Нинішні події в Україні зумовлені утвердженням української національної держави. Сам по собі це процес прогресивний, але здійснився вкрай небажаним чином, зі сплеском реакційних ідеологій (шовінізму всіх сортів, соціального расизму і т. п.), війною, часткової фашизацією київського режиму та міжнародної напруженістю.

В Україні більш-менш оформилися дві головні нації. Одна, українська, розмовляє українською мовою і голосує за українські національні партії (партії коаліцій «Обʼєднана опозиція „Батьківщина“» і потім «Європейська Україна», ультраправі «Свобода» і «Правий сектор», та ін.). Центральними її ідеями в даний час стали антикомунізм, особливо у вигляді антисталінізму і бандерофілії, русофобії і євроцентризму. Інша нація розмовляє російською мовою і голосує за російські національні партії (Партія регіонів і її спадкоємці, а також КПУ), за відділення або взагалі не голосує. Її центральні ідеї — русофілія і має неоднозначний характер радянська ностальгія. Ця нація переважає в Криму і восьми південно-східних областях, які стали відомими як «Новоросія». Обидві нації вражені націоналізмом і до деякої міри реставрацією релігійності.

Немає потреби доводити, що те чи інше національна меншина в тому чи іншому буржуазній державі піддається національному гніту. Вся минула історія красномовно свідчить, що це як правило так, а що вимагає обґрунтувань особливістю є якраз винятку. Практично судити з цього питання повинне саме меншість.

У російській національному меншості України висувалися вимоги мовного рівноправʼя, федералізації і навіть відділення. Вирішення цих питань демократичним шляхом було рішуче відкинуто новим київським режимом. Після цього території Новоросії і в першу чергу самовизначитиї Донецька і Луганська області повинні розглядатися як анексовані (в сенсі Декрету про мир, тобто насильно утримувані) Україной.

Численні свідчення людей з різними переконаннями не дозволяють сумніватися в добровільності та щирості самовизначення більшості населення Криму на користь приєднання до Росії і зображати його як «анексію» або «окупацію», навіть якщо воно було практично здійснено лише завдяки російському військовому втручанню. У свою чергу, з боку росіян повернення Криму викликає двояке почуття: з одного боку, це відчуття великодержавного переваги, підштовхувального до експансії і претензіям на гегемонію, з іншого,— переживання воззʼєднання російського народу як довгоочікуваного здійснення справедливості.

Можна не сумніватися, що в відколовшихся російських околицях (незважаючи на правильно продекларованое офіційне дво- або тріязичіе) кримськотатарська й українська меншина буде відчувати деяке обмеження. З іншого боку, київська пропаганда, звичайно, зображує його в перебільшеною манері у своїх експансіоністських цілях. Це питання слід розглядати виважено, всебічно і без довіри до заангажованим джерелами з обох сторін.

Ми солідарні з марксистсько-ленінської організацією «Боротьба», а також з усіма активістами, переслідуваними за комуністичну діяльність. За великим рахунком, українську порядку денного зліва публічно формулюють зараз: антіавторітарістска та ставша на бік київського режиму «Автономна спілка трудящих», відкидає диктатуру пролетаріату і право націй на самовизначення «Соціальний рух», реформістська і схильна до націоналізму «Ліва опозиція» (на основі КПУ і ПСПУ) і вищезазначена «Боротьба». Вибір орієнтиру для комуністів інших країн очевидний.

Головні цілі, яких слід домагатися в нинішньому українському конфлікті:

1. Міжнародне визнання самовизначення народів Криму, ДНР і ЛНР (як і інших частково визнаних держав — Абхазії, Південної Осетії, Придністровʼя, Косово), і припинення військової агресії київського режиму;

2. Демократичне (через повну легалізацію партій, які виступають за автономію чи відділення, мирні переговори і референдуми при спостереженні всіх зацікавлених сторін) вирішення національного питання і в решті частини Новоросії;

3. Припинення в Україні політики легалізації фашизму та криміналізації комунізму.

У звʼязку з нинішнім українським конфліктом особливої актуальності набувають:

1. загальне і послідовне повагу права націй на самовизначення,

2. захист важливого значення і недоторканної спадщини історичної антигітлерівської коаліції проти фашизму,

3. інтернаціональна солідарність пролетарів і бідноти.