення їх суспільних планів.

Правда, вони усвідомлюють, що в своїх планах вони боронять головним чином інтереси робітничого класу, як класу найбільш страждаючого. Тільки з цієї точки зору найбільш страждаючого класу і існує для них пролетаріат.

Але нерозвинена форма класової боротьби, а також їх власне становище в житті приводить до того, що вони вважають, ніби вони стоять далеко вище цього класового антаґонізму. Вони хочуть поліпшити життьове становище всіх членів суспільства, навіть поставлених у найкращі умови. Тому вони постійно апелюють до всього суспільства, без відрізнень навіть переважно до пануючого класу. Треба тільки, мовляв, зрозуміти їх систему, щоб визнати її за найкращий з можливих планів найкращого з можливих суспільств.

Тому вони відкидають усяку політичну, особливо всяку революційну діяльність, вони хочуть досягти своєї мети мирним шляхом і намагаються дрібними і, звичайно, невдалими експериментами, силою прикладу прокласти шлях новій суспільній євангелії.

Це фантастичне зображення майбутнього суспільства виникає в такий час, коли пролетаріат ще дуже нерозвинений, отже, коли він сам ще фантастично уявляє собі своє власне становище, — виникає з першого, повного передчуттів, пориву пролетаріату до загального перетворення суспільства.

Але в цих соціалістичних і комуністичних працях містяться також і критичні елементи. Ці праці нападають на всі основи існуючого суспільства. Тому вони дали надзвичайно цінний матеріал для просвічення робітників. Їх позитивні положення про майбутнє суспільство, наприклад, знищення протилежності між містом і селом, сім’ї, приватної власності, найманої праці, проголошення суспільної гармонії, перетворення держави в просте управління виробництвом — всі ці їх положення виражають лише усунення класового антаґонізму, який саме тільки починає розвиватися і який вони знають тільки в його ще первинній, безформній невизначеності. Тому й самі ці положення мають ще чисто утопічний сенс.

Значення критично-утопічного соціалізму і комунізму стоїть у зворотному відношенні до історичного розвитку. В тій самій мірі, в якій розвивається і набуває визначеної форми класова боротьба, втрачає всяку практичну цінність, всяке теоретичне виправдання це фантастичне прагнення піднестися над нею, це фантастичне ратування проти неї. Тому, якщо засновники цих систем і були в багатьох відношеннях революційними, то їх учні утворюють завжди реакційні секти. Вони міцно тримаються старих поглядів своїх учителів, не зважаючи на дальший історичний розвиток пролетаріату. Тому вони послідовно намагаються знову притупити класову боротьбу і примирити суперечності. Вони все ще мріють про спробу здійснення своїх суспільних утопій, про утворення окремих фаланстерів, про засновування комуністичних колоній всередині своєї країни (home-colonies), про орґанізацію маленької Ікарії39 — кишенькового видання Нового Ієрусаліма; і для збудування всіх цих повітряних замків вони змушені апелювати до філантропії буржуазних сердець і грошових мішків. Вони ступнево опускаються в катеґорію зображених вище реакційних або консервативних соціалістів і відрізняються від них тільки систематичнішим педантизмом, фанатичною вірою в чудесний вплив своєї соціальної науки.

Тим то вони запекло виступають проти всякого політичного руху робітників, який, мовляв, може походити тільки з сліпої невіри в нову євангелію.

Оуеністи в Анґлії виступають проти чартистів, фур’єристи у Франції — проти реформістів.

Ⅳ. Ставлення комуністів до різних опозиційних партій

Після сказаного в Ⅱ розділі само собою зрозуміле відношення комуністів до робітничих партій, які вже склалися, тобто їх відношення до чартистів в Анґлії і до прихильників аґрарної реформи в Північній Америці.

Вони борються за досягнення безпосередньо близьких цілей та інтересів робітничого класу, але в сучасному рухові вони разом з тим обстоюють і майбутність цього руху. У Франції комуністи примикають до соціалістично-демократичної партії40, виступаючи проти консервативної і радикальної буржуазії, не зрікаючись, однак, права критично ставитись до фраз і ілюзій, що випливають з революційної традиції.

У Швейцарії вони підтримують радикалів41, дуже добре розуміючи, що ця партія складається з суперечливих елементів, почасти з демократичних соціалістів у французькому дусі, почасти з радикальних буржуа.

Серед поляків комуністи підтримують ту партію, яка ставить аґрарну революцію умовою національного визволення, ту саму партію, яка викликала краківське повстання 1846 р.42

В Німеччині комуністична партія бореться спільно з буржуазією — оскільки буржуазія виступає революційно — проти абсолютної монархії, феодальної земельної власності і дрібного міщанства43.

Але вона ні на хвилину не перестає виробляти у робітників якомога яснішу свідомість ворожої протилежності між буржуазією і пролетаріатом для того, щоб німецькі робітники могли відразу обернути як зброю проти буржуазії суспільні й політичні умови, які мусить створити панування буржуазії, для того, щоб після падіння реакційних класів у Німеччині зараз же почалася боротьба проти самої буржуазії.

На Німеччину комуністи звертають свою головну увагу, тому що Німеччина стоїть напередодні буржуазної революції і тому що вона зробить цей переворот при проґресивніших умовах европейської цивілізації взагалі і з далеко більш розвиненим пролетаріатом, ніж Анґлія в ⅩⅦ і Франція в ⅩⅧ столітті, а значить, німецька буржуазна революція може бути тільки безпосереднім пролоґом пролетарської революції.

Одним словом, комуністи повсюди підтримують всякий революційний рух проти існуючого суспільного і політичного ладу.

В усіх цих рухах вони висувають на перше місце питання про власність, як основне питання руху, незалежно від того, чи набрало воно більше чи менше розвиненої форми.

Нарешті, комуністи повсюди працюють над об’єднанням і порозумінням демократичних партій усіх країн.

Комуністи вважають зайвим затаювати свої погляди й наміри. Вони відкрито заявляють, що їх цілі можуть бути досягнені тільки шляхом насильного повалення всього суспільного ладу, що існував досі. Нехай пануючі класи тремтять перед комуністичною революцією. Пролетарям нічого втрачати в ній крім своїх кайданів. А здобудуть вони цілий світ.

Пролетарі всіх країн, єднайтесь!

  1. Подробиці див. у статті Енґельса «Історія Союзу комуністів».— Ред.
  2. Мається на увазі Лютнева революція 1848 р. у Франції.— Ред.
  3. Робітниче повстання в Парижі. Див. «Класова боротьба у Франції 1848—1850 р.».— Ред.
  4. Цьому «основному і головному урокові Паризької Комуни,— каже Лєнін у своїй праці «Держава і революція» (1917),— Маркс і Енґельс надавали такої ґіґантської ваги, що вони внесли його як суттьову поправку до «Комуністичного маніфесту»». «І саме цей урок,— продовжує далі Лєнін, — не тільки цілком забуто, але й прямо перекручено пануючим, каутськіанським, «тлумаченням» марксизму!» (Твори, т. ⅩⅩⅠ, стор. 394—395).— Ред.
  5. Маркс помер у Лондоні 14 березня 1883 р.— Ред.
  6. «До цієї думки,— кажу я в передмові до анґлійського перекладу,— яка, на мій погляд, покликана закласти основи такого самого розвитку історичної науки, які заклала теорія Дарвіна для природознавства,— до цієї думки ми обидва поступінно наближалися вже протягом кількох років до 1845 р. Наскільки я самостійно посунувся вперед у цьому напрямі, показує моє «Становище робітничого класу в Анґлії». А коли я навесні 1845 р. знову зустрівся з Марксом у Брюсселі, він цілком уже розробив цю думку і виклав її мені майже в таких самих ясних словах, якими я сформулював її вище».— Примітка Енґельса.
  7. Мається на увазі суд над членами Союзу комуністів, що відбувався в м. Кьольні. Див. «Історія Союзу комуністів» та «Революція і контрреволюція в Німеччині».— Ред.
  8. Лассаль у зносинах з нами завжди визнавав себе особисто «учнем» Маркса і, як такий, зрозуміло, стояв на ґрунті «Маніфесту». Але в своїй публічній аґітації 1862—1864 р. він не виходив за межі вимоги виробничих товариств з державним кредитом.— Примітка Енґельса до анґлійського видання 1888 р.
  9. Див. Установчий маніфест і Статут Міжнародного товариства робітників).— Ред.
  10. Перший конґрес Ⅱ Інтернаціоналу, що поклав початок його існуванню.— Ред.
  11. Буржуазні демократи-республіканці Того часу належні до них видатні письменники і політичні діячі, як, напр., Марраст, вели боротьбу з соціалізмом і комунізмом.— Ред.
  12. Під буржуазією розуміється клас сучасних капіталістів, власників засобів суспільного виробництва і підприємців, що застосовують найману працю. Під пролетаріатом — клас сучасних найманих робітників, які, не маючи власних засобів виробництва, змушені продавати свою робочу силу для того, щоб жити.— Примітка Енґельса до англійського видання 1888 р.
  13. Тобто, кажучи точно, історія, яка дійшла до нас на письмі. В 1847 р.ці передісторія суспільства, суспільна орґанізація, що передувала всякій писаній історії, була ще майже невідома. Після цього Гакстгаузен відкрив общинну власність на землю в Росії, Маурер довів, що вона була суспільною основою, з якої в історичному розвитку виходили всі німецькі племена, і поступінно виявилось, що сільські общини з спільним землеволодінням були первісною формою суспільства від Індії до Ірландії. Нарешті, була виявлена внутрішня орґанізація цього первісного комуністичного суспільства в його типовій формі,— завдяки Морґанові, який завершив справу відкриттям справжньої природи роду і його становища в племені. З розкладом цих первісних общин починається розщеплення суспільства на окремі і, нарешті, один одному протилежні класи.— Примітка Енґельса до німецького видання 1890 р.
  14. Патриції і плебеї — класи стародавнього Риму: патриції — пануючий клас великих землевласників, в руках яких були зосереджені земельні багатства й державна влада; плебеї (від слова «плебс» — чернь) — клас вільних, але неповноправних громадян. Див. докладніше про класи в Римі — Ф. Енґельс. «Походження сім’ї, приватної власності і держави».— Ред.
  15. Взяті в прямі дужки слова є доповнення з анґлійського перекладу, виданого Ф. Енґельсом в 1888 р.ці в Лондоні.— Ред.
  16. Так звали городяни Італії і Франції свою міську громаду, після того як вони відкупили або відвоювали у своїх феодальних панів перші права самоврядування.— Примітка Енґельса до німецького видання 1890 р. «Комунами» звались міста, що народжувались у Франції, навіть до того часу, коли вони відвоювали у своїх феодальних владарів та панів місцеве самоврядування і політичні права як «третій стан». Загалом кажучи, щодо економічного розвитку буржуазії тут узята як типова країна Анґлія, щодо політичного розвитку буржуазії — Франція.— Примітка Ф. Енґельса до анґлійського видання 1888 р.
  17. Під становою монархією в період мануфактури розуміється монархія з представництвом від станів (духовенство, дворянство, «третій стан» — буржуазія) в дорадчих орґанах при королівській владі.— Ред.
  18. «Переселення народів» відбувалося в Европі в Ⅳ—Ⅵ століттях нашого літочислення. В цей час мали місце масові пересування різних народностей, що охопили й територію Римської імперії. Енґельс дає характеристику цієї революції в розд. Ⅶ і Ⅷ своєї книги «Походження сім’ї, приватної власності і держави».— Ред.
  19. Хрестові походи — великі воєнно-розбійницькі експедиції ⅩⅠ—ⅩⅢ віків на Близький Схід, що орґанізовувались під керівництвом римської церкви під приводом «визволення» святої землі (Палестини). В походах брали участь різні класи феодального суспільства, які шукали: феодали — нових маєтків, торговці — ринків, обезземелені селяни — землі. Хрестоносці були кінець-кінцем відтиснені з завойованих ними земель в Европу.— Ред.
  20. Згодом Маркс, коли він розробив свою теорію додаткової вартості, вніс поправку: замість «ціна праці» він став говорити «ціна робочої сили». Див. роз’яснення цього в передмові Енґельса до праці Маркса «Наймана праця і капітал».— Ред.
  21. Під рантьє розуміється власник (в даному разі дрібний), що живе з доходу (процентів) від свого капіталу, затраченого ним на цінні папери, напр., на обліґації внутрішніх і зовнішніх державних позик або акції промислових підприємств.— Ред.
  22. Буквально — злиденний, босяцький пролетаріат.— Примітка ред. рос. вид. ІМЕЛ.
  23. Як розумів Маркс завоювання політичної влади — див. нижче «Маніфест Комуністичної партії».— Ред.
  24. Мова йде про Велику Французьку революцію (1789—1794 р.), що зруйнувала абсолютну монархію і панування дворян у Франції.— Ред.
  25. Та частина створюваної працею робітників додаткової вартості, отже й доходів експлуататорів, яка у вигляді орендної плати або у вигляді додаткового доходу йде власникові землі.— Ред.
  26. Власність стародавнього рабовласницького світу (Ґреція, Рим), основана на експлуатації рабської праці.— Ред.
  27. Буквально: підвищення — Erheben.— Ред.
  28. 3 приводу того, як розуміє Маркс у «Маніфесті» завоювання пролетаріатом влади, Лєнін зауважує: «Держава, тобто орґанізований і пануючий клас пролетаріат — це й є диктатура пролетаріату» («Марксизм про державу», вид. ІМЕЛ, 1932 р., стор. 46. Коли Маркс говорив про «завоювання демократії», він мав на увазі «пролетарську демократію» — диктатуру пролетаріату. Враховуючи досвід революції 1848 р., Маркс висунув замість колишніх лозунгів точніший лозунг — «диктатура пролетаріату». В брошурі «18 Брюмера Луі Бонапарта» Маркс говорить про те, що пролетаріат не може просто оволодіти машиною буржуазної держави, а повинен «розбити», «зламати» її. Далі, на основі досвіду Паризької Комуни (див. брошуру «Громадянська війна у Франції в 1871 р.») Маркс дає характеристику того державного апарату (держави типу Комуни), яким пролетаріат при своїй диктатурі замінить зруйнований ним гнобительський апарат буржуазної держави (див. про це Лєнін — «Держава і революція», Твори, т. ⅩⅩⅠ).— Ред.
  29. 3 приводу цих вимог, що були виставлені також і в «Принципах комунізму» Енґельса, товариш Сталін на ⅩⅤ партконференції в 1926 р.,. зіставивши їх з досягненнями нашої революції, вказав, що «дев’ять десятих цієї програми вже здійснено нашою революцією» (див. «Про опозицію». ГИЗ, 1928 р., стор. 378).— Ред.
  30. В цьому розділі «Комуністичного маніфесту» дано критику соціалістичних течій, які існували в 1847 р. і більшість яких на ділі приховувала за собою інтереси або прямо ворожих пролетаріатові класів (напр., поміщиків — феодальний соціалізм, капіталістів — буржуазний соціалізм), або розореного дрібного селянства і міської дрібної буржуазії (дрібнобуржуазний соціалізм). Відповідну характеристику «соціалістичних» течій і партій сучасної епохи імперіалізму дає програма Комуністичного Інтернаціоналу, прийнята його Ⅵ конґресом.— Ред.
  31. Липнева революція у Франції скинула владу великих землевласників-аристократів (з Карлом Ⅹ Бурбоном на чолі) і передала владу в руки великої фінансової буржуазії (липнева монархія на чолі з Луї-Філіппом Орлеаном). В Анґлії реформа виборчого права в парламент в 1832 р. означала перехід влади в руки великої і середньої торговельно-промислової буржуазії.— Ред.
  32. Мається на увазі не анґлійська реставрація 1660—1689 р., а французька реставрація 1814—1830 р.— Примітка Енґельса до анґлійського видання «Комуністичного маніфесту» 1888 року.
  33. Леґітимісти (прихильники «законної» монархії Бурбонів) були партією дворян-землевласників. Видатними представниками тієї політики, про яку тут говориться, були Ламенне й Монталамбер.— Ред.
  34. «Молода Анґлія» — частина анґлійської консервативної партії, що виступила приблизно в 1842 р. Видатними представниками «Молодої Анґлії» були Дізраелі, Томас Карлейль та інші.— Ред.
  35. В анґл. вид. додано: «які падають з дерева промисловості».— Ред. укр. перекладу.
  36. Це стосується головним чином до Німеччини, де земельна аристократія та юнкерство обробляли більшу частину своїх маєтків через своїх управителів і де, крім того, вони є великими виробниками бурякового цукру і власниками спиртових заводів. Багатші анґлійські аристократи ще до цього не дійшли; але вони теж знають, як можна компенсувати спадаючу ренту, відступаючи своє ім’я засновникам більш чи менш сумнівних акційних товариств.— Примітка Енґельса до анґлійського видання «Комуністичного маніфесту» 1888 р.
  37. Про німецьких «істинних» соціалістів див. також статтю Енґельса «До історії Союзу Комуністів».— Ред.
  38. Революційна буря 1848 р. змела весь цей огидний напрям і відібрала у його носіїв охоту спекулювати соціалізмом. Головним представником і класичним типом цього напряму є пан Карл Ґрюн.— Примітка Енґельса до німецького видання 1890 р.
  39. Home colonies (колоніями всередині країни) називав Оуен свої зразкові комуністичні громади. Фаланстерами називалися задумані Фур’е громадські палаци. Ікарією називалась утопічно-фантастична країна, комуністичні інституції якої малював Кабе.— Примітка Енґельса до німецького видання 1890 р.
  40. Ця партія була тоді представлена в парламенті Ледрю-Ролленом, в літературі Луі Бланом, у щоденній пресі ґазетою «Reforme» [«Реформа»]. Назва «соціал-демократія» означала, що ця частина демократичної або республіканської партії, як і автори цієї назви, була більш чи менш забарвлена соціалізмом.— Примітка Енґельса до англійського видання І888 р.
  41. Швейцарська дрібнобуржуазна демократична (республіканська) партія того часу на чолі з Джемсом Фазі.— Ред.
  42. Повстання в Кракові, що відбувалося в січні 1846 р., було підготовлене орґанізацією «Польське демократичне товариство», заснованою в 1832 році. Це була орґанізація польських дрібно-маєткових дворян (шляхта), які боролися проти поділу і поневолення Польщі Росією, Австрією та Прусією. В її проґрамі, поруч з республіканськими демократичними вимогами, стояло визволення селян від кріпосницької кабали.— Ред.
  43. В ориґіналі тут вжите слово «Kleinbürgerei». Цим словом Маркс і Енґельс означували реакційні елементи міської дрібної буржуазії, які підтримували панування феодального дворянства і самодержавну монархію, їх ідеалом був середньовічний цеховий лад. В Німеччині, в багатьох її містах, ця верства була дуже численна.— Ред.

Про розпад України, Крим і Новоросію

By | 06.02.2016
  1. Нинішні події в Україні зумовлені утвердженням української національної держави. Сам по собі це процес прогресивний, але здійснився вкрай небажаним чином, зі сплеском реакційних ідеологій (шовінізму всіх сортів, соціального расизму і т. п.), війною, часткової фашизацією київського режиму та міжнародної напруженістю.

  2. В Україні більш-менш оформилися дві головні нації. Одна, українська, розмовляє українською мовою і голосує за українські національні партії (партії коаліцій «Обʼєднана опозиція „Батьківщина“» і потім «Європейська Україна», ультраправі «Свобода» і «Правий сектор», та ін.). Центральними її ідеями в даний час стали антикомунізм, особливо у вигляді антисталінізму і бандерофілії, русофобії і євроцентризму. Інша нація розмовляє російською мовою і голосує за російські національні партії (Партія регіонів і її спадкоємці, а також КПУ), за відділення або взагалі не голосує. Її центральні ідеї — русофілія і має неоднозначний характер радянська ностальгія. Ця нація переважає в Криму і восьми південно-східних областях, які стали відомими як «Новоросія». Обидві нації вражені націоналізмом і до деякої міри реставрацією релігійності.

  3. Немає потреби доводити, що те чи інше національна меншина в тому чи іншому буржуазній державі піддається національному гніту. Вся минула історія красномовно свідчить, що це як правило так, а що вимагає обґрунтувань особливістю є якраз винятку. Практично судити з цього питання повинне саме меншість.

  4. У російській національному меншості України висувалися вимоги мовного рівноправʼя, федералізації і навіть відділення. Вирішення цих питань демократичним шляхом було рішуче відкинуто новим київським режимом. Після цього території Новоросії і в першу чергу самовизначитиї Донецька і Луганська області повинні розглядатися як анексовані (в сенсі Декрету про мир, тобто насильно утримувані) Україной.

  5. Численні свідчення людей з різними переконаннями не дозволяють сумніватися в добровільності та щирості самовизначення більшості населення Криму на користь приєднання до Росії і зображати його як «анексію» або «окупацію», навіть якщо воно було практично здійснено лише завдяки російському військовому втручанню. У свою чергу, з боку росіян повернення Криму викликає двояке почуття: з одного боку, це відчуття великодержавного переваги, підштовхувального до експансії і претензіям на гегемонію, з іншого,— переживання воззʼєднання російського народу як довгоочікуваного здійснення справедливості.

  6. Можна не сумніватися, що в відколовшихся російських околицях (незважаючи на правильно продекларованое офіційне дво- або тріязичіе) кримськотатарська й українська меншина буде відчувати деяке обмеження. З іншого боку, київська пропаганда, звичайно, зображує його в перебільшеною манері у своїх експансіоністських цілях. Це питання слід розглядати виважено, всебічно і без довіри до заангажованим джерелами з обох сторін.

  7. Ми солідарні з марксистсько-ленінської організацією «Боротьба», а також з усіма активістами, переслідуваними за комуністичну діяльність. За великим рахунком, українську порядку денного зліва публічно формулюють зараз: антіавторітарістска та ставша на бік київського режиму «Автономна спілка трудящих», відкидає диктатуру пролетаріату і право націй на самовизначення «Соціальний рух», реформістська і схильна до націоналізму «Ліва опозиція» (на основі КПУ і ПСПУ) і вищезазначена «Боротьба». Вибір орієнтиру для комуністів інших країн очевидний.

  8. Головні цілі, яких слід домагатися в нинішньому українському конфлікті:

    1. Міжнародне визнання самовизначення народів Криму, ДНР і ЛНР (як і інших частково визнаних держав — Абхазії, Південної Осетії, Придністровʼя, Косово), і припинення військової агресії київського режиму;

    2. Демократичне (через повну легалізацію партій, які виступають за автономію чи відділення, мирні переговори і референдуми при спостереженні всіх зацікавлених сторін) вирішення національного питання і в решті частини Новоросії;

    3. Припинення в Україні політики легалізації фашизму та криміналізації комунізму.

  9. У звʼязку з нинішнім українським конфліктом особливої актуальності набувають:

    1. загальне і послідовне повагу права націй на самовизначення,

    2. захист важливого значення і недоторканної спадщини історичної антигітлерівської коаліції проти фашизму,

    3. інтернаціональна солідарність пролетарів і бідноти.

Установча заява Російської маоїстської партії

By | 01.07.2015

Уточнена 3—4 січня 2004 р.

  1. Ідеологія і метод

    1. Ми — марксисти. Ми вважаємо, що спадщина класичного марксизму у всіх основних своїх моментах адекватно відбиває соціальні процеси, що відбуваються в сучасному світі. Забуття марксизму, що спостерігається сьогодні в суспільній свідомості, обумовлено цілком конкретними історичними подіями і цілком адекватно описується в рамках категоріального апарата самого марксизму. Правильний підхід до суспільних явищ неможливий без використання методу історичного матеріалізму, діалектики базису і надбудови, теорії пролетарської революції, пролетарського інтернаціоналізму.

    2. Закономірною трансформацією й узагальненням марксизму Маркса і Энгельса став марксизм-ленінізм, що пояснив перехід капіталістичних держав у стадію імперіалізму. У наші дні закономірною трансформацією й узагальненням марксизму Леніна і Сталіна зʼявився марксизм-ленінізм-маоїзм, з його аналізом надбудови як фактора, від якого в кінцевому рахунку залежить успіх побудови соціалізму.

      «Представники буржуазії, пролезшие в партію, уряд, армію і різні сфери культури, являють собою групу контрреволюційних ревізіоністів. Вони готові при першому зручному випадку захопити влада у свої руки і перетворити диктатуру пролетаріату в диктатуру буржуазії».

      Мао Цзэдун

  2. Історичні питання

    1. Ми вважаємо, що соціалізм, що політично може бути тільки диктатурою трудового народу під керівництвом пролетаріату, є необхідним кроком до комуністичного світу — світові без нерівності і диктатури. Ми вважаємо Радянську Росію і СРСР при В. И. Леніну і И. В. Сталіну (1917—1953 р.) і Китай при Мао Цзэдуне (1949—1976 р.) прикладами проведення такої диктатури.

    2. Як маоисти, ми вважаєм, що класова боротьба між буржуазією і пролетаріатом продовжується в інших формах і при соціалізмі, і в першу чергу ареною її служить комуністична партія, що коштує в главі соціалістичного будівництва. Смерть Сталіна в 1953 р. і Мао в 1976 р. стали історичними рубежами, після яких усе більш безсумнівної ставала перемога буржуазних елементів над пролетарськими усередині КПРС і КПК, що незабаром привела до твердження в обох країнах державного капіталізму і переродженню цих держав у соціал-імперіалістичні режими.

    3. Звідси випливає безумовна реакційність гасла реставрації СРСР. Можливо, народи, що проживають на його колишній території, після здійснення кожним з них соціалістичної революції, і порушать питання про якесь міждержавне обʼєднання, однак ми не можемо угадати ні терміни, ні форми, ні характер такого обʼєднання.

  3. Сучасний світ

    1. Сьогоднішній світ зʼявляється перед нами розділеним на три групи країн: 1) країни Метрополії (США, країни Західної Європи, Японія і т. д.); 2) порівняно багаті і/або привабливі великим військовим /промисловим потенціалом країни, що займають проміжне положення ; 3) експлуатовані попередніми двома групами країни Третього Світу (до яких відноситься більшість республік колишнього СРСР).

    2. Революційна роль пролетаріату в кожній з перерахованих груп країн різна.

      1. У країнах Метрополії робітничими клас підкуплений імперіалістами за рахунок надприбутків від експлуатації країн Третього Світу і не може на даному етапі розглядатися як революційна сила. Основним протиріччям у даній групі країн варто вважати національне , а основними революційними силами — пригноблена меншість робітничої клас, як правило, що не належить до історично домінуючої нації (у т.ч. гастарбайтеры), а також революційну інтелігенцію.

      2. У країнах, що займають проміжне положення між Метрополією і Третім Світом, головною рушійною силою соціалістичної революції є пролетаріат, і основним протиріччям на даному етапі продовжує бути протиріччя класове . Однак у силу двоїстого соціально-економічного характеру цих країн пролетаріат тут заражений націоналістичною і шовіністичною ідеологією, а також реформістськими ілюзіями. Основним союзником пролетаріату в його класовій боротьбі тут є революційна дрібна буржуазія.

      3. У країнах Третього Світу боротьба пролетаріату за свої права невіддільна від боротьби цих країн за справжню національну незалежність. Тут природними союзниками пролетаріату є дрібна і значна частина національної буржуазії. Найближчою, безпосередньою метою боротьби пролетаріату тут у багатьох випадках є не соціалістична, а буржуазно-демократична революція, а її основним методом — стратегія народної війни.

  4. Стратегія і тактика

    1. Ми вважаємо, що правильна тактика виникає з правильної стратегії, що, у свою чергу, виникає з правильної ідеологічної і політичної лінії. Ми вважаємо, що боротьба проти імперіалізму, капіталізму і патріархії йде рука об руку з боротьбою проти ревізіонізму, шовінізму й опортунізму.

    2. Нашою метою є здійснення соціалістичної революції і перехід до побудови комунізму як суспільства, у якому неможливо яке би те ні було гноблення однієї соціальної групи іншої — класове, національн або сексуальне.

    3. Двигуном цієї революції є робітничим клас, а провідником — авангардна дисциплінована революційна комуністична партія. Партія із системою демократичного централізму, що містить у собі організацію, керівництво , дисципліну й ієрархію.

    4. Ми вважаємо, що правляча буржуазія ніколи не віддасть влади без бою. Покласти кінець буржуазній диктатурі можливо тільки cформировав суспільна думка на користь захоплення влади шляхом збройної боротьби. Однак ми вважаємо, що будь-який збройний виступ на території Росії буде неминуче подавлено, поки не складуться обʼєктивні умови для його масової підтримки потенційно революційними шарами населення.

    5. Створенню на території Росії авангардної дисциплінованої революційної комуністичної партії, що керується теорією марксизму-ленінізму-маоїзму, перешкоджають обʼєктивні історичні умови, викликані довгим пануванням ревізіоністського хрущевско-брежневского соціал-імперіалізму.

      1. Основним наслідком цього панування для пострадянського російського пролетаріату стало забуття їм не тільки традицій масової революційної боротьби, але й елементарних навичок самоорганізації, готовності відстоювати свої права, либертарных і самоуправлінських устремлінь. Робітничої клас сучасної Росії розʼєднаний, пасивний, аполітичний. Подолання такої ситуації забере довгий час.

      2. Нездатність сучасного російського «комдвижения» виробити правильну ідеологічну і політичну лінію обумовлено його ідейною, організаційною, кадровою наступністю від ревізіоністської КПРС хрущевско-брежневского періоду. Найважчою спадщиною КПРС у російському комдвижении є такі виродливі явища, як шовінізм, ксенофобія, антидемократизм, подолання яких неможливо без відродження революційних традицій робітничого клас.

    6. Ми бачимо свою основну тактичну задачу в пропаганді маоїзму і революційної агітації серед пролетаріату й інтелігенції.

      Слід зазначити, що сучасний марксизм-ленінізм-маоїзм немислим без звертання до питань національного звільнення (безумовне визнання права націй на самовизначення); сексизма і патріархії (боротьба за права жінок і сексуальних меншостей); буржуазної демократії (вимога максимальних буржуазних прав і воль, декларируемых, але в більшості випадків не дотримуваних державою); екології (припинення хижацької експлуатації будь-якою сучасною державою природи можливо тільки після перемоги соціалістичної революції).

Так здраствує великий пролетарський червоний прапор ідей Мао Цзэ-дуна!
Пролетарі і пригноблені народи всіх країн, зʼєднуйтеся!

Ще раз про історичний досвід диктатури пролетаріату

By | 22.06.2015

29 грудня газета «Женьміньжібао» опублікувала статтю «Ще раз про історичний досвід диктатури пролетаріату» (стаття написана редакцією газети «Женьміньжібао» на підставі обговорення даного питання на розширеному засіданні Політбюро ЦК КПК).

Ще раз про історичний досвід диктатури пролетаріатуУ квітні 1956 року в звʼязку з питанням про Сталіна ми обговорили історичний досвід диктатури пролетаріату. Відтоді в міжнародному комуністичному русі стався ще ряд подій, які привернули пильну увагу нашого народу. Після опублікування в наших газетах промови товариша Тіто від 11 листопада і коментаріїв комуністичних партій різних країн на цю промову у багатьох людей знову виникло чимало питань, на які потрібно дати відповідь. У цій статті ми окремо спинимось на таких питаннях, а саме: по-перше, на оцінці основного шляху революції та будівництва в Радянському Союзі; по-друге, на оцінці заслуг і помилок Сталіна; по-третє, на боротьбі з догматизмом і ревізіонізмом; по-четверте, на міжнародній солідарності пролетаріату всіх країн.

Розглядаючи сучасні міжнародні питання, ми повинні насамперед виходити з найбільш основного факту, а саме — з наявності антагонізму між імперіалістичним агресивним блоком і силами народів усього світу. Китайський народ, який так сильно потерпів від агресії імперіалізму, ніколи не забуде, що імперіалізм завжди виступає проти визволення народів усіх країн і незалежності всіх пригноблених націй, вважаючи комуністичний рух, який послідовно виражає інтереси народів, більмом на своєму оці. З моменту народження першої в світі соціалістичної держави — Радянського Союзу імперіалізм використовує всі засоби, щоб завдати шкоди Радянському Союзові. Після ж утворення ряду соціалістичних держав антагонізм між табором імперіалізму і табором соціалізму і відкрита підривна діяльність імперіалістичного табору проти соціалістичного табору стали найбільш очевидним явищем у світовій політиці. Особливо злісно і зухвало втручаються у внутрішні справи соціалістичних країн США, які є ватажком імперіалістичного табору. Протягом багатьох років вони перешкоджають нашій країні визволити її власну територію — Тайвань, відверто проголошують як політичну настанову свого уряду здійснення підривної діяльності з країнах Східної Європи.

Після агресивної війни в Кореї найсерйознішим наступом імперіалізму на соціалістичний табір була його діяльність у ході подій, що відбулись в Угорщині в жовтні 1956 року. Як вказувалось у рішенні пленуму тимчасового Центрального Комітету Угорської соціалістичної робітничої партії, події в Угорщині викликані внутрішніми і зовнішніми причинами, і будь-яке однобічне тлумачення було б неправильним, а «основну і вирішальну роль» у цих подіях відіграв міжнародний імперіалізм. Після того, як підступи, спрямовані на реставрацію контрреволюції в Угорщині, були відбиті, імперіалісти на чолі з США навʼязали ООН резолюції, що спрямовані проти Радянського Союзу і являють собою втручання у внутрішні справи Угорщини, і одночасно роздули в усьому західному світі шалену антикомуністичну кампанію. Незважаючи на те, що американські імперіалісти, використовуючи поразку Англії і Франції в їх агресивній війні проти Єгипту, всіма способами намагаються захопити англо-французькі позиції на Середньому Сході і в Північній Африці, вони водночас запевняють, що забезпечать усунення «непорозумінь», які існують між ними, з одного боку, і Англією та Францією, з другого, і добʼються «тіснішого і ближчого розуміння» для того, щоб знов створити єдиний фронт спільної боротьби проти комунізму, проти народів Азії і Африки, проти миролюбних народів усього світу. Імперіалістичні країни повинні згуртуватися з метою боротьби проти комунізму, проти народів, проти миру — такий основний смисл висунутої Даллесом на сесії Ради НАТО так званої «філософії життя та дії, яку необхідно мати в цей критичний момент світової історії». Трохи захопившись, Даллес твердив: «Радянська комуністична структура перебуває в стані виродження (?), а влада правителів розвалюється (?)… Перед лицем такої ситуації вільні країни повинні підтримувати моральний тиск, що сприяє підриву радянсько-китайської комуністичної системи, а також підтримувати свою воєнну міць і рішимість». Вія закликав країни НАТО до «руйнування могутнього радянського деспотизму (?), який ґрунтується на мілітаристських (?) і атеїстичних концепціях», а також заявив, що «тепер схоже на те, що зміна характеру комуністичного світу перебуває в межах можливості» (!).

Ми завжди вважали, що ворог є нашим найкращим учителем, і тепер Даллес знов дає нам урок. Нехай він зводить наклепи на нас тисячу раз, нехай він проклинає нас десять тисяч раз — у цьому нема нічого нового і дивного. Але він з точки зору «філософії» вимагає від імперіалістичного світу, щоб той ставив суперечності між ним і комунізмом над усіма іншими суперечностями, щоб усе було спрямоване на «зміну характеру комуністичного світу», на «підрив» і «руйнування» соціалістичної системи на чолі з Радянським Союзом, і хоч для них це, безсумнівно, даремна праця, для нас же це — дуже корисний урок. Ми завжди виступали і далі будемо виступати за мирне співіснування соціалістичних і капіталістичних країн, за мирне змагання між ними, проте імперіалісти, як і раніш, весь час намагаються знищити нас. Тому ми ніколи не повинні забувати, що гостра боротьба між ворогами і нами — це класова боротьба у світовому масштабі.

Перед нами два типи протилежних своїм характером суперечностей: перші — це суперечності між нами і нашими ворогами (між імперіалістичним табором і соціалістичним табором, між імперіалістами, з одного боку, і всіма народами світу та всіма пригнобленими націями, з другого, між буржуазією і пролетаріатом в імперіалістичних країнах і т. д.). Це — корінні суперечності, їх основа — зіткнення інтересів ворожих класів; другі — це суперечності всередині народу (між однією частиною народу і другою, між однією частиною і другою частиною товаришів у комуністичній партії, між урядом і народом у соціалістичних країнах, між соціалістичними країнами, між комуністичними партіями і т. д.). Це не корінні суперечності, вони виникають не через корінне зіткнення класових інтересів, а через суперечності між правильними і помилковими поглядами або ж через суперечності між інтересами, що мають частковий характер. Розвʼязання цих суперечностей передусім треба підпорядковувати спільним інтересам боротьби проти ворога. Суперечності всередині народу можна і треба розвʼязувати, виходячи з прагнення до згуртованості, шляхом критики чи боротьби, і таке розвʼязання повинно привести до нової згуртованості в нових умовах. Зрозуміло, практичне життя складне. Щоб протистояти головному спільному ворогові, іноді також можуть обʼєднатися класи, корінні інтереси яких стикаються. І навпаки, при певних умовах деякі суперечності всередині народу також можуть поступово перетворитися в антагоністичні суперечності через те, що одна із сторін, які протистоять у даній суперечності, поступово переходить на бік ворога. Кінець кінцем суперечності такого роду цілком змінюють свою якість і більше не є суперечностями всередині народу, а стають суперечностями між ворогами і нами. Такі явища мали місце в історії Комуністичної партії Радянського Союзу і Комуністичної партії Китаю. Одне слово, якщо тільки людина стоїть на позиціях народу, вона ніколи не ототожнюватиме суперечності всередині народу і суперечності між нами і нашими ворогами і не змішуватиме ці суперечності, тим більше не буде ставити суперечності всередині народу вище суперечностей між нами і нашими ворогами. Той, хто заперечує класову боротьбу і не розрізняє своїх і ворогів, ні в якому разі не комуніст, ні в якому разі не марксист-ленінець.

Перше ніж приступити до обговорення намічених нами питань, ми вважаємо необхідним передусім розвʼязати це основне питання про позицію. Інакше ми неминуче втратили б орієнтацію і не змогли б дати правильного пояснення явищам міжнародного життя.

Ⅰ.

Нападки імперіалістів на міжнародний комуністичний рух довгий час були спрямовані, головним чином, проти Радянського Союзу. Суперечки ж всередині міжнародного комуністичного руху, що виникли за останній час, здебільшого також звʼязані з розумінням Радянського Союзу. Тому правильна оцінка основного шляху революції та будівництва а Радянському Союзі є одним з важливих питань, на яке повинні відповісти марксисти-ленінці.

Марксистське вчення про пролетарську революцію і диктатуру пролетаріату є науковим узагальненням досвіду робітничого руху. Але, за винятком Паризької комуни, що проіснувала лише 72 дні, особисто Марксу і Енгельсу не довелось побачити здійснення пролетарської революції та диктатури пролетаріату, заради чого вони боролись усе життя. В 1917 році пролетаріат Росії під керівництвом Леніна і Комуністичної партії Радянського Союзу успішно здійснив пролетарську революцію та диктатуру пролетаріату і потім успішно побудував соціалістичне суспільство. З цього моменту науковий соціалізм з теорії і мрії перетворився в живу дійсність. Отже, Жовтнева революція в Росії в 1917 році відкрила нову еру не тільки в історії комуністичного руху, але також і в історії всього людства.

Радянський Союз досяг величезних успіхів за 39 років, що минули після революції. Знищивши експлуататорську систему, Радянський Союз ліквідував у галузі економічного життя анархію, кризи та безробіття. Економіка і культура Радянського Союзу розвиваються недоступними для капіталістичних країн темпами. В 1956 році валова продукція промисловості Радянського Союзу вже в 30 раз перевершила найвищий дореволюційний рівень 1913 року. Країна, яка до революції була промислово відсталою, населення якої у своїй більшості було неписьменним, тепер уже стала другою в світі індустріальною державою і має передові порівняно з іншими країнами науково-технічні сили і високорозвинену соціалістичну культуру. Трудящі Радянського Союзу з пригноблених, якими вони були до революції, тепер стали господарями країни і суспільства; вони проявили величезну активність і творчу ініціативу в революційній боротьбі і в творчій праці; докорінно змінилось їх матеріальне становище і культурне життя. Дореволюційна Росія по суті була тюрмою народів, які населяли цю країну, а після Жовтневої революції ці народи в Радянському Союзі стали рівноправними і швидко виросли в соціалістичні передові нації.

Шлях розвитку Радянського Союзу зовсім не був гладким. З 1918 року по 1920 рік Радянський Союз зазнав нападу чотирнадцяти капіталістичних держав. У ранньому періоді Радянський Союз переніс серйозні знегоди — громадянську війну, голод, економічні труднощі, сектантсько-розкольницьку діяльність всередині партії. У вирішальний період другої світової війни, до того, як західні країни відкрили другий фронт, Радянський Союз один витримав напад багатомільйонної армії Гітлера і його спільників і розгромив їх. Ці суворі випробування не зломили Радянський Союз, не зупинили його рух вперед.

Існування Радянського Союзу в корені захитало панування імперіалізму, вселило в революційний робітничий рух і національно-визвольний рух пригноблених народів безмежні надії, дало їм певність і мужність. Трудящі всіх країн підтримували Радянський Союз, а Радянський Союз, у свою чергу, підтримував трудящих усіх країн. Радянський Союз проводив зовнішню політику захисту миру в усьому світі, визнання загальної рівноправності націй і боротьби проти імперіалістичної агресії. Радянський Союз був основною силою в світі, що здобула перемогу над фашистською агресією. Героїчна Радянська Армія визволила країни Східної Європи і частину Центральної Європи, північний схід Китаю і північну частину Кореї, співробітничаючи з народними силами цих країн. Радянський Союз встановив дружні відносини з усіма країнами народної демократії, допоміг цим країнам в економічному будівництві і разом з ними утворив могутній оплот миру в усьому світі — соціалістичний табір. Радянський Союз також серйозно підтримав рух за незалежність пригноблених націй усього світу, рух народів світу за мир і численні миролюбні держави, що утворились після другої світової війни в Азії і Африці.

Все сказане вище — незаперечні факти, які давно вже відомі. Чому ж тепер все ще доводиться знов нагадувати про все це? Тому, що вороги комунізму, як і раніш, цілком заперечують все це, а тепер деякі комуністи, обговорюючи досвід Радянського Союзу, часто зосереджують увагу на другорядній стороні справи і випускають з поля зору головне.

Щодо досвіду революції та будівництва в Радянському Союзі, то з точки зору міжнародного значення цього досвіду є кілька різних моментів. Частина досвіду успіхів Радянського Союзу має основний характер і загальне значення на сучасному етапі історії людства. В цьому головна і основна сторона досвіду Радянського Союзу. Друга ж частина цього досвіду не має загального значення. Крім цього, в Радянському Союзі є ще досвід помилок і невдач. Хоч помилки і невдачі можуть проявлятися в різній формі і мати різний ступінь серйозності, ніяка країна ніколи не може цілком уникнути їх. Радянський же Союз, будучи першою соціалістичною державою, не мав змоги скористатися досвідом успіхів як прикладом, і йому було ще важче уникнути деяких помилок і невдач. Ці помилки і невдачі є надзвичайно корисним уроком для всіх комуністів. Тому весь досвід Радянського Союзу, включаючи і досвід деяких помилок та невдач, заслуговує того, щоб ми його старанно вивчили, причому основний досвід успіхів Радянського Союзу є особливо важливим. Факти розвитку Радянського Союзу свідчать про те, що основний досвід революції та будівництва Радянського Союзу є великим успіхом, першим переможним гімном марксизму-ленінізму в історії людства, який пролунав у всьому всесвіті.

Що ж є основним досвідом революції та будівництва в Радянському Союзі? На наш погляд, принаймні, ось який досвід має основний характер.

  1. Передові представники пролетаріату організуються в комуністичну партію. Ця політична партія у своїй діяльності керується марксизмом-ленінізмом, будується за принципом демократичного централізму, тісно звʼязується з масами, прагне стати ядром трудящих мас і виховує своїх членів та народні маси в дусі марксизму-ленінізму.

  2. Пролетаріат під керівництвом комуністичної партії, обʼєднавши трудящих, бере владу з рук буржуазії шляхом революційної боротьби.

  3. Після перемоги революції пролетаріат під керівництвом комуністичної партії, ґрунтуючись на союзі робітників і селян і обʼєднавши широкі народні маси, встановлює диктатуру пролетаріату над класами поміщиків та буржуазії, придушує опір контрреволюційних елементів, націоналізує промисловість і поступово здійснює колективізацію сільського господарства, ліквідуючи тим самим експлуататорську систему та систему приватної власності на засоби виробництва, знищуючи класи.

  4. Держава, керована пролетаріатом і комуністичною партією, направляє народні маси в справі планового розвитку соціалістичної економіки та соціалістичної культури і на цій основі поступово підвищує життєвий рівень народу і активно готує умови для боротьби за перехід до комуністичного суспільства.

  5. Держава, керована пролетаріатом і комуністичною партією, рішуче виступає проти імперіалістичної агресії, визнає рівноправність націй і відстоює мир у всьому світі, рішуче дотримується принципів пролетарського інтернаціоналізму, робить все для того, щоб мати підтримку з боку трудящих усіх країн, а також допомагати трудящим усіх країн і всім пригнобленим націям.

    Говорячи звичайно про шлях Жовтневої революції, ми маємо на увазі саме це як основне, не беручи конкретну форму прояву цієї революції в певному часі і місці. Це основне є загальною істиною марксизму-ленінізму, вірною для всього світу.

Процес революції та будівництва в кожній країні поряд із спільними рисами має також відмінні сторони. В цьому розумінні кожна держава має свій власний конкретний шлях розвитку. Ми спинимось на цьому питанні нижче. Але, кажучи з точки зору основних положень, шлях Жовтневої революції відображає загальний закон революції та будівництва на певному етапі великого шляху розвитку людського суспільства. Це — не тільки стовпова дорога пролетаріату Радянського Союзу, але й загальна стовпова дорога, якою повинні йти пролетарі всіх країн для досягнення перемоги. Саме тому Центральний Комітет Комуністичної партії Китаю в своєму політичному звіті Ⅷ Всекитайському зʼїздові вказав: «Незважаючи на те, що революція в нашій країні має багато своїх особливостей, китайські комуністи розглядають свою справу як продовження Великої Жовтневої революції».

Захист марксистсько-ленінського шляху, прокладеного Жовтневою революцією, має особливо важливе значення в сучасній міжнародній обстановці. Заявляючи про своє прагнення «змінити характер комуністичного світу», імперіалісти хочуть змінити саме цей шлях революції. За останні кілька десятків років усі ревізіоністські думки, висунуті ревізіоністами по відношенню до марксизму-ленінізму, всі правоопортуністичні ідеї, які вони поширювали, саме і були націлені на те, щоб збити з цього, обовʼязкового для визволення пролетаріату шляху. Завдання всіх комуністів полягає в тому, щоб згуртувати пролетаріат, згуртувати народні маси, рішуче відбити шалений наступ імперіалістів на соціалістичний світ і рішуче йти вперед по шляху, прокладеному Жовтневою революцією.

Ⅱ.

Люди питають: Оскільки основний шлях революції та будівництва в Радянському Союзі є правильним, чому ж виникли помилки Сталіна?

У квітневій статті ми вже обговорили це питання. Проте в звʼязку з розвитком за останній час обстановки у Східній Європі та іншими звʼязаними з цим обставинами питання про правильне розуміння помилок Сталіна і правильний підхід до цих помилок перетворилось у серйозне питання, яке впливає на внутрішній розвиток комуністичних партій багатьох країн і на згуртованість комуністичних партій різних країн, у серйозне питання, що впливає на загальну боротьбу сил комунізму в усьому світі проти імперіалізму. Тому виникла необхідність дати деякі дальші пояснення нашої точки зору на це питання.

Сталін має великі заслуги в справі розвитку Радянського Союзу і розвитку міжнародного комуністичного руху. В статті «Про історичний досвід диктатури пролетаріату» ми писали: «Після смерті Леніна Сталін, як головний керівник партії і держави, творчо застосовував і розвивав марксизм-ленінізм. У боротьбі за захист ленінської спадщини від ворогів ленінізму — троцькістів, зіновʼєвців та інших агентів буржуазії — він виражав волю народу, був гідним і видатним борцем за марксизм-ленінізм. Сталін завоював підтримку радянського народу і відіграв важливу роль в історії передусім завдяки тому, що він разом з іншими керівниками Комуністичної партії Радянського Союзу захищав ленінську лінію індустріалізації Радянської країни та колективізації сільського господарства. Здійснення Комуністичною партією Радянського Союзу цієї лінії привело до перемоги соціалістичного ладу, створило умови, при яких Радянський Союз здобув перемогу у війні проти Гітлера. Всі ці перемоги радянського народу відповідають інтересам робітничого класу і всього прогресивного людства. Тому імʼя Сталіна, цілком природно, мало величезну славу в усьому світі».

Проте Сталін допустив деякі серйозні помилки як у внутрішній, так і в зовнішній політиці Радянського Союзу. Методи роботи Сталіна, які ґрунтувались на самоуправстві, до певної міри завдали шкоди принципові демократичного централізму в партійному житті та державному управлінні в Радянському Союзі, порушили в деякій частині соціалістичну законність. Оскільки Сталін у багатьох галузях роботи серйозно відривався від мас, сам одноосібно приймав рішення по багатьох важливих настановах, він неминуче допускав серйозні помилки. Ці помилки особливо помітно проявились у питанні про ліквідацію контрреволюції і в питанні про відносини з деякими країнами. Щодо ліквідації контрреволюції, то Сталін покарав багатьох контрреволюціонерів, яких треба було покарати, і в основному виконав завдання на цьому фронті; але поряд з цим необґрунтовано обвинуватив багатьох відданих комуністів і хороших громадян, що призвело до серйозної шкоди. В галузі відносин з братніми країнами і братніми партіями Сталін, кажучи в цілому, стояв на позиціях інтернаціоналізму і сприяв боротьбі народів різних країн та розвиткові соціалістичного табору, але при розвʼязанні деяких конкретних питань він проявляв тенденцію в бік великодержавного шовінізму і у нього невистачало духу рівноправності, тим більше не могло бути й мови про виховання ним широких мас кадрових працівників у дусі скромності; він іноді навіть неправильно втручався у внутрішні справи деяких братніх країн і братніх партій, що призвело до численних серйозних наслідків.

Як слід пояснити ці серйозні помилки Сталіна? Який же звʼязок між цими помилками і соціалістичною системою Радянського Союзу?

Наука марксистсько-ленінської діалектики говорить нам, що будь-яка форма виробничих відносин і надбудова, що виникла на базі цих виробничих відносин, мають процес свого виникнення, розвитку і відмирання. Коли продуктивні сили розвиваються до певної стадії, старі виробничі відносини в основному перестають їм відповідати; коли економічний базис досягає в своєму розвитку певної стадії, стара надбудова в основному перестає йому відповідати, і тоді неминуче відбуваються зміни корінного характеру, і хто чинить опір цим змінам, той буде відкинутий історією. Цей закон у різній формі застосовний до всіх суспільств. А це означає, що цей закон застосовний також до існуючого соціалістичного суспільства і до майбутнього комуністичного суспільства.

Чи були помилки Сталіна викликані тим, що соціалістична економічна система і соціалістична політична система в Радянському Союзі вже застаріли і перестали відповідати вимогам розвитку Радянського Союзу? Звичайно, ні. Соціалістичне суспільство — Радянський Союз — є ще молодим, воно проіснувало менш як сорок років. Самий факт швидкого розвитку економіки Радянського Союзу свідчить про те, що економічна система Радянського Союзу в основному відповідає розвиткові продуктивних сил, а політична система Радянського Союзу також в основному відповідає вимогам економічного базису. Помилки Сталіна викликані зовсім не соціалістичною системою; для виправлення цих помилок, звичайно, не треба «виправляти» соціалістичну систему. Західна буржуазія намагається використати помилки Сталіна, щоб довести «помилки» соціалістичної системи. Це зовсім необґрунтовано. Є також і такі люди, які намагаються пояснити помилки Сталіна тим, що державна влада в соціалістичних країнах відає господарськими справами, і вважають, що коли уряд управляє господарською діяльністю, то він неминуче стає «бюрократичним апаратом», який перешкоджає розвиткові соціалістичних сил. Це також непереконливо. Ніхто не може заперечувати того, що величезне піднесення економіки Радянського Союзу саме і є результатом здійснення державною владою трудящих планового управління господарською діяльністю, а головні помилки Сталіна мало звʼязані з хибами в роботі державного апарату по управлінню господарськими справами.

Проте в умовах, коли основна система відповідає потребам, все ж існують певні суперечності між виробничими відносинами і продуктивними силами, між надбудовою і економічним базисом. Ці суперечності виявляються в хибах деяких ланок економічної та політичної систем. Хоч для розвʼязання цих суперечностей і нема потреби вдаватися до змін корінного характеру, проте. їх треба вчасно врегулювати.

Чи можна гарантувати, що не виникнуть помилки, якщо є основна система, яка відповідає потребам, і врегульовано суперечності повсякденного характеру в цій системі (за діалектикою — це суперечності, які перебувають на стадії «кількісних змін»)? Питання не таке просте. Система має вирішальне значення, проте сама по собі система зовсім не є чимсь всемогутнім. Яка б добра не була система, вона не може гарантувати недопущення в роботі серйозних помилок. Після того, як створено правильну систему, головне питання полягає в умінні правильно застосовувати цю систему, в наявності правильного політичного курсу, правильних методів і стилю роботи. Без цього також і в умовах правильної системи навіть при використанні хорошого державного апарату можна допустити серйозні помилки, можна робити погані справи.

Розвʼязувати ці вищевказані питання необхідно шляхом нагромадження досвіду і перевірки практикою, їх неможливо розвʼязати за одним заходом. До того ж обстановка весь час змінюється, коли старі питання розвʼязуються, виникають нові, і не може бути такого розвʼязання, яке було б правильним для всіх часів. Якщо дивитися з цієї точки зору, нема нічого дивного в тому, що в соціалістичних країнах, де вже створено міцну основу, в деяких ланках виробничих відносин і надбудови все ще мають місце хиби, все ще є ті чи інші відхилення в політиці партії та держави, в методах і стилі роботи.

В соціалістичних країнах завдання партії і держави полягає в тому, щоб, спираючись на силу мас і колективу, вчасно регулювати різні ланки економічної та політичної систем, вчасно виявляти і виправляти помилки в роботі. Зрозуміло, субʼєктивне розуміння дійсності керівниками партії та держави ніколи не може на сто процентів відповідати обʼєктивній дійсності. Тому в їх роботі завжди будуть неминучі окремі, часткові, тимчасові помилки. Однак серйозні помилки загальнодержавного і тривалого характеру можна відвернути, якщо тільки строго дотримуватися науки марксистсько-ленінського діалектичного матеріалізму і посилено розвивати цю науку, якщо тільки неухильно додержувати принципів демократичного централізму в партії та державі, якщо тільки по-справжньому спиратися на маси.

Деякі помилки Сталіна в останній період його життя переросли в серйозні помилки загальнодержавного і тривалого характеру і не могли бути вчасно виправлені саме тому, що в певному масштабі і в певній мірі він відірвався від мас і колективу, порушив принципи демократичного централізму партії та держави. Деяке порушення принципів демократичного централізму в партії та державі пояснюється певними соціально-історичними умовами: партії ще невистачало досвіду в галузі керівництва державою; новий лад ще не так зміцнів, щоб протистояти всякому впливу старих часів (процес зміцнення нового ладу і зникнення старих впливів не є прямолінійним, деякі хвилясті коливання в періоди історичних переломів — це явище часто спостерігається); напружена боротьба всередині і поза країною відігравала роль, що обмежувала розвиток деяких сторін демократії і т. д. Проте самих лише цих обʼєктивних умов зовсім недосить для того, щоб можливість вчиняти помилки перетворилась у дійсність. В умовах, набагато складніших і важчих, ніж ті, в яких перебував Сталін, Ленін не вчинив таких помилок, як Сталін. Тут вирішальним фактором є мислення людини. В останній період життя у Сталіна запаморочилась голова від безперервних перемог і прославлянь, і він у методах мислення частково, але серйозно відійшов від діалектичного матеріалізму і впав у субʼєктивізм. Він увірував у власну мудрість і авторитет, не хотів серйозно досліджувати і вивчати різну, складну реальну обстановку, не хотів серйозно прислухатися до думок товаришів і голосу мас, в результаті чого прийняті ним деякі політичні настанови та заходи часто йшли врозріз з обʼєктивною реальною обстановкою, і він часто протягом тривалого періоду вперто проводив у життя ці помилкові настанови та заходи, не міг вчасно виправити свої помилки.

Комуністична партія Радянського Союзу вже зробила кроки до виправлення помилок Сталіна і усунення наслідків цих помилок і добивається в цьому успіхів. ⅩⅩ зʼїзд Комуністичної партії Радянського Союзу проявив величезну рішимість і сміливість у справі усунення культу Сталіна, виявлення серйозності помилок Сталіна, і ліквідації наслідків помилок Сталіна. В усьому світі марксисти-ленінці і люди, які співчувають справі комунізму, підтримують зусилля Комуністичної партії Радянського Союзу, спрямовані на виправлення помилок, і хочуть, щоб зусилля радянських товаришів увінчались повним успіхом. Цілком ясно, що оскільки помилки Сталіна не є помилками, які мають короткочасний характер, ці помилки не можна цілком виправити за один ранок. Для цього необхідно докладати зусиль протягом порівняно тривалого періоду, необхідна кропітка ідейно-виховна робота. Ми впевнені, що велика Комуністична партія Радянського Союзу, яка переборола в минулому незліченну кількість труднощів, безсумнівно, подолає і ці труднощі і досягне, своєї мети.

Боротьба Комуністичної партії Радянського Союзу за виправлення помилок не може, звичайно, знайти підтримку з боку буржуазії та правих соціал-демократичних партій Заходу. Скориставшись з цього, щоб затушувати правильну сторону діяльності Сталіна, затушувати досягнені в минулому величезні успіхи Радянського Союзу і всього табору соціалізму, викликати в комуністичних рядах замішання і розкол, вони вперто іменують виправлення помилок Сталіна так званою боротьбою з «сталінізмом», боротьбою так званих «антисталіністів» із «сталіністами». В цьому цілком очевидний їх злий замір. На жаль, подібні ж висловлювання поширюються і серед деяких комуністів. Ми вважаємо, що такі висловлювання комуністів надзвичайно шкідливі.

Всім відомо, що життя Сталіна, незважаючи на вчинені ним в останній період деякі серйозні помилки, є життям великого революціонера марксиста-ленінця. В молоді роки Сталін боровся проти царизму і за поширення марксизму-ленінізму; ввійшовши до центрального керівного органу партії, він боровся за підготовку революції 1917 року; після Жовтневої революції він боровся на захист плодів цієї революції; після смерті Леніна протягом майже 30 років він боровся за побудову соціалізму, на захист соціалістичної вітчизни, за розвиток світового комуністичного руху. Кажучи в цілому, Сталін незмінно був попереду потоку історії і спрямовував боротьбу, був непримиренним ворогом імперіалізму. Трагедія Сталіна полягала саме в тому, що навіть коли він вчиняв помилки, він вірив, що вчинюване ним необхідне для захисту інтересів трудящих від зазіхань з боку ворогів. Як би там не було, хоч помилки Сталіна і завдали Радянському Союзові шкоди, якої не повинно було б бути, в період керівництва Сталіна соціалістичний Радянський Союз все ж досяг величезного розвитку. Цей незаперечний факт свідчить не тільки про силу соціалістичної системи, але й про те, що Сталін був все ж стійким комуністом. Тому, узагальнюючи ідеологію і діяльність Сталіна в цілому, ми повинні одночасно бачити його позитивну і негативну сторони, його заслуги і помилки. Якщо тільки ми розглядатимемо питання всебічно, то в такому разі, якщо вже неодмінно хочуть говорити про «сталінізм», можна лише сказати, що «сталінізм» передусім є комунізмом, є марксизмом-ленінізмом. Це основна його сторона. Далі, він містить у собі деякі дуже серйозні помилки, що потребують радикального виправлення і що йдуть врозріз з марксизмом-ленінізмом. Незважаючи на те, що в деяких випадках підкреслювання цих помилок з метою їх виправлення необхідне, для того щоб дати правильну оцінку і не допустити неправильного розуміння у людей, також необхідно поставити ці помилки на відповідне місце. Ми вважаємо, що коли помилки Сталіна зіставити з його досягненнями, то помилки будуть тільки на другому місці.

Лише при умові обʼєктивного аналітичного підходу ми будемо мати правильний підхід до Сталіна і до всіх товаришів, які вчинили під його впливом аналогічні помилки, зможемо мати правильний підхід до їх помилок. Оскільки їх помилки є помилками, допущеними комуністами в своїй роботі, вони являють собою внутрішнє питання в комуністичних рядах, питання про те, що правильне і що помилкове, а не питання про те, ким ти є в класовій боротьбі — ворогом чи своїм. Ми повинні підійти до цих товаришів, так, як підходимо до товаришів, а не так, як до ворогів; критикуючи їх помилкові сторони, ми водночас повинні захищати їх правильні сторони, а не заперечувати все, що у них є. Їх помилки мають соціально-історичне коріння і, особливо, гносеологічне коріння. Отже, якщо ці помилки проявились у них, то вони могли б проявитись і у деяких інших товаришів, і тому, після того, як їх помилки були усвідомлені і виправлені, треба розглядати ці помилки як серйозний урок, як надбання, яке можна використати для підвищення свідомості всіх комуністів, для того, щоб відвернути тим самим повторення таких помилок і рухати вперед справу комунізму. Інакше, якщо по відношенню до людей, які вчинили ці помилки, зайняти позицію цілковитого заперечення, якщо до них приклеювати ярлик тих чи інших елементів і проявляти по відношенню до цих людей дискримінацію та ворожість, то не тільки свої товариші не дістануть можливості здобути з цього потрібний урок, але і в результаті змішування двох типів суперечностей, різних своїм характером — суперечності між правильним і помилковим і суперечності між ворогами і своїми,— це неминуче обʼєктивно допоможе ворогам боротися проти комуністичних рядів і розвалити позиції комунізму.

Товариш Тіто й інші керівні товариші Союзу комуністів Югославії в своїх останніх виступах зайняли, на наш погляд, не всебічну і не обʼєктивну позицію, щодо помилок Сталіна і звʼязаних з ними інших питань. Те, що югославські товариші відчувають особливу неприязнь до помилок Сталіна,— не можна зрозуміти. В минулому югославські товариші, перебуваючи у важких умовах, доклали цінних зусиль, відстоюючи соціалізм. На підприємствах і в інших громадських організаціях вони здійснили експерименти демократичного управління, що також привернуло увагу людей. Китайський народ вітає мирне врегулювання, досягнуте між Радянським Союзом і іншими соціалістичними країнами, з одного боку, і Югославією, з другого, вітає встановлення і розвиток дружніх відносин між Китаєм і Югославією і так само, як і югославський народ, бажає Югославії дальшого розквіту і зміцнення її могутності на шляху до соціалізму. Ми також згодні з деякими поглядами тов. Тіто у згаданому його виступі, наприклад, з осудом угорських контрреволюціонерів, з підтримкою Революційного Робітничо-Селянського Уряду Угорщини, з осудом французької соціалістичної партії за її агресивну політику. Однак нас вразило те, що він у своєму виступі робить випади майже проти всіх соціалістичних країн і проти багатьох комуністичних партій. Тов. Тіто твердить, що «запеклим сталінським елементам» вдалось у різних партіях зберегтися на своїх позиціях і що вони знов хотіли б зміцнити своє панування і «навʼязати ці сталінські тенденції своїм народам, а також і іншим». Тому він заявляє, що «разом з польськими товаришами ми повинні боротися проти таких тенденцій, які проявляються в різних інших партіях, чи то у східних країнах, чи то на Заході». Ми не читали виступів керівних товаришів польської партії, в яких би вони визнали необхідним зайняти подібну ворожу позицію щодо братніх партій. З приводу висловлювань тов. Тіто, який висунув як обʼєкт для нападок так звані «сталінізм», «сталіністів» тощо і заявив, що тепер питання полягає в тому, переможе «початий Югославією курс» чи так званий «сталінський курс». Така позиція неправильна. Це може призвести комуністичний рух тільки до розколу.

Товариш Тіто правильно вказав, що, «дивлячись на сучасний розвиток Угорщини в перспективі — соціалізм чи контрреволюція,— ми повинні захищати нинішній уряд Кадара. Ми повинні допомогти йому». Проте важко сказати, що великий виступ в угорському питанні, зроблений заступником голови Союзного виконавчого віча Югославії тов. Карделем на сесії Союзної народної скупщини Югославії, є захистом угорського уряду і допомогою цьому урядові. В своєму виступі він не тільки дав таке тлумачення подіям в Угорщині, в якому зовсім не проводиться грань між своїми і ворогами, але й поставив до угорських товаришів вимогу про «необхідність корінних змін у політичній системі», зажадав від них передачі всієї влади будапештській та іншим районним робітничим радам, «якими б вони не були», а також зажадав від них не робити «марних спроб щодо реставрації комуністичної партії», «бо такий тип партії для них (мас.— Ред.) був уособленням бюрократичного деспотизму». Таким є зразок «несталінського курсу», що його товариш Кардель спроектував для братньої країни. Угорські товариші відкинули цю пропозицію товариша Карделя. Вони розпустили будапештську та інші районні робітничі ради, які перебували в руках контрреволюціонерів, і наполегливо розширюють ряди соціалістичної робітничої партії. Ми вважаємо, що угорські товариші роблять цілком правильно, інакше в Угорщині не буде соціалізму, а буде контрреволюція.

Очевидно, що югославські товариші вчинили надто над міру. Навіть якщо в їх критиці щодо братніх партій і є певне раціональне зерно, то зайнята ними основна позиція і застосовувані ними методи чужі принципам товариської дискусії. Ми не хочемо втручатися у внутрішні справи Югославії, проте тут ідеться зовсім не про внутрішні справи. Щоб зміцнити згуртованість міжнародних комуністичних рядів і не дати ворогам можливості сіяти в наших лавах плутанину і розкол, ми не можемо не висловити югославським товаришам братерську пораду.

Ⅲ.

Одним з серйозних наслідків помилок Сталіна є розвиток догматизму. Комуністичні партії всіх країн, поряд із засудженням помилок Сталіна, розгорнули боротьбу за подолання догматизму. Ця боротьба цілком необхідна. Проте частина комуністів сприяла розвиткові ідеологічної течії ревізії марксизму-ленінізму, ставши на шлях цілковитого заперечення Сталіна і висунувши помилковий лозунг боротьби з «сталінізмом». Така ревізіоністська течія, безсумнівно, сприяє наступові імперіалізму на комуністичний рух, і фактично імперіалізм активно використовує цю течію. Рішуче виступаючи проти догматизму, ми одночасно повинні рішуче виступати проти ревізіонізму.

Марксизм-ленінізм вважає, що в розвитку людського суспільства існують загальні основні закономірності, але в різних країнах у різних націй є особливості, що дуже сильно різняться одна від одної. Тому всі нації проходять через класову боротьбу і в кінцевому підсумку йдуть до комунізму шляхами, деякі основні моменти яких однакові, а конкретні форми різні. Тільки при вмілому застосуванні загальної істини марксизму-ленінізму з урахуванням особливостей своїх націй справа пролетаріату різних країн увінчається успіхом. І якщо тільки пролетаріат усіх країн так робитиме, він зможе створити свій новий досвід і тим самим внести певний вклад, цінний і для інших націй, вклад у скарбницю марксизму-ленінізму в цілому. Догматики не розуміють, що загальна істина марксизму-ленінізму може дістати конкретний прояв і відігравати роль у реальному житті тільки через певні національні особливості. Вони не хочуть серйозно вивчати суспільно-історичні особливості даної країни і даної нації, не хочуть практично застосовувати загальну істину марксизму-ленінізму з урахуванням цих особливостей. Тому вони не можуть довести справу пролетаріату до перемоги.

Оскільки марксизм-ленінізм є науковим узагальненням досвіду робітничого руху в різних країнах, не можна, звичайно, не приділяти серйозної уваги питанню використання досвіду передових країн. Ленін у книзі «Що робити?» говорив: «Соціал-демократичний рух є міжнародний, самою своєю суттю. Це означає не тільки те, що ми повинні боротися з національним шовінізмом. Це означає також, що рух, який починається в молодій країні, може бути успішний лише при умові перетворення ним досвіду інших країн». (В. І. Ленін. Твори, том 5, стор. 331). Тут Ленін говорить про те, що робітничий рух, який щойно почався в Росії, повинен використати досвід західноєвропейського робітничого руху. Ця його точка зору також застосовна і до перетворення досвіду Радянського Союзу в молодих соціалістичних країнах.

Проте вивчення неодмінно повинно здійснюватися правильними методами. Весь досвід Радянського Союзу, включаючи основну його частину, звʼязаний з певними національними особливостями; інші країни не повинні копіювати його. Як говорилось вище, досвід Радянського Союзу містить також досвід помилок і невдач. Весь цей досвід, як досвід успіхів, так і досвід невдач, є безцінним скарбом для тих, хто вміло його вивчає, бо він може допомогти нам по змозі уникнути кружних шляхів і зазнати меншої шкоди. І навпаки, якщо копіювати досвід без розбору, то навіть досвід успіхів Радянського Союзу, не кажучи вже про його досвід невдач, може привести до невдач в інших країнах. Ленін далі говорить: «А для такого перетворення недосить простого знайомства з цим досвідом або простого переписування останніх резолюцій. Для цього необхідне вміння критично ставитися до цього досвіду і самостійно перевіряти його. Хто тільки уявить собі, як гігантськи розрісся і розгалузився сучасний робітничий рух, той зрозуміє, який запас теоретичних сил і політичного (а також революційного) досвіду необхідний для виконання цього завдання» (В. І. Ленін. Твори, том 5, стор. 331). Очевидно, що в країнах, де пролетаріат уже взяв у свої руки політичну владу, питання стоїть у багато раз складніше, ніж тут говорить Ленін.

В історії Комуністичної партії Китаю, з 1931 року по 1934 рік, догматики заперечували особливості Китаю, копіювали деякий досвід російської революції, в результаті чого революційні сили в нашій країні зазнали серйозної поразки. Ця поразка стала великим уроком для нашої партії. Наша партія в період з розширеного засідання Політбюро ЦК в Цзуньї в 1935 році до Ⅶ всекитайського зʼїзду в 1945 році цілком покінчила з цією догматичною лінією, яка завдала серйозної шкоди, згуртувала всіх членів партії, серед них і товаришів, які вчинили помилки, розгорнула сили народу і завдяки цьому здобула перемогу в революції. Якби ми робили не так, то здобути перемогу було б неможливо. Оскільки ми подолали догматичну лінію, наша партія, вивчаючи тепер досвід Радянського Союзу та інших братніх країн, має змогу допускати порівняно менше помилок. Саме тому ми можемо цілком зрозуміти необхідність і трудність виправлення тепер товаришами в Польщі та Угорщині догматичних помилок минулого періоду.

В усякий час і в усякому місці догматичні помилки повинні бути виправлені. Ми й далі докладатимемо зусиль до виправлення та відвернення такого роду помилок у нашій роботі. Однак боротьба проти догматизму не має нічого спільного з допущенням ревізіонізму. Марксизм-ленінізм визнає, що комуністичний рух в різних країнах обовʼязково має свої національні особливості, але це ні в якому разі не означає, що комуністичний рух у різних країнах може не мати основних спільних моментів, може відійти від загальної істини марксизму-ленінізму. В нинішньому русі проти догматизму як у нашій країні, так і за кордоном є люди, які, прикриваючись боротьбою з копіюванням досвіду Радянського Союзу, заперечують міжнародне значення основного досвіду Радянського Союзу, прикриваючись творчим розвитком марксизму-ленінізму, заперечують значення загальної істини марксизму-ленінізму.

В результаті того, що Сталін і попередні керівники деяких інших соціалістичних країн допустили серйозні помилки, які виявилися в порушенні соціалістичної демократії, деякі нестійкі елементи в комуністичних рядах, прикриваючись розвитком соціалістичної демократії, намагаються ослабити або заперечити диктатуру пролетаріату, ослабити або заперечити демократичний централізм соціалістичних країн, ослабити або заперечити керівну роль партії.

Диктатура пролетаріату повинна тісно поєднувати диктатуру над контрреволюційними силами з найширшою народною демократією, тобто з соціалістичною демократією. В цьому не може бути ніяких сумнівів. Диктатура пролетаріату є могутньою і може перемогти сильних ворогів всередині країни і за її межами, взяти на себе виконання великого історичного завдання побудови соціалізму саме тому, що вона є диктатурою трудових мас над експлуататорами, диктатурою більшості над меншістю, саме тому, що вона здійснює для широких мас трудящих таку демократію, якої не може дати ніяка буржуазна демократія. Без тісних звʼязків з широкими масами трудящих, без активної підтримки з боку широких мас трудящих не може бути ніякої диктатури пролетаріату, принаймні не може бути міцної диктатури пролетаріату. Чим напруженіша класова боротьба, тим більше пролетаріат повинен займати найрішучіші і найпослідовніші позиції, спираючись на широкі народні маси, підвищувати їх революційну активність для досягнення перемоги над силами контрреволюції. Досвід грандіозної боротьби мас у період Жовтневої революції і в період громадянської війни, що настав відразу після революції, цілком довів цю істину. «Лінія мас», про яку повсякчасно говорить наша партія, і є результат вивчення досвіду Радянського Союзу того періоду. Напружена боротьба в Радянському Союзі того періоду в основному провадилась через безпосередні дії народних мас і, звичайно, не могла проявлятися цілком демократичним порядком. Хоча після знищення експлуататорських класів і ліквідації в основному сил контрреволюції диктатура пролетаріату і необхідна щодо недобитків контрреволюції всередині країни (такі недобитки неможливо цілком ліквідувати в період існування імперіалізму), її вістря повинно бути спрямоване головним чином на оборону від зовнішніх імперіалістичних агресивних сил. В таких умовах, звичайно, необхідно в політичному житті країни поступово розвивати і оздоровляти різні демократичні порядки, оздоровляти соціалістичну законність, посилювати контроль над державними органами з боку народу, розвивати демократичні методи в роботі по управлінню державою і підприємствами, зміцнювати тісні звʼязки державних органів та органів управління підприємствами з широкими масами, усувати перешкоди, що завдають шкоди цим звʼязкам, і добиватися дальшого подолання бюрократичних тенденцій, а не по-старому наполягати на загостренні класової боротьби після ліквідації класів і тим самим перешкоджати здоровому розвиткові соціалістичної демократії, як це робив Сталін. Комуністична партія Радянського Союзу рішуче виправила помилки Сталіна в цьому питанні, і це цілком правильно.

Ні в якому разі не можна допускати, щоб соціалістичну демократію протиставили диктатурі пролетаріату і щоб її змішували з буржуазною демократією. Як у політичному, так і в економічному та культурному відношеннях єдина мета соціалістичної демократії полягає в зміцненні справи соціалізму пролетаріату і всіх трудящих, в розвитку їх активності в будівництві соціалізму, в розвитку їх активності в боротьбі з усіма антисоціалістичними силами. Тому якщо яка-небудь демократія може бути використана для антисоціалістичної діяльності, може бути використана для ослаблення справи соціалізму, то ця так звана «демократія» ніяк не може мати нічого спільного з соціалістичною демократією.

Проте дехто інакше розуміє це питання, найбільш наочним проявом чого є відгуки на події в Угорщині. В Угорщині минулого періоду порушувались демократичні права і підривалась революційна активність трудящих, а контрреволюціонерам не було завдано належного удару, і в жовтні 1956 року вони змогли легко використати невдоволення мас і організувати збройний заколот. Це говорить про те, що в Угорщині минулого періоду ще не була встановлена по-справжньому диктатура пролетаріату. Проте як же поставили питання інтелігенти-комуністи деяких країн у цей критичний момент, коли Угорщина була на роздоріжжі революції і контрреволюції, соціалізму і фашизму, миру і війни? Вони не тільки не поставили питання про здійснення диктатури пролетаріату, але, навпаки, виступили проти справедливих дій Радянського Союзу, спрямованих на допомогу соціалістичним силам Угорщини, оголосили угорську контрреволюцію «революцією» і почали вимагати від Революційного Робітничо-Селянського Уряду «демократії» для контрреволюціонерів. Деякі газети окремих соціалістичних країн і досі продовжують несамовито зводити наклепи на революційні заходи угорських комуністів, які героїчно борються в тяжких умовах, але майже ні слова не говорять про хвилю антикомуністичних, антинародних і спрямованих проти миру виступів світової реакції. Про що ж говорять ці дивні факти? Ці факти говорять про те, що ті «соціалісти», які просторікують про демократію у відриві від диктатури пролетаріату, фактично виступають на боці буржуазії проти пролетаріату, фактично виступають за капіталізм і проти соціалізму, хоча, може, багато з них і не усвідомлюють цього. Ленін не раз вказував, що вчення про диктатуру пролетаріату — найістотніше в марксизмі; у визнанні диктатури пролетаріату полягає «найглибша відмінність марксиста від звичайнісінького дрібного (та й великого) буржуа» (В. І. Ленін. Твори, том 25, стор. 372). Ленін вимагав, щоб пролетарська влада в Угорщині в 1919 році пішла на «застосування нещадно суворого, швидкого і рішучого насильства» для придушення контрреволюціонерів, а також сказав, що «хто не зрозумів цього, той не революціонер, того треба усунути з поста вождів або радників пролетаріату» (В. І. Ленін. Твори, том 29, стор. 344). Звідси видно, що той, хто, помічаючи помилки Сталіна в останній період його життя і помилки керівників Угорщини минулого періоду, заперечує основні положення марксизму-ленінізму про диктатуру пролетаріату, по-наклепницькому називає ці основні положення якимсь «сталінізмом» і «догматизмом», стає на шлях зради марксизму-ленінізму і відходу від справи пролетарської революції.

Люди, які заперечують диктатуру пролетаріату, заперечують також необхідність централізації для соціалістичної демократії, заперечують керівну роль політичної партії пролетаріату в соціалістичній державі. Звичайно, такі міркування не є чим-небудь новим для марксистів-ленінців. Ще під час боротьби з анархістами Енгельс вказував, що в якій би то не було громадській організації обовʼязкові певний авторитет і певне підкорення, якщо тільки існує комбінована діяльність. Відношення між авторитетом і автономією мають відносний характер. Сфера їх застосування змінюється разом з різними фазами суспільного розвитку. Енгельс говорив: «Безглуздям буде змальовувати принцип авторитету абсолютно поганим, а принцип автономії — абсолютно хорошим» (К. Маркс і Ф. Енгельс. Вибрані твори, том Ⅰ, стор. 551). Він далі сказав, що ті, хто твердо відстоює таку безглузду концепцію, на ділі «служать тільки реакції» (К. Маркс і Ф. Енгельс. Вибрані твори, том Ⅰ, стор. 552). Борючись проти меншовиків, Ленін дав вичерпні вказівки з приводу вирішального значення організованого керівництва партії для справи пролетаріату. Критикуючи «лівий» комунізм у Німеччині в 1920 р., Ленін підкреслював, що заперечувати керівну роль партії, заперечувати роль керівників, заперечувати дисципліну — «це рівнозначне повному роззброєнню пролетаріату на користь буржуазії. Це рівнозначне саме тій дрібнобуржуазній розпорошеності, нестійкості, нездатності до витримки, до обʼєднання, до стрункої дії, яка неминуче всякий пролетарський революційний рух погубить, коли їй потурати» (В. І. Ленін. Твори, том 31, стор. 25). Чи застаріли ці положення? Чи є вони незастосовними до специфічних умов деяких країн? Чи призведе до помилок Сталіна застосування цих положень? Цілком очевидно, що факти не такі. Ці положення марксизму-ленінізму витримали випробування в історії міжнародного комуністичного руху і розвитку соціалістичних країн, і досі ще не було таких обставин, які можна було б вважати винятком.

Помилки Сталіна пояснюються не тим, що було здійснено демократичний централізм у державному житті і здійснено партійне керівництво, а саме тим, що Сталін у певних масштабах і в деякій мірі порушував демократичний централізм, порушував партійне керівництво. Правильно проводити в державне життя демократичний централізм, правильно посилювати керівництво партії справою соціалізму — основна гарантія могутнього розвитку країн соціалістичного табору на основі згуртування народів, досягнення перемоги над ворогами і переборення труднощів. Саме тому імперіалісти і всі контрреволюційні елементи, щоб завдати удару по нашій справі, весь час вимагають від нас «лібералізації», весь час концентрують сили для підриву керівного апарату в нашій справі, для зруйнування ядра пролетаріату — комуністичної партії. Вони виразили величезне задоволення «нестійким становищем», що виникло тепер у деяких соціалістичних країнах у звʼязку з порушенням дисципліни в партійних і державних органах, і, користаючись з цієї нагоди, активізували свою підривну діяльність. Цей факт говорить про те, яке серйозне значення для основних інтересів народних мас має захист авторитету демократичного централізму, захист ролі партійного керівництва. Безсумнівно, що централізація в демократичному централізмі повинна ґрунтуватися на широких демократичних началах, а партійне керівництво повинно бути керівництвом, тісно звʼязаним з народними масами. Хиби в цьому треба рішуче засуджувати й усувати. Проте всякий осуд цих хиб повинен мати лише метою зміцнення демократичного централізму, зміцнення партійного керівництва і ні в якому разі не повинен викликати розбрід і збентеження в рядах пролетаріату, як того добивається ворог.

Серед тих, хто займається ревізією марксизму-ленінізму під приводом боротьби проти догматизму, є й такі, які просто заперечують грань між диктатурою пролетаріату і диктатурою буржуазії, заперечують грань між соціалістичною системою і капіталістичною системою, заперечують грань між табором соціалізму і табором імперіалізму. На їх думку, в деяких буржуазних країнах можна побудувати соціалізм, минаючи пролетарську революцію, керовану політичною партією пролетаріату, не створюючи державу, керовану політичною партією пролетаріату; на їх думку, в цих буржуазних країнах державний капіталізм — це вже соціалізм, навіть усе людське суспільство вже «вростає» в соціалізм. Однак саме тоді, коли вони ведуть таку пропаганду, імперіалізм активно готується до «підриву» і «розгрому» давно створених соціалістичних країн, мобілізуючи для цього всі військові, економічні, дипломатичні, агентурні і «моральні» сили, які можуть бути мобілізовані. Буржуазні контрреволюціонери, що ховаються з цих країнах і що втекли за кордон, всіма способами прагнуть до реставрації. Хоч ревізіоністські течії йдуть на користь імперіалізму, дії імперіалістів — не на користь ревізіонізму, і вони свідчать про банкротство ревізіонізму.

Ⅳ.

Одне з найістотніших завдань пролетаріату всіх країн у відбитті наступу імперіалізму полягає в зміцненні міжнародної солідарності пролетаріату. Імперіалісти і реакціонери всіх країн з метою знищення комунізму використовують вузько національні почуття і певну національну відчуженість серед народів різних країн для того, щоб усіма способами підривати міжнародну солідарність пролетаріату. Стійкі пролетарські революціонери рішуче захищають цю солідарність і бачать у цій солідарності спільні інтереси пролетаріату всіх країн. Нестійкі ж елементи вагаються і не займають чіткої позиції в цьому питанні.

Комуністичний рух з самого початку є міжнародним рухом за своїм характером, бо тільки при спільних зусиллях пролетаріат усіх країн може покінчити з гнітом, здійснюваним разом буржуазією всіх країн, і перетворити в життя свої спільні інтереси. Міжнародна солідарність комуністичного руху значно сприяла розвиткові справи пролетарської революції в різних країнах.

Перемога Жовтневої революції в Росії дала величезний поштовх новому піднесенню революційного руху міжнародного пролетаріату. Протягом 39 років, які минули після Жовтневої революції, міжнародний комуністичний рух добився величезних успіхів і став могутньою політичною силою в світовому масштабі. Пролетарі всього світу і всі, хто прагне визволення, всі надії про світле майбутнє людства покладають на перемогу цього руху.

Завдяки тому, що Радянський Союз є першою країною перемігшого соціалізму, а після появи табору соціалізму — наймогутнішою країною в цьому таборі, яка має найбагатший досвід, здатна подати найбільшу допомогу народам соціалістичних країн і країн капіталістичного світу, він протягом 39 років незмінно є центром міжнародного комуністичного руху. Це обставина, яка природно склалася в результаті історичних умов, а не штучно визначена ким-небудь.

В імʼя інтересів спільної справи пролетаріату різних країн, щоб спільно відбивати наступ імперіалістичного табору, очолюваного США, на справу соціалізму, в імʼя спільного піднесення економіки і культури всіх соціалістичних країн ми повинні і далі зміцнювати солідарність міжнародного пролетаріату з центром в Радянському Союзі.

Відносини міжнародної солідарності комуністичних партій усіх країн є відносинами цілком нового типу в історії людства. Звичайно, процес розвитку таких відносин не може проходити без труднощів. Комуністичні партії всіх країн повинні обʼєднатися, однак поряд з цим вони повинні зберегти свою самостійність. Історичний досвід свідчить про те, що коли неправильно поєднувати ці сторони і нехтувати яку-небудь з цих сторін, то це не може не призвести до помилок. Коли комуністичні партії всіх країн підтримують між собою рівноправні відносини, досягають єдності поглядів і дій шляхом справжніх, а не формальних консультацій, то їх солідарність зміцнюється. Інакше, якщо у взаємовідносинах силоміць навʼязувати свої погляди іншим або ж замінювати товариські пропозиції та критику методом втручання у внутрішні справи один одного, то цій солідарності буде заподіяно шкоди. Серед соціалістичних країн у звʼязку з тим, що комуністичні партії вже несуть відповідальність за керівництво державним життям, і в звʼязку з тим, що взаємні відносини між партіями часто безпосередньо поширюються на відносини між країнами і народами, правильне врегулювання своїх відносин стало питанням, до якого треба підходити ще обережніше і серйозніше.

Марксизм-ленінізм завжди твердо виступає за поєднання пролетарського інтернаціоналізму з патріотизмом кожного народу. Комуністичні партії всіх країн повинні виховувати своїх членів і народ в дусі інтернаціоналізму, бо справжні національні інтереси народів усіх країн потребують дружнього співробітництва між народами. Разом з тим комуністичні партії всіх країн повинні стати виразниками справедливих національних інтересів і національних почуттів своїх народів. Комуністи завжди були і є справжніми патріотами. Вони розуміють, що тільки в тому випадку, коли вони правильно виражають національні інтереси і національні почуття, вони можуть мати справжнє довірʼя і справжню любов широких мас свого народу і зможуть ефективно провадити серед народних мас виховну роботу в дусі інтернаціоналізму, ефективно повʼязувати національні почуття і національні інтереси цих країн.

З метою зміцнення міжнародної солідарності соціалістичних країн комуністичні партії цих країн повинні взаємно поважати національні інтереси і національні почуття. Це має особливо важливе значення у відносинах між партією більшої країни і партією меншої країни.

Щоб не викликати неприязні з боку меншої країни, партія більшої країни повинна повсякчасно звертати увагу на встановлення рівноправних відносин. Ленін мав рацію, коли він підкреслював «обовʼязковість для свідомого комуністичного пролетаріату всіх країн ставитися з особливою обережністю і з особливою увагою до пережитків національних почуттів у найдовше гноблених країнах і народностях…» (В. І. Ленін. Твори, том 31, стор. 124).

Як вказувалось вище, Сталін у відносинах з братніми партіями і братніми країнами проявляв певну тенденцію в бік великодержавного шовінізму. Суть цієї тенденції полягає в ігноруванні незалежного і рівноправного становища комуністичних партій і соціалістичних країн у міжнародному обʼєднанні. Ця тенденція зумовлена певними історичними причинами. Звичайно, у відносинах великих країн до малих лишається деякий вплив укорінених звичок старих часів, до того ж ряд перемог, здобутих партією чи країною в справі революції, не може не викликати у цих людей почуття переваги.

Саме тому для подолання тенденції великодержавного шовінізму потрібні систематичні зусилля. Великодержавний шовінізм не є явищем, властивим тільки якій-небудь одній країні. Якщо країна Б менша за країну А і є відсталішою, але вона більша за країну В і по відношенню до неї є більш передовою, то країна Б, незважаючи на свої докори на адресу країни А за великодержавний шовінізм, проте по відношенню до країни В часто поводиться як велика держава. Нам, китайцям, треба особливо памʼятати, що в періоди династій Хань, Тан, Мін і Цін наша країна також була великою імперією, хоч протягом приблизно ста років, з другої половини ⅩⅨ сторіччя, наша країна, ставши обʼєктом агресії, була перетворена в напівколонію, хоч наша країна тепер все ще є відсталою в економічному і культурному відношеннях, але, коли зміняться умови, тенденція до великодержавного шовінізму, безсумнівно, стане серйозною небезпекою, якщо всіма способами не відвертати її. Слід також вказати, що тепер така небезпека вже почала проявлятися серед деяких наших працівників. Тому як в резолюції Ⅷ Всекитайського зʼїзду Комуністичної партії Китаю, так і в заяві уряду Китайської Народної Республіки від 1 листопада 1956 року перед нашими працівниками поставлено завдання боротьби з тенденцією великодержавного шовінізму.

Проте міжнародній солідарності пролетаріату перешкоджає не тільки великодержавний шовінізм. В минулому великі країни не поважали і навіть гнобили малі країни, а малі країни, в свою чергу, ставилися недовірливо і навіть вороже до великих країн. Ці дві тенденції в тій чи іншій мірі все ще мають місце серед народів і навіть в рядах пролетаріату різних країн. Тому з метою зміцнення міжнародної солідарності пролетаріату поряд з подоланням передусім тенденції до великодержавного шовінізму в більших країнах необхідно також подолати тенденцію до націоналізму в менших країнах. Як у великих, так і у малих країнах, якщо комуністи будуть протиставити інтереси своєї країни і своєї нації загальним інтересам міжнародного пролетарського руху і виступатимуть проти останнього під приводом захисту першого, якщо в практичних діях не відстоюватимуть по-справжньому міжнародну солідарність, а, навпаки, завдаватимуть їй шкоди, то це буде серйозною помилкою, яка йтиме врозріз з інтернаціоналізмом, з марксизмом-ленінізмом.

Помилки Сталіна в свій час викликали серйозне невдоволення народів деяких країн Східної Європи. Проте в цих країнах ставлення деяких людей до Радянського Союзу теж не є справедливим. Буржуазні націоналісти щосили намагаються добитися того, щоб люди перебільшували хиби Радянського Союзу і замазували його корисний вклад. Вони силкуються добитися того, щоб люди не думали про те, як імперіалізм ставився б до цих країн і народів, коли б не існував Радянський Союз. Ми, китайські комуністи, з великим задоволенням відзначаємо, що польська і угорська комуністичні партії тепер серйозно присікають діяльність шкідницьких елементів, які ширять злісні антирадянські чутки і розпалюють національний антагонізм між братніми країнами, і що вони приступили до усунення націоналістичних упереджень, які існують серед частини народних мас і навіть серед частини членів партії. Цілком очевидно, що це один з дуже необхідних заходів для зміцнення дружніх відносин між соціалістичними країнами.

Як ми вже вказували, вище, зовнішня політика Радянського Союзу в минулий період в основному відповідала інтересам міжнародного пролетаріату, інтересам пригноблених націй, інтересам всіх народів світу. Протягом минулих 39 років радянський народ доклав величезних зусиль і приніс героїчні жертви, допомагаючи справі народів усіх країн. Деякі помилки Сталіна нітрохи не зменшують цих історичних заслуг великого радянського народу.

Зусилля Радянського уряду в справі поліпшення відносин між Радянським Союзом і Югославією, Декларація уряду Радянського Союзу від 30 жовтня 1956 року і переговори Радянського Союзу з Польщею, проведені в листопаді 1956 року, показують рішимість Комуністичної партії Радянського Союзу і Радянського уряду остаточно ліквідувати помилки, що існували в минулому в зовнішніх відносинах. Усі ці кроки Радянського Союзу є важливим вкладом у справу зміцнення міжнародної солідарності пролетаріату.

Цілком очевидно, що сьогодні, коли імперіалісти ведуть шалений наступ на комуністичні ряди всіх країн, пролетаріат усіх країн повинен посилено зміцнювати взаємну солідарність. Перед лицем сильного ворога всі висловлювання і дії, незалежно від того, під якою назвою їх підносять, якщо тільки вони перешкоджають згуртуванню міжнародних комуністичних рядів, навряд чи можуть зустріти співчуття у комуністів і трудящих всіх країн.

Зміцнення міжнародної солідарності пролетаріату з центром в Радянському Союзі відповідає не тільки інтересам пролетаріату всіх країн, але й інтересам руху за незалежність пригноблених націй у всьому світі і справі миру в усьому світі. На своєму власному досвіді широкі народні маси Азії, Африки і Латинської Америки легко зрозуміють, хто є їх ворогом і хто — другом. Тому роздута імперіалізмом антикомуністична, антинародна і спрямована проти миру кампанія може знайти лише рідкий відгук і то тільки у маленької купки людей серед більш як мільярдного населення цих країн світу. Факти показують, що Радянський Союз, Китай, інші соціалістичні країни і революційний пролетаріат імперіалістичних країн є вірними прихильниками боротьби Єгипту проти агресії, вірними прихильниками справи незалежності країн Азії, Африки і Латинської Америки. Соціалістичні країни, пролетаріат імперіалістичних країн і країни, які борються за національну незалежність,— ці три категорії сил мають у боротьбі проти імперіалізму спільні інтереси, їх взаємна підтримка має величезне значення для перспектив людства і миру в усьому світі.

Імперіалістичні агресивні сили останнім часом знов створили певну напруженість у міжнародних відносинах. Проте, спираючись на спільну боротьбу трьох вищевказаних категорій сил і спільні зусилля всіх інших миролюбних сил усього світу, можна знов добитись ослаблення такої напруженої обстановки. Імперіалістичні агресивні сили нічого не виграли в агресії проти Єгипту, а, навпаки, дістали тяжкий удар. Завдяки допомозі радянських військ угорському народові також провалились і плани імперіалізму, спрямовані на створення плацдарму війни у Східній Європі і на підрив згуртованості соціалістичного табору. Всі соціалістичні країни рішуче виступають за мирне співіснування з капіталістичними країнами, за розвиток взаємних дипломатичних відносин і економічних та культурних звʼязків, за розвʼязання міжнародних спорів шляхом мирних переговорів, проти підготовки нової світової війни, за розширення зони миру в усьому світі, за розширення сфери застосування пʼяти принципів мирного співіснування. Всі ці зусилля неминуче здобуватимуть дедалі більше співчуття пригноблених націй і миролюбних народів в усьому світі. Зміцнення міжнародної солідарності пролетаріату приведе до того, що войовничі імперіалісти не насміляться необачно піти на авантюру. Незважаючи на те, що імперіалізм все ще протидіє цим зусиллям, в кінцевому підсумку сили миру переможуть сили війни.

Історія міжнародного комуністичного руху, якщо рахувати її з часу утворення Першого Інтернаціоналу в 1864 році, налічує всього тільки 92 роки. За ці 92 роки рух у цілому розвивався дуже швидко, незважаючи на те, що він ішов звивистим і зигзагоподібним шляхом. У період першої світової війни зʼявився Радянський Союз, що займає одну шосту частину території земної кулі. Після ж другої світової війни зʼявився соціалістичний табір, що охоплює третину населення всього світу. Ці соціалістичні країни допускали ті чи інші помилки, з яких раділи вороги і які тяжко переживали деякі товариші та друзі, причому частина з них навіть проявила вагання щодо перспектив справи комунізму. Проте, як для радості ворогів, так і для засмучення або вагань товаришів і друзів нема достатніх підстав. У державах, створених пізніше, пролетаріат вперше взяв у свої руки управління державою всього лише кілька років тому, а в раніш створених державах — всього лише кілька десятків років тому. Тим-то неможливо вимагати від пролетаріату, щоб у нього не було яких-небудь невдач. Короткочасні і часткові невдачі не тільки були в минулому і є тепер, але й будуть в майбутньому, однак кожна далекоглядна людина ніколи не відчуватиме через це розчарування і не впадатиме в песимізм. Поразка — мати успіху. Нинішні часткові і короткочасні невдачі саме і збагачують політичний досвід міжнародного пролетаріату і готують умови для досягнення величезних успіхів у безмежному майбутньому. Якщо проводити порівняння з історією буржуазних революцій в Англії й у Франції, то ці невдачі в нашій справі дуже незначні. Англійська буржуазна революція почалась у 1640 році. Проте після перемоги над королем було встановлено диктатуру Кромвеля, потім у 1660 році було реставровано попередню королівську династію. В 1688 році буржуазні партії шляхом державного перевороту запросили короля з Нідерландів, який на чолі з морськими і сухопутними військами вступив на територію Англії. Тільки тоді диктатура англійської буржуазії зробилася сталою. Французька буржуазна революція з моменту її виникнення в 1789 році до 1875 року, коли утворилась Третя Республіка, налічує 86 років. Вона була надзвичайно несталою — тут чергувались прогрес і реакція, республіка і монархія, революційний терор і контрреволюційний терор, громадянська війна і війна з іншими країнами, підкорення іноземних держав і капітуляції перед іноземними державами. Незважаючи на те, що соціалістична революція зазнала тиску з боку обʼєднаних реакційних сил усього світу, шлях її розвитку в цілому проходив набагато успішніше і був більш сталим. Це і свідчить про небачену могутню життєву силу соціалістичної системи. Хоч міжнародний комуністичний рух за останній час зазнав деяких невдач, ми здобули з цього багато корисних уроків. Ми виправили і виправляємо допущені в наших рядах деякі помилки, що їх необхідно виправити. Після виправлення помилок ми будемо дужчими і більш згуртованими. Всупереч сподіванням ворогів, справа пролетаріату ще успішніше йтиме вперед, а не піде назад.

З долею ж імперіалізму становище зовсім інше. Там між імперіалізмом і пригнобленими націями, між імперіалістичними країнами, між імперіалістичними урядами і народами мають місце зіткнення корінних інтересів. Ці зіткнення дедалі більше загострюються, і нема такого лікаря, який міг би знайти рецепт, щоб вилікувати цю хворобу.

Звичайно, нововиникла система диктатури пролетаріату тепер у багатьох відношеннях ще натрапляє на цілий ряд труднощів, має ще багато слабких місць. Однак тепер у нас обстановка набагато краща, ніж тоді, коли Радянський Союз боровся один. До того ж, які нововиниклі явища не натрапляють на труднощі і не мають слабких місць? Питання полягає в майбутньому. Яким би звивистим не був шлях, що лежить перед нами, людство в кінцевому підсумку все ж досягне світлої мети — комунізму, і нема такої сили, яка могла б перешкодити цьому.