Написано по заказу РМП.
Любiть Україну!..
Для когось любов до України обмежується вишиванкою та розкiшними вусами, iнший же ладен вмерти за неї. Хтось ревно оберiгає власнi прибутки та владу, а комусь потрiбно врятуватись iз злиднiв самому та порятувати iнших — не крадiжками, а чесною працею.
У нас двi рiзнi України. У них — Україна гнилої пустки нiчних клубiв, можливостi грабувати та шикувати награбованим перед жебраками. Їх Україна — територiя нудьгуючої пересиченостi, душевної пустки, вiдрижки пiсля фуршетiв, цинiзму, побутової брехнi. Суть їх України — грубо розцяцькована повiя на бiльярдному столi iз орденом Ярослава Мудрого на замацанiй сiдницi. Обличчя їх України — гiбрид рiденької чуприни Кучми iз вгодованим рилом Бродського.
Україна — не сало й горiлка «Гетьман», не шаровари й грiнгреївське «пад даждьом». Є ще наша Україна — земля мiльйонiв обдертих Кармалюкiв, здатних i до працi, i до озброєної самооборони. Власне, задовго до Че й Режи Дебре, повстанцiв Маркеталiї та бiйцiв «Сендеро Лумiносо» концепцiя партизанського вогнища була втiлена запорозькими сiчовиками. Сотнi тисяч нереєстрових козакiв, вчорашнiх гречкосiїв, кидали виклик шляхтi, задля захисту своїх братiв по селянському класу протизаконно беручи до рук гостронаточенi крицевi предмети. Наша Україна — це гiрка несправедливiсть, що зiйшла на родючому чорноземi, це зчорнiлi обличчя та яснi душi шахтарiв, це злi вогники мартенiв в очах страйкарiв та сердитий скрегiт iржавiючого залiза в їхнiх вимогах. В нашiй Українi — безлiч журних пiсень, до щиростi почуттiв яких далеко шлягерам та Мiше Шуфутiнскаму. В нашiй Українi живуть бродячi собаки, кожен з який — ставнiший та кращий за шакала Табакi з президентської адмiнiстрацiї. В нашiй Українi живуть совiсть, правда, людянiсть та вмирають люди вiд недоїдання (дивись вище про недоїдки вiд фуршетiв).
Їх Україна — країна банкiрiв i спекулянтiв, тупих генералiв i крадiїв-чиновникiв. Вони люблять Україну саме такою, втрата її рівносильна кiнцевi свiту, i вони ладнi розчавити, роздерти на шматки кожного, хто не любить їх України. Обдiленi владою шароварствуючi дебiли (агов, панi Cлаво та покiйний В’ячеславе Максимовичу!), що досi не награлись у нацiональнi кольори, за право на фуршетнi недоїдки вiрно захищають та виправдовують основи режиму, зрiдка дозволяючи собi посумувати за жирнiшим шматком. В iнший iсторичний час подiбнi людцi вiрно слугували гетьманам i старшинам, що завжди, заради власних привiлеїв, продаваликомусь таких самих українцiв — селян та робiтникiв.
У нас двi рiзнi України — рiзних класiв, рiзного життя, рiзного майбутнього. Ми не хочемо їхньої України! Нехай її iдеологи продовжують галасувати про свої почуття до неньки, «коли ми нарештi здобули омрiяну дiдами незалежнiсть
». Їм за це своєчасно платять — за рахунок залiзничникiв i вчителiв. За свою Україну кричати не слiд, за неї можна i помовчати. I мовчки вибирати мiшень у прицiлi безвiдмовного «калашнiкова».
Його уривчастий голос здасться вам глибоко людяним…