Author Archives: admin

Маніфест комуністичної партії

By | 07.09.2016

Передмова до німецького видання 1872 р.

«Союз комуністів» 1 — міжнародна робітнича орґанізація, яка при тодішніх, умовах само собою зрозуміло, могла бути тільки таємною, — на конґресі, що відбувся в Лондоні в листопаді 1847 р., доручив нижчепідписаним скласти призначену для оголошення, докладну теоретичну і практичну проґраму партії. Так виник поданий далі «Маніфест», рукопис якого був відправлений до Лондона для надрукування за кілька тижнів до Лютневої революції 2. Опублікований спочатку німецькою мовою, він був надрукований цією мовою в Німеччині, Анґлії і Америці принаймні в дванадцяти різних виданнях. Анґлійською мовою він з’явився вперше в 1850 р. у Лондоні в «Red Republican» [«Червоному Республіканці»] у перекладі міс Гелен Макферлен, а в 1871 р.ці — щонайменше в трьох різних перекладах в Америці. Французькою мовою він вийшов уперше в Парижі незадовго перед Червневим повстанням 1848 р. 3 і недавно — в нью-йоркському «Le Socialiste» [«Соціалісті»]. Готується новий переклад. Польською мовою він вийшов у Лондоні незабаром після першого німецького видання. Російською мовою — в Женеві в 1860-х роках. На датську мову він так само був перекладений незабаром після його появи.

Хоч і як дуже змінилися умови за останні двадцять п’ять років, основні положення, розвинені в цьому «Маніфесті», загалом і в цілому ще й досі зберігають свою цілковиту правильність. Подекуди треба б дещо виправити. Практичне застосування цих основних положень, як заявляє сам «Маніфест», скрізь і завжди залежатиме від наявних історичних обставин, і тому зовсім не слід надавати особливого значення запропонованим в кінці Ⅱ розділу революційним заходам. Це місце довелося б тепер в багатьох відношеннях викласти інакше. При наявності величезного розвитку великої промисловості за останні двадцять п’ять років і ростущої разом з нею партійної орґанізації робітничого класу, при наявності практичного досвіду, спершу Лютневої революції, а ще далеко більше Паризької Комуни, де пролетаріат уперше тримав у руках протягом двох місяців політичну владу,— ця проґрама тепер місцями застаріла. Особливо Комуна дала доказ того, що «робітничий клас не може просто оволодіти готовою державною машиною і пустити її в хід для своїх власних цілей» (див. «Громадянська війна у Франції». Відозва Ґенеральної ради Міжнародного товариства робітників, німецьке видання, стор. 19, де це розвинено докладніше) 4. Далі, само собою зрозуміло, що критика соціалістичної літератури має для теперішнього часу прогалини, бо вона доведена тільки до 1847 р.; так само і зауваження про ставлення комуністів до різних опозиційних партій (розділ Ⅳ), хоч в основних рисах і тепер ще правильні, в деталях застаріли тепер уже тому, що політичне становище цілком змінилося і історичний розвиток зовсім стер з лиця землі більшість перелічених там партій.

Проте «Маніфест» є історичний документ, і ми вже не вважаємо себе в праві робити в ньому зміни. Одно з пізніших видань вийде, може, з вступом, що заповнить прогалину від 1847 р. до наших днів; теперішнє видання виходить настільки несподівано для нас, що ми не мали часу для цієї роботи.

К. Маркс. Ф. Енґельс

Передмова до російського видання 1882 р.

Перше російське видання «Маніфесту комуністичної партії» в перекладі Бакуніна з’явилося на початку 1860-х років, в друкарні «Колокола». Тоді російське видання цієї брошури могло здаватись для Заходу не більше як літературним курйозом. Тепер такий погляд уже неможливий.

Які обмежені були розміри поширення пролетарського руху під час першого опублікування «Маніфесту» (грудень 1847 р.), найкраще показує останній розділ: «Ставлення комуністів до різних опозиційних партій». Тут немає насамперед Росії і Сполучених Штатів. Це був час, коли Росія становила останній великий резерв европейської об’єднаної реакції і коли еміґрація до Сполучених Штатів поглинала надлишкові сили европейського пролетаріату. Обидві країни постачали Европі сировину і одночасно служили ринками для збуту її промислових виробів. Отже, обидві були, так чи інакше, підпорами европейського суспільного порядку.

Як усе це тепер змінилося! Якраз европейська еміґрація зробила можливим колосальний розвиток північноамериканського землеробства, яке своєю конкуренцією розхитує і велику і дрібну земельну власність Европи в самих її основах. Разом з тим вона дала Сполученим Штатам можливість приступити до експлуатації своїх багатющих ресурсів промисловості, і при тому з такою енерґією і в такому масштабі, що це незабаром мусить покласти край промисловій монополії европейського Заходу. А обидві ці обставини зворотно впливають і на Америку в революційному напрямі. Дрібне й середнє землеволодіння фермерів, що живуть з власної праці — ця основа всього політичного ладу Америки — все більше й більше відступає перед конкуренцією велетенських ферм, а одночасно в промислових округах вперше утворюється численний пролетаріат поруч з казковою концентрацією капіталів.

Перейдімо до Росії. Під час революції 1848—1849 р. не тільки европейські монархи, але й европейські буржуа бачили в російському втручанні єдиний порятунок від пролетаріату, який саме тоді щойно починав усвідомлювати свої сили. Вони проголосили царя главою европейської реакції. Тепер він сидить у Гатчині як воєннополонений революції, а Росія становить аванґард революційного руху Европи.

Завданням «Комуністичного маніфесту» було проголосити, що неминуче насувається загибель нинішньої буржуазної власності. Але в Росії, поруч з капіталістичним шахрайством, яке розвивається гарячково швидко, і буржуазним землеволодінням, яке тільки ще утворюється, ми знаходимо більше половини землі в общинному володінні селян.

Отож постає питання: чи може російська селянська община, ця, правда, вже дуже розкладена форма первісного общинного землеволодіння, безпосередньо перейти у вищу комуністичну форму спільної власності, чи вона мусить спершу пройти той самий процес розкладу, який вона проходить в історичному розвитку Заходу?

Єдина можлива тепер відповідь на це питання є ось яка: якщо російська революція стане сиґналом робітничої революції на Заході, так що обидві доповнятимуть одна одну, тоді теперішнє російське общинне землеволодіння зможе послужити вихідною точкою комуністичного розвитку.

К. Маркс. Ф. Енґельс
Лондон, 21 січня 1882 р.

Передмова до німецького видання 1883 р.

Передмову до теперішнього видання мені доводиться, на жаль, підписувати самому. Маркс,— людина, якій весь робітничий клас Европи і Америки завдячує більше, ніж будь-кому іншому,— Маркс спочиває на Гайґетському кладовищі, і над його могилою росте вже перша трава. 5 Після його смерті вже зовсім не може бути мови про перероблення або доповнення «Маніфесту». Тим більше вважаю я за потрібне ще раз виразно заявити тут ось що:

Основна думка, яка червоною ниткою проходить через увесь «Маніфест», а саме: що економічне виробництво і з неминучістю випливаюча з нього структура суспільства кожної історичної епохи становлять основу політичної і інтелектуальної історії цієї епохи; що, відповідно до цього, від часу розкладу первісного общинного землеволодіння, вся історія була історією класової боротьби, боротьби між експлуатованими і експлуатуючими, підлеглими і пануючими класами на різних ступенях суспільного розвитку і що тепер ця боротьба досягла ступеня, коли експлуатований і гноблений клас (пролетаріат) уже не може визволитися від того класу, що експлуатує і гнобить його (буржуазії), не визволяючи разом з тим назавжди всього суспільства від експлуатації, гноблення і класової боротьби, — ця основна думка належить єдино і виключно Марксові 6.

Я вже висловлював це не раз, але саме тепер потрібно, щоб це було сказано також у передмові до самого «Маніфесту».

Ф. Енґельс
Лондон, 28 червня 1883 р.

З передмова до німецького видання 1890 р.

«Маніфест» мав свою власну життьову путь. З ентузіазмом зустрінутий в момент його появи (як це доводять згадані в першій передмові переклади) тоді ще нечисленним аванґардом наукового соціалізму, він незабаром був відтіснений на задній план реакцією, що почалася після поразки паризьких робітників у червні 1848 р., і, нарешті, «на законній підставі» оголошений був поза законом актом засудження кьольнських комуністів у листопаді 1852 р. 7 Із зникненням з суспільної арени робітничого руху, що почався від часу Лютневої революції, відступив на задній план і «Маніфест».

Коли европейський робітничий клас знову досить зміцнів для нового наступу проти влади пануючих класів, виникло «Міжнародне товариство робітників». Воно мало на меті об’єднати в одну велику армію все боєспроможне робітництво Европи і Америки. Тому воно не могло виходити з викладених у «Маніфесті» принципів. Воно повинне було мати таку проґраму, яка не замикала б дверей анґлійським трейд-юніонам, французьким, бельґійським, італійським і іспанським прудоністам та німецьким лассальянцям 8. Ця проґрама — пояснювальна записка до статуту Інтернаціоналу 9 — була складена Марксом з майстерністю, визнаною навіть Бакуніним і анархістами. За єдину ґарантію остаточної перемоги виставлених у «Маніфесті» положень Маркс вважав інтелектуальний розвиток робітничого класу, який неминуче мусив бути плодом об’єднаної діяльності і дискусії. Події і мінливості боротьби проти капіталу, поразки ще більше, ніж успіхи, неминуче мусили з’ясувати борцям недостатність тих всецілющих знахарських ліків, яких вони трималися доти, і зробити їхні голови сприйнятливішими для ґрунтовного розуміння справжніх умов визволення робітників. І Маркс мав рацію. Робітничий клас 1874 р., під час розпаду Інтернаціоналу, був зовсім не таким, яким він був у 1864 р., під час заснування його. Прудонізм у романських країнах, специфічне лассальянство в Німеччині були при смерті, і навіть тодішні архіконсервативні анґлійські трейд-юніони поступінно наближалися до того моменту, коли президент їх конґресу в Суансі в 1887 р. міг сказати від їх імени: «Континентальний соціалізм перестав бути для нас страшним». Але в 1887 р. континентальним соціалізмом була вже майже виключно теорія, проголошувана в «Маніфесті». І таким чином історія «Маніфесту» до певної міри відображає історію сучасного робітничого руху, починаючи з 1848 р. Тепер він безсумнівно є найбільш поширений, найбільш інтернаціональний твір усієї соціалістичної літератури, спільна проґрама багатьох мільйонів робітників усіх країн від Сибіру до Каліфорнії.

І все ж у той час, коли він з’явився, ми не могли б назвати його соціалістичним маніфестом. Під соціалістами в 1847 р. розуміли двоякого роду людей. З одного боку, прихильників різних утопічних систем, особливо оуеністів в Анґлії і фур’єристів у Франції; і ті, і другі тоді вже виродилися в прості секти, що ступнево вимирали. З другого боку, під ними розуміли всіляких соціальних знахарів, які хотіли різними всецілющими ліками і всякого роду латаниною усунути соціальні лиха, не завдаючи ні найменшої шкоди капіталові і зискові. В обох випадках це були люди, які стояли поза робітничим рухом і які скорше шукали підтримки у «освічених» класів. Навпаки, та частина робітників, яка, переконавшися в недостатності чисто політичних переворотів, вимагала ґрунтовної перебудови суспільства, — ця частина називала себе тоді комуністичною. Це був ще мало оброблений, лише інстинктивний, іноді трохи грубий комунізм. Але він був досить сильний для того, щоб створити дві системи утопічного комунізму: у Франції — «ікарійський» комунізм Кабе, в Німеччині — комунізм Вейтлінґа. Соціалізм означав у 1847 р. буржуазний рух, а комунізм — робітничий рух. Соціалізм, принаймні на континенті, був прийнятний для буржуазних салонів, а комунізм — якраз навпаки. А тому що ми вже тоді дуже рішуче додержувалися погляду, що «визволення робітників мусить бути ділом самого робітничого класу», то ми ані хвилини не могли сумніватися, яку з двох назв вибрати. Та і після того нам ніколи не спадало на думку зрікатися її.

«Пролетарі всіх країн, єднайтесь!»

Тільки небагато голосів відгукнулося, коли ми 42 роки тому проголосили на весь світ ці слова напередодні першої Паризької революції, в якій пролетаріат виступив з власними вимогами. Але 28 вересня 1864 р. пролетарі більшості західноевропейських країн об’єдналися в славетної пам’яті Міжнародне товариство робітників. Сам Інтернаціонал жив, правда, всього дев’ять років. Але заснований ним вічний союз пролетарів усіх країн ще живе і живе сильніший, ніж будьколи, найкращим доказом чого є саме сьогоднішній день. Бо сьогодні, коли я пишу ці рядки, европейський і американський пролетаріат робить огляд своїх уперше мобілізованих бойових сил, мобілізованих в єдину армію, під єдиним прапором і ради єдиної найближчої мети: ради законодавчого встановлення восьмигодинного нормального робочого дня, проголошеного ще Женевським конґресом Інтернаціоналу в 1866 р. і вдруге — Паризьким робітничим конґресом у 1889 р. 10 І видовище сьогоднішнього дня розкриє капіталістам і землевласникам усіх країн очі на те, що сьогодні пролетарі всіх країн справді об’єднані.

О, коли б Маркс ще стояв поруч зі мною, щоб бачити це на власні очі!

Ф. Енґельс
Лондон, 7 травня 1890 р.

Привид бродить по Европі — привид комунізму. Всі сили старої Европи об’єдналися для священного цькування цього привиду: папа і цар, Меттерніх і Гізо, французькі радикали 11 і німецькі поліцаї.

Де та опозиційна партія, яку не ославили б комуністичною її противники, що стоять при владі, де та опозиційна партія, яка не кидала б назад плямуючого докору в комунізмі як передовішим представникам опозиції, так і своїм реакційним противникам?

З цього факта випливають два висновки.

Комунізм уже визнається за силу всіма европейськими властями.

Пора вже, щоб комуністи перед усім світом відкрито виклали свій світогляд, свої цілі, свої прагнення і байкам про привид комунізму протипоставили маніфест самої партії.

З цією метою зібралися в Лондоні комуністи найрізніших національностей і склали оцей маніфест, який оголошується анґлійською, французькою, німецькою, італійською, фламандською і датською мовами.

Ⅰ. Буржуа і пролетарі 12

Історія всього дотеперішнього суспільства 13 є історія боротьби класів.

Вільний і раб, патрицій і плебей 14, феодал і кріпак, цеховий майстер і підмайстер, коротко кажучи, гнобитель і гноблений перебували в постійному антаґонізмі один до одного, вели безупинну, то приховану, то явну боротьбу, боротьбу, яка кожний раз кінчалася революційною перебудовою всього суспільства або спільною загибеллю класів, що боролися.

В попередні епохи історії ми майже повсюди знаходимо цілковите розчленування суспільства на різні стани, різноманітну ґрадацію суспільних становищ. У стародавньому Римі ми маємо патриціїв, вершників, плебеїв, рабів; в середні віки — феодальних панів, васалів, цехових майстрів, підмайстрів, кріпаків, а до того ще майже в кожному з цих класів знов особливі ґрадації.

Сучасне буржуазне суспільство, що виникло з загибелі феодального суспільства, не знищило класових суперечностей. Воно тільки поставило нові класи, нові умови гноблення, нові форми боротьби на місце старих.

Однак, наша епоха, епоха буржуазії, відзначається тим, що вона спростила класові суперечності. Все суспільство все більше і більше розколюється на два великі ворожі табори, на два великі класи, які прямо протистоять один одному — буржуазію і пролетаріат.

З кріпаків середньовіччя утворилося дрібне міщанство перших міст; з цього дрібного міщанства розвинулися перші елементи буржуазії.

Відкриття Америки, морський шлях навколо Африки утворили для ростущої буржуазії нове поле діяльності. Остіндський і китайський ринки, колонізація Америки, обмін з колоніями, збільшення засобів обміну і взагалі товарів створили нечуване доти піднесення торгівлі, судноплавства, промисловості і тим самим швидкий розвиток революційного елементу в феодальному суспільстві, що розпадалося.

Колишній феодальний або цеховий спосіб промислового виробництва був уже недостатній для ростущого разом з новими ринками попиту. Його місце зайняла мануфактура. Цехові майстри були витіснені промисловим середнім станом; поділ праці між різними корпораціями зник перед поділом праці всередині окремої майстерні.

Але ринки весь час зростали, весь час більшав попит. Мануфактурне виробництво теж стало вже недостатнім. Тоді пара і машини революціонізували промислове виробництво. Місце мануфактурного виробництва зайняла сучасна велика промисловість, місце промислового середнього стану зайняли промислові мільйонери, шефи цілих промислових армій, сучасні буржуа.

Велика промисловість створила світовий ринок, який підготувало відкриття Америки. Світовий ринок викликав величезний розвиток торгівлі, судноплавства, сухопутних сполучень. Це в свою чергу вплинуло на розширення промисловості, і в тій самій мірі, в якій розширялися промисловість, торгівля, судноплавство, залізниці,— в тій самій мірі розвивалася буржуазія, збільшувала свої капітали і відтісняла на задній план усі успадковані від середньовіччя класи.

Отже, ми бачимо, що сучасна буржуазія сама є продуктом довгого процесу розвитку, ряду переворотів у способі виробництва і зносин.

Кожний з цих ступенів розвитку буржуазії супроводився відповідним політичним успіхом [цього класу] 15. Пригноблений стан при пануванні феодальних панів, озброєна й самоврядна асоціація в комуні 16, тут — незалежна міська республіка [як в Італії і Німеччині], там — третій податковий стан монархії [як у Франції], потім, за часів мануфактури, противага дворянству в становій або в абсолютній монархії 17, головна основа великих монархій взагалі, — буржуазія завоювала собі, нарешті, після утворення великої промисловості і світового ринку, виключне політичне панування в сучасній представницькій державі. Сучасна державна влада, це — тільки комітет, який управляє спільними справами всього класу буржуазії.

Буржуазія відіграла в історії надзвичайно революційну роль.

Там, де буржуазія досягла панування, вона зруйнувала всі феодальні, патріархальні, ідилічні відносини. Вона нещадно розірвала строкаті феодальні зв’язки, що прикріпляли людину до її «природних повелителів», і не залишила ніякого іншого зв’язку між людьми, крім голого інтересу, крім бездушної «сплати готівкою». Вона втопила в льодовій воді еґоістичного розрахунку священний порив побожної мрійливості, рицарського захоплення, міщанської сентиментальності. Вона перетворила особисту гідність у мінову вартість і на місце безлічі стверджених грамотами і здобутих свобод поставила одну безсовісну свободу торгівлі. Одним словом, експлуатацію, прикриту реліґійними і політичними ілюзіями, вона замінила відкритою, безсоромною, прямою, сухою експлуатацією.

Буржуазія позбавила ореолу святості всі роди діяльності, які вважалися досі почесними і на які досі дивилися з побожним трепетом. Вона перетворила лікаря, юриста, попа, поета, мужа науки в своїх платних найманих робітників.

Буржуазія зірвала з сімейних відносин їх зворушливо-сентиментальний покров і звела їх до чисто грошових відносин.

Буржуазія викрила, як властивий середньовіччю прояв грубої сили, що ним так захоплювалася реакція, знаходив собі відповідне доповнення в непробудному ледарстві. Тільки вона вперше показала, що може зробити людська діяльність. Вона створила чудеса, що далеко перевищують єґіпетські піраміди, римські водогони і ґотичні собори; вона провела походи, які далеко лишають позаду себе переселення народів 18 і хрестові походи 19.

Буржуазія не може існувати, не революціонізуючи постійно знаряддя виробництва, отже й виробничі відносини, отже й усі суспільні відносини. Навпаки, незмінне збереження старого способу виробництва було першою умовою існування всіх попередніх промислових класів. Безперестанна революція виробництва, безперервне потрясіння всіх суспільних відносин, вічна непевність і рух відрізняють буржуазну епоху від усіх попередніх. Всі застиглі, заіржавілі відносини з їх світою з давніх-давен шанованих уявлень і поглядів руйнуються, всі новоутворені старіють ще до того, як встигнуть закостеніти. Все станове і застигле випарюється, все святе оскверняється, і люди, нарешті, змушені подивитись тверезими очима на своє життьове становище, на свої взаємні відносини.

Потреба в чимраз ширшому збуті для своїх продуктів жене буржуазію по всій земній кулі. Скрізь мусить вона загніздитися, скрізь оселитися, скрізь встановити зв’язки.

Експлуатацією світового ринку буржуазія зробила виробництво і споживання всіх країн космополітичним. На превеликий жаль реакціонерів, вона вирвала спід ніг промисловості національний ґрунт. Прадавні національні галузі промисловості були знищені і знищуються день-у-день. Їх витісняють нові галузі промисловості, запровадження яких стає питанням життя для всіх цивілізованих націй, галузі промисловості, які переробляють уже не місцеву сировину, а сировину, що походить з найдальших країв, і фабрикати яких споживаються не тільки в самій даній країні, але разом з тим і в усіх частинах світу. Замість старих потреб, що задовольнялися місцевими виробами, з’являються нові, для задоволення яких потрібні продукти найвіддаленіших країн і кліматів. Замість старої місцевої і національної самодостатності й замкнутості з’являються всебічний зв’язок, всебічна залежність народів один від одного. І це має місце як у матеріальному виробництві, так і в інтелектуальному. Продукти розумової діяльності окремих народів стають спільним надбанням. Національна однобічність і обмеженість стають все більш і більш неможливими, і з багатьох національних і місцевих літератур утворюється одна світова література.

Буржуазія завдяки швидкому поліпшенню всіх знарядь виробництва, завдяки безмежно полегшеним засобам сполучення втягає в цивілізацію всі, навіть найбільш варварські, нації. Дешеві ціни її товарів являють собою ту важку артилерію, якою вона вщент руйнує всі китайські мури, якою вона примушує до капітуляції найупертішу ненависть варварів до чужоземців. Вона примушує всі нації засвоїти буржуазний спосіб виробництва, якщо вони не хочуть загинути; вона примушує їх заводити у себе самих так звану цивілізацію, тобто ставати буржуа. Одним словом, вона створює собі світ за своїм образом і подобою.

Буржуазія підкорила село пануванню міста. Вона створила величезні міста, вона в великій мірі збільшила число міського населення порівняно з сільським і таким чином вирвала значну частину населення з ідіотизму сільського життя. Подібно до того, як вона зробила село залежним від міста, вона зробила варварські й напівварварські країни залежними від цивілізованих, селянські народи — від буржуазних народів, Схід — від Заходу.

Буржуазія все більше й більше знищує роздроблення засобів виробництва, володіння й населення. Вона скупчила населення, централізувала засоби виробництва і зосередила власність у небагатьох руках. Необхідним наслідком цього була політична централізація. Незалежні, ледве зв’язані між собою провінції, з різними інтересами, законами, урядами й митами, були з’єднані в одну націю, один уряд, один закон, один національний класовий інтерес, один митний кордон.

Менше ніж за сто років свого класового панування буржуазія створила численніші і колосальніші продуктивні сили, ніж усі минулі покоління разом. Підкорення сил природи, запровадження машин, застосування хімії в промисловості й землеробстві, пароплавство, залізниці, електричні телеґрафи, перетворення цілих частин світу в продуктивні, пристосування річок для судноплавства, цілі ніби спід землі викликані населення,— яке з попередніх століть передчувало, що в надрах суспільної праці дрімали такі продуктивні сили?

Ми бачили, однак, що засоби виробництва і зносин, на основі яких утворилася буржуазія, були створені в феодальному суспільстві. На певному ступені розвитку цих засобів виробництва і зносин ті умови, в яких відбувалися виробництво і обмін феодального суспільства, феодальна орґанізація землеробства й мануфактури, одним словом — феодальні майнові відносини, вже більше не відповідали розвиненим продуктивним силам. Вони гальмували виробництво, замість сприяти йому. Вони теж перетворилися в численні окови. Необхідно було розбити їх, і вони були розбиті.

Їх місце зайняла вільна конкуренція з відповідним їй суспільним і політичним ладом, з економічним і політичним пануванням буржуазного класу.

На наших очах відбувається подібний рух. Буржуазні умови виробництва і зносин, буржуазні майнові відносини, сучасне буржуазне суспільство, що наче чарами створило такі потужні засоби виробництва й зносин, схоже на чарівника, який уже не може справитись з тими підземними силами, які він викликав своїми заклинаннями. Вже кілька десятиріч історія промисловості й торгівлі є лише історія збурення сучасних продуктивних сил проти сучасних виробничих відносин, проти майнових відносин, які є умовами існування буржуазії та її панування. Досить назвати торговельні кризи, які, періодично повертаючись, дедалі грізніше ставлять під запитання існування всього буржуазного суспільства. Під час торговельних криз реґулярно знищується велика частина не тальки виготовлених продуктів, але й створених уже продуктивних сил. Під час криз вибухає соціальна епідемія, яка всім попереднім епохам здавалася б безглуздям — епідемія перепродукції. Суспільство раптом опиняється відкинутим в одну мить назад у стан варварства, наче голод, загальна нищівна війна відрізали його від усіх засобів існування; промисловість, торгівля здаються знищеними,— і чому? Тому, що суспільство надто цивілізоване, у нього надто багато засобів існування, надто багато промисловості, надто багато торгівлі. Продуктивні сили, які є в його розпорядженні, не служать більше розвиткові буржуазної цивілізації і буржуазних майнових відносин; навпаки, вони стали надто могутніми для цих відносин, вони ними гальмуються; і як тільки вони перемагають це гальмо, вони розладжують усе буржуазне суспільство, загрожують існуванню буржуазної власності. Буржуазні відносини стали занадто вузькими, щоб вмістити створене ними багатство.— Чим буржуазія перемагає кризи? З одного боку, вимушеним знищенням маси продуктивних сил; з другого боку, завоюванням нових ринків і ґрунтовнішою експлуатацією старих ринків. Отже чим? Тим, що вона готує всебічніші й могутніші кризи і зменшує засоби запобігання кризам.

Та зброя, якою буржуазія повалила феодалізм, спрямовується тепер проти самої буржуазії.

Але буржуазія не тільки викувала зброю, яка несе їй смерть; вона породила також і тих людей, які боротимуться цією зброєю — сучасних робітників, пролетарів.

В тій самій мірі, в якій розвивається буржуазія, тобто капітал,— в тій самій мірі розвивається і пролетаріат, клас сучасних робітників, які тільки доти можуть існувати, поки знаходять роботу, а знаходять вони її лише доти, поки їх праця збільшує капітал. Ці робітники, які мусять продавати себе поштучно, є товар, як і всякий інший предмет торгівлі, а тому вони в однаковій мірі зазнають усіх мінливостей конкуренції, всіх коливань ринку.

В наслідок поширення машин і поділу праці праця пролетарів втратила всякий самостійний характер, а тим самим і всяку принадність для робітника. Він стає простим придатком до машини, від якого вимагають тільки найпростіших, найодноманітніших, найлегших до вивчення операцій. Тому витрати, які спричиняє робітник, обмежуються майже тільки засобами існування, яких він потребує для свого утримання і для продовження свого роду. Але ціна всякого товару, отже й праці 20, дорівнює витратам його виробництва. Тому в тій самій мірі, в якій зростає неприємність праці, зменшується заробітна плата. Навіть більше: в тій самій мірі, в якій зростають застосування машин і поділ праці, — в тій самій мірі зростає і маса праці, чи то в наслідок збільшення робочих годин, чи в наслідок збільшення роботи, якої вимагають за даний час, прискореного ходу машин і т. д.

Сучасна промисловість перетворила маленьку майстерню патріархального майстра у велику фабрику промислового капіталіста. Маси робітників, скупчені на фабриці, орґанізовуються по-солдатському, їх ставлять, як рядових солдатів промислової армії, під нагляд цілої ієрархії унтерофіцерів та офіцерів. Вони раби не тільки буржуазного класу, буржуазної держави, — їх щодня і щогодини поневолює машина, наглядач і передусім сам окремий буржуа-фабрикант. Ця деспотія тим дріб’язковіша, ненависніша, тим більше викликає озлоблення, чим одвертіше вона проголошує своєю кінцевою метою наживу.

Чим менше вмілості і сили вимагає ручна праця, тобто чим більше розвивається сучасна промисловість, тим більше праця чоловіків витісняється працею жінок і дітей. Відміни статі й віку не мають уже щодо робітничого класу ніякого суспільного значення. Існують тільки знаряддя праці, які, залежно від віку й статі, викликають різні витрати.

Коли експлуатація робітника фабрикантом закінчена настільки, що робітник одержує готівкою свою заробітну плату, тоді на нього накидаються інші частини буржуазії: домовласник, крамар, лихвар і т. д.

Дотеперішні дрібні середні стани, дрібні промисловці, купці і рантьє 21, ремісники й селяни, — всі ці класи опускаються в лави пролетаріату, почасти тому, що їхній невеликий капітал недостатній для ведення великого промислового підприємства і не витримує конкуренції з більшими капіталістами, почасти тому, що їх вмілість знецінюється новими способами виробництва. Так рекрутується пролетаріат з усіх класів населення.

Пролетаріат проходить різні ступені розвитку. Його боротьба проти буржуазії починається разом з його існуванням.

Спочатку борються окремі робітники, потім робітники однієї фабрики, потім робітники однієї галузі праці в одній місцевості проти окремого буржуа, який їх безпосередньо експлуатує. Вони спрямовують свої атаки не тільки проти буржуазних виробничих відносин; вони спрямовують їх і проти самих знарядь виробництва; вони знищують конкуруючі чужоземні товари, вони розбивають машини, вони підпалюють фабрики, вони намагаються шляхом боротьби знову повернути собі зникле становище середньовічного робітника.

На цьому ступені робітники становлять розпорошену по всій країні і роздроблену конкуренцією масу. Згуртованість робітників у значніші маси ще не є наслідком їх власного об’єднання, а наслідком об’єднання буржуазії, яка для досягнення своїх власних політичних цілей мусить, і поки ще може, приводити в рух увесь пролетаріат. На цьому ступені пролетарі борються, отже, не проти своїх ворогів, а проти ворогів своїх ворогів — проти решток абсолютної монархії, проти землевласників, непромислових буржуа, дрібних буржуа. Таким чином увесь історичний рух зосереджується в руках буржуазії; кожна здобута при таких умовах перемога є перемогою буржуазії.

Але з розвитком промисловості пролетаріат не тільки зростає в числі; він скупчується в більші маси, сила його зростає, і він більше відчуває її. Інтереси пролетаріату, його життьове становище дедалі більше вирівнюються в міру того, як машини все більше й більше стирають відмінності в умовах праці і майже повсюди збивають заробітну плату до однаково низького рівня. Ростуща конкуренція буржуа між собою і торговельні кризи, що виникають з цього, роблять заробітну плату робітників дедалі хиткішою; невпинне поліпшення машин, що розвивається дедалі швидше, робить усе життьове становище робітників дедалі більш непевним; колізії між окремим робітником і окремим буржуа дедалі більше набирають характеру колізій між двома класами. Робітники починають з того, що утворюють коаліції проти буржуа; вони об’єднуються для обстоювання своєї заробітної плати. Вони засновують навіть тривалі асоціації, щоб забезпечити себе харчем на випадок можливих заворушень. Місцями боротьба вибухає у повстання.

Час від часу робітники перемагають, але перемога ця лише минуща. Дійсним результатом їх боротьби є не безпосередній успіх, а об’єднання робітників, яке дедалі більше поширюється. Йому сприяють ростущі засоби сполучення, які створюються великою промисловістю і які зв’язують між собою робітників різних місцевостей. Але цього тільки зв’язку і треба для того, щоб ці численні місцеві битви, скрізь однакового характеру, централізувати в національну, в класову боротьбу. А всяка класова боротьба є боротьба політична. І об’єднання, для якого городянам середньовіччя з їх путівцями потрібні були століття, сучасні пролетарі здійснюють завдяки залізницям протягом небагатьох років.

Ця орґанізація пролетарів у клас і тим самим у політичну партію щохвилини знову руйнується конкуренцією між самими робітниками. Але вона постійно знову виникає, сильніша, міцніша, могутніша. Вона примушує визнати окремі інтереси робітників в законодавчому порядку, використовуючи розколи серед буржуазії. Так було з білем про десятигодинний робочий день в Анґлії.

Колізії в старому суспільстві взагалі в багатьох відношеннях сприяють процесові розвитку пролетаріату. Буржуазія перебуває в постійній боротьбі: спочатку проти аристократії, пізніше проти тих частин самої буржуазії, інтересам яких суперечить розвиток промисловості, і завжди проти буржуазії всіх чужих країн. В усіх цих битвах вона змушена апелювати до пролетаріату, вдаватися до нього по допомогу і таким чином втягати його в політичний рух. Отже, буржуазія сама передає пролетаріатові елементи своєї власної освіти, тобто зброю проти самої себе.

Далі, як ми бачили, розвиток промисловості скидає цілі верстви пануючого класу в лави пролетаріату або, принаймні, загрожує умовам їх життя. Вони теж передають пролетаріатові масу елементів освіти.

Нарешті, в ті періоди, коли класова боротьба наближається до розв’язки, процес розкладу всередині пануючого класу, всередині всього старого суспільства набирає такого бурхливого, такого різкого характеру, що невелика частина пануючого класу зрікається його і пристає до революційного класу, до того класу, який несе в своїх руках майбутнє. Отже, так само як раніше частина дворянства переходила до буржуазії,— так тепер частина буржуазії переходить до пролетаріату, особливо частина буржуа-ідеолоґів, які піднеслися до теоретичного розуміння всього історичного руху.

З усіх класів, які нині протистоять буржуазії, один тільки пролетаріат є дійсно революційний клас. Всі інші класи занепадають і гинуть з розвитком великої промисловості, а пролетаріат є її власний продукт.

Середні стани — дрібний промисловець, дрібний купець, ремісник, селянин,— всі вони борються проти буржуазії, щоб урятувати від загибелі своє існування як середніх станів. Отже, вони не революційні, а консервативні. Навіть більше: вони реакційні, вони намагаються повернути назад колесо історії. Якщо вони й бувають революційними, то лиш остільки, оскільки має статися їх перехід у лави пролетаріату, оскільки вони боронять не свої теперішні, а свої майбутні інтереси, оскільки вони покидають свою власну точку зору, щоб стати на точку зору пролетаріату.

Люмпенпролетаріат 22, цей пасивний продукт гниття найнижчих верств старого суспільства, місцями втягається пролетарською революцією в рух, але за всім своїм життьовим становищем він з більшою охотою продаватиме себе для реакційних інтриґ.

Життьові умови старого суспільства вже знищені в життьових умовах пролетаріату. Пролетар не має власності; його відносини до жінки й дітей вже не мають нічого спільного з буржуазними сімейними відносинам»; сучасна промислова праця, сучасне поневолення в ярмі капіталу, однакове як в Анґлії, так і у Франції, як в Америці, так і в Німеччині, стерло з нього всякий національний характер. Закони, мораль, реліґія — все це для нього не більше, як буржуазні передсуди, за кожним з яких ховаються певні буржуазні інтереси.

Всі попередні класи, що завойовували собі панування, намагалися забезпечити своє вже здобуте життьове становище, підпорядковуючи все суспільство умовам своєї наживи. Пролетарі можуть завоювати собі суспільні продуктивні сили, лише знищивши свій власний дотеперішній спосіб привласнення, а тим самим і весь дотеперішній спосіб привласнення в цілому. У пролетарів нема нічого свого, що їм треба було б забезпечувати; вони повинні зруйнувати всі дотеперішні приватні забезпечення і приватні страхування.

Всі дотеперішні рухи були рухами меншостей або в інтересах меншостей. Пролетарський рух є самостійний рух величезної більшості в інтересах величезної більшості. Пролетаріат, найнижча верства теперішнього суспільства, не може піднестися, не може випрямитись без того, щоб не висадити в повітря всю надбудову з тих верств, що становлять офіціальне суспільство.

Коли й не за змістом, то за формою боротьба пролетаріату проти буржуазії є насамперед боротьба національна. Пролетаріат кожної країни мусить, звичайно, насамперед покінчити з своєю власною буржуазією.

Малюючи найзагальніші фази розвитку пролетаріату, ми. простежили більш чи менш приховану громадянську війну всередині існуючого суспільства аж до того пункту, коли вона вибухає як відкрита революція, і пролетаріат шляхом насильного повалення буржуазії встановлює своє панування. Всі дотеперішні суспільства ґрунтувалися, як ми бачили, на протилежності гноблячих і гноблених класів. Але для того, щоб можна було гнобити якийсь клас, необхідно забезпечити йому умови, при яких він міг би, принаймні, по-рабському животіти. Кріпак у стані кріпацтва вибився в члени комуни, так само як дрібний міщанин під ярмом феодалістичного абсолютизму вибився в буржуа. А сучасний робітник, замість того щоб підноситися разом з проґресом промисловості, опускається все нижче і нижче умов існування свого власного класу. Робітник стає паупером, і пауперизм розвивається ще швидше, ніж населення й багатство. Звідси ясно видно, що буржуазія нездатна лишатися далі пануючим класом суспільства і накидати суспільству умови існування свого класу як регулюючий закон. Вона нездатна панувати, бо нездатна забезпечити своєму рабові існування навіть у межах його рабства, бо вона змушена дати йому опуститися до такого становища, коли мусить харчувати його, замість того щоб харчуватися його коштом. Суспільство не може вже більше жити під її владою, тобто її життя більше вже несполучне з суспільством.

Основною умовою існування й панування буржуазного класу є нагромадження багатства в руках приватних осіб, утворення й збільшення капіталу; умовою існування капіталу є наймана праця. Наймана праця грунтується виключно на конкуренції робітників між собою. Проґрес промисловості, мимовільним носієм якого, нездатним йому опиратись, є буржуазія, ставить на місце ізоляції робітників в наслідок конкуренції революційне об’єднання їх шляхом асоціації. Отже, з розвитком великої промисловості спід ніг буржуазії вибивається сама основа, на якій вона продукує і привласнює собі продукти. Вона продукує передусім своїх власних могильників, її загибель і перемога пролетаріату однаково неминучі.

Ⅱ. Пролетарі і комуністи

В якому відношенні стоять комуністи до пролетарів взагалі?

Комуністи не є якась особлива партія, що протиставить себе іншим робітничим партіям.

У них нема ніяких інтересів, окремих від інтересів усього пролетаріату.

Вони не виставляють ніяких особливих принципів, за якими вони хотіли б надавати форми пролетарському рухові.

Комуністи відрізняються від усіх інших пролетарських партій лише тим, що, з одного боку, в боротьбі пролетарів різних націй вони виділяють і обстоюють спільні, незалежні від національності інтереси всього пролетаріату; з другого боку, тим, що на різних ступенях розвитку, які проходить боротьба між пролетаріатом і буржуазією, вони завжди є представниками інтересів руху в цілому.

Отже, на ділі комуністи є найрішучіша частина робітничих партій усіх країн, частина, яка завжди спонукає до дальшого руху вперед усі інші; в теоретичному відношенні вони мають перед рештою маси пролетаріату ту перевагу, що розуміють умови, хід і загальні результати пролетарського руху.

Найближча мета комуністів є та сама, що й усіх інших пролетарських партій: перетворення пролетаріату в клас, повалення панування буржуазії, завоювання пролетаріатом політичної влади 23.

Теоретичні положення комуністів аж ніяк не ґрунтуються на ідеях, на принципах, вигаданих або відкритих тим чи іншим обновителем світу.

Вони є тільки загальним виразом фактичних відносин існуючої класової боротьби, історичного руху, що відбувається перед нашими очима. Знищення дотеперішніх майнових відносин не є чимось властивим виключно комунізмові.

Всі майнові відносини зазнавали постійної історичної заміни, постійних історичних змін.

Французька революція, напр., знищила феодальну власність на користь буржуазної 24.

Те, чим відзначається комунізм, є не знищення власності взагалі, а знищення буржуазної власності.

Але сучасна буржуазна приватна власність є останній і найдосконаліший вираз такого виробництва і привласнення продуктів, яке ґрунтується на класових суперечностях, на експлуатації одних другими.

В цьому розумінні комуністи можуть виразити свою теорію одним положенням: знищення приватної власності.

Нам, комуністам, закидали, ніби ми хочемо знищити особисто надбану, своєю працею здобуту власність; ту власність, яка становить основу всякої особистої свободи, діяльності й самостійності.

Своєю працею здобута, надбана, зароблена власність? Чи говорите ви про дрібноміщанську, дрібноселянську власність, яка передувала власності буржуазній? Нам нема чого її знищувати, розвиток промисловості знищив її і щодня її знищує.

Чи, може, ви говорите про сучасну буржуазну приватну власність?

Але хіба наймана праця, праця пролетаря, створює йому власність? Аж ніяк. Вона створює капітал, тобто ту власність, яка експлуатує найману працю, власність, яка може збільшуватись тільки при тій умові, що вона породжує нову найману працю, щоб знову її експлуатувати. Власність у її нинішній формі рухається в протилежності між капіталом і найманою працею. Розгляньмо обидві сторони цієї протилежності.

Бути капіталістом — значить займати в виробництві не тільки чисто особисте, але й суспільне становище.

Капітал є колективний продукт і може бути приведений у рух тільки спільною діяльністю багатьох членів суспільства,— в кінцевому рахунку тільки спільною діяльністю всіх членів суспільства.

Отже, капітал є не особиста, а суспільна сила.

Тому, якщо капітал буде перетворений у колективну, належну всім членам суспільства власність, то це не буде перетворенням особистої власності в суспільну. Зміниться лише суспільний характер власності. Вона втратить свій класовий характер.

Перейдімо до найманої праці.

Пересічна ціна найманої праці є мінімум заробітної плати, тобто сума засобів існування, необхідних для того, щоб зберегти життя робітника як робітника. Отже, того, що найманий робітник привласнює собі своєю діяльністю, вистачає лише на те, щоб репродукувати його голе життя. Ми зовсім не хочемо знищити це особисте привласнення продуктів праці, яке служить для відтворення безпосереднього життя, привласнення, що не залишає ніякого чистого доходу, який міг би дати власть над чужою працею. Ми хочемо тільки знищити злиденний характер цього привласнення, при якому робітник живе лише для того, щоб збільшувати капітал, живе лиш остільки, оскільки цього вимагають інтереси пануючого класу.

В буржуазному суспільстві жива праця є лише засіб для того, щоб збільшувати нагромаджену працю. В комуністичному суспільстві нагромаджена праця є лише засіб для того, щоб розширювати, збагачувати, полегшувати життьовий процес робітників.

Отже, в буржуазному суспільстві минуле панує над сучасним, а в комуністичному — сучасне над минулим. В буржуазному суспільстві капітал має самостійність і індивідуальність, тоді як трудящий індивід несамостійний і позбавлений індивідуальності.

І знищення цих відносин буржуазія називає знищенням особистості й свободи! І вона має рацію. Справді, мова йде про знищення буржуазної особистості, самостійності й свободи.

Під свободою в межах теперішніх буржуазних виробничих відносин розуміють свободу торгівлі, свободу купівлі й продажу.

Але якщо зникає гендлярство, то зникає і вільне гендлярство. Фрази про вільне гендлярство, як і всі інші пишномовні фрази нашої буржуазії про свободу, взагалі мають якийсь сенс тільки у відношенні до невільного гендлярства, до поневоленого середньовічного городянина, а не у відношенні до комуністичного знищення гендлярства, буржуазних виробничих відносин і самої буржуазії.

Ви обурюєтесь з того, що ми хочемо знищити приватну власність. Але у вашому сучасному суспільстві приватна власність знищена для дев’яти десятих його членів; вона існує якраз тому, що для дев’яти десятих вона не існує. Отже, ви закидаєте нам, що ми хочемо знищити таку власність, яка передбачає як необхідну умову відсутність власності у величезної більшості суспільства.

Одним словом, ви закидаєте нам, що ми хочемо знищити вашу власність. Дійсно, ми цього хочемо.

З того моменту, коли праця вже більше не може бути перетворена в капітал, гроші, земельну ренту 25, коротко кажучи — в суспільну силу, яка може бути монополізована, тобто з того моменту, коли особиста власність не може вже більше перетворюватись у буржуазну,— з цього моменту, заявляєте ви, особа скасована.

Отже, ви признаєтесь, що під особою ви розумієте не кого іншого, як буржуа, буржуазного власника. А ця особа справді повинна бути скасована.

Комунізм ні в кого не віднімає власті привласнювати собі суспільні продукти, він віднімає тільки власть поневолювати собі за допомогою цього привласнення чужу працю.

Нам закидали, що із знищенням приватної власності припиниться, мовляв, всяка діяльність і вкорениться загальне ледарство.

В такому разі буржуазне суспільство давно мусило б загинути від ледарства; бо ті, що в ньому працюють, нічого не набувають, а ті, що в ньому набувають, не працюють. Всі ці побоювання зводяться до тавтолоґії, що немає вже найманої праці, раз уже немає капіталу.

Всі закиди, які спрямовуються проти комуністичного способу привласнення і способу виробництва матеріальних продуктів, поширюються так само на привласнення й вироблення продуктів розумової праці. Подібно до того, як припинення класової власності є для буржуа припиненням самого виробництва, так і припинення класової освіти він ототожнює з припиненням освіти взагалі.

Та освіта, про втрату якої він жаліє, є для величезної більшості перетворенням у машину.

Але не сперечайтеся з нами, оцінюючи знищення буржуазної власності з точки зору ваших буржуазних уявлень про свободу, освіту, право і т. д. Ваші ідеї сами є продукт буржуазних виробничих і майнових відносин, так само як ваше право є лише підвищена в закон воля вашого класу, воля, зміст якої визначений матеріальними умовами життя вашого класу.

Небезстороннє уявлення, завдяки якому ви перетворюєте ваші виробничі і майнові відносини з відносин історичних, в ході розвитку виробництва минаючих, у вічні закони природи й розуму, — це уявлення ви поділяєте з усіма загиблими панівними класами. Те, що ви розумієте, коли мова йде про античну 26 власність, те, що ви розумієте, коли мова йде про феодальну власність, ви не можете вже зрозуміти, коли мова йде про власність буржуазну.

Скасування сім’ї! Навіть крайні радикали обурюються проти цього ганебного наміру комуністів.

На чому основана сучасна, буржуазна сім’я? На капіталі, на приватній наживі. В цілком розвиненому вигляді вона існує тільки для буржуазії; але вона знаходить своє доповнення у вимушеній безсімейності пролетарів і в публічній проституції.

Буржуазна сім’я природно відпадає разом з відпадінням цього її доповнення; і те, і друге зникає разом із зникненням капіталу.

Ви закидаєте нам, що ми хочемо знищити експлуатацію дітей їх батьками? В цьому злочині ми признаємось.

Але ми знищуємо, кажете ви, найніжніші відносини, ставлячи на місце домашнього виховання суспільне.

А хіба й ваше виховання не визначається суспільством? Хіба воно не визначається суспільними відносинами, в яких ви виховуєте, не визначається безпосереднім чи посереднім втручанням суспільства через школу і т. д.? Комуністи не вигадують впливу суспільства на виховання; вони тільки міняють його характер, вони виривають виховання спід впливу пануючого класу.

Буржуазні балачки про сім’ю і виховання, про ніжні відносини між батьками й дітьми стають тим огиднішими, чим більше в наслідок великої промисловості розриваються для пролетарів усі сімейні зв’язки і діти перетворюються в прості предмети торгівлі і в знаряддя праці.

Але ви, комуністи, хочете запровадити спільність жінок,— кричить нам хором уся буржуазія.

Буржуа дивиться на свою дружину як на просте знаряддя виробництва. Він чує, що знаряддя виробництва мають використовуватися спільно, і, звичайно, не може собі уявити нічого іншого, як те, що ця сама доля — бути спільними — спіткає і жінок.

Він і не підозріває, що мова йде саме про те, щоб скасувати становище жінок як простих знарядь виробництва.

Зрештою, немає нічого смішнішого, як високоморальний жах наших буржуа з приводу нібито офіціальної спільності жінок у комуністів. Комуністам нема чого заводити спільність жінок, вона майже завжди існувала.

Наші буржуа, не задовольняючись тим, що мають у своєму розпорядженні жінок і дочок своїх робітників, не кажучи вже про офіціальну проституцію, знаходять головну втіху в тому, щоб спокушати своїх шлюбних жінок один у одного.

Буржуазний шлюб є в дійсності спільність шлюбних жінок. Комуністам можна було б закинути хіба тільки те, що вони хочуть запровадити замість лицемірно прихованої офіціальну, відкриту спільність жінок. Зрештою, само собою зрозуміло, що із знищенням теперішніх виробничих відносин зникне також і спільність жінок, що випливає з них, тобто офіціальна і неофіціальна проституція.

Далі комуністам закидають, ніби вони хочуть скасувати батьківщину, національність.

Робітники не мають батьківщини. В них не можна відняти того, чого в них немає. Тому що пролетаріат насамперед мусить завоювати собі політичне панування, підвищитися до становища національного класу, сам сконституюватись як нація, він сам поки ще національний, хоч і зовсім не в буржуазному розумінні.

Національна відособленість і протилежності народів зникають все більше й більше вже з розвитком буржуазії, свободою торгівлі, світовим ринком, одноманітністю промислового виробництва і відповідних до нього життьових умов.

Панування пролетаріату ще більше прискорить їх зникнення. Об’єднана діяльність, принаймні цивілізованих країн, є одна з перших умов його визволення.

В тій мірі, в якій буде знищена експлуатація одного індивіда другим, буде знищена і експлуатація однієї нації другою.

Разом із протилежністю класів всередині нації відпаде і вороже ставлення націй одної до одної.

Обвинувачення проти комунізму, які висуваються з реліґійних, філософських і взагалі ідеолоґічних точок зору, не заслуговують докладного розгляду.

Чи потрібна глибока прозірливість, щоб зрозуміти, що разом із життьовими умовами людей, з їх суспільними відносинами, з їх суспільним буттям змінюються також і їх уявлення, погляди й поняття, одним словом — і їх свідомість?

Що ж інше доводить історія ідей, як не те, що розумове виробництво перетворюється разом з матеріальним? Пануючими ідеями будьякого часу завжди були тільки ідеї пануючого класу.

Говорять про ідеї, які революціонізують все суспільство; цим висловлюють лише той факт, що всередині старого суспільства утворились елементи нового, що рука в руку з розкладом старих життьових умов іде й розклад старих ідей.

Коли стародавній світ ішов до загибелі, стародавні реліґії були переможені христіанською реліґією. Коли христіанські ідеї в ⅩⅧ столітті були переможені просвітними ідеями, феодальне суспільство вело свою смертельну боротьбу з революційною тоді буржуазією. Ідеї свободи совісті й реліґії виражали лише панування вільної конкуренції в сфері совісті.

«Але», скажуть нам, «реліґійні, моральні, філософські, політичні, правові ідеї і т. д. звичайно, змінювалися в ході історичного розвитку. Реліґія, мораль, філософія, політика, право завжди зберігались у цій зміні.

До того ж, існують вічні істини, як от свобода, справедливість і т. д., спільні всім становищам суспільства. А комунізм скасовує вічні істини, він скасовує реліґію, мораль, замість того щоб оновити їх; отже, він суперечить усьому попередньому історичному розвитку».

До чого зводиться це обвинувачення? Історія всього дотеперішнього суспільства рухалася в класових протилежностях, які в різні епохи по-різному складалися.

Але хоч би яких вони набирали форм, експлуатація однієї частини суспільства другою є факт, спільний усім минулим століттям. Тим то недивно, що суспільна свідомість усіх століть, не зважаючи на всю різноманітність і відмінність, рухається в певних спільних формах, у формах свідомості, які цілком зникнуть лише з цілковитим зникненням протилежності класів.

Комуністична революція є найрадикальніший розрив з успадкованими від минулого майновими відносинами; недивно, що в ході її розвитку відбувається найрадикальніший розрив з успадкованими від минулого ідеями.

Облишмо, однак, закиди буржуазії проти комунізму.

Ми вже бачили вище, що першим кроком у робітничій революції є перетворення 27 пролетаріату у пануючий клас, завоювання демократії 28.

Пролетаріат використає своє політична панування для того, щоб крок за кроком вирвати у буржуазії весь капітал, централізувати всі знаряддя виробництва в руках держави, тобто орґанізованого в пануючий клас пролетаріату, і якомога швидше збільшити масу продуктивних сил.

Це може, звичайно, статися спочатку лише за допомогою деспотичних втручань у право власності і в буржуазні виробничі відносини, тобто за допомогою заходів, які економічно здаються недостатніми і неспроможними, але які в ході руху переростають самих себе і є неминучі як засіб для перевороту в усьому способі виробництва.

Ці заходи, звичайно, будуть в різних країнах різні.

Проте, в найбільш передових країнах можна буде майже повсюди вжити таких заходів 29:

  1. Експропріація земельної власності і повернення земельної ренти на державні видатки.

  2. Високий проґресивний податок.

  3. Скасування права спадкування.

  4. Конфіскація власності всіх еміґрантів і бунтівників.

  5. Централізація кредиту в руках держави за допомогою національного банку з державним капіталом і виключною монополією.

  6. Централізація всього транспорту в руках держави.

  7. Збільшення числа державних фабрик, знарядь виробництва, перетворення земель в орні і поліпшення їх якості за загальним планом.

  8. Однакова обов’язковість праці для всіх, утворення промислових армій, особливо для землеробства.

  9. З’єднання землеробства з промисловістю, сприяння поступінному усуненню протилежності між містом і селом.

  10. Громадське і безплатне виховання всіх дітей. Усунення фабричної праці дітей в її нинішній формі. З’єднання виховання з матеріальним виробництвом і т. д. і т. д.

Коли в ході розвитку зникнуть класові відміни і все виробництво зосередиться в руках асоційованих індивідів, тоді суспільна влада втратить свій політичний характер. Політична влада у власному розумінні слова є орґанізована сила одного класу для придушення другого. Якщо пролетаріат у боротьбі проти буржуазії неодмінно об’єднується в клас, якщо шляхом революції він перетворює себе в пануючий клас і як пануючий клас насильно знищує старі виробничі відносини, то разом з цими виробничими відносинами він знищує умови існування класової протилежності, класи взагалі, а тим самим і своє власне панування як класу.

Місце старого буржуазного суспільства з його класами та класовими протилежностями займає асоціація, в якій вільний розвиток кожного є умовою вільного розвитку всіх.

Ⅲ. Соціалістична і комуністична література 30

1. Реакційний соціалізм

а) Феодальний соціалізм

Французька і анґлійська аристократія за своїм історичним cтановищем була покликана до того, щоб писати памфлети проти сучасного буржуазного суспільства. У французькій Липневій революції 1830 року, в анґлійському рухові за парламентську реформу ненависний вискочка ще раз завдав їй, поразки 31. Про серйозну політичну боротьбу не могло більше бути й мови. Їй лишилася тільки літературна боротьба. Але й у сфері літератури стали вже неможливими старі фрази часів реставрації 32. Щоб збудити симпатію, аристократія мусила вдавати, що вона вже не дбає про свої інтереси і формулює свій акт обвинувачення проти буржуазії тільки в інтересах експлуатованого робітничого класу. Таким чином, вона брала реванш тим, що могла співати пасквільних пісень проти свого нового владаря і шептати йому на вухо більш-менш зловісні пророкування.

Таким чином виник феодальний соціалізм — напівскарга, напівпасквіль, напіввідгук минулого, напівзагроза майбутнього, який часом влучав буржуазії в саме серце своїм їдким, дотепно-нищівним присудом, але який завжди справляв комічне враження своєю цілковитою неспроможністю зрозуміти хід сучасної історії.

Аристократія розмахувала жебрацькою торбою пролетаріату, мов прапором, щоб зібрати коло себе народ. Але щоразу, коли народ ішов слідом за нею, він помічав у неї на заду старі феодальні герби і розбігався з гучним і непочтивим реготом.

Найкраще розигрувала цю комедію частина французьких легітимістів 33 і «Молода Анґлія» 34.

Якщо феодали доводять, що їх спосіб експлуатації був іншого роду, ніж буржуазна експлуатація, то вони забувають тільки, що вони експлуатували при зовсім інших і тепер уже пережитих обставинах і умовах. Якщо вони вказують, що за їх панування не існувало сучасного пролетаріату, то вони забувають тільки, що саме сучасна буржуазія була необхідним паростком їх суспільного ладу.

Зрештою, вони так мало приховують реакційний характер своєї критики, що їх головне обвинувачення проти буржуазії полягає саме в тому, що за її режиму розвинувся такий клас, який висадить у повітря весь старий суспільний лад.

Вони ще більше закидають буржуазії те, що вона породжує революційний пролетаріат, ніж те, що вона породжує пролетаріат взагалі.

Тому в політичній практиці вони беруть участь в усіх насильних заходах проти робітничого класу, а в буденному житті, всупереч усім своїм пишномовним балачкам, займаються тим, що підбирають золоті яблука 35 і по-шахрайському вимінюють вірність, любов, честь на овечу вовну, буряки та горілку 36.

Подібно до того, як піп завжди йшов рука в руку з феодалом, так і попівський соціалізм ішов з феодальним.

Нема нічого легшого, як надати христіанському аскетизмові соціалістичного відтінку. Хіба христіанство не ратувало також проти приватної власності, проти шлюбу, проти держави? Хіба воно не проповідувало замість цього добродійність і жебрацтво, безшлюбність і умертвіння плоті, монастирське життя і церкву? Христіанський соціалізм, це — тільки свята вода, якою піп окропляє злобу аристократа.

б) Дрібнобуржуазний соціалізм

Феодальна аристократія, це — не єдиний повалений буржуазією клас, життьові умови якого в сучасному буржуазному суспільстві гіршали й відмирали. Середньовічне дрібне міщанство і дрібне селянство були попередниками сучасної буржуазії. В менш розвинених у промисловому й комерційному відношенні країнах цей клас ще продовжує животіти поруч з буржуазією, що розвивається.

В тих країнах, де розвинулась сучасна цивілізація, утворилася нова дрібна буржуазія, яка хитається між пролетаріатом і буржуазією і завжди утворюється знову як доповнююча частина буржуазного суспільства, а конкуренція постійно скидає її членів в лави пролетаріату, і вони навіть бачать наближення того моменту, коли разом з розвитком великої промисловості вони цілком зникнуть як самостійна частина сучасного суспільства і будуть замінені в торгівлі, в мануфактурі, в землеробстві наглядачами і слугами.

В таких країнах, як Франція, де селянство становить далеко більше половини населення, було природно, що письменники, які виступали за пролетаріат проти буржуазії, у своїй критиці буржуазного режиму користувалися дрібнобуржуазною і дрібноселянською міркою і захищали робітників з точки зору дрібної буржуазії. Так утворився дрібнобуржуазний соціалізм. Сісмонді є главою цієї літератури не тільки для Франції, але й для Анґлії.

Цей соціалізм надзвичайно дотепно викривав суперечності в сучасних виробничих відносинах. Він викривав лицемірні прикраси економістів. Він незаперечно довів руйнуючий вплив машин і поділу праці, концентрацію капіталів і землеволодіння, перепродукцію, кризи, неминучу загибель дрібних буржуа і селян, злидні пролетаріату, анархію виробництва, кричущі нерівномірності в розподілі багатства, нищівну промислову війну між націями, розклад старих звичаїв, старих сімейних відносин, старих національностей.

Але за своїм позитивним змістом цей соціалізм хоче або відновити старі засоби виробництва і зносин, а разом з ними і старі майнові відносини і старе суспільство, абож він хоче сучасні засоби виробництва і зносин насильно втиснути знову в рамки старих майнових відносин, які ними були вже зруйновані, мусили бути зруйновані. В обох випадках він одночасно і реакційний, і утопічний.

Цеховий лад у мануфактурі і патріархальне сільське господарство — ось його останнє слово.

У своєму дальшому розвитку цей напрям закінчився жалюгідним прохмелінням.

в) Німецький або «істинний» соціалізм 37

Соціалістична і комуністична література Франції, яка виникла під гнітом пануючої буржуазії і є літературним виразом боротьби проти цього панування, була перенесена в Німеччину в такий час, коли буржуазія там якраз тільки що почала свою боротьбу проти феодального абсолютизму.

Німецькі філософи, напівфілософи і белетристи жадібно вхопилися за цю літературу і забули тільки, що з перенесенням цих творів з Франції в Німеччину не були одночасно перенесені туди французькі умови життя. В німецьких умовах французька література втратила всяке безпосереднє практичне значення і набрала чисто літературного вигляду. Вона мусила здаватися розумуванням на дозвіллі про істинне суспільство, про здійснення людської сутності. Таким чином, вимоги першої французької революції мали для німецьких філософів ⅩⅧ століття сенс лише як вимоги «практичного розуму» взагалі, а виявлення волі революційної французької буржуазії в їх очах мали значення законів чистої волі, волі, якою вона мусить бути, істинно людської волі.

Вся робота німецьких літераторів полягала виключно в тому, щоб погодити нові французькі ідеї з своєю старою філософською совістю, або, скорше, в тому, щоб засвоїти з своєї філософської точки зору французькі ідеї.

Це засвоєння відбулося таким самим способом, яким взагалі засвоюють чужу мову — шляхом перекладу.

Відомо, що на рукописах, на яких були записані класичні твори стародавніх часів язичества, монахи писали безглузді життєписи католицьких святих. Німецькі літератори вчинили з нечестивою французькою літературою навпаки. Під французький ориґінал вони підсовували свою філософську нісенітницю. Наприклад, замість французької критики грошових відносин вони писали: «відчуження людської сутності», замість французької критики буржуазної держави вони писали: «зняття панування катеґорії абстрактно-загального» і т. д.

Таку підміну розвитку думок французів цим своїм філософським фразерством вони охрестили «філософією дії», «істинним соціалізмом», «німецькою наукою соціалізму», «філософським обґрунтуванням соціалізму» і т. д.

Французька соціалістично-комуністична література була таким чином зовсім вихолощена. І тому що в руках німця вона перестала виражати боротьбу одного класу проти другого, то німець був певен, що він подолав «французьку однобічність», що він обстоює замість істинних потреб — потребу в істині, а замість інтересів пролетаріату — інтереси людської сутності, людини взагалі, людини, що не належить ні до якого класу і взагалі існує не в дійсності, а в небесних туманностях філософської фантазії.

Цей німецький соціалізм, який ставився до своїх незграбних шкільних вправ так серйозно і врочисто і так гучно сурмив про них, помалу втратив, однак, свою педантичну невинність.

Боротьба німецької, особливо пруської, буржуазії проти феодалів і абсолютного королівства,— одним словом, ліберальний рух,— ставала серйознішою.

«Істинному соціалізмові» випала, таким чином, бажана нагода протипоставити політичному рухові соціалістичні вимоги, сипати традиційні анафеми проти лібералізму, проти представницької держави, проти буржуазної конкуренції, буржуазної свободи преси, буржуазного права, буржуазної свободи й рівності і проповідувати народній масі, що в цьому буржуазному рухові вона нічого не може виграти, а навпаки, може все втратити. Німецький соціалізм вчасно забув, що французька критика, безглуздим відгуком якої він був, передбачала собою сучасне буржуазне суспільство з відповідними матеріальними умовами життя і відповідною політичною конституцією, якраз усі ті передумови, про завоювання яких тільки ще йшла мова в Німеччині.

Німецьким абсолютним урядам з їхньою світою попів, шкільних учителів, поміщиків і бюрократів він служив бажаним страховищем проти буржуазії, яка загрозливо йшла вгору.

Він становив солоденьке доповнення до жорстоких розправ за допомогою батога і рушничних куль, якими ці самі уряди придушували повстання німецьких робітників.

Якщо «істинний соціалізм», таким чином, ставав зброєю в руках урядів проти німецької буржуазії, то він також і безпосередньо представляв реакційні інтереси, інтереси німецького міщанства. В Німеччині справжню суспільну основу існуючого порядку речей становить дрібне міщанство, яке успадковане від ⅩⅥ століття і відтоді постійно знову виникає в тій чи іншій формі.

Збереження його, це — збереження існуючого в Німеччині порядку речей. Від промислового і політичного панування буржуазії воно з страхом жде своєї вірної загибелі, з одного боку, в наслідок концентрації капіталу, з другого боку, в наслідок появи революційного пролетаріату. Йому здавалося, що «істинний соціалізм» одним пострілом убиває двох зайців. Він ширився як епідемія.

Виткане з спекулятивного павутиння, вишите вигадливими квітами красномовства, пройняте слізьми хворобливого розчулення, — це фантастичне покривало, яким німецькі соціалісти прикривали кілька своїх кістлявих «вічних істин», тільки збільшувало збут їхнього товару серед цієї публіки.

З свого боку, німецький соціалізм дедалі більше розумів своє покликання — бути пишномовним представником цього міщанства.

Він проголосив німецьку націю нормальною нацією і німецького міщанина нормальною людиною. Кожній його підлоті він надавав захованого, вищого, соціалістичного сенсу, який перетворював її в її протилежність. Послідовний до кінця, він прямо виступив проти «груборуйнівного» напряму комунізму і оповістив, що в своїй величній безсторонності він стоїть вище всякої класової боротьби. За дуже небагатьма винятками все, що циркулює в Німеччині з ніби соціалістичних і комуністичних творів, належить до цієї брудної, знесилюючої літератури 38.

2. Консервативний або буржуазний соціалізм

Частина буржуазії бажає вилікувати соціальні лиха для того, щоб забезпечити існування буржуазного суспільства.

Сюди належать економісти, філантропи, гуманісти, особи, що бажають поліпшити становище трудящих класів, орґанізатори благодійності, захисники тварин, засновники спілок тверезості, закуткові реформатори найрізноманітніших видів. І цей буржуазний соціалізм опрацьовувався навіть у цілі системи.

Як приклад наведемо «Philosophie de la misère» [«Філософію злиднів»] Прудона.

Соціалістичні буржуа хочуть умов існування сучасного суспільства без боротьби і небезпек, що неминуче з них випливають. Вони хочуть сучасного суспільства, але без тих елементів, що його революціонізують і розкладають. Вони хочуть буржуазії без пролетаріату. Буржуазія, звичайно, уявляє собі той світ, в якому вона панує, як найкращий світ. Буржуазний соціалізм опрацьовує це втішне уявлення в більш-менш цільну систему. Закликаючи пролетаріат здійснити його систему і ввійти в новий Ієрусалім, він по суті вимагає тільки, щоб пролетаріат лишався в теперішньому суспільстві, але відкинув свої сповнені ненависті уявлення про нього.

Друга, менш систематична, зате більш практична форма цього соціалізму намагалася викликати в робітничого класу неґативне ставлення до всякого революційного руху, доводячи, що йому може бути корисною не та чи інша політична зміна, а тільки зміна матеріальних умов життя, економічних відносин. Але під зміною матеріальних умов життя цей соціалізм розуміє аж ніяк не знищення буржуазних виробничих відносин, яке можна здійснити тільки революційним шляхом, а адміністративні поліпшення, які відбуваються на ґрунті цих виробничих відносин, які, отже, нічого не міняють у відносинах капіталу і найманої праці, в кращому ж разі — зменшують для буржуазії витрати її панування і спрощують її державне господарство.

Свого відповідного виразу буржуазний соціалізм досягає лише тоді, коли він стає простим ораторським зворотом.

Вільна торгівля! — в інтересах робітничого класу; охоронні мита! — в інтересах робітничого класу; в’язниці з одиночними камерами! — в інтересах робітничого класу; — ось останнє, єдине щире слово буржуазного соціалізму.

Соціалізм буржуазії полягає якраз у твердженні, що буржуа є буржуа — в інтересах робітничого класу.

3. Критично-утопічний соціалізм і комунізм

Ми не говоримо тут про ту літературу, яка в усіх великих сучасних революціях висловлювала вимоги пролетаріату (твори Бабефа і т. д.).

Перші спроби пролетаріату здійснити безпосередньо свої власні класові інтереси під час загального заворушення, в період повалення феодального суспільства, необхідно зазнавали краху в наслідок нерозвиненого стану самого пролетаріату, як і в наслідок недостачі матеріальних умов його визволення, які є якраз лише продуктом буржуазної епохи. Революційна література, яка супроводила ці перші рухи пролетаріату, своїм змістом неминуче реакційна. Вона проповідує загальний аскетизм і грубу зрівняльність.

Власне соціалістичні і комуністичні системи, системи Сен-Сімона, Фур’є, Оуена і т. д., виникають у перший, нерозвинений період боротьби між пролетаріатом і буржуазією, який ми змалювали вище (див. «Буржуазія і пролетаріат»).

Винахідники цих систем, правда, бачать протилежність класів, так само як і діяння руйнівних елементів у самому пануючому суспільстві. Але вони не бачать на стороні пролетаріату ніякої історичної самодіяльності, ніякого властивого йому політичного руху.

Тому що розвиток класового антаґонізму йде рука в руку з розвитком промисловості, то вони так само не знаходять ще матеріальних умов для визволення пролетаріату і шукають якоїсь соціальної науки, соціальних законів для того, щоб створити ці умови.

На місце суспільної діяльності повинна стати їх особиста винахідницька діяльність, на місце історичних умов визволення — фантастичні умови, на місце орґанізації пролетаріату в клас, яка відбувається поступінно — орґанізація суспільства відповідно до їх власного винаходу. Прийдешня світова історія зводиться для них до пропаґанди і практичного здійснення їх суспільних планів.

Правда, вони усвідомлюють, що в своїх планах вони боронять головним чином інтереси робітничого класу, як класу найбільш страждаючого. Тільки з цієї точки зору найбільш страждаючого класу і існує для них пролетаріат.

Але нерозвинена форма класової боротьби, а також їх власне становище в житті приводить до того, що вони вважають, ніби вони стоять далеко вище цього класового антаґонізму. Вони хочуть поліпшити життьове становище всіх членів суспільства, навіть поставлених у найкращі умови. Тому вони постійно апелюють до всього суспільства, без відрізнень навіть переважно до пануючого класу. Треба тільки, мовляв, зрозуміти їх систему, щоб визнати її за найкращий з можливих планів найкращого з можливих суспільств.

Тому вони відкидають усяку політичну, особливо всяку революційну діяльність, вони хочуть досягти своєї мети мирним шляхом і намагаються дрібними і, звичайно, невдалими експериментами, силою прикладу прокласти шлях новій суспільній євангелії.

Це фантастичне зображення майбутнього суспільства виникає в такий час, коли пролетаріат ще дуже нерозвинений, отже, коли він сам ще фантастично уявляє собі своє власне становище, — виникає з першого, повного передчуттів, пориву пролетаріату до загального перетворення суспільства.

Але в цих соціалістичних і комуністичних працях містяться також і критичні елементи. Ці праці нападають на всі основи існуючого суспільства. Тому вони дали надзвичайно цінний матеріал для просвічення робітників. Їх позитивні положення про майбутнє суспільство, наприклад, знищення протилежності між містом і селом, сім’ї, приватної власності, найманої праці, проголошення суспільної гармонії, перетворення держави в просте управління виробництвом — всі ці їх положення виражають лише усунення класового антаґонізму, який саме тільки починає розвиватися і який вони знають тільки в його ще первинній, безформній невизначеності. Тому й самі ці положення мають ще чисто утопічний сенс.

Значення критично-утопічного соціалізму і комунізму стоїть у зворотному відношенні до історичного розвитку. В тій самій мірі, в якій розвивається і набуває визначеної форми класова боротьба, втрачає всяку практичну цінність, всяке теоретичне виправдання це фантастичне прагнення піднестися над нею, це фантастичне ратування проти неї. Тому, якщо засновники цих систем і були в багатьох відношеннях революційними, то їх учні утворюють завжди реакційні секти. Вони міцно тримаються старих поглядів своїх учителів, не зважаючи на дальший історичний розвиток пролетаріату. Тому вони послідовно намагаються знову притупити класову боротьбу і примирити суперечності. Вони все ще мріють про спробу здійснення своїх суспільних утопій, про утворення окремих фаланстерів, про засновування комуністичних колоній всередині своєї країни (home-colonies), про орґанізацію маленької Ікарії 39 — кишенькового видання Нового Ієрусаліма; і для збудування всіх цих повітряних замків вони змушені апелювати до філантропії буржуазних сердець і грошових мішків. Вони ступнево опускаються в катеґорію зображених вище реакційних або консервативних соціалістів і відрізняються від них тільки систематичнішим педантизмом, фанатичною вірою в чудесний вплив своєї соціальної науки.

Тим то вони запекло виступають проти всякого політичного руху робітників, який, мовляв, може походити тільки з сліпої невіри в нову євангелію.

Оуеністи в Анґлії виступають проти чартистів, фур’єристи у Франції — проти реформістів.

Ⅳ. Ставлення комуністів до різних опозиційних партій

Після сказаного в Ⅱ розділі само собою зрозуміле відношення комуністів до робітничих партій, які вже склалися, тобто їх відношення до чартистів в Анґлії і до прихильників аґрарної реформи в Північній Америці.

Вони борються за досягнення безпосередньо близьких цілей та інтересів робітничого класу, але в сучасному рухові вони разом з тим обстоюють і майбутність цього руху. У Франції комуністи примикають до соціалістично-демократичної партії 40, виступаючи проти консервативної і радикальної буржуазії, не зрікаючись, однак, права критично ставитись до фраз і ілюзій, що випливають з революційної традиції.

У Швейцарії вони підтримують радикалів 41, дуже добре розуміючи, що ця партія складається з суперечливих елементів, почасти з демократичних соціалістів у французькому дусі, почасти з радикальних буржуа.

Серед поляків комуністи підтримують ту партію, яка ставить аґрарну революцію умовою національного визволення, ту саму партію, яка викликала краківське повстання 1846 р. 42

В Німеччині комуністична партія бореться спільно з буржуазією — оскільки буржуазія виступає революційно — проти абсолютної монархії, феодальної земельної власності і дрібного міщанства 43.

Але вона ні на хвилину не перестає виробляти у робітників якомога яснішу свідомість ворожої протилежності між буржуазією і пролетаріатом для того, щоб німецькі робітники могли відразу обернути як зброю проти буржуазії суспільні й політичні умови, які мусить створити панування буржуазії, для того, щоб після падіння реакційних класів у Німеччині зараз же почалася боротьба проти самої буржуазії.

На Німеччину комуністи звертають свою головну увагу, тому що Німеччина стоїть напередодні буржуазної революції і тому що вона зробить цей переворот при проґресивніших умовах европейської цивілізації взагалі і з далеко більш розвиненим пролетаріатом, ніж Анґлія в ⅩⅦ і Франція в ⅩⅧ столітті, а значить, німецька буржуазна революція може бути тільки безпосереднім пролоґом пролетарської революції.

Одним словом, комуністи повсюди підтримують всякий революційний рух проти існуючого суспільного і політичного ладу.

В усіх цих рухах вони висувають на перше місце питання про власність, як основне питання руху, незалежно від того, чи набрало воно більше чи менше розвиненої форми.

Нарешті, комуністи повсюди працюють над об’єднанням і порозумінням демократичних партій усіх країн.

Комуністи вважають зайвим затаювати свої погляди й наміри. Вони відкрито заявляють, що їх цілі можуть бути досягнені тільки шляхом насильного повалення всього суспільного ладу, що існував досі. Нехай пануючі класи тремтять перед комуністичною революцією. Пролетарям нічого втрачати в ній крім своїх кайданів. А здобудуть вони цілий світ.

Пролетарі всіх країн, єднайтесь!

Notes:

  1. Подробиці див. у статті Енґельса «Історія Союзу комуністів».— Ред.
  2. Мається на увазі Лютнева революція 1848 р. у Франції.— Ред.
  3. Робітниче повстання в Парижі. Див. «Класова боротьба у Франції 1848—1850 р.».— Ред.
  4. Цьому «основному і головному урокові Паризької Комуни,— каже Лєнін у своїй праці «Держава і революція» (1917),— Маркс і Енґельс надавали такої ґіґантської ваги, що вони внесли його як суттьову поправку до «Комуністичного маніфесту»». «І саме цей урок,— продовжує далі Лєнін, — не тільки цілком забуто, але й прямо перекручено пануючим, каутськіанським, «тлумаченням» марксизму!» (Твори, т. ⅩⅩⅠ, стор. 394—395).— Ред.
  5. Маркс помер у Лондоні 14 березня 1883 р.— Ред.
  6. «До цієї думки,— кажу я в передмові до анґлійського перекладу,— яка, на мій погляд, покликана закласти основи такого самого розвитку історичної науки, які заклала теорія Дарвіна для природознавства,— до цієї думки ми обидва поступінно наближалися вже протягом кількох років до 1845 р. Наскільки я самостійно посунувся вперед у цьому напрямі, показує моє «Становище робітничого класу в Анґлії». А коли я навесні 1845 р. знову зустрівся з Марксом у Брюсселі, він цілком уже розробив цю думку і виклав її мені майже в таких самих ясних словах, якими я сформулював її вище».— Примітка Енґельса.
  7. Мається на увазі суд над членами Союзу комуністів, що відбувався в м. Кьольні. Див. «Історія Союзу комуністів» та «Революція і контрреволюція в Німеччині».— Ред.
  8. Лассаль у зносинах з нами завжди визнавав себе особисто «учнем» Маркса і, як такий, зрозуміло, стояв на ґрунті «Маніфесту». Але в своїй публічній аґітації 1862—1864 р. він не виходив за межі вимоги виробничих товариств з державним кредитом.— Примітка Енґельса до анґлійського видання 1888 р.
  9. Див. Установчий маніфест і Статут Міжнародного товариства робітників).— Ред.
  10. Перший конґрес Ⅱ Інтернаціоналу, що поклав початок його існуванню.— Ред.
  11. Буржуазні демократи-республіканці Того часу належні до них видатні письменники і політичні діячі, як, напр., Марраст, вели боротьбу з соціалізмом і комунізмом.— Ред.
  12. Під буржуазією розуміється клас сучасних капіталістів, власників засобів суспільного виробництва і підприємців, що застосовують найману працю. Під пролетаріатом — клас сучасних найманих робітників, які, не маючи власних засобів виробництва, змушені продавати свою робочу силу для того, щоб жити.— Примітка Енґельса до англійського видання 1888 р.
  13. Тобто, кажучи точно, історія, яка дійшла до нас на письмі. В 1847 р.ці передісторія суспільства, суспільна орґанізація, що передувала всякій писаній історії, була ще майже невідома. Після цього Гакстгаузен відкрив общинну власність на землю в Росії, Маурер довів, що вона була суспільною основою, з якої в історичному розвитку виходили всі німецькі племена, і поступінно виявилось, що сільські общини з спільним землеволодінням були первісною формою суспільства від Індії до Ірландії. Нарешті, була виявлена внутрішня орґанізація цього первісного комуністичного суспільства в його типовій формі,— завдяки Морґанові, який завершив справу відкриттям справжньої природи роду і його становища в племені. З розкладом цих первісних общин починається розщеплення суспільства на окремі і, нарешті, один одному протилежні класи.— Примітка Енґельса до німецького видання 1890 р.
  14. Патриції і плебеї — класи стародавнього Риму: патриції — пануючий клас великих землевласників, в руках яких були зосереджені земельні багатства й державна влада; плебеї (від слова «плебс» — чернь) — клас вільних, але неповноправних громадян. Див. докладніше про класи в Римі — Ф. Енґельс. «Походження сім’ї, приватної власності і держави».— Ред.
  15. Взяті в прямі дужки слова є доповнення з анґлійського перекладу, виданого Ф. Енґельсом в 1888 р.ці в Лондоні.— Ред.
  16. Так звали городяни Італії і Франції свою міську громаду, після того як вони відкупили або відвоювали у своїх феодальних панів перші права самоврядування.— Примітка Енґельса до німецького видання 1890 р. «Комунами» звались міста, що народжувались у Франції, навіть до того часу, коли вони відвоювали у своїх феодальних владарів та панів місцеве самоврядування і політичні права як «третій стан». Загалом кажучи, щодо економічного розвитку буржуазії тут узята як типова країна Анґлія, щодо політичного розвитку буржуазії — Франція.— Примітка Ф. Енґельса до анґлійського видання 1888 р.
  17. Під становою монархією в період мануфактури розуміється монархія з представництвом від станів (духовенство, дворянство, «третій стан» — буржуазія) в дорадчих орґанах при королівській владі.— Ред.
  18. «Переселення народів» відбувалося в Европі в Ⅳ—Ⅵ століттях нашого літочислення. В цей час мали місце масові пересування різних народностей, що охопили й територію Римської імперії. Енґельс дає характеристику цієї революції в розд. Ⅶ і Ⅷ своєї книги «Походження сім’ї, приватної власності і держави».— Ред.
  19. Хрестові походи — великі воєнно-розбійницькі експедиції ⅩⅠ—ⅩⅢ віків на Близький Схід, що орґанізовувались під керівництвом римської церкви під приводом «визволення» святої землі (Палестини). В походах брали участь різні класи феодального суспільства, які шукали: феодали — нових маєтків, торговці — ринків, обезземелені селяни — землі. Хрестоносці були кінець-кінцем відтиснені з завойованих ними земель в Европу.— Ред.
  20. Згодом Маркс, коли він розробив свою теорію додаткової вартості, вніс поправку: замість «ціна праці» він став говорити «ціна робочої сили». Див. роз’яснення цього в передмові Енґельса до праці Маркса «Наймана праця і капітал».— Ред.
  21. Під рантьє розуміється власник (в даному разі дрібний), що живе з доходу (процентів) від свого капіталу, затраченого ним на цінні папери, напр., на обліґації внутрішніх і зовнішніх державних позик або акції промислових підприємств.— Ред.
  22. Буквально — злиденний, босяцький пролетаріат.— Примітка ред. рос. вид. ІМЕЛ.
  23. Як розумів Маркс завоювання політичної влади — див. нижче «Маніфест Комуністичної партії».— Ред.
  24. Мова йде про Велику Французьку революцію (1789—1794 р.), що зруйнувала абсолютну монархію і панування дворян у Франції.— Ред.
  25. Та частина створюваної працею робітників додаткової вартості, отже й доходів експлуататорів, яка у вигляді орендної плати або у вигляді додаткового доходу йде власникові землі.— Ред.
  26. Власність стародавнього рабовласницького світу (Ґреція, Рим), основана на експлуатації рабської праці.— Ред.
  27. Буквально: підвищення — Erheben.— Ред.
  28. 3 приводу того, як розуміє Маркс у «Маніфесті» завоювання пролетаріатом влади, Лєнін зауважує: «Держава, тобто орґанізований і пануючий клас пролетаріат — це й є диктатура пролетаріату» («Марксизм про державу», вид. ІМЕЛ, 1932 р., стор. 46. Коли Маркс говорив про «завоювання демократії», він мав на увазі «пролетарську демократію» — диктатуру пролетаріату. Враховуючи досвід революції 1848 р., Маркс висунув замість колишніх лозунгів точніший лозунг — «диктатура пролетаріату». В брошурі «18 Брюмера Луі Бонапарта» Маркс говорить про те, що пролетаріат не може просто оволодіти машиною буржуазної держави, а повинен «розбити», «зламати» її. Далі, на основі досвіду Паризької Комуни (див. брошуру «Громадянська війна у Франції в 1871 р.») Маркс дає характеристику того державного апарату (держави типу Комуни), яким пролетаріат при своїй диктатурі замінить зруйнований ним гнобительський апарат буржуазної держави (див. про це Лєнін — «Держава і революція», Твори, т. ⅩⅩⅠ).— Ред.
  29. 3 приводу цих вимог, що були виставлені також і в «Принципах комунізму» Енґельса, товариш Сталін на ⅩⅤ партконференції в 1926 р.,. зіставивши їх з досягненнями нашої революції, вказав, що «дев’ять десятих цієї програми вже здійснено нашою революцією» (див. «Про опозицію». ГИЗ, 1928 р., стор. 378).— Ред.
  30. В цьому розділі «Комуністичного маніфесту» дано критику соціалістичних течій, які існували в 1847 р. і більшість яких на ділі приховувала за собою інтереси або прямо ворожих пролетаріатові класів (напр., поміщиків — феодальний соціалізм, капіталістів — буржуазний соціалізм), або розореного дрібного селянства і міської дрібної буржуазії (дрібнобуржуазний соціалізм). Відповідну характеристику «соціалістичних» течій і партій сучасної епохи імперіалізму дає програма Комуністичного Інтернаціоналу, прийнята його Ⅵ конґресом.— Ред.
  31. Липнева революція у Франції скинула владу великих землевласників-аристократів (з Карлом Ⅹ Бурбоном на чолі) і передала владу в руки великої фінансової буржуазії (липнева монархія на чолі з Луї-Філіппом Орлеаном). В Анґлії реформа виборчого права в парламент в 1832 р. означала перехід влади в руки великої і середньої торговельно-промислової буржуазії.— Ред.
  32. Мається на увазі не анґлійська реставрація 1660—1689 р., а французька реставрація 1814—1830 р.— Примітка Енґельса до анґлійського видання «Комуністичного маніфесту» 1888 року.
  33. Леґітимісти (прихильники «законної» монархії Бурбонів) були партією дворян-землевласників. Видатними представниками тієї політики, про яку тут говориться, були Ламенне й Монталамбер.— Ред.
  34. «Молода Анґлія» — частина анґлійської консервативної партії, що виступила приблизно в 1842 р. Видатними представниками «Молодої Анґлії» були Дізраелі, Томас Карлейль та інші.— Ред.
  35. В анґл. вид. додано: «які падають з дерева промисловості».— Ред. укр. перекладу.
  36. Це стосується головним чином до Німеччини, де земельна аристократія та юнкерство обробляли більшу частину своїх маєтків через своїх управителів і де, крім того, вони є великими виробниками бурякового цукру і власниками спиртових заводів. Багатші анґлійські аристократи ще до цього не дійшли; але вони теж знають, як можна компенсувати спадаючу ренту, відступаючи своє ім’я засновникам більш чи менш сумнівних акційних товариств.— Примітка Енґельса до анґлійського видання «Комуністичного маніфесту» 1888 р.
  37. Про німецьких «істинних» соціалістів див. також статтю Енґельса «До історії Союзу Комуністів».— Ред.
  38. Революційна буря 1848 р. змела весь цей огидний напрям і відібрала у його носіїв охоту спекулювати соціалізмом. Головним представником і класичним типом цього напряму є пан Карл Ґрюн.— Примітка Енґельса до німецького видання 1890 р.
  39. Home colonies (колоніями всередині країни) називав Оуен свої зразкові комуністичні громади. Фаланстерами називалися задумані Фур’е громадські палаци. Ікарією називалась утопічно-фантастична країна, комуністичні інституції якої малював Кабе.— Примітка Енґельса до німецького видання 1890 р.
  40. Ця партія була тоді представлена в парламенті Ледрю-Ролленом, в літературі Луі Бланом, у щоденній пресі ґазетою «Reforme» [«Реформа»]. Назва «соціал-демократія» означала, що ця частина демократичної або республіканської партії, як і автори цієї назви, була більш чи менш забарвлена соціалізмом.— Примітка Енґельса до англійського видання І888 р.
  41. Швейцарська дрібнобуржуазна демократична (республіканська) партія того часу на чолі з Джемсом Фазі.— Ред.
  42. Повстання в Кракові, що відбувалося в січні 1846 р., було підготовлене орґанізацією «Польське демократичне товариство», заснованою в 1832 році. Це була орґанізація польських дрібно-маєткових дворян (шляхта), які боролися проти поділу і поневолення Польщі Росією, Австрією та Прусією. В її проґрамі, поруч з республіканськими демократичними вимогами, стояло визволення селян від кріпосницької кабали.— Ред.
  43. В ориґіналі тут вжите слово «Kleinbürgerei». Цим словом Маркс і Енґельс означували реакційні елементи міської дрібної буржуазії, які підтримували панування феодального дворянства і самодержавну монархію, їх ідеалом був середньовічний цеховий лад. В Німеччині, в багатьох її містах, ця верства була дуже численна.— Ред.

Про розпад України, Крим і Новоросію

By | 06.02.2016
  1. Нинішні події в Україні зумовлені утвердженням української національної держави. Сам по собі це процес прогресивний, але здійснився вкрай небажаним чином, зі сплеском реакційних ідеологій (шовінізму всіх сортів, соціального расизму і т. п.), війною, часткової фашизацією київського режиму та міжнародної напруженістю.

  2. В Україні більш-менш оформилися дві головні нації. Одна, українська, розмовляє українською мовою і голосує за українські національні партії (партії коаліцій «Обʼєднана опозиція „Батьківщина“» і потім «Європейська Україна», ультраправі «Свобода» і «Правий сектор», та ін.). Центральними її ідеями в даний час стали антикомунізм, особливо у вигляді антисталінізму і бандерофілії, русофобії і євроцентризму. Інша нація розмовляє російською мовою і голосує за російські національні партії (Партія регіонів і її спадкоємці, а також КПУ), за відділення або взагалі не голосує. Її центральні ідеї — русофілія і має неоднозначний характер радянська ностальгія. Ця нація переважає в Криму і восьми південно-східних областях, які стали відомими як «Новоросія». Обидві нації вражені націоналізмом і до деякої міри реставрацією релігійності.

  3. Немає потреби доводити, що те чи інше національна меншина в тому чи іншому буржуазній державі піддається національному гніту. Вся минула історія красномовно свідчить, що це як правило так, а що вимагає обґрунтувань особливістю є якраз винятку. Практично судити з цього питання повинне саме меншість.

  4. У російській національному меншості України висувалися вимоги мовного рівноправʼя, федералізації і навіть відділення. Вирішення цих питань демократичним шляхом було рішуче відкинуто новим київським режимом. Після цього території Новоросії і в першу чергу самовизначитиї Донецька і Луганська області повинні розглядатися як анексовані (в сенсі Декрету про мир, тобто насильно утримувані) Україной.

  5. Численні свідчення людей з різними переконаннями не дозволяють сумніватися в добровільності та щирості самовизначення більшості населення Криму на користь приєднання до Росії і зображати його як «анексію» або «окупацію», навіть якщо воно було практично здійснено лише завдяки російському військовому втручанню. У свою чергу, з боку росіян повернення Криму викликає двояке почуття: з одного боку, це відчуття великодержавного переваги, підштовхувального до експансії і претензіям на гегемонію, з іншого,— переживання воззʼєднання російського народу як довгоочікуваного здійснення справедливості.

  6. Можна не сумніватися, що в відколовшихся російських околицях (незважаючи на правильно продекларованое офіційне дво- або тріязичіе) кримськотатарська й українська меншина буде відчувати деяке обмеження. З іншого боку, київська пропаганда, звичайно, зображує його в перебільшеною манері у своїх експансіоністських цілях. Це питання слід розглядати виважено, всебічно і без довіри до заангажованим джерелами з обох сторін.

  7. Ми солідарні з марксистсько-ленінської організацією «Боротьба», а також з усіма активістами, переслідуваними за комуністичну діяльність. За великим рахунком, українську порядку денного зліва публічно формулюють зараз: антіавторітарістска та ставша на бік київського режиму «Автономна спілка трудящих», відкидає диктатуру пролетаріату і право націй на самовизначення «Соціальний рух», реформістська і схильна до націоналізму «Ліва опозиція» (на основі КПУ і ПСПУ) і вищезазначена «Боротьба». Вибір орієнтиру для комуністів інших країн очевидний.

  8. Головні цілі, яких слід домагатися в нинішньому українському конфлікті:

    1. Міжнародне визнання самовизначення народів Криму, ДНР і ЛНР (як і інших частково визнаних держав — Абхазії, Південної Осетії, Придністровʼя, Косово), і припинення військової агресії київського режиму;

    2. Демократичне (через повну легалізацію партій, які виступають за автономію чи відділення, мирні переговори і референдуми при спостереженні всіх зацікавлених сторін) вирішення національного питання і в решті частини Новоросії;

    3. Припинення в Україні політики легалізації фашизму та криміналізації комунізму.

  9. У звʼязку з нинішнім українським конфліктом особливої актуальності набувають:

    1. загальне і послідовне повагу права націй на самовизначення,

    2. захист важливого значення і недоторканної спадщини історичної антигітлерівської коаліції проти фашизму,

    3. інтернаціональна солідарність пролетарів і бідноти.

Установча заява Російської маоїстської партії

By | 01.07.2015

Уточнена 3—4 січня 2004 р.

  1. Ідеологія і метод

    1. Ми — марксисти. Ми вважаємо, що спадщина класичного марксизму у всіх основних своїх моментах адекватно відбиває соціальні процеси, що відбуваються в сучасному світі. Забуття марксизму, що спостерігається сьогодні в суспільній свідомості, обумовлено цілком конкретними історичними подіями і цілком адекватно описується в рамках категоріального апарата самого марксизму. Правильний підхід до суспільних явищ неможливий без використання методу історичного матеріалізму, діалектики базису і надбудови, теорії пролетарської революції, пролетарського інтернаціоналізму.

    2. Закономірною трансформацією й узагальненням марксизму Маркса і Энгельса став марксизм-ленінізм, що пояснив перехід капіталістичних держав у стадію імперіалізму. У наші дні закономірною трансформацією й узагальненням марксизму Леніна і Сталіна зʼявився марксизм-ленінізм-маоїзм, з його аналізом надбудови як фактора, від якого в кінцевому рахунку залежить успіх побудови соціалізму.

      «Представники буржуазії, пролезшие в партію, уряд, армію і різні сфери культури, являють собою групу контрреволюційних ревізіоністів. Вони готові при першому зручному випадку захопити влада у свої руки і перетворити диктатуру пролетаріату в диктатуру буржуазії».

      Мао Цзэдун

  2. Історичні питання

    1. Ми вважаємо, що соціалізм, що політично може бути тільки диктатурою трудового народу під керівництвом пролетаріату, є необхідним кроком до комуністичного світу — світові без нерівності і диктатури. Ми вважаємо Радянську Росію і СРСР при В. И. Леніну і И. В. Сталіну (1917—1953 р.) і Китай при Мао Цзэдуне (1949—1976 р.) прикладами проведення такої диктатури.

    2. Як маоисти, ми вважаєм, що класова боротьба між буржуазією і пролетаріатом продовжується в інших формах і при соціалізмі, і в першу чергу ареною її служить комуністична партія, що коштує в главі соціалістичного будівництва. Смерть Сталіна в 1953 р. і Мао в 1976 р. стали історичними рубежами, після яких усе більш безсумнівної ставала перемога буржуазних елементів над пролетарськими усередині КПРС і КПК, що незабаром привела до твердження в обох країнах державного капіталізму і переродженню цих держав у соціал-імперіалістичні режими.

    3. Звідси випливає безумовна реакційність гасла реставрації СРСР. Можливо, народи, що проживають на його колишній території, після здійснення кожним з них соціалістичної революції, і порушать питання про якесь міждержавне обʼєднання, однак ми не можемо угадати ні терміни, ні форми, ні характер такого обʼєднання.

  3. Сучасний світ

    1. Сьогоднішній світ зʼявляється перед нами розділеним на три групи країн: 1) країни Метрополії (США, країни Західної Європи, Японія і т. д.); 2) порівняно багаті і/або привабливі великим військовим /промисловим потенціалом країни, що займають проміжне положення ; 3) експлуатовані попередніми двома групами країни Третього Світу (до яких відноситься більшість республік колишнього СРСР).

    2. Революційна роль пролетаріату в кожній з перерахованих груп країн різна.

      1. У країнах Метрополії робітничими клас підкуплений імперіалістами за рахунок надприбутків від експлуатації країн Третього Світу і не може на даному етапі розглядатися як революційна сила. Основним протиріччям у даній групі країн варто вважати національне , а основними революційними силами — пригноблена меншість робітничої клас, як правило, що не належить до історично домінуючої нації (у т.ч. гастарбайтеры), а також революційну інтелігенцію.

      2. У країнах, що займають проміжне положення між Метрополією і Третім Світом, головною рушійною силою соціалістичної революції є пролетаріат, і основним протиріччям на даному етапі продовжує бути протиріччя класове . Однак у силу двоїстого соціально-економічного характеру цих країн пролетаріат тут заражений націоналістичною і шовіністичною ідеологією, а також реформістськими ілюзіями. Основним союзником пролетаріату в його класовій боротьбі тут є революційна дрібна буржуазія.

      3. У країнах Третього Світу боротьба пролетаріату за свої права невіддільна від боротьби цих країн за справжню національну незалежність. Тут природними союзниками пролетаріату є дрібна і значна частина національної буржуазії. Найближчою, безпосередньою метою боротьби пролетаріату тут у багатьох випадках є не соціалістична, а буржуазно-демократична революція, а її основним методом — стратегія народної війни.

  4. Стратегія і тактика

    1. Ми вважаємо, що правильна тактика виникає з правильної стратегії, що, у свою чергу, виникає з правильної ідеологічної і політичної лінії. Ми вважаємо, що боротьба проти імперіалізму, капіталізму і патріархії йде рука об руку з боротьбою проти ревізіонізму, шовінізму й опортунізму.

    2. Нашою метою є здійснення соціалістичної революції і перехід до побудови комунізму як суспільства, у якому неможливо яке би те ні було гноблення однієї соціальної групи іншої — класове, національн або сексуальне.

    3. Двигуном цієї революції є робітничим клас, а провідником — авангардна дисциплінована революційна комуністична партія. Партія із системою демократичного централізму, що містить у собі організацію, керівництво , дисципліну й ієрархію.

    4. Ми вважаємо, що правляча буржуазія ніколи не віддасть влади без бою. Покласти кінець буржуазній диктатурі можливо тільки cформировав суспільна думка на користь захоплення влади шляхом збройної боротьби. Однак ми вважаємо, що будь-який збройний виступ на території Росії буде неминуче подавлено, поки не складуться обʼєктивні умови для його масової підтримки потенційно революційними шарами населення.

    5. Створенню на території Росії авангардної дисциплінованої революційної комуністичної партії, що керується теорією марксизму-ленінізму-маоїзму, перешкоджають обʼєктивні історичні умови, викликані довгим пануванням ревізіоністського хрущевско-брежневского соціал-імперіалізму.

      1. Основним наслідком цього панування для пострадянського російського пролетаріату стало забуття їм не тільки традицій масової революційної боротьби, але й елементарних навичок самоорганізації, готовності відстоювати свої права, либертарных і самоуправлінських устремлінь. Робітничої клас сучасної Росії розʼєднаний, пасивний, аполітичний. Подолання такої ситуації забере довгий час.

      2. Нездатність сучасного російського «комдвижения» виробити правильну ідеологічну і політичну лінію обумовлено його ідейною, організаційною, кадровою наступністю від ревізіоністської КПРС хрущевско-брежневского періоду. Найважчою спадщиною КПРС у російському комдвижении є такі виродливі явища, як шовінізм, ксенофобія, антидемократизм, подолання яких неможливо без відродження революційних традицій робітничого клас.

    6. Ми бачимо свою основну тактичну задачу в пропаганді маоїзму і революційної агітації серед пролетаріату й інтелігенції.

      Слід зазначити, що сучасний марксизм-ленінізм-маоїзм немислим без звертання до питань національного звільнення (безумовне визнання права націй на самовизначення); сексизма і патріархії (боротьба за права жінок і сексуальних меншостей); буржуазної демократії (вимога максимальних буржуазних прав і воль, декларируемых, але в більшості випадків не дотримуваних державою); екології (припинення хижацької експлуатації будь-якою сучасною державою природи можливо тільки після перемоги соціалістичної революції).

Так здраствує великий пролетарський червоний прапор ідей Мао Цзэ-дуна!
Пролетарі і пригноблені народи всіх країн, зʼєднуйтеся!

Ще раз про історичний досвід диктатури пролетаріату

By | 22.06.2015

29 грудня газета «Женьміньжібао» опублікувала статтю «Ще раз про історичний досвід диктатури пролетаріату» (стаття написана редакцією газети «Женьміньжібао» на підставі обговорення даного питання на розширеному засіданні Політбюро ЦК КПК).

Ще раз про історичний досвід диктатури пролетаріатуУ квітні 1956 року в звʼязку з питанням про Сталіна ми обговорили історичний досвід диктатури пролетаріату. Відтоді в міжнародному комуністичному русі стався ще ряд подій, які привернули пильну увагу нашого народу. Після опублікування в наших газетах промови товариша Тіто від 11 листопада і коментаріїв комуністичних партій різних країн на цю промову у багатьох людей знову виникло чимало питань, на які потрібно дати відповідь. У цій статті ми окремо спинимось на таких питаннях, а саме: по-перше, на оцінці основного шляху революції та будівництва в Радянському Союзі; по-друге, на оцінці заслуг і помилок Сталіна; по-третє, на боротьбі з догматизмом і ревізіонізмом; по-четверте, на міжнародній солідарності пролетаріату всіх країн.

Розглядаючи сучасні міжнародні питання, ми повинні насамперед виходити з найбільш основного факту, а саме — з наявності антагонізму між імперіалістичним агресивним блоком і силами народів усього світу. Китайський народ, який так сильно потерпів від агресії імперіалізму, ніколи не забуде, що імперіалізм завжди виступає проти визволення народів усіх країн і незалежності всіх пригноблених націй, вважаючи комуністичний рух, який послідовно виражає інтереси народів, більмом на своєму оці. З моменту народження першої в світі соціалістичної держави — Радянського Союзу імперіалізм використовує всі засоби, щоб завдати шкоди Радянському Союзові. Після ж утворення ряду соціалістичних держав антагонізм між табором імперіалізму і табором соціалізму і відкрита підривна діяльність імперіалістичного табору проти соціалістичного табору стали найбільш очевидним явищем у світовій політиці. Особливо злісно і зухвало втручаються у внутрішні справи соціалістичних країн США, які є ватажком імперіалістичного табору. Протягом багатьох років вони перешкоджають нашій країні визволити її власну територію — Тайвань, відверто проголошують як політичну настанову свого уряду здійснення підривної діяльності з країнах Східної Європи.

Після агресивної війни в Кореї найсерйознішим наступом імперіалізму на соціалістичний табір була його діяльність у ході подій, що відбулись в Угорщині в жовтні 1956 року. Як вказувалось у рішенні пленуму тимчасового Центрального Комітету Угорської соціалістичної робітничої партії, події в Угорщині викликані внутрішніми і зовнішніми причинами, і будь-яке однобічне тлумачення було б неправильним, а «основну і вирішальну роль» у цих подіях відіграв міжнародний імперіалізм. Після того, як підступи, спрямовані на реставрацію контрреволюції в Угорщині, були відбиті, імперіалісти на чолі з США навʼязали ООН резолюції, що спрямовані проти Радянського Союзу і являють собою втручання у внутрішні справи Угорщини, і одночасно роздули в усьому західному світі шалену антикомуністичну кампанію. Незважаючи на те, що американські імперіалісти, використовуючи поразку Англії і Франції в їх агресивній війні проти Єгипту, всіма способами намагаються захопити англо-французькі позиції на Середньому Сході і в Північній Африці, вони водночас запевняють, що забезпечать усунення «непорозумінь», які існують між ними, з одного боку, і Англією та Францією, з другого, і добʼються «тіснішого і ближчого розуміння» для того, щоб знов створити єдиний фронт спільної боротьби проти комунізму, проти народів Азії і Африки, проти миролюбних народів усього світу. Імперіалістичні країни повинні згуртуватися з метою боротьби проти комунізму, проти народів, проти миру — такий основний смисл висунутої Даллесом на сесії Ради НАТО так званої «філософії життя та дії, яку необхідно мати в цей критичний момент світової історії». Трохи захопившись, Даллес твердив: «Радянська комуністична структура перебуває в стані виродження (?), а влада правителів розвалюється (?)… Перед лицем такої ситуації вільні країни повинні підтримувати моральний тиск, що сприяє підриву радянсько-китайської комуністичної системи, а також підтримувати свою воєнну міць і рішимість». Вія закликав країни НАТО до «руйнування могутнього радянського деспотизму (?), який ґрунтується на мілітаристських (?) і атеїстичних концепціях», а також заявив, що «тепер схоже на те, що зміна характеру комуністичного світу перебуває в межах можливості» (!).

Ми завжди вважали, що ворог є нашим найкращим учителем, і тепер Даллес знов дає нам урок. Нехай він зводить наклепи на нас тисячу раз, нехай він проклинає нас десять тисяч раз — у цьому нема нічого нового і дивного. Але він з точки зору «філософії» вимагає від імперіалістичного світу, щоб той ставив суперечності між ним і комунізмом над усіма іншими суперечностями, щоб усе було спрямоване на «зміну характеру комуністичного світу», на «підрив» і «руйнування» соціалістичної системи на чолі з Радянським Союзом, і хоч для них це, безсумнівно, даремна праця, для нас же це — дуже корисний урок. Ми завжди виступали і далі будемо виступати за мирне співіснування соціалістичних і капіталістичних країн, за мирне змагання між ними, проте імперіалісти, як і раніш, весь час намагаються знищити нас. Тому ми ніколи не повинні забувати, що гостра боротьба між ворогами і нами — це класова боротьба у світовому масштабі.

Перед нами два типи протилежних своїм характером суперечностей: перші — це суперечності між нами і нашими ворогами (між імперіалістичним табором і соціалістичним табором, між імперіалістами, з одного боку, і всіма народами світу та всіма пригнобленими націями, з другого, між буржуазією і пролетаріатом в імперіалістичних країнах і т. д.). Це — корінні суперечності, їх основа — зіткнення інтересів ворожих класів; другі — це суперечності всередині народу (між однією частиною народу і другою, між однією частиною і другою частиною товаришів у комуністичній партії, між урядом і народом у соціалістичних країнах, між соціалістичними країнами, між комуністичними партіями і т. д.). Це не корінні суперечності, вони виникають не через корінне зіткнення класових інтересів, а через суперечності між правильними і помилковими поглядами або ж через суперечності між інтересами, що мають частковий характер. Розвʼязання цих суперечностей передусім треба підпорядковувати спільним інтересам боротьби проти ворога. Суперечності всередині народу можна і треба розвʼязувати, виходячи з прагнення до згуртованості, шляхом критики чи боротьби, і таке розвʼязання повинно привести до нової згуртованості в нових умовах. Зрозуміло, практичне життя складне. Щоб протистояти головному спільному ворогові, іноді також можуть обʼєднатися класи, корінні інтереси яких стикаються. І навпаки, при певних умовах деякі суперечності всередині народу також можуть поступово перетворитися в антагоністичні суперечності через те, що одна із сторін, які протистоять у даній суперечності, поступово переходить на бік ворога. Кінець кінцем суперечності такого роду цілком змінюють свою якість і більше не є суперечностями всередині народу, а стають суперечностями між ворогами і нами. Такі явища мали місце в історії Комуністичної партії Радянського Союзу і Комуністичної партії Китаю. Одне слово, якщо тільки людина стоїть на позиціях народу, вона ніколи не ототожнюватиме суперечності всередині народу і суперечності між нами і нашими ворогами і не змішуватиме ці суперечності, тим більше не буде ставити суперечності всередині народу вище суперечностей між нами і нашими ворогами. Той, хто заперечує класову боротьбу і не розрізняє своїх і ворогів, ні в якому разі не комуніст, ні в якому разі не марксист-ленінець.

Перше ніж приступити до обговорення намічених нами питань, ми вважаємо необхідним передусім розвʼязати це основне питання про позицію. Інакше ми неминуче втратили б орієнтацію і не змогли б дати правильного пояснення явищам міжнародного життя.

Ⅰ.

Нападки імперіалістів на міжнародний комуністичний рух довгий час були спрямовані, головним чином, проти Радянського Союзу. Суперечки ж всередині міжнародного комуністичного руху, що виникли за останній час, здебільшого також звʼязані з розумінням Радянського Союзу. Тому правильна оцінка основного шляху революції та будівництва а Радянському Союзі є одним з важливих питань, на яке повинні відповісти марксисти-ленінці.

Марксистське вчення про пролетарську революцію і диктатуру пролетаріату є науковим узагальненням досвіду робітничого руху. Але, за винятком Паризької комуни, що проіснувала лише 72 дні, особисто Марксу і Енгельсу не довелось побачити здійснення пролетарської революції та диктатури пролетаріату, заради чого вони боролись усе життя. В 1917 році пролетаріат Росії під керівництвом Леніна і Комуністичної партії Радянського Союзу успішно здійснив пролетарську революцію та диктатуру пролетаріату і потім успішно побудував соціалістичне суспільство. З цього моменту науковий соціалізм з теорії і мрії перетворився в живу дійсність. Отже, Жовтнева революція в Росії в 1917 році відкрила нову еру не тільки в історії комуністичного руху, але також і в історії всього людства.

Радянський Союз досяг величезних успіхів за 39 років, що минули після революції. Знищивши експлуататорську систему, Радянський Союз ліквідував у галузі економічного життя анархію, кризи та безробіття. Економіка і культура Радянського Союзу розвиваються недоступними для капіталістичних країн темпами. В 1956 році валова продукція промисловості Радянського Союзу вже в 30 раз перевершила найвищий дореволюційний рівень 1913 року. Країна, яка до революції була промислово відсталою, населення якої у своїй більшості було неписьменним, тепер уже стала другою в світі індустріальною державою і має передові порівняно з іншими країнами науково-технічні сили і високорозвинену соціалістичну культуру. Трудящі Радянського Союзу з пригноблених, якими вони були до революції, тепер стали господарями країни і суспільства; вони проявили величезну активність і творчу ініціативу в революційній боротьбі і в творчій праці; докорінно змінилось їх матеріальне становище і культурне життя. Дореволюційна Росія по суті була тюрмою народів, які населяли цю країну, а після Жовтневої революції ці народи в Радянському Союзі стали рівноправними і швидко виросли в соціалістичні передові нації.

Шлях розвитку Радянського Союзу зовсім не був гладким. З 1918 року по 1920 рік Радянський Союз зазнав нападу чотирнадцяти капіталістичних держав. У ранньому періоді Радянський Союз переніс серйозні знегоди — громадянську війну, голод, економічні труднощі, сектантсько-розкольницьку діяльність всередині партії. У вирішальний період другої світової війни, до того, як західні країни відкрили другий фронт, Радянський Союз один витримав напад багатомільйонної армії Гітлера і його спільників і розгромив їх. Ці суворі випробування не зломили Радянський Союз, не зупинили його рух вперед.

Існування Радянського Союзу в корені захитало панування імперіалізму, вселило в революційний робітничий рух і національно-визвольний рух пригноблених народів безмежні надії, дало їм певність і мужність. Трудящі всіх країн підтримували Радянський Союз, а Радянський Союз, у свою чергу, підтримував трудящих усіх країн. Радянський Союз проводив зовнішню політику захисту миру в усьому світі, визнання загальної рівноправності націй і боротьби проти імперіалістичної агресії. Радянський Союз був основною силою в світі, що здобула перемогу над фашистською агресією. Героїчна Радянська Армія визволила країни Східної Європи і частину Центральної Європи, північний схід Китаю і північну частину Кореї, співробітничаючи з народними силами цих країн. Радянський Союз встановив дружні відносини з усіма країнами народної демократії, допоміг цим країнам в економічному будівництві і разом з ними утворив могутній оплот миру в усьому світі — соціалістичний табір. Радянський Союз також серйозно підтримав рух за незалежність пригноблених націй усього світу, рух народів світу за мир і численні миролюбні держави, що утворились після другої світової війни в Азії і Африці.

Все сказане вище — незаперечні факти, які давно вже відомі. Чому ж тепер все ще доводиться знов нагадувати про все це? Тому, що вороги комунізму, як і раніш, цілком заперечують все це, а тепер деякі комуністи, обговорюючи досвід Радянського Союзу, часто зосереджують увагу на другорядній стороні справи і випускають з поля зору головне.

Щодо досвіду революції та будівництва в Радянському Союзі, то з точки зору міжнародного значення цього досвіду є кілька різних моментів. Частина досвіду успіхів Радянського Союзу має основний характер і загальне значення на сучасному етапі історії людства. В цьому головна і основна сторона досвіду Радянського Союзу. Друга ж частина цього досвіду не має загального значення. Крім цього, в Радянському Союзі є ще досвід помилок і невдач. Хоч помилки і невдачі можуть проявлятися в різній формі і мати різний ступінь серйозності, ніяка країна ніколи не може цілком уникнути їх. Радянський же Союз, будучи першою соціалістичною державою, не мав змоги скористатися досвідом успіхів як прикладом, і йому було ще важче уникнути деяких помилок і невдач. Ці помилки і невдачі є надзвичайно корисним уроком для всіх комуністів. Тому весь досвід Радянського Союзу, включаючи і досвід деяких помилок та невдач, заслуговує того, щоб ми його старанно вивчили, причому основний досвід успіхів Радянського Союзу є особливо важливим. Факти розвитку Радянського Союзу свідчать про те, що основний досвід революції та будівництва Радянського Союзу є великим успіхом, першим переможним гімном марксизму-ленінізму в історії людства, який пролунав у всьому всесвіті.

Що ж є основним досвідом революції та будівництва в Радянському Союзі? На наш погляд, принаймні, ось який досвід має основний характер.

  1. Передові представники пролетаріату організуються в комуністичну партію. Ця політична партія у своїй діяльності керується марксизмом-ленінізмом, будується за принципом демократичного централізму, тісно звʼязується з масами, прагне стати ядром трудящих мас і виховує своїх членів та народні маси в дусі марксизму-ленінізму.

  2. Пролетаріат під керівництвом комуністичної партії, обʼєднавши трудящих, бере владу з рук буржуазії шляхом революційної боротьби.

  3. Після перемоги революції пролетаріат під керівництвом комуністичної партії, ґрунтуючись на союзі робітників і селян і обʼєднавши широкі народні маси, встановлює диктатуру пролетаріату над класами поміщиків та буржуазії, придушує опір контрреволюційних елементів, націоналізує промисловість і поступово здійснює колективізацію сільського господарства, ліквідуючи тим самим експлуататорську систему та систему приватної власності на засоби виробництва, знищуючи класи.

  4. Держава, керована пролетаріатом і комуністичною партією, направляє народні маси в справі планового розвитку соціалістичної економіки та соціалістичної культури і на цій основі поступово підвищує життєвий рівень народу і активно готує умови для боротьби за перехід до комуністичного суспільства.

  5. Держава, керована пролетаріатом і комуністичною партією, рішуче виступає проти імперіалістичної агресії, визнає рівноправність націй і відстоює мир у всьому світі, рішуче дотримується принципів пролетарського інтернаціоналізму, робить все для того, щоб мати підтримку з боку трудящих усіх країн, а також допомагати трудящим усіх країн і всім пригнобленим націям.

    Говорячи звичайно про шлях Жовтневої революції, ми маємо на увазі саме це як основне, не беручи конкретну форму прояву цієї революції в певному часі і місці. Це основне є загальною істиною марксизму-ленінізму, вірною для всього світу.

Процес революції та будівництва в кожній країні поряд із спільними рисами має також відмінні сторони. В цьому розумінні кожна держава має свій власний конкретний шлях розвитку. Ми спинимось на цьому питанні нижче. Але, кажучи з точки зору основних положень, шлях Жовтневої революції відображає загальний закон революції та будівництва на певному етапі великого шляху розвитку людського суспільства. Це — не тільки стовпова дорога пролетаріату Радянського Союзу, але й загальна стовпова дорога, якою повинні йти пролетарі всіх країн для досягнення перемоги. Саме тому Центральний Комітет Комуністичної партії Китаю в своєму політичному звіті Ⅷ Всекитайському зʼїздові вказав: «Незважаючи на те, що революція в нашій країні має багато своїх особливостей, китайські комуністи розглядають свою справу як продовження Великої Жовтневої революції».

Захист марксистсько-ленінського шляху, прокладеного Жовтневою революцією, має особливо важливе значення в сучасній міжнародній обстановці. Заявляючи про своє прагнення «змінити характер комуністичного світу», імперіалісти хочуть змінити саме цей шлях революції. За останні кілька десятків років усі ревізіоністські думки, висунуті ревізіоністами по відношенню до марксизму-ленінізму, всі правоопортуністичні ідеї, які вони поширювали, саме і були націлені на те, щоб збити з цього, обовʼязкового для визволення пролетаріату шляху. Завдання всіх комуністів полягає в тому, щоб згуртувати пролетаріат, згуртувати народні маси, рішуче відбити шалений наступ імперіалістів на соціалістичний світ і рішуче йти вперед по шляху, прокладеному Жовтневою революцією.

Ⅱ.

Люди питають: Оскільки основний шлях революції та будівництва в Радянському Союзі є правильним, чому ж виникли помилки Сталіна?

У квітневій статті ми вже обговорили це питання. Проте в звʼязку з розвитком за останній час обстановки у Східній Європі та іншими звʼязаними з цим обставинами питання про правильне розуміння помилок Сталіна і правильний підхід до цих помилок перетворилось у серйозне питання, яке впливає на внутрішній розвиток комуністичних партій багатьох країн і на згуртованість комуністичних партій різних країн, у серйозне питання, що впливає на загальну боротьбу сил комунізму в усьому світі проти імперіалізму. Тому виникла необхідність дати деякі дальші пояснення нашої точки зору на це питання.

Сталін має великі заслуги в справі розвитку Радянського Союзу і розвитку міжнародного комуністичного руху. В статті «Про історичний досвід диктатури пролетаріату» ми писали: «Після смерті Леніна Сталін, як головний керівник партії і держави, творчо застосовував і розвивав марксизм-ленінізм. У боротьбі за захист ленінської спадщини від ворогів ленінізму — троцькістів, зіновʼєвців та інших агентів буржуазії — він виражав волю народу, був гідним і видатним борцем за марксизм-ленінізм. Сталін завоював підтримку радянського народу і відіграв важливу роль в історії передусім завдяки тому, що він разом з іншими керівниками Комуністичної партії Радянського Союзу захищав ленінську лінію індустріалізації Радянської країни та колективізації сільського господарства. Здійснення Комуністичною партією Радянського Союзу цієї лінії привело до перемоги соціалістичного ладу, створило умови, при яких Радянський Союз здобув перемогу у війні проти Гітлера. Всі ці перемоги радянського народу відповідають інтересам робітничого класу і всього прогресивного людства. Тому імʼя Сталіна, цілком природно, мало величезну славу в усьому світі».

Проте Сталін допустив деякі серйозні помилки як у внутрішній, так і в зовнішній політиці Радянського Союзу. Методи роботи Сталіна, які ґрунтувались на самоуправстві, до певної міри завдали шкоди принципові демократичного централізму в партійному житті та державному управлінні в Радянському Союзі, порушили в деякій частині соціалістичну законність. Оскільки Сталін у багатьох галузях роботи серйозно відривався від мас, сам одноосібно приймав рішення по багатьох важливих настановах, він неминуче допускав серйозні помилки. Ці помилки особливо помітно проявились у питанні про ліквідацію контрреволюції і в питанні про відносини з деякими країнами. Щодо ліквідації контрреволюції, то Сталін покарав багатьох контрреволюціонерів, яких треба було покарати, і в основному виконав завдання на цьому фронті; але поряд з цим необґрунтовано обвинуватив багатьох відданих комуністів і хороших громадян, що призвело до серйозної шкоди. В галузі відносин з братніми країнами і братніми партіями Сталін, кажучи в цілому, стояв на позиціях інтернаціоналізму і сприяв боротьбі народів різних країн та розвиткові соціалістичного табору, але при розвʼязанні деяких конкретних питань він проявляв тенденцію в бік великодержавного шовінізму і у нього невистачало духу рівноправності, тим більше не могло бути й мови про виховання ним широких мас кадрових працівників у дусі скромності; він іноді навіть неправильно втручався у внутрішні справи деяких братніх країн і братніх партій, що призвело до численних серйозних наслідків.

Як слід пояснити ці серйозні помилки Сталіна? Який же звʼязок між цими помилками і соціалістичною системою Радянського Союзу?

Наука марксистсько-ленінської діалектики говорить нам, що будь-яка форма виробничих відносин і надбудова, що виникла на базі цих виробничих відносин, мають процес свого виникнення, розвитку і відмирання. Коли продуктивні сили розвиваються до певної стадії, старі виробничі відносини в основному перестають їм відповідати; коли економічний базис досягає в своєму розвитку певної стадії, стара надбудова в основному перестає йому відповідати, і тоді неминуче відбуваються зміни корінного характеру, і хто чинить опір цим змінам, той буде відкинутий історією. Цей закон у різній формі застосовний до всіх суспільств. А це означає, що цей закон застосовний також до існуючого соціалістичного суспільства і до майбутнього комуністичного суспільства.

Чи були помилки Сталіна викликані тим, що соціалістична економічна система і соціалістична політична система в Радянському Союзі вже застаріли і перестали відповідати вимогам розвитку Радянського Союзу? Звичайно, ні. Соціалістичне суспільство — Радянський Союз — є ще молодим, воно проіснувало менш як сорок років. Самий факт швидкого розвитку економіки Радянського Союзу свідчить про те, що економічна система Радянського Союзу в основному відповідає розвиткові продуктивних сил, а політична система Радянського Союзу також в основному відповідає вимогам економічного базису. Помилки Сталіна викликані зовсім не соціалістичною системою; для виправлення цих помилок, звичайно, не треба «виправляти» соціалістичну систему. Західна буржуазія намагається використати помилки Сталіна, щоб довести «помилки» соціалістичної системи. Це зовсім необґрунтовано. Є також і такі люди, які намагаються пояснити помилки Сталіна тим, що державна влада в соціалістичних країнах відає господарськими справами, і вважають, що коли уряд управляє господарською діяльністю, то він неминуче стає «бюрократичним апаратом», який перешкоджає розвиткові соціалістичних сил. Це також непереконливо. Ніхто не може заперечувати того, що величезне піднесення економіки Радянського Союзу саме і є результатом здійснення державною владою трудящих планового управління господарською діяльністю, а головні помилки Сталіна мало звʼязані з хибами в роботі державного апарату по управлінню господарськими справами.

Проте в умовах, коли основна система відповідає потребам, все ж існують певні суперечності між виробничими відносинами і продуктивними силами, між надбудовою і економічним базисом. Ці суперечності виявляються в хибах деяких ланок економічної та політичної систем. Хоч для розвʼязання цих суперечностей і нема потреби вдаватися до змін корінного характеру, проте. їх треба вчасно врегулювати.

Чи можна гарантувати, що не виникнуть помилки, якщо є основна система, яка відповідає потребам, і врегульовано суперечності повсякденного характеру в цій системі (за діалектикою — це суперечності, які перебувають на стадії «кількісних змін»)? Питання не таке просте. Система має вирішальне значення, проте сама по собі система зовсім не є чимсь всемогутнім. Яка б добра не була система, вона не може гарантувати недопущення в роботі серйозних помилок. Після того, як створено правильну систему, головне питання полягає в умінні правильно застосовувати цю систему, в наявності правильного політичного курсу, правильних методів і стилю роботи. Без цього також і в умовах правильної системи навіть при використанні хорошого державного апарату можна допустити серйозні помилки, можна робити погані справи.

Розвʼязувати ці вищевказані питання необхідно шляхом нагромадження досвіду і перевірки практикою, їх неможливо розвʼязати за одним заходом. До того ж обстановка весь час змінюється, коли старі питання розвʼязуються, виникають нові, і не може бути такого розвʼязання, яке було б правильним для всіх часів. Якщо дивитися з цієї точки зору, нема нічого дивного в тому, що в соціалістичних країнах, де вже створено міцну основу, в деяких ланках виробничих відносин і надбудови все ще мають місце хиби, все ще є ті чи інші відхилення в політиці партії та держави, в методах і стилі роботи.

В соціалістичних країнах завдання партії і держави полягає в тому, щоб, спираючись на силу мас і колективу, вчасно регулювати різні ланки економічної та політичної систем, вчасно виявляти і виправляти помилки в роботі. Зрозуміло, субʼєктивне розуміння дійсності керівниками партії та держави ніколи не може на сто процентів відповідати обʼєктивній дійсності. Тому в їх роботі завжди будуть неминучі окремі, часткові, тимчасові помилки. Однак серйозні помилки загальнодержавного і тривалого характеру можна відвернути, якщо тільки строго дотримуватися науки марксистсько-ленінського діалектичного матеріалізму і посилено розвивати цю науку, якщо тільки неухильно додержувати принципів демократичного централізму в партії та державі, якщо тільки по-справжньому спиратися на маси.

Деякі помилки Сталіна в останній період його життя переросли в серйозні помилки загальнодержавного і тривалого характеру і не могли бути вчасно виправлені саме тому, що в певному масштабі і в певній мірі він відірвався від мас і колективу, порушив принципи демократичного централізму партії та держави. Деяке порушення принципів демократичного централізму в партії та державі пояснюється певними соціально-історичними умовами: партії ще невистачало досвіду в галузі керівництва державою; новий лад ще не так зміцнів, щоб протистояти всякому впливу старих часів (процес зміцнення нового ладу і зникнення старих впливів не є прямолінійним, деякі хвилясті коливання в періоди історичних переломів — це явище часто спостерігається); напружена боротьба всередині і поза країною відігравала роль, що обмежувала розвиток деяких сторін демократії і т. д. Проте самих лише цих обʼєктивних умов зовсім недосить для того, щоб можливість вчиняти помилки перетворилась у дійсність. В умовах, набагато складніших і важчих, ніж ті, в яких перебував Сталін, Ленін не вчинив таких помилок, як Сталін. Тут вирішальним фактором є мислення людини. В останній період життя у Сталіна запаморочилась голова від безперервних перемог і прославлянь, і він у методах мислення частково, але серйозно відійшов від діалектичного матеріалізму і впав у субʼєктивізм. Він увірував у власну мудрість і авторитет, не хотів серйозно досліджувати і вивчати різну, складну реальну обстановку, не хотів серйозно прислухатися до думок товаришів і голосу мас, в результаті чого прийняті ним деякі політичні настанови та заходи часто йшли врозріз з обʼєктивною реальною обстановкою, і він часто протягом тривалого періоду вперто проводив у життя ці помилкові настанови та заходи, не міг вчасно виправити свої помилки.

Комуністична партія Радянського Союзу вже зробила кроки до виправлення помилок Сталіна і усунення наслідків цих помилок і добивається в цьому успіхів. ⅩⅩ зʼїзд Комуністичної партії Радянського Союзу проявив величезну рішимість і сміливість у справі усунення культу Сталіна, виявлення серйозності помилок Сталіна, і ліквідації наслідків помилок Сталіна. В усьому світі марксисти-ленінці і люди, які співчувають справі комунізму, підтримують зусилля Комуністичної партії Радянського Союзу, спрямовані на виправлення помилок, і хочуть, щоб зусилля радянських товаришів увінчались повним успіхом. Цілком ясно, що оскільки помилки Сталіна не є помилками, які мають короткочасний характер, ці помилки не можна цілком виправити за один ранок. Для цього необхідно докладати зусиль протягом порівняно тривалого періоду, необхідна кропітка ідейно-виховна робота. Ми впевнені, що велика Комуністична партія Радянського Союзу, яка переборола в минулому незліченну кількість труднощів, безсумнівно, подолає і ці труднощі і досягне, своєї мети.

Боротьба Комуністичної партії Радянського Союзу за виправлення помилок не може, звичайно, знайти підтримку з боку буржуазії та правих соціал-демократичних партій Заходу. Скориставшись з цього, щоб затушувати правильну сторону діяльності Сталіна, затушувати досягнені в минулому величезні успіхи Радянського Союзу і всього табору соціалізму, викликати в комуністичних рядах замішання і розкол, вони вперто іменують виправлення помилок Сталіна так званою боротьбою з «сталінізмом», боротьбою так званих «антисталіністів» із «сталіністами». В цьому цілком очевидний їх злий замір. На жаль, подібні ж висловлювання поширюються і серед деяких комуністів. Ми вважаємо, що такі висловлювання комуністів надзвичайно шкідливі.

Всім відомо, що життя Сталіна, незважаючи на вчинені ним в останній період деякі серйозні помилки, є життям великого революціонера марксиста-ленінця. В молоді роки Сталін боровся проти царизму і за поширення марксизму-ленінізму; ввійшовши до центрального керівного органу партії, він боровся за підготовку революції 1917 року; після Жовтневої революції він боровся на захист плодів цієї революції; після смерті Леніна протягом майже 30 років він боровся за побудову соціалізму, на захист соціалістичної вітчизни, за розвиток світового комуністичного руху. Кажучи в цілому, Сталін незмінно був попереду потоку історії і спрямовував боротьбу, був непримиренним ворогом імперіалізму. Трагедія Сталіна полягала саме в тому, що навіть коли він вчиняв помилки, він вірив, що вчинюване ним необхідне для захисту інтересів трудящих від зазіхань з боку ворогів. Як би там не було, хоч помилки Сталіна і завдали Радянському Союзові шкоди, якої не повинно було б бути, в період керівництва Сталіна соціалістичний Радянський Союз все ж досяг величезного розвитку. Цей незаперечний факт свідчить не тільки про силу соціалістичної системи, але й про те, що Сталін був все ж стійким комуністом. Тому, узагальнюючи ідеологію і діяльність Сталіна в цілому, ми повинні одночасно бачити його позитивну і негативну сторони, його заслуги і помилки. Якщо тільки ми розглядатимемо питання всебічно, то в такому разі, якщо вже неодмінно хочуть говорити про «сталінізм», можна лише сказати, що «сталінізм» передусім є комунізмом, є марксизмом-ленінізмом. Це основна його сторона. Далі, він містить у собі деякі дуже серйозні помилки, що потребують радикального виправлення і що йдуть врозріз з марксизмом-ленінізмом. Незважаючи на те, що в деяких випадках підкреслювання цих помилок з метою їх виправлення необхідне, для того щоб дати правильну оцінку і не допустити неправильного розуміння у людей, також необхідно поставити ці помилки на відповідне місце. Ми вважаємо, що коли помилки Сталіна зіставити з його досягненнями, то помилки будуть тільки на другому місці.

Лише при умові обʼєктивного аналітичного підходу ми будемо мати правильний підхід до Сталіна і до всіх товаришів, які вчинили під його впливом аналогічні помилки, зможемо мати правильний підхід до їх помилок. Оскільки їх помилки є помилками, допущеними комуністами в своїй роботі, вони являють собою внутрішнє питання в комуністичних рядах, питання про те, що правильне і що помилкове, а не питання про те, ким ти є в класовій боротьбі — ворогом чи своїм. Ми повинні підійти до цих товаришів, так, як підходимо до товаришів, а не так, як до ворогів; критикуючи їх помилкові сторони, ми водночас повинні захищати їх правильні сторони, а не заперечувати все, що у них є. Їх помилки мають соціально-історичне коріння і, особливо, гносеологічне коріння. Отже, якщо ці помилки проявились у них, то вони могли б проявитись і у деяких інших товаришів, і тому, після того, як їх помилки були усвідомлені і виправлені, треба розглядати ці помилки як серйозний урок, як надбання, яке можна використати для підвищення свідомості всіх комуністів, для того, щоб відвернути тим самим повторення таких помилок і рухати вперед справу комунізму. Інакше, якщо по відношенню до людей, які вчинили ці помилки, зайняти позицію цілковитого заперечення, якщо до них приклеювати ярлик тих чи інших елементів і проявляти по відношенню до цих людей дискримінацію та ворожість, то не тільки свої товариші не дістануть можливості здобути з цього потрібний урок, але і в результаті змішування двох типів суперечностей, різних своїм характером — суперечності між правильним і помилковим і суперечності між ворогами і своїми,— це неминуче обʼєктивно допоможе ворогам боротися проти комуністичних рядів і розвалити позиції комунізму.

Товариш Тіто й інші керівні товариші Союзу комуністів Югославії в своїх останніх виступах зайняли, на наш погляд, не всебічну і не обʼєктивну позицію, щодо помилок Сталіна і звʼязаних з ними інших питань. Те, що югославські товариші відчувають особливу неприязнь до помилок Сталіна,— не можна зрозуміти. В минулому югославські товариші, перебуваючи у важких умовах, доклали цінних зусиль, відстоюючи соціалізм. На підприємствах і в інших громадських організаціях вони здійснили експерименти демократичного управління, що також привернуло увагу людей. Китайський народ вітає мирне врегулювання, досягнуте між Радянським Союзом і іншими соціалістичними країнами, з одного боку, і Югославією, з другого, вітає встановлення і розвиток дружніх відносин між Китаєм і Югославією і так само, як і югославський народ, бажає Югославії дальшого розквіту і зміцнення її могутності на шляху до соціалізму. Ми також згодні з деякими поглядами тов. Тіто у згаданому його виступі, наприклад, з осудом угорських контрреволюціонерів, з підтримкою Революційного Робітничо-Селянського Уряду Угорщини, з осудом французької соціалістичної партії за її агресивну політику. Однак нас вразило те, що він у своєму виступі робить випади майже проти всіх соціалістичних країн і проти багатьох комуністичних партій. Тов. Тіто твердить, що «запеклим сталінським елементам» вдалось у різних партіях зберегтися на своїх позиціях і що вони знов хотіли б зміцнити своє панування і «навʼязати ці сталінські тенденції своїм народам, а також і іншим». Тому він заявляє, що «разом з польськими товаришами ми повинні боротися проти таких тенденцій, які проявляються в різних інших партіях, чи то у східних країнах, чи то на Заході». Ми не читали виступів керівних товаришів польської партії, в яких би вони визнали необхідним зайняти подібну ворожу позицію щодо братніх партій. З приводу висловлювань тов. Тіто, який висунув як обʼєкт для нападок так звані «сталінізм», «сталіністів» тощо і заявив, що тепер питання полягає в тому, переможе «початий Югославією курс» чи так званий «сталінський курс». Така позиція неправильна. Це може призвести комуністичний рух тільки до розколу.

Товариш Тіто правильно вказав, що, «дивлячись на сучасний розвиток Угорщини в перспективі — соціалізм чи контрреволюція,— ми повинні захищати нинішній уряд Кадара. Ми повинні допомогти йому». Проте важко сказати, що великий виступ в угорському питанні, зроблений заступником голови Союзного виконавчого віча Югославії тов. Карделем на сесії Союзної народної скупщини Югославії, є захистом угорського уряду і допомогою цьому урядові. В своєму виступі він не тільки дав таке тлумачення подіям в Угорщині, в якому зовсім не проводиться грань між своїми і ворогами, але й поставив до угорських товаришів вимогу про «необхідність корінних змін у політичній системі», зажадав від них передачі всієї влади будапештській та іншим районним робітничим радам, «якими б вони не були», а також зажадав від них не робити «марних спроб щодо реставрації комуністичної партії», «бо такий тип партії для них (мас.— Ред.) був уособленням бюрократичного деспотизму». Таким є зразок «несталінського курсу», що його товариш Кардель спроектував для братньої країни. Угорські товариші відкинули цю пропозицію товариша Карделя. Вони розпустили будапештську та інші районні робітничі ради, які перебували в руках контрреволюціонерів, і наполегливо розширюють ряди соціалістичної робітничої партії. Ми вважаємо, що угорські товариші роблять цілком правильно, інакше в Угорщині не буде соціалізму, а буде контрреволюція.

Очевидно, що югославські товариші вчинили надто над міру. Навіть якщо в їх критиці щодо братніх партій і є певне раціональне зерно, то зайнята ними основна позиція і застосовувані ними методи чужі принципам товариської дискусії. Ми не хочемо втручатися у внутрішні справи Югославії, проте тут ідеться зовсім не про внутрішні справи. Щоб зміцнити згуртованість міжнародних комуністичних рядів і не дати ворогам можливості сіяти в наших лавах плутанину і розкол, ми не можемо не висловити югославським товаришам братерську пораду.

Ⅲ.

Одним з серйозних наслідків помилок Сталіна є розвиток догматизму. Комуністичні партії всіх країн, поряд із засудженням помилок Сталіна, розгорнули боротьбу за подолання догматизму. Ця боротьба цілком необхідна. Проте частина комуністів сприяла розвиткові ідеологічної течії ревізії марксизму-ленінізму, ставши на шлях цілковитого заперечення Сталіна і висунувши помилковий лозунг боротьби з «сталінізмом». Така ревізіоністська течія, безсумнівно, сприяє наступові імперіалізму на комуністичний рух, і фактично імперіалізм активно використовує цю течію. Рішуче виступаючи проти догматизму, ми одночасно повинні рішуче виступати проти ревізіонізму.

Марксизм-ленінізм вважає, що в розвитку людського суспільства існують загальні основні закономірності, але в різних країнах у різних націй є особливості, що дуже сильно різняться одна від одної. Тому всі нації проходять через класову боротьбу і в кінцевому підсумку йдуть до комунізму шляхами, деякі основні моменти яких однакові, а конкретні форми різні. Тільки при вмілому застосуванні загальної істини марксизму-ленінізму з урахуванням особливостей своїх націй справа пролетаріату різних країн увінчається успіхом. І якщо тільки пролетаріат усіх країн так робитиме, він зможе створити свій новий досвід і тим самим внести певний вклад, цінний і для інших націй, вклад у скарбницю марксизму-ленінізму в цілому. Догматики не розуміють, що загальна істина марксизму-ленінізму може дістати конкретний прояв і відігравати роль у реальному житті тільки через певні національні особливості. Вони не хочуть серйозно вивчати суспільно-історичні особливості даної країни і даної нації, не хочуть практично застосовувати загальну істину марксизму-ленінізму з урахуванням цих особливостей. Тому вони не можуть довести справу пролетаріату до перемоги.

Оскільки марксизм-ленінізм є науковим узагальненням досвіду робітничого руху в різних країнах, не можна, звичайно, не приділяти серйозної уваги питанню використання досвіду передових країн. Ленін у книзі «Що робити?» говорив: «Соціал-демократичний рух є міжнародний, самою своєю суттю. Це означає не тільки те, що ми повинні боротися з національним шовінізмом. Це означає також, що рух, який починається в молодій країні, може бути успішний лише при умові перетворення ним досвіду інших країн». (В. І. Ленін. Твори, том 5, стор. 331). Тут Ленін говорить про те, що робітничий рух, який щойно почався в Росії, повинен використати досвід західноєвропейського робітничого руху. Ця його точка зору також застосовна і до перетворення досвіду Радянського Союзу в молодих соціалістичних країнах.

Проте вивчення неодмінно повинно здійснюватися правильними методами. Весь досвід Радянського Союзу, включаючи основну його частину, звʼязаний з певними національними особливостями; інші країни не повинні копіювати його. Як говорилось вище, досвід Радянського Союзу містить також досвід помилок і невдач. Весь цей досвід, як досвід успіхів, так і досвід невдач, є безцінним скарбом для тих, хто вміло його вивчає, бо він може допомогти нам по змозі уникнути кружних шляхів і зазнати меншої шкоди. І навпаки, якщо копіювати досвід без розбору, то навіть досвід успіхів Радянського Союзу, не кажучи вже про його досвід невдач, може привести до невдач в інших країнах. Ленін далі говорить: «А для такого перетворення недосить простого знайомства з цим досвідом або простого переписування останніх резолюцій. Для цього необхідне вміння критично ставитися до цього досвіду і самостійно перевіряти його. Хто тільки уявить собі, як гігантськи розрісся і розгалузився сучасний робітничий рух, той зрозуміє, який запас теоретичних сил і політичного (а також революційного) досвіду необхідний для виконання цього завдання» (В. І. Ленін. Твори, том 5, стор. 331). Очевидно, що в країнах, де пролетаріат уже взяв у свої руки політичну владу, питання стоїть у багато раз складніше, ніж тут говорить Ленін.

В історії Комуністичної партії Китаю, з 1931 року по 1934 рік, догматики заперечували особливості Китаю, копіювали деякий досвід російської революції, в результаті чого революційні сили в нашій країні зазнали серйозної поразки. Ця поразка стала великим уроком для нашої партії. Наша партія в період з розширеного засідання Політбюро ЦК в Цзуньї в 1935 році до Ⅶ всекитайського зʼїзду в 1945 році цілком покінчила з цією догматичною лінією, яка завдала серйозної шкоди, згуртувала всіх членів партії, серед них і товаришів, які вчинили помилки, розгорнула сили народу і завдяки цьому здобула перемогу в революції. Якби ми робили не так, то здобути перемогу було б неможливо. Оскільки ми подолали догматичну лінію, наша партія, вивчаючи тепер досвід Радянського Союзу та інших братніх країн, має змогу допускати порівняно менше помилок. Саме тому ми можемо цілком зрозуміти необхідність і трудність виправлення тепер товаришами в Польщі та Угорщині догматичних помилок минулого періоду.

В усякий час і в усякому місці догматичні помилки повинні бути виправлені. Ми й далі докладатимемо зусиль до виправлення та відвернення такого роду помилок у нашій роботі. Однак боротьба проти догматизму не має нічого спільного з допущенням ревізіонізму. Марксизм-ленінізм визнає, що комуністичний рух в різних країнах обовʼязково має свої національні особливості, але це ні в якому разі не означає, що комуністичний рух у різних країнах може не мати основних спільних моментів, може відійти від загальної істини марксизму-ленінізму. В нинішньому русі проти догматизму як у нашій країні, так і за кордоном є люди, які, прикриваючись боротьбою з копіюванням досвіду Радянського Союзу, заперечують міжнародне значення основного досвіду Радянського Союзу, прикриваючись творчим розвитком марксизму-ленінізму, заперечують значення загальної істини марксизму-ленінізму.

В результаті того, що Сталін і попередні керівники деяких інших соціалістичних країн допустили серйозні помилки, які виявилися в порушенні соціалістичної демократії, деякі нестійкі елементи в комуністичних рядах, прикриваючись розвитком соціалістичної демократії, намагаються ослабити або заперечити диктатуру пролетаріату, ослабити або заперечити демократичний централізм соціалістичних країн, ослабити або заперечити керівну роль партії.

Диктатура пролетаріату повинна тісно поєднувати диктатуру над контрреволюційними силами з найширшою народною демократією, тобто з соціалістичною демократією. В цьому не може бути ніяких сумнівів. Диктатура пролетаріату є могутньою і може перемогти сильних ворогів всередині країни і за її межами, взяти на себе виконання великого історичного завдання побудови соціалізму саме тому, що вона є диктатурою трудових мас над експлуататорами, диктатурою більшості над меншістю, саме тому, що вона здійснює для широких мас трудящих таку демократію, якої не може дати ніяка буржуазна демократія. Без тісних звʼязків з широкими масами трудящих, без активної підтримки з боку широких мас трудящих не може бути ніякої диктатури пролетаріату, принаймні не може бути міцної диктатури пролетаріату. Чим напруженіша класова боротьба, тим більше пролетаріат повинен займати найрішучіші і найпослідовніші позиції, спираючись на широкі народні маси, підвищувати їх революційну активність для досягнення перемоги над силами контрреволюції. Досвід грандіозної боротьби мас у період Жовтневої революції і в період громадянської війни, що настав відразу після революції, цілком довів цю істину. «Лінія мас», про яку повсякчасно говорить наша партія, і є результат вивчення досвіду Радянського Союзу того періоду. Напружена боротьба в Радянському Союзі того періоду в основному провадилась через безпосередні дії народних мас і, звичайно, не могла проявлятися цілком демократичним порядком. Хоча після знищення експлуататорських класів і ліквідації в основному сил контрреволюції диктатура пролетаріату і необхідна щодо недобитків контрреволюції всередині країни (такі недобитки неможливо цілком ліквідувати в період існування імперіалізму), її вістря повинно бути спрямоване головним чином на оборону від зовнішніх імперіалістичних агресивних сил. В таких умовах, звичайно, необхідно в політичному житті країни поступово розвивати і оздоровляти різні демократичні порядки, оздоровляти соціалістичну законність, посилювати контроль над державними органами з боку народу, розвивати демократичні методи в роботі по управлінню державою і підприємствами, зміцнювати тісні звʼязки державних органів та органів управління підприємствами з широкими масами, усувати перешкоди, що завдають шкоди цим звʼязкам, і добиватися дальшого подолання бюрократичних тенденцій, а не по-старому наполягати на загостренні класової боротьби після ліквідації класів і тим самим перешкоджати здоровому розвиткові соціалістичної демократії, як це робив Сталін. Комуністична партія Радянського Союзу рішуче виправила помилки Сталіна в цьому питанні, і це цілком правильно.

Ні в якому разі не можна допускати, щоб соціалістичну демократію протиставили диктатурі пролетаріату і щоб її змішували з буржуазною демократією. Як у політичному, так і в економічному та культурному відношеннях єдина мета соціалістичної демократії полягає в зміцненні справи соціалізму пролетаріату і всіх трудящих, в розвитку їх активності в будівництві соціалізму, в розвитку їх активності в боротьбі з усіма антисоціалістичними силами. Тому якщо яка-небудь демократія може бути використана для антисоціалістичної діяльності, може бути використана для ослаблення справи соціалізму, то ця так звана «демократія» ніяк не може мати нічого спільного з соціалістичною демократією.

Проте дехто інакше розуміє це питання, найбільш наочним проявом чого є відгуки на події в Угорщині. В Угорщині минулого періоду порушувались демократичні права і підривалась революційна активність трудящих, а контрреволюціонерам не було завдано належного удару, і в жовтні 1956 року вони змогли легко використати невдоволення мас і організувати збройний заколот. Це говорить про те, що в Угорщині минулого періоду ще не була встановлена по-справжньому диктатура пролетаріату. Проте як же поставили питання інтелігенти-комуністи деяких країн у цей критичний момент, коли Угорщина була на роздоріжжі революції і контрреволюції, соціалізму і фашизму, миру і війни? Вони не тільки не поставили питання про здійснення диктатури пролетаріату, але, навпаки, виступили проти справедливих дій Радянського Союзу, спрямованих на допомогу соціалістичним силам Угорщини, оголосили угорську контрреволюцію «революцією» і почали вимагати від Революційного Робітничо-Селянського Уряду «демократії» для контрреволюціонерів. Деякі газети окремих соціалістичних країн і досі продовжують несамовито зводити наклепи на революційні заходи угорських комуністів, які героїчно борються в тяжких умовах, але майже ні слова не говорять про хвилю антикомуністичних, антинародних і спрямованих проти миру виступів світової реакції. Про що ж говорять ці дивні факти? Ці факти говорять про те, що ті «соціалісти», які просторікують про демократію у відриві від диктатури пролетаріату, фактично виступають на боці буржуазії проти пролетаріату, фактично виступають за капіталізм і проти соціалізму, хоча, може, багато з них і не усвідомлюють цього. Ленін не раз вказував, що вчення про диктатуру пролетаріату — найістотніше в марксизмі; у визнанні диктатури пролетаріату полягає «найглибша відмінність марксиста від звичайнісінького дрібного (та й великого) буржуа» (В. І. Ленін. Твори, том 25, стор. 372). Ленін вимагав, щоб пролетарська влада в Угорщині в 1919 році пішла на «застосування нещадно суворого, швидкого і рішучого насильства» для придушення контрреволюціонерів, а також сказав, що «хто не зрозумів цього, той не революціонер, того треба усунути з поста вождів або радників пролетаріату» (В. І. Ленін. Твори, том 29, стор. 344). Звідси видно, що той, хто, помічаючи помилки Сталіна в останній період його життя і помилки керівників Угорщини минулого періоду, заперечує основні положення марксизму-ленінізму про диктатуру пролетаріату, по-наклепницькому називає ці основні положення якимсь «сталінізмом» і «догматизмом», стає на шлях зради марксизму-ленінізму і відходу від справи пролетарської революції.

Люди, які заперечують диктатуру пролетаріату, заперечують також необхідність централізації для соціалістичної демократії, заперечують керівну роль політичної партії пролетаріату в соціалістичній державі. Звичайно, такі міркування не є чим-небудь новим для марксистів-ленінців. Ще під час боротьби з анархістами Енгельс вказував, що в якій би то не було громадській організації обовʼязкові певний авторитет і певне підкорення, якщо тільки існує комбінована діяльність. Відношення між авторитетом і автономією мають відносний характер. Сфера їх застосування змінюється разом з різними фазами суспільного розвитку. Енгельс говорив: «Безглуздям буде змальовувати принцип авторитету абсолютно поганим, а принцип автономії — абсолютно хорошим» (К. Маркс і Ф. Енгельс. Вибрані твори, том Ⅰ, стор. 551). Він далі сказав, що ті, хто твердо відстоює таку безглузду концепцію, на ділі «служать тільки реакції» (К. Маркс і Ф. Енгельс. Вибрані твори, том Ⅰ, стор. 552). Борючись проти меншовиків, Ленін дав вичерпні вказівки з приводу вирішального значення організованого керівництва партії для справи пролетаріату. Критикуючи «лівий» комунізм у Німеччині в 1920 р., Ленін підкреслював, що заперечувати керівну роль партії, заперечувати роль керівників, заперечувати дисципліну — «це рівнозначне повному роззброєнню пролетаріату на користь буржуазії. Це рівнозначне саме тій дрібнобуржуазній розпорошеності, нестійкості, нездатності до витримки, до обʼєднання, до стрункої дії, яка неминуче всякий пролетарський революційний рух погубить, коли їй потурати» (В. І. Ленін. Твори, том 31, стор. 25). Чи застаріли ці положення? Чи є вони незастосовними до специфічних умов деяких країн? Чи призведе до помилок Сталіна застосування цих положень? Цілком очевидно, що факти не такі. Ці положення марксизму-ленінізму витримали випробування в історії міжнародного комуністичного руху і розвитку соціалістичних країн, і досі ще не було таких обставин, які можна було б вважати винятком.

Помилки Сталіна пояснюються не тим, що було здійснено демократичний централізм у державному житті і здійснено партійне керівництво, а саме тим, що Сталін у певних масштабах і в деякій мірі порушував демократичний централізм, порушував партійне керівництво. Правильно проводити в державне життя демократичний централізм, правильно посилювати керівництво партії справою соціалізму — основна гарантія могутнього розвитку країн соціалістичного табору на основі згуртування народів, досягнення перемоги над ворогами і переборення труднощів. Саме тому імперіалісти і всі контрреволюційні елементи, щоб завдати удару по нашій справі, весь час вимагають від нас «лібералізації», весь час концентрують сили для підриву керівного апарату в нашій справі, для зруйнування ядра пролетаріату — комуністичної партії. Вони виразили величезне задоволення «нестійким становищем», що виникло тепер у деяких соціалістичних країнах у звʼязку з порушенням дисципліни в партійних і державних органах, і, користаючись з цієї нагоди, активізували свою підривну діяльність. Цей факт говорить про те, яке серйозне значення для основних інтересів народних мас має захист авторитету демократичного централізму, захист ролі партійного керівництва. Безсумнівно, що централізація в демократичному централізмі повинна ґрунтуватися на широких демократичних началах, а партійне керівництво повинно бути керівництвом, тісно звʼязаним з народними масами. Хиби в цьому треба рішуче засуджувати й усувати. Проте всякий осуд цих хиб повинен мати лише метою зміцнення демократичного централізму, зміцнення партійного керівництва і ні в якому разі не повинен викликати розбрід і збентеження в рядах пролетаріату, як того добивається ворог.

Серед тих, хто займається ревізією марксизму-ленінізму під приводом боротьби проти догматизму, є й такі, які просто заперечують грань між диктатурою пролетаріату і диктатурою буржуазії, заперечують грань між соціалістичною системою і капіталістичною системою, заперечують грань між табором соціалізму і табором імперіалізму. На їх думку, в деяких буржуазних країнах можна побудувати соціалізм, минаючи пролетарську революцію, керовану політичною партією пролетаріату, не створюючи державу, керовану політичною партією пролетаріату; на їх думку, в цих буржуазних країнах державний капіталізм — це вже соціалізм, навіть усе людське суспільство вже «вростає» в соціалізм. Однак саме тоді, коли вони ведуть таку пропаганду, імперіалізм активно готується до «підриву» і «розгрому» давно створених соціалістичних країн, мобілізуючи для цього всі військові, економічні, дипломатичні, агентурні і «моральні» сили, які можуть бути мобілізовані. Буржуазні контрреволюціонери, що ховаються з цих країнах і що втекли за кордон, всіма способами прагнуть до реставрації. Хоч ревізіоністські течії йдуть на користь імперіалізму, дії імперіалістів — не на користь ревізіонізму, і вони свідчать про банкротство ревізіонізму.

Ⅳ.

Одне з найістотніших завдань пролетаріату всіх країн у відбитті наступу імперіалізму полягає в зміцненні міжнародної солідарності пролетаріату. Імперіалісти і реакціонери всіх країн з метою знищення комунізму використовують вузько національні почуття і певну національну відчуженість серед народів різних країн для того, щоб усіма способами підривати міжнародну солідарність пролетаріату. Стійкі пролетарські революціонери рішуче захищають цю солідарність і бачать у цій солідарності спільні інтереси пролетаріату всіх країн. Нестійкі ж елементи вагаються і не займають чіткої позиції в цьому питанні.

Комуністичний рух з самого початку є міжнародним рухом за своїм характером, бо тільки при спільних зусиллях пролетаріат усіх країн може покінчити з гнітом, здійснюваним разом буржуазією всіх країн, і перетворити в життя свої спільні інтереси. Міжнародна солідарність комуністичного руху значно сприяла розвиткові справи пролетарської революції в різних країнах.

Перемога Жовтневої революції в Росії дала величезний поштовх новому піднесенню революційного руху міжнародного пролетаріату. Протягом 39 років, які минули після Жовтневої революції, міжнародний комуністичний рух добився величезних успіхів і став могутньою політичною силою в світовому масштабі. Пролетарі всього світу і всі, хто прагне визволення, всі надії про світле майбутнє людства покладають на перемогу цього руху.

Завдяки тому, що Радянський Союз є першою країною перемігшого соціалізму, а після появи табору соціалізму — наймогутнішою країною в цьому таборі, яка має найбагатший досвід, здатна подати найбільшу допомогу народам соціалістичних країн і країн капіталістичного світу, він протягом 39 років незмінно є центром міжнародного комуністичного руху. Це обставина, яка природно склалася в результаті історичних умов, а не штучно визначена ким-небудь.

В імʼя інтересів спільної справи пролетаріату різних країн, щоб спільно відбивати наступ імперіалістичного табору, очолюваного США, на справу соціалізму, в імʼя спільного піднесення економіки і культури всіх соціалістичних країн ми повинні і далі зміцнювати солідарність міжнародного пролетаріату з центром в Радянському Союзі.

Відносини міжнародної солідарності комуністичних партій усіх країн є відносинами цілком нового типу в історії людства. Звичайно, процес розвитку таких відносин не може проходити без труднощів. Комуністичні партії всіх країн повинні обʼєднатися, однак поряд з цим вони повинні зберегти свою самостійність. Історичний досвід свідчить про те, що коли неправильно поєднувати ці сторони і нехтувати яку-небудь з цих сторін, то це не може не призвести до помилок. Коли комуністичні партії всіх країн підтримують між собою рівноправні відносини, досягають єдності поглядів і дій шляхом справжніх, а не формальних консультацій, то їх солідарність зміцнюється. Інакше, якщо у взаємовідносинах силоміць навʼязувати свої погляди іншим або ж замінювати товариські пропозиції та критику методом втручання у внутрішні справи один одного, то цій солідарності буде заподіяно шкоди. Серед соціалістичних країн у звʼязку з тим, що комуністичні партії вже несуть відповідальність за керівництво державним життям, і в звʼязку з тим, що взаємні відносини між партіями часто безпосередньо поширюються на відносини між країнами і народами, правильне врегулювання своїх відносин стало питанням, до якого треба підходити ще обережніше і серйозніше.

Марксизм-ленінізм завжди твердо виступає за поєднання пролетарського інтернаціоналізму з патріотизмом кожного народу. Комуністичні партії всіх країн повинні виховувати своїх членів і народ в дусі інтернаціоналізму, бо справжні національні інтереси народів усіх країн потребують дружнього співробітництва між народами. Разом з тим комуністичні партії всіх країн повинні стати виразниками справедливих національних інтересів і національних почуттів своїх народів. Комуністи завжди були і є справжніми патріотами. Вони розуміють, що тільки в тому випадку, коли вони правильно виражають національні інтереси і національні почуття, вони можуть мати справжнє довірʼя і справжню любов широких мас свого народу і зможуть ефективно провадити серед народних мас виховну роботу в дусі інтернаціоналізму, ефективно повʼязувати національні почуття і національні інтереси цих країн.

З метою зміцнення міжнародної солідарності соціалістичних країн комуністичні партії цих країн повинні взаємно поважати національні інтереси і національні почуття. Це має особливо важливе значення у відносинах між партією більшої країни і партією меншої країни.

Щоб не викликати неприязні з боку меншої країни, партія більшої країни повинна повсякчасно звертати увагу на встановлення рівноправних відносин. Ленін мав рацію, коли він підкреслював «обовʼязковість для свідомого комуністичного пролетаріату всіх країн ставитися з особливою обережністю і з особливою увагою до пережитків національних почуттів у найдовше гноблених країнах і народностях…» (В. І. Ленін. Твори, том 31, стор. 124).

Як вказувалось вище, Сталін у відносинах з братніми партіями і братніми країнами проявляв певну тенденцію в бік великодержавного шовінізму. Суть цієї тенденції полягає в ігноруванні незалежного і рівноправного становища комуністичних партій і соціалістичних країн у міжнародному обʼєднанні. Ця тенденція зумовлена певними історичними причинами. Звичайно, у відносинах великих країн до малих лишається деякий вплив укорінених звичок старих часів, до того ж ряд перемог, здобутих партією чи країною в справі революції, не може не викликати у цих людей почуття переваги.

Саме тому для подолання тенденції великодержавного шовінізму потрібні систематичні зусилля. Великодержавний шовінізм не є явищем, властивим тільки якій-небудь одній країні. Якщо країна Б менша за країну А і є відсталішою, але вона більша за країну В і по відношенню до неї є більш передовою, то країна Б, незважаючи на свої докори на адресу країни А за великодержавний шовінізм, проте по відношенню до країни В часто поводиться як велика держава. Нам, китайцям, треба особливо памʼятати, що в періоди династій Хань, Тан, Мін і Цін наша країна також була великою імперією, хоч протягом приблизно ста років, з другої половини ⅩⅨ сторіччя, наша країна, ставши обʼєктом агресії, була перетворена в напівколонію, хоч наша країна тепер все ще є відсталою в економічному і культурному відношеннях, але, коли зміняться умови, тенденція до великодержавного шовінізму, безсумнівно, стане серйозною небезпекою, якщо всіма способами не відвертати її. Слід також вказати, що тепер така небезпека вже почала проявлятися серед деяких наших працівників. Тому як в резолюції Ⅷ Всекитайського зʼїзду Комуністичної партії Китаю, так і в заяві уряду Китайської Народної Республіки від 1 листопада 1956 року перед нашими працівниками поставлено завдання боротьби з тенденцією великодержавного шовінізму.

Проте міжнародній солідарності пролетаріату перешкоджає не тільки великодержавний шовінізм. В минулому великі країни не поважали і навіть гнобили малі країни, а малі країни, в свою чергу, ставилися недовірливо і навіть вороже до великих країн. Ці дві тенденції в тій чи іншій мірі все ще мають місце серед народів і навіть в рядах пролетаріату різних країн. Тому з метою зміцнення міжнародної солідарності пролетаріату поряд з подоланням передусім тенденції до великодержавного шовінізму в більших країнах необхідно також подолати тенденцію до націоналізму в менших країнах. Як у великих, так і у малих країнах, якщо комуністи будуть протиставити інтереси своєї країни і своєї нації загальним інтересам міжнародного пролетарського руху і виступатимуть проти останнього під приводом захисту першого, якщо в практичних діях не відстоюватимуть по-справжньому міжнародну солідарність, а, навпаки, завдаватимуть їй шкоди, то це буде серйозною помилкою, яка йтиме врозріз з інтернаціоналізмом, з марксизмом-ленінізмом.

Помилки Сталіна в свій час викликали серйозне невдоволення народів деяких країн Східної Європи. Проте в цих країнах ставлення деяких людей до Радянського Союзу теж не є справедливим. Буржуазні націоналісти щосили намагаються добитися того, щоб люди перебільшували хиби Радянського Союзу і замазували його корисний вклад. Вони силкуються добитися того, щоб люди не думали про те, як імперіалізм ставився б до цих країн і народів, коли б не існував Радянський Союз. Ми, китайські комуністи, з великим задоволенням відзначаємо, що польська і угорська комуністичні партії тепер серйозно присікають діяльність шкідницьких елементів, які ширять злісні антирадянські чутки і розпалюють національний антагонізм між братніми країнами, і що вони приступили до усунення націоналістичних упереджень, які існують серед частини народних мас і навіть серед частини членів партії. Цілком очевидно, що це один з дуже необхідних заходів для зміцнення дружніх відносин між соціалістичними країнами.

Як ми вже вказували, вище, зовнішня політика Радянського Союзу в минулий період в основному відповідала інтересам міжнародного пролетаріату, інтересам пригноблених націй, інтересам всіх народів світу. Протягом минулих 39 років радянський народ доклав величезних зусиль і приніс героїчні жертви, допомагаючи справі народів усіх країн. Деякі помилки Сталіна нітрохи не зменшують цих історичних заслуг великого радянського народу.

Зусилля Радянського уряду в справі поліпшення відносин між Радянським Союзом і Югославією, Декларація уряду Радянського Союзу від 30 жовтня 1956 року і переговори Радянського Союзу з Польщею, проведені в листопаді 1956 року, показують рішимість Комуністичної партії Радянського Союзу і Радянського уряду остаточно ліквідувати помилки, що існували в минулому в зовнішніх відносинах. Усі ці кроки Радянського Союзу є важливим вкладом у справу зміцнення міжнародної солідарності пролетаріату.

Цілком очевидно, що сьогодні, коли імперіалісти ведуть шалений наступ на комуністичні ряди всіх країн, пролетаріат усіх країн повинен посилено зміцнювати взаємну солідарність. Перед лицем сильного ворога всі висловлювання і дії, незалежно від того, під якою назвою їх підносять, якщо тільки вони перешкоджають згуртуванню міжнародних комуністичних рядів, навряд чи можуть зустріти співчуття у комуністів і трудящих всіх країн.

Зміцнення міжнародної солідарності пролетаріату з центром в Радянському Союзі відповідає не тільки інтересам пролетаріату всіх країн, але й інтересам руху за незалежність пригноблених націй у всьому світі і справі миру в усьому світі. На своєму власному досвіді широкі народні маси Азії, Африки і Латинської Америки легко зрозуміють, хто є їх ворогом і хто — другом. Тому роздута імперіалізмом антикомуністична, антинародна і спрямована проти миру кампанія може знайти лише рідкий відгук і то тільки у маленької купки людей серед більш як мільярдного населення цих країн світу. Факти показують, що Радянський Союз, Китай, інші соціалістичні країни і революційний пролетаріат імперіалістичних країн є вірними прихильниками боротьби Єгипту проти агресії, вірними прихильниками справи незалежності країн Азії, Африки і Латинської Америки. Соціалістичні країни, пролетаріат імперіалістичних країн і країни, які борються за національну незалежність,— ці три категорії сил мають у боротьбі проти імперіалізму спільні інтереси, їх взаємна підтримка має величезне значення для перспектив людства і миру в усьому світі.

Імперіалістичні агресивні сили останнім часом знов створили певну напруженість у міжнародних відносинах. Проте, спираючись на спільну боротьбу трьох вищевказаних категорій сил і спільні зусилля всіх інших миролюбних сил усього світу, можна знов добитись ослаблення такої напруженої обстановки. Імперіалістичні агресивні сили нічого не виграли в агресії проти Єгипту, а, навпаки, дістали тяжкий удар. Завдяки допомозі радянських військ угорському народові також провалились і плани імперіалізму, спрямовані на створення плацдарму війни у Східній Європі і на підрив згуртованості соціалістичного табору. Всі соціалістичні країни рішуче виступають за мирне співіснування з капіталістичними країнами, за розвиток взаємних дипломатичних відносин і економічних та культурних звʼязків, за розвʼязання міжнародних спорів шляхом мирних переговорів, проти підготовки нової світової війни, за розширення зони миру в усьому світі, за розширення сфери застосування пʼяти принципів мирного співіснування. Всі ці зусилля неминуче здобуватимуть дедалі більше співчуття пригноблених націй і миролюбних народів в усьому світі. Зміцнення міжнародної солідарності пролетаріату приведе до того, що войовничі імперіалісти не насміляться необачно піти на авантюру. Незважаючи на те, що імперіалізм все ще протидіє цим зусиллям, в кінцевому підсумку сили миру переможуть сили війни.

Історія міжнародного комуністичного руху, якщо рахувати її з часу утворення Першого Інтернаціоналу в 1864 році, налічує всього тільки 92 роки. За ці 92 роки рух у цілому розвивався дуже швидко, незважаючи на те, що він ішов звивистим і зигзагоподібним шляхом. У період першої світової війни зʼявився Радянський Союз, що займає одну шосту частину території земної кулі. Після ж другої світової війни зʼявився соціалістичний табір, що охоплює третину населення всього світу. Ці соціалістичні країни допускали ті чи інші помилки, з яких раділи вороги і які тяжко переживали деякі товариші та друзі, причому частина з них навіть проявила вагання щодо перспектив справи комунізму. Проте, як для радості ворогів, так і для засмучення або вагань товаришів і друзів нема достатніх підстав. У державах, створених пізніше, пролетаріат вперше взяв у свої руки управління державою всього лише кілька років тому, а в раніш створених державах — всього лише кілька десятків років тому. Тим-то неможливо вимагати від пролетаріату, щоб у нього не було яких-небудь невдач. Короткочасні і часткові невдачі не тільки були в минулому і є тепер, але й будуть в майбутньому, однак кожна далекоглядна людина ніколи не відчуватиме через це розчарування і не впадатиме в песимізм. Поразка — мати успіху. Нинішні часткові і короткочасні невдачі саме і збагачують політичний досвід міжнародного пролетаріату і готують умови для досягнення величезних успіхів у безмежному майбутньому. Якщо проводити порівняння з історією буржуазних революцій в Англії й у Франції, то ці невдачі в нашій справі дуже незначні. Англійська буржуазна революція почалась у 1640 році. Проте після перемоги над королем було встановлено диктатуру Кромвеля, потім у 1660 році було реставровано попередню королівську династію. В 1688 році буржуазні партії шляхом державного перевороту запросили короля з Нідерландів, який на чолі з морськими і сухопутними військами вступив на територію Англії. Тільки тоді диктатура англійської буржуазії зробилася сталою. Французька буржуазна революція з моменту її виникнення в 1789 році до 1875 року, коли утворилась Третя Республіка, налічує 86 років. Вона була надзвичайно несталою — тут чергувались прогрес і реакція, республіка і монархія, революційний терор і контрреволюційний терор, громадянська війна і війна з іншими країнами, підкорення іноземних держав і капітуляції перед іноземними державами. Незважаючи на те, що соціалістична революція зазнала тиску з боку обʼєднаних реакційних сил усього світу, шлях її розвитку в цілому проходив набагато успішніше і був більш сталим. Це і свідчить про небачену могутню життєву силу соціалістичної системи. Хоч міжнародний комуністичний рух за останній час зазнав деяких невдач, ми здобули з цього багато корисних уроків. Ми виправили і виправляємо допущені в наших рядах деякі помилки, що їх необхідно виправити. Після виправлення помилок ми будемо дужчими і більш згуртованими. Всупереч сподіванням ворогів, справа пролетаріату ще успішніше йтиме вперед, а не піде назад.

З долею ж імперіалізму становище зовсім інше. Там між імперіалізмом і пригнобленими націями, між імперіалістичними країнами, між імперіалістичними урядами і народами мають місце зіткнення корінних інтересів. Ці зіткнення дедалі більше загострюються, і нема такого лікаря, який міг би знайти рецепт, щоб вилікувати цю хворобу.

Звичайно, нововиникла система диктатури пролетаріату тепер у багатьох відношеннях ще натрапляє на цілий ряд труднощів, має ще багато слабких місць. Однак тепер у нас обстановка набагато краща, ніж тоді, коли Радянський Союз боровся один. До того ж, які нововиниклі явища не натрапляють на труднощі і не мають слабких місць? Питання полягає в майбутньому. Яким би звивистим не був шлях, що лежить перед нами, людство в кінцевому підсумку все ж досягне світлої мети — комунізму, і нема такої сили, яка могла б перешкодити цьому.

Подих рiдного вiтру

By | 18.07.2014

Написано по заказу РМП.

Любiть Україну!..

Ненависть к системе…Для когось любов до України обмежується вишиванкою та розкiшними вусами, iнший же ладен вмерти за неї. Хтось ревно оберiгає власнi прибутки та владу, а комусь потрiбно врятуватись iз злиднiв самому та порятувати iнших — не крадiжками, а чесною працею.

У нас двi рiзнi України. У них — Україна гнилої пустки нiчних клубiв, можливостi грабувати та шикувати награбованим перед жебраками. Їх Україна — територiя нудьгуючої пересиченостi, душевної пустки, вiдрижки пiсля фуршетiв, цинiзму, побутової брехнi. Суть їх України — грубо розцяцькована повiя на бiльярдному столi iз орденом Ярослава Мудрого на замацанiй сiдницi. Обличчя їх України — гiбрид рiденької чуприни Кучми iз вгодованим рилом Бродського.

Україна — не сало й горiлка «Гетьман», не шаровари й грiнгреївське «пад даждьом». Є ще наша Україна — земля мiльйонiв обдертих Кармалюкiв, здатних i до працi, i до озброєної самооборони. Власне, задовго до Че й Режи Дебре, повстанцiв Маркеталiї та бiйцiв «Сендеро Лумiносо» концепцiя партизанського вогнища була втiлена запорозькими сiчовиками. Сотнi тисяч нереєстрових козакiв, вчорашнiх гречкосiїв, кидали виклик шляхтi, задля захисту своїх братiв по селянському класу протизаконно беручи до рук гостронаточенi крицевi предмети. Наша Україна — це гiрка несправедливiсть, що зiйшла на родючому чорноземi, це зчорнiлi обличчя та яснi душi шахтарiв, це злi вогники мартенiв в очах страйкарiв та сердитий скрегiт iржавiючого залiза в їхнiх вимогах. В нашiй Українi — безлiч журних пiсень, до щиростi почуттiв яких далеко шлягерам та Мiше Шуфутiнскаму. В нашiй Українi живуть бродячi собаки, кожен з який — ставнiший та кращий за шакала Табакi з президентської адмiнiстрацiї. В нашiй Українi живуть совiсть, правда, людянiсть та вмирають люди вiд недоїдання (дивись вище про недоїдки вiд фуршетiв).

Їх Україна — країна банкiрiв i спекулянтiв, тупих генералiв i крадiїв-чиновникiв. Вони люблять Україну саме такою, втрата її рівносильна кiнцевi свiту, i вони ладнi розчавити, роздерти на шматки кожного, хто не любить їх України. Обдiленi владою шароварствуючi дебiли (агов, панi Cлаво та покiйний В’ячеславе Максимовичу!), що досi не награлись у нацiональнi кольори, за право на фуршетнi недоїдки вiрно захищають та виправдовують основи режиму, зрiдка дозволяючи собi посумувати за жирнiшим шматком. В iнший iсторичний час подiбнi людцi вiрно слугували гетьманам i старшинам, що завжди, заради власних привiлеїв, продаваликомусь таких самих українцiв — селян та робiтникiв.

У нас двi рiзнi України — рiзних класiв, рiзного життя, рiзного майбутнього. Ми не хочемо їхньої України! Нехай її iдеологи продовжують галасувати про свої почуття до неньки, «коли ми нарештi здобули омрiяну дiдами незалежнiсть». Їм за це своєчасно платять — за рахунок залiзничникiв i вчителiв. За свою Україну кричати не слiд, за неї можна i помовчати. I мовчки вибирати мiшень у прицiлi безвiдмовного «калашнiкова».

Його уривчастий голос здасться вам глибоко людяним…