У квітні 1956 року в звʼязку з питанням про Сталіна ми обговорили історичний досвід диктатури пролетаріату. Відтоді в міжнародному комуністичному русі стався ще ряд подій, які привернули пильну увагу нашого народу. Після опублікування в наших газетах промови товариша Тіто від 11 листопада і коментаріїв комуністичних партій різних країн на цю промову у багатьох людей знову виникло чимало питань, на які потрібно дати відповідь. У цій статті ми окремо спинимось на таких питаннях, а саме: по-перше, на оцінці основного шляху революції та будівництва в Радянському Союзі; по-друге, на оцінці заслуг і помилок Сталіна; по-третє, на боротьбі з догматизмом і ревізіонізмом; по-четверте, на міжнародній солідарності пролетаріату всіх країн.

Розглядаючи сучасні міжнародні питання, ми повинні насамперед виходити з найбільш основного факту, а саме — з наявності антагонізму між імперіалістичним агресивним блоком і силами народів усього світу. Китайський народ, який так сильно потерпів від агресії імперіалізму, ніколи не забуде, що імперіалізм завжди виступає проти визволення народів усіх країн і незалежності всіх пригноблених націй, вважаючи комуністичний рух, який послідовно виражає інтереси народів, більмом на своєму оці. З моменту народження першої в світі соціалістичної держави — Радянського Союзу імперіалізм використовує всі засоби, щоб завдати шкоди Радянському Союзові. Після ж утворення ряду соціалістичних держав антагонізм між табором імперіалізму і табором соціалізму і відкрита підривна діяльність імперіалістичного табору проти соціалістичного табору стали найбільш очевидним явищем у світовій політиці. Особливо злісно і зухвало втручаються у внутрішні справи соціалістичних країн США, які є ватажком імперіалістичного табору. Протягом багатьох років вони перешкоджають нашій країні визволити її власну територію — Тайвань, відверто проголошують як політичну настанову свого уряду здійснення підривної діяльності з країнах Східної Європи.

Після агресивної війни в Кореї найсерйознішим наступом імперіалізму на соціалістичний табір була його діяльність у ході подій, що відбулись в Угорщині в жовтні 1956 року. Як вказувалось у рішенні пленуму тимчасового Центрального Комітету Угорської соціалістичної робітничої партії, події в Угорщині викликані внутрішніми і зовнішніми причинами, і будь-яке однобічне тлумачення було б неправильним, а «основну і вирішальну роль» у цих подіях відіграв міжнародний імперіалізм. Після того, як підступи, спрямовані на реставрацію контрреволюції в Угорщині, були відбиті, імперіалісти на чолі з США навʼязали ООН резолюції, що спрямовані проти Радянського Союзу і являють собою втручання у внутрішні справи Угорщини, і одночасно роздули в усьому західному світі шалену антикомуністичну кампанію. Незважаючи на те, що американські імперіалісти, використовуючи поразку Англії і Франції в їх агресивній війні проти Єгипту, всіма способами намагаються захопити англо-французькі позиції на Середньому Сході і в Північній Африці, вони водночас запевняють, що забезпечать усунення «непорозумінь», які існують між ними, з одного боку, і Англією та Францією, з другого, і добʼються «тіснішого і ближчого розуміння» для того, щоб знов створити єдиний фронт спільної боротьби проти комунізму, проти народів Азії і Африки, проти миролюбних народів усього світу. Імперіалістичні країни повинні згуртуватися з метою боротьби проти комунізму, проти народів, проти миру — такий основний смисл висунутої Даллесом на сесії Ради НАТО так званої «філософії життя та дії, яку необхідно мати в цей критичний момент світової історії». Трохи захопившись, Даллес твердив: «Радянська комуністична структура перебуває в стані виродження (?), а влада правителів розвалюється (?)… Перед лицем такої ситуації вільні країни повинні підтримувати моральний тиск, що сприяє підриву радянсько-китайської комуністичної системи, а також підтримувати свою воєнну міць і рішимість». Вія закликав країни НАТО до «руйнування могутнього радянського деспотизму (?), який ґрунтується на мілітаристських (?) і атеїстичних концепціях», а також заявив, що «тепер схоже на те, що зміна характеру комуністичного світу перебуває в межах можливості» (!).

Ми завжди вважали, що ворог є нашим найкращим учителем, і тепер Даллес знов дає нам урок. Нехай він зводить наклепи на нас тисячу раз, нехай він проклинає нас десять тисяч раз — у цьому нема нічого нового і дивного. Але він з точки зору «філософії» вимагає від імперіалістичного світу, щоб той ставив суперечності між ним і комунізмом над усіма іншими суперечностями, щоб усе було спрямоване на «зміну характеру комуністичного світу», на «підрив» і «руйнування» соціалістичної системи на чолі з Радянським Союзом, і хоч для них це, безсумнівно, даремна праця, для нас же це — дуже корисний урок. Ми завжди виступали і далі будемо виступати за мирне співіснування соціалістичних і капіталістичних країн, за мирне змагання між ними, проте імперіалісти, як і раніш, весь час намагаються знищити нас. Тому ми ніколи не повинні забувати, що гостра боротьба між ворогами і нами — це класова боротьба у світовому масштабі.

Перед нами два типи протилежних своїм характером суперечностей: перші — це суперечності між нами і нашими ворогами (між імперіалістичним табором і соціалістичним табором, між імперіалістами, з одного боку, і всіма народами світу та всіма пригнобленими націями, з другого, між буржуазією і пролетаріатом в імперіалістичних країнах і т. д.). Це — корінні суперечності, їх основа — зіткнення інтересів ворожих класів; другі — це суперечності всередині народу (між однією частиною народу і другою, між однією частиною і другою частиною товаришів у комуністичній партії, між урядом і народом у соціалістичних країнах, між соціалістичними країнами, між комуністичними партіями і т. д.). Це не корінні суперечності, вони виникають не через корінне зіткнення класових інтересів, а через суперечності між правильними і помилковими поглядами або ж через суперечності між інтересами, що мають частковий характер. Розвʼязання цих суперечностей передусім треба підпорядковувати спільним інтересам боротьби проти ворога. Суперечності всередині народу можна і треба розвʼязувати, виходячи з прагнення до згуртованості, шляхом критики чи боротьби, і таке розвʼязання повинно привести до нової згуртованості в нових умовах. Зрозуміло, практичне життя складне. Щоб протистояти головному спільному ворогові, іноді також можуть обʼєднатися класи, корінні інтереси яких стикаються. І навпаки, при певних умовах деякі суперечності всередині народу також можуть поступово перетворитися в антагоністичні суперечності через те, що одна із сторін, які протистоять у даній суперечності, поступово переходить на бік ворога. Кінець кінцем суперечності такого роду цілком змінюють свою якість і більше не є суперечностями всередині народу, а стають суперечностями між ворогами і нами. Такі явища мали місце в історії Комуністичної партії Радянського Союзу і Комуністичної партії Китаю. Одне слово, якщо тільки людина стоїть на позиціях народу, вона ніколи не ототожнюватиме суперечності всередині народу і суперечності між нами і нашими ворогами і не змішуватиме ці суперечності, тим більше не буде ставити суперечності всередині народу вище суперечностей між нами і нашими ворогами. Той, хто заперечує класову боротьбу і не розрізняє своїх і ворогів, ні в якому разі не комуніст, ні в якому разі не марксист-ленінець.

Перше ніж приступити до обговорення намічених нами питань, ми вважаємо необхідним передусім розвʼязати це основне питання про позицію. Інакше ми неминуче втратили б орієнтацію і не змогли б дати правильного пояснення явищам міжнародного життя.

Нападки імперіалістів на міжнародний комуністичний рух довгий час були спрямовані, головним чином, проти Радянського Союзу. Суперечки ж всередині міжнародного комуністичного руху, що виникли за останній час, здебільшого також звʼязані з розумінням Радянського Союзу. Тому правильна оцінка основного шляху революції та будівництва а Радянському Союзі є одним з важливих питань, на яке повинні відповісти марксисти-ленінці.

Марксистське вчення про пролетарську революцію і диктатуру пролетаріату є науковим узагальненням досвіду робітничого руху. Але, за винятком Паризької комуни, що проіснувала лише 72 дні, особисто Марксу і Енгельсу не довелось побачити здійснення пролетарської революції та диктатури пролетаріату, заради чого вони боролись усе життя. В 1917 році пролетаріат Росії під керівництвом Леніна і Комуністичної партії Радянського Союзу успішно здійснив пролетарську революцію та диктатуру пролетаріату і потім успішно побудував соціалістичне суспільство. З цього моменту науковий соціалізм з теорії і мрії перетворився в живу дійсність. Отже, Жовтнева революція в Росії в 1917 році відкрила нову еру не тільки в історії комуністичного руху, але також і в історії всього людства.

Радянський Союз досяг величезних успіхів за 39 років, що минули після революції. Знищивши експлуататорську систему, Радянський Союз ліквідував у галузі економічного життя анархію, кризи та безробіття. Економіка і культура Радянського Союзу розвиваються недоступними для капіталістичних країн темпами. В 1956 році валова продукція промисловості Радянського Союзу вже в 30 раз перевершила найвищий дореволюційний рівень 1913 року. Країна, яка до революції була промислово відсталою, населення якої у своїй більшості було неписьменним, тепер уже стала другою в світі індустріальною державою і має передові порівняно з іншими країнами науково-технічні сили і високорозвинену соціалістичну культуру. Трудящі Радянського Союзу з пригноблених, якими вони були до революції, тепер стали господарями країни і суспільства; вони проявили величезну активність і творчу ініціативу в революційній боротьбі і в творчій праці; докорінно змінилось їх матеріальне становище і культурне життя. Дореволюційна Росія по суті була тюрмою народів, які населяли цю країну, а після Жовтневої революції ці народи в Радянському Союзі стали рівноправними і швидко виросли в соціалістичні передові нації.

Шлях розвитку Радянського Союзу зовсім не був гладким. З 1918 року по 1920 рік Радянський Союз зазнав нападу чотирнадцяти капіталістичних держав. У ранньому періоді Радянський Союз переніс серйозні знегоди — громадянську війну, голод, економічні труднощі, сектантсько-розкольницьку діяльність всередині партії. У вирішальний період другої світової війни, до того, як західні країни відкрили другий фронт, Радянський Союз один витримав напад багатомільйонної армії Гітлера і його спільників і розгромив їх. Ці суворі випробування не зломили Радянський Союз, не зупинили його рух вперед.

Існування Радянського Союзу в корені захитало панування імперіалізму, вселило в революційний робітничий рух і національно-визвольний рух пригноблених народів безмежні надії, дало їм певність і мужність. Трудящі всіх країн підтримували Радянський Союз, а Радянський Союз, у свою чергу, підтримував трудящих усіх країн. Радянський Союз проводив зовнішню політику захисту миру в усьому світі, визнання загальної рівноправності націй і боротьби проти імперіалістичної агресії. Радянський Союз був основною силою в світі, що здобула перемогу над фашистською агресією. Героїчна Радянська Армія визволила країни Східної Європи і частину Центральної Європи, північний схід Китаю і північну частину Кореї, співробітничаючи з народними силами цих країн. Радянський Союз встановив дружні відносини з усіма країнами народної демократії, допоміг цим країнам в економічному будівництві і разом з ними утворив могутній оплот миру в усьому світі — соціалістичний табір. Радянський Союз також серйозно підтримав рух за незалежність пригноблених націй усього світу, рух народів світу за мир і численні миролюбні держави, що утворились після другої світової війни в Азії і Африці.

Все сказане вище — незаперечні факти, які давно вже відомі. Чому ж тепер все ще доводиться знов нагадувати про все це? Тому, що вороги комунізму, як і раніш, цілком заперечують все це, а тепер деякі комуністи, обговорюючи досвід Радянського Союзу, часто зосереджують увагу на другорядній стороні справи і випускають з поля зору головне.

Щодо досвіду революції та будівництва в Радянському Союзі, то з точки зору міжнародного значення цього досвіду є кілька різних моментів. Частина досвіду успіхів Радянського Союзу має основний характер і загальне значення на сучасному етапі історії людства. В цьому головна і основна сторона досвіду Радянського Союзу. Друга ж частина цього досвіду не має загального значення. Крім цього, в Радянському Союзі є ще досвід помилок і невдач. Хоч помилки і невдачі можуть проявлятися в різній формі і мати різний ступінь серйозності, ніяка країна ніколи не може цілком уникнути їх. Радянський же Союз, будучи першою соціалістичною державою, не мав змоги скористатися досвідом успіхів як прикладом, і йому було ще важче уникнути деяких помилок і невдач. Ці помилки і невдачі є надзвичайно корисним уроком для всіх комуністів. Тому весь досвід Радянського Союзу, включаючи і досвід деяких помилок та невдач, заслуговує того, щоб ми його старанно вивчили, причому основний досвід успіхів Радянського Союзу є особливо важливим. Факти розвитку Радянського Союзу свідчать про те, що основний досвід революції та будівництва Радянського Союзу є великим успіхом, першим переможним гімном марксизму-ленінізму в історії людства, який пролунав у всьому всесвіті.

Що ж є основним досвідом революції та будівництва в Радянському Союзі? На наш погляд, принаймні, ось який досвід має основний характер.

1. Передові представники пролетаріату організуються в комуністичну партію. Ця політична партія у своїй діяльності керується марксизмом-ленінізмом, будується за принципом демократичного централізму, тісно звʼязується з масами, прагне стати ядром трудящих мас і виховує своїх членів та народні маси в дусі марксизму-ленінізму.

2. Пролетаріат під керівництвом комуністичної партії, обʼєднавши трудящих, бере владу з рук буржуазії шляхом революційної боротьби.

3. Після перемоги революції пролетаріат під керівництвом комуністичної партії, ґрунтуючись на союзі робітників і селян і обʼєднавши широкі народні маси, встановлює диктатуру пролетаріату над класами поміщиків та буржуазії, придушує опір контрреволюційних елементів, націоналізує промисловість і поступово здійснює колективізацію сільського господарства, ліквідуючи тим самим експлуататорську систему та систему приватної власності на засоби виробництва, знищуючи класи.

4. Держава, керована пролетаріатом і комуністичною партією, направляє народні маси в справі планового розвитку соціалістичної економіки та соціалістичної культури і на цій основі поступово підвищує життєвий рівень народу і активно готує умови для боротьби за перехід до комуністичного суспільства.

5. Держава, керована пролетаріатом і комуністичною партією, рішуче виступає проти імперіалістичної агресії, визнає рівноправність націй і відстоює мир у всьому світі, рішуче дотримується принципів пролетарського інтернаціоналізму, робить все для того, щоб мати підтримку з боку трудящих усіх країн, а також допомагати трудящим усіх країн і всім пригнобленим націям.

   Говорячи звичайно про шлях Жовтневої революції, ми маємо на увазі саме це як основне, не беручи конкретну форму прояву цієї революції в певному часі і місці. Це основне є загальною істиною марксизму-ленінізму, вірною для всього світу.

Процес революції та будівництва в кожній країні поряд із спільними рисами має також відмінні сторони. В цьому розумінні кожна держава має свій власний конкретний шлях розвитку. Ми спинимось на цьому питанні нижче. Але, кажучи з точки зору основних положень, шлях Жовтневої революції відображає загальний закон революції та будівництва на певному етапі великого шляху розвитку людського суспільства. Це — не тільки стовпова дорога пролетаріату Радянського Союзу, але й загальна стовпова дорога, якою повинні йти пролетарі всіх країн для досягнення перемоги. Саме тому Центральний Комітет Комуністичної партії Китаю в своєму політичному звіті Ⅷ Всекитайському зʼїздові вказав: «Незважаючи на те, що революція в нашій країні має багато своїх особливостей, китайські комуністи розглядають свою справу як продовження Великої Жовтневої революції».

Захист марксистсько-ленінського шляху, прокладеного Жовтневою революцією, має особливо важливе значення в сучасній міжнародній обстановці. Заявляючи про своє прагнення «змінити характер комуністичного світу», імперіалісти хочуть змінити саме цей шлях революції. За останні кілька десятків років усі ревізіоністські думки, висунуті ревізіоністами по відношенню до марксизму-ленінізму, всі правоопортуністичні ідеї, які вони поширювали, саме і були націлені на те, щоб збити з цього, обовʼязкового для визволення пролетаріату шляху. Завдання всіх комуністів полягає в тому, щоб згуртувати пролетаріат, згуртувати народні маси, рішуче відбити шалений наступ імперіалістів на соціалістичний світ і рішуче йти вперед по шляху, прокладеному Жовтневою революцією.

Люди питають: Оскільки основний шлях революції та будівництва в Радянському Союзі є правильним, чому ж виникли помилки Сталіна?

У квітневій статті ми вже обговорили це питання. Проте в звʼязку з розвитком за останній час обстановки у Східній Європі та іншими звʼязаними з цим обставинами питання про правильне розуміння помилок Сталіна і правильний підхід до цих помилок перетворилось у серйозне питання, яке впливає на внутрішній розвиток комуністичних партій багатьох країн і на згуртованість комуністичних партій різних країн, у серйозне питання, що впливає на загальну боротьбу сил комунізму в усьому світі проти імперіалізму. Тому виникла необхідність дати деякі дальші пояснення нашої точки зору на це питання.

Сталін має великі заслуги в справі розвитку Радянського Союзу і розвитку міжнародного комуністичного руху. В статті «Про історичний досвід диктатури пролетаріату» ми писали: «Після смерті Леніна Сталін, як головний керівник партії і держави, творчо застосовував і розвивав марксизм-ленінізм. У боротьбі за захист ленінської спадщини від ворогів ленінізму — троцькістів, зіновʼєвців та інших агентів буржуазії — він виражав волю народу, був гідним і видатним борцем за марксизм-ленінізм. Сталін завоював підтримку радянського народу і відіграв важливу роль в історії передусім завдяки тому, що він разом з іншими керівниками Комуністичної партії Радянського Союзу захищав ленінську лінію індустріалізації Радянської країни та колективізації сільського господарства. Здійснення Комуністичною партією Радянського Союзу цієї лінії привело до перемоги соціалістичного ладу, створило умови, при яких Радянський Союз здобув перемогу у війні проти Гітлера. Всі ці перемоги радянського народу відповідають інтересам робітничого класу і всього прогресивного людства. Тому імʼя Сталіна, цілком природно, мало величезну славу в усьому світі».

Проте Сталін допустив деякі серйозні помилки як у внутрішній, так і в зовнішній політиці Радянського Союзу. Методи роботи Сталіна, які ґрунтувались на самоуправстві, до певної міри завдали шкоди принципові демократичного централізму в партійному житті та державному управлінні в Радянському Союзі, порушили в деякій частині соціалістичну законність. Оскільки Сталін у багатьох галузях роботи серйозно відривався від мас, сам одноосібно приймав рішення по багатьох важливих настановах, він неминуче допускав серйозні помилки. Ці помилки особливо помітно проявились у питанні про ліквідацію контрреволюції і в питанні про відносини з деякими країнами. Щодо ліквідації контрреволюції, то Сталін покарав багатьох контрреволюціонерів, яких треба було покарати, і в основному виконав завдання на цьому фронті; але поряд з цим необґрунтовано обвинуватив багатьох відданих комуністів і хороших громадян, що призвело до серйозної шкоди. В галузі відносин з братніми країнами і братніми партіями Сталін, кажучи в цілому, стояв на позиціях інтернаціоналізму і сприяв боротьбі народів різних країн та розвиткові соціалістичного табору, але при розвʼязанні деяких конкретних питань він проявляв тенденцію в бік великодержавного шовінізму і у нього невистачало духу рівноправності, тим більше не могло бути й мови про виховання ним широких мас кадрових працівників у дусі скромності; він іноді навіть неправильно втручався у внутрішні справи деяких братніх країн і братніх партій, що призвело до численних серйозних наслідків.

Як слід пояснити ці серйозні помилки Сталіна? Який же звʼязок між цими помилками і соціалістичною системою Радянського Союзу?

Наука марксистсько-ленінської діалектики говорить нам, що будь-яка форма виробничих відносин і надбудова, що виникла на базі цих виробничих відносин, мають процес свого виникнення, розвитку і відмирання. Коли продуктивні сили розвиваються до певної стадії, старі виробничі відносини в основному перестають їм відповідати; коли економічний базис досягає в своєму розвитку певної стадії, стара надбудова в основному перестає йому відповідати, і тоді неминуче відбуваються зміни корінного характеру, і хто чинить опір цим змінам, той буде відкинутий історією. Цей закон у різній формі застосовний до всіх суспільств. А це означає, що цей закон застосовний також до існуючого соціалістичного суспільства і до майбутнього комуністичного суспільства.

Чи були помилки Сталіна викликані тим, що соціалістична економічна система і соціалістична політична система в Радянському Союзі вже застаріли і перестали відповідати вимогам розвитку Радянського Союзу? Звичайно, ні. Соціалістичне суспільство — Радянський Союз — є ще молодим, воно проіснувало менш як сорок років. Самий факт швидкого розвитку економіки Радянського Союзу свідчить про те, що економічна система Радянського Союзу в основному відповідає розвиткові продуктивних сил, а політична система Радянського Союзу також в основному відповідає вимогам економічного базису. Помилки Сталіна викликані зовсім не соціалістичною системою; для виправлення цих помилок, звичайно, не треба «виправляти» соціалістичну систему. Західна буржуазія намагається використати помилки Сталіна, щоб довести «помилки» соціалістичної системи. Це зовсім необґрунтовано. Є також і такі люди, які намагаються пояснити помилки Сталіна тим, що державна влада в соціалістичних країнах відає господарськими справами, і вважають, що коли уряд управляє господарською діяльністю, то він неминуче стає «бюрократичним апаратом», який перешкоджає розвиткові соціалістичних сил. Це також непереконливо. Ніхто не може заперечувати того, що величезне піднесення економіки Радянського Союзу саме і є результатом здійснення державною владою трудящих планового управління господарською діяльністю, а головні помилки Сталіна мало звʼязані з хибами в роботі державного апарату по управлінню господарськими справами.

Проте в умовах, коли основна система відповідає потребам, все ж існують певні суперечності між виробничими відносинами і продуктивними силами, між надбудовою і економічним базисом. Ці суперечності виявляються в хибах деяких ланок економічної та політичної систем. Хоч для розвʼязання цих суперечностей і нема потреби вдаватися до змін корінного характеру, проте. їх треба вчасно врегулювати.

Чи можна гарантувати, що не виникнуть помилки, якщо є основна система, яка відповідає потребам, і врегульовано суперечності повсякденного характеру в цій системі (за діалектикою — це суперечності, які перебувають на стадії «кількісних змін»)? Питання не таке просте. Система має вирішальне значення, проте сама по собі система зовсім не є чимсь всемогутнім. Яка б добра не була система, вона не може гарантувати недопущення в роботі серйозних помилок. Після того, як створено правильну систему, головне питання полягає в умінні правильно застосовувати цю систему, в наявності правильного політичного курсу, правильних методів і стилю роботи. Без цього також і в умовах правильної системи навіть при використанні хорошого державного апарату можна допустити серйозні помилки, можна робити погані справи.

Розвʼязувати ці вищевказані питання необхідно шляхом нагромадження досвіду і перевірки практикою, їх неможливо розвʼязати за одним заходом. До того ж обстановка весь час змінюється, коли старі питання розвʼязуються, виникають нові, і не може бути такого розвʼязання, яке було б правильним для всіх часів. Якщо дивитися з цієї точки зору, нема нічого дивного в тому, що в соціалістичних країнах, де вже створено міцну основу, в деяких ланках виробничих відносин і надбудови все ще мають місце хиби, все ще є ті чи інші відхилення в політиці партії та держави, в методах і стилі роботи.

В соціалістичних країнах завдання партії і держави полягає в тому, щоб, спираючись на силу мас і колективу, вчасно регулювати різні ланки економічної та політичної систем, вчасно виявляти і виправляти помилки в роботі. Зрозуміло, субʼєктивне розуміння дійсності керівниками партії та держави ніколи не може на сто процентів відповідати обʼєктивній дійсності. Тому в їх роботі завжди будуть неминучі окремі, часткові, тимчасові помилки. Однак серйозні помилки загальнодержавного і тривалого характеру можна відвернути, якщо тільки строго дотримуватися науки марксистсько-ленінського діалектичного матеріалізму і посилено розвивати цю науку, якщо тільки неухильно додержувати принципів демократичного централізму в партії та державі, якщо тільки по-справжньому спиратися на маси.

Деякі помилки Сталіна в останній період його життя переросли в серйозні помилки загальнодержавного і тривалого характеру і не могли бути вчасно виправлені саме тому, що в певному масштабі і в певній мірі він відірвався від мас і колективу, порушив принципи демократичного централізму партії та держави. Деяке порушення принципів демократичного централізму в партії та державі пояснюється певними соціально-історичними умовами: партії ще невистачало досвіду в галузі керівництва державою; новий лад ще не так зміцнів, щоб протистояти всякому впливу старих часів (процес зміцнення нового ладу і зникнення старих впливів не є прямолінійним, деякі хвилясті коливання в періоди історичних переломів — це явище часто спостерігається); напружена боротьба всередині і поза країною відігравала роль, що обмежувала розвиток деяких сторін демократії і т. д. Проте самих лише цих обʼєктивних умов зовсім недосить для того, щоб можливість вчиняти помилки перетворилась у дійсність. В умовах, набагато складніших і важчих, ніж ті, в яких перебував Сталін, Ленін не вчинив таких помилок, як Сталін. Тут вирішальним фактором є мислення людини. В останній період життя у Сталіна запаморочилась голова від безперервних перемог і прославлянь, і він у методах мислення частково, але серйозно відійшов від діалектичного матеріалізму і впав у субʼєктивізм. Він увірував у власну мудрість і авторитет, не хотів серйозно досліджувати і вивчати різну, складну реальну обстановку, не хотів серйозно прислухатися до думок товаришів і голосу мас, в результаті чого прийняті ним деякі політичні настанови та заходи часто йшли врозріз з обʼєктивною реальною обстановкою, і він часто протягом тривалого періоду вперто проводив у життя ці помилкові настанови та заходи, не міг вчасно виправити свої помилки.

Комуністична партія Радянського Союзу вже зробила кроки до виправлення помилок Сталіна і усунення наслідків цих помилок і добивається в цьому успіхів. ⅩⅩ зʼїзд Комуністичної партії Радянського Союзу проявив величезну рішимість і сміливість у справі усунення культу Сталіна, виявлення серйозності помилок Сталіна, і ліквідації наслідків помилок Сталіна. В усьому світі марксисти-ленінці і люди, які співчувають справі комунізму, підтримують зусилля Комуністичної партії Радянського Союзу, спрямовані на виправлення помилок, і хочуть, щоб зусилля радянських товаришів увінчались повним успіхом. Цілком ясно, що оскільки помилки Сталіна не є помилками, які мають короткочасний характер, ці помилки не можна цілком виправити за один ранок. Для цього необхідно докладати зусиль протягом порівняно тривалого періоду, необхідна кропітка ідейно-виховна робота. Ми впевнені, що велика Комуністична партія Радянського Союзу, яка переборола в минулому незліченну кількість труднощів, безсумнівно, подолає і ці труднощі і досягне, своєї мети.

Боротьба Комуністичної партії Радянського Союзу за виправлення помилок не може, звичайно, знайти підтримку з боку буржуазії та правих соціал-демократичних партій Заходу. Скориставшись з цього, щоб затушувати правильну сторону діяльності Сталіна, затушувати досягнені в минулому величезні успіхи Радянського Союзу і всього табору соціалізму, викликати в комуністичних рядах замішання і розкол, вони вперто іменують виправлення помилок Сталіна так званою боротьбою з «сталінізмом», боротьбою так званих «антисталіністів» із «сталіністами». В цьому цілком очевидний їх злий замір. На жаль, подібні ж висловлювання поширюються і серед деяких комуністів. Ми вважаємо, що такі висловлювання комуністів надзвичайно шкідливі.

Всім відомо, що життя Сталіна, незважаючи на вчинені ним в останній період деякі серйозні помилки, є життям великого революціонера марксиста-ленінця. В молоді роки Сталін боровся проти царизму і за поширення марксизму-ленінізму; ввійшовши до центрального керівного органу партії, він боровся за підготовку революції 1917 року; після Жовтневої революції він боровся на захист плодів цієї революції; після смерті Леніна протягом майже 30 років він боровся за побудову соціалізму, на захист соціалістичної вітчизни, за розвиток світового комуністичного руху. Кажучи в цілому, Сталін незмінно був попереду потоку історії і спрямовував боротьбу, був непримиренним ворогом імперіалізму. Трагедія Сталіна полягала саме в тому, що навіть коли він вчиняв помилки, він вірив, що вчинюване ним необхідне для захисту інтересів трудящих від зазіхань з боку ворогів. Як би там не було, хоч помилки Сталіна і завдали Радянському Союзові шкоди, якої не повинно було б бути, в період керівництва Сталіна соціалістичний Радянський Союз все ж досяг величезного розвитку. Цей незаперечний факт свідчить не тільки про силу соціалістичної системи, але й про те, що Сталін був все ж стійким комуністом. Тому, узагальнюючи ідеологію і діяльність Сталіна в цілому, ми повинні одночасно бачити його позитивну і негативну сторони, його заслуги і помилки. Якщо тільки ми розглядатимемо питання всебічно, то в такому разі, якщо вже неодмінно хочуть говорити про «сталінізм», можна лише сказати, що «сталінізм» передусім є комунізмом, є марксизмом-ленінізмом. Це основна його сторона. Далі, він містить у собі деякі дуже серйозні помилки, що потребують радикального виправлення і що йдуть врозріз з марксизмом-ленінізмом. Незважаючи на те, що в деяких випадках підкреслювання цих помилок з метою їх виправлення необхідне, для того щоб дати правильну оцінку і не допустити неправильного розуміння у людей, також необхідно поставити ці помилки на відповідне місце. Ми вважаємо, що коли помилки Сталіна зіставити з його досягненнями, то помилки будуть тільки на другому місці.

Лише при умові обʼєктивного аналітичного підходу ми будемо мати правильний підхід до Сталіна і до всіх товаришів, які вчинили під його впливом аналогічні помилки, зможемо мати правильний підхід до їх помилок. Оскільки їх помилки є помилками, допущеними комуністами в своїй роботі, вони являють собою внутрішнє питання в комуністичних рядах, питання про те, що правильне і що помилкове, а не питання про те, ким ти є в класовій боротьбі — ворогом чи своїм. Ми повинні підійти до цих товаришів, так, як підходимо до товаришів, а не так, як до ворогів; критикуючи їх помилкові сторони, ми водночас повинні захищати їх правильні сторони, а не заперечувати все, що у них є. Їх помилки мають соціально-історичне коріння і, особливо, гносеологічне коріння. Отже, якщо ці помилки проявились у них, то вони могли б проявитись і у деяких інших товаришів, і тому, після того, як їх помилки були усвідомлені і виправлені, треба розглядати ці помилки як серйозний урок, як надбання, яке можна використати для підвищення свідомості всіх комуністів, для того, щоб відвернути тим самим повторення таких помилок і рухати вперед справу комунізму. Інакше, якщо по відношенню до людей, які вчинили ці помилки, зайняти позицію цілковитого заперечення, якщо до них приклеювати ярлик тих чи інших елементів і проявляти по відношенню до цих людей дискримінацію та ворожість, то не тільки свої товариші не дістануть можливості здобути з цього потрібний урок, але і в результаті змішування двох типів суперечностей, різних своїм характером — суперечності між правильним і помилковим і суперечності між ворогами і своїми,— це неминуче обʼєктивно допоможе ворогам боротися проти комуністичних рядів і розвалити позиції комунізму.

Товариш Тіто й інші керівні товариші Союзу комуністів Югославії в своїх останніх виступах зайняли, на наш погляд, не всебічну і не обʼєктивну позицію, щодо помилок Сталіна і звʼязаних з ними інших питань. Те, що югославські товариші відчувають особливу неприязнь до помилок Сталіна,— не можна зрозуміти. В минулому югославські товариші, перебуваючи у важких умовах, доклали цінних зусиль, відстоюючи соціалізм. На підприємствах і в інших громадських організаціях вони здійснили експерименти демократичного управління, що також привернуло увагу людей. Китайський народ вітає мирне врегулювання, досягнуте між Радянським Союзом і іншими соціалістичними країнами, з одного боку, і Югославією, з другого, вітає встановлення і розвиток дружніх відносин між Китаєм і Югославією і так само, як і югославський народ, бажає Югославії дальшого розквіту і зміцнення її могутності на шляху до соціалізму. Ми також згодні з деякими поглядами тов. Тіто у згаданому його виступі, наприклад, з осудом угорських контрреволюціонерів, з підтримкою Революційного Робітничо-Селянського Уряду Угорщини, з осудом французької соціалістичної партії за її агресивну політику. Однак нас вразило те, що він у своєму виступі робить випади майже проти всіх соціалістичних країн і проти багатьох комуністичних партій. Тов. Тіто твердить, що «запеклим сталінським елементам» вдалось у різних партіях зберегтися на своїх позиціях і що вони знов хотіли б зміцнити своє панування і «навʼязати ці сталінські тенденції своїм народам, а також і іншим». Тому він заявляє, що «разом з польськими товаришами ми повинні боротися проти таких тенденцій, які проявляються в різних інших партіях, чи то у східних країнах, чи то на Заході». Ми не читали виступів керівних товаришів польської партії, в яких би вони визнали необхідним зайняти подібну ворожу позицію щодо братніх партій. З приводу висловлювань тов. Тіто, який висунув як обʼєкт для нападок так звані «сталінізм», «сталіністів» тощо і заявив, що тепер питання полягає в тому, переможе «початий Югославією курс» чи так званий «сталінський курс». Така позиція неправильна. Це може призвести комуністичний рух тільки до розколу.

Товариш Тіто правильно вказав, що, «дивлячись на сучасний розвиток Угорщини в перспективі — соціалізм чи контрреволюція,— ми повинні захищати нинішній уряд Кадара. Ми повинні допомогти йому». Проте важко сказати, що великий виступ в угорському питанні, зроблений заступником голови Союзного виконавчого віча Югославії тов. Карделем на сесії Союзної народної скупщини Югославії, є захистом угорського уряду і допомогою цьому урядові. В своєму виступі він не тільки дав таке тлумачення подіям в Угорщині, в якому зовсім не проводиться грань між своїми і ворогами, але й поставив до угорських товаришів вимогу про «необхідність корінних змін у політичній системі», зажадав від них передачі всієї влади будапештській та іншим районним робітничим радам, «якими б вони не були», а також зажадав від них не робити «марних спроб щодо реставрації комуністичної партії», «бо такий тип партії для них (мас.— Ред.) був уособленням бюрократичного деспотизму». Таким є зразок «несталінського курсу», що його товариш Кардель спроектував для братньої країни. Угорські товариші відкинули цю пропозицію товариша Карделя. Вони розпустили будапештську та інші районні робітничі ради, які перебували в руках контрреволюціонерів, і наполегливо розширюють ряди соціалістичної робітничої партії. Ми вважаємо, що угорські товариші роблять цілком правильно, інакше в Угорщині не буде соціалізму, а буде контрреволюція.

Очевидно, що югославські товариші вчинили надто над міру. Навіть якщо в їх критиці щодо братніх партій і є певне раціональне зерно, то зайнята ними основна позиція і застосовувані ними методи чужі принципам товариської дискусії. Ми не хочемо втручатися у внутрішні справи Югославії, проте тут ідеться зовсім не про внутрішні справи. Щоб зміцнити згуртованість міжнародних комуністичних рядів і не дати ворогам можливості сіяти в наших лавах плутанину і розкол, ми не можемо не висловити югославським товаришам братерську пораду.

Одним з серйозних наслідків помилок Сталіна є розвиток догматизму. Комуністичні партії всіх країн, поряд із засудженням помилок Сталіна, розгорнули боротьбу за подолання догматизму. Ця боротьба цілком необхідна. Проте частина комуністів сприяла розвиткові ідеологічної течії ревізії марксизму-ленінізму, ставши на шлях цілковитого заперечення Сталіна і висунувши помилковий лозунг боротьби з «сталінізмом». Така ревізіоністська течія, безсумнівно, сприяє наступові імперіалізму на комуністичний рух, і фактично імперіалізм активно використовує цю течію. Рішуче виступаючи проти догматизму, ми одночасно повинні рішуче виступати проти ревізіонізму.

Марксизм-ленінізм вважає, що в розвитку людського суспільства існують загальні основні закономірності, але в різних країнах у різних націй є особливості, що дуже сильно різняться одна від одної. Тому всі нації проходять через класову боротьбу і в кінцевому підсумку йдуть до комунізму шляхами, деякі основні моменти яких однакові, а конкретні форми різні. Тільки при вмілому застосуванні загальної істини марксизму-ленінізму з урахуванням особливостей своїх націй справа пролетаріату різних країн увінчається успіхом. І якщо тільки пролетаріат усіх країн так робитиме, він зможе створити свій новий досвід і тим самим внести певний вклад, цінний і для інших націй, вклад у скарбницю марксизму-ленінізму в цілому. Догматики не розуміють, що загальна істина марксизму-ленінізму може дістати конкретний прояв і відігравати роль у реальному житті тільки через певні національні особливості. Вони не хочуть серйозно вивчати суспільно-історичні особливості даної країни і даної нації, не хочуть практично застосовувати загальну істину марксизму-ленінізму з урахуванням цих особливостей. Тому вони не можуть довести справу пролетаріату до перемоги.

Оскільки марксизм-ленінізм є науковим узагальненням досвіду робітничого руху в різних країнах, не можна, звичайно, не приділяти серйозної уваги питанню використання досвіду передових країн. Ленін у книзі «Що робити?» говорив: «Соціал-демократичний рух є міжнародний, самою своєю суттю. Це означає не тільки те, що ми повинні боротися з національним шовінізмом. Це означає також, що рух, який починається в молодій країні, може бути успішний лише при умові перетворення ним досвіду інших країн». (В. І. Ленін. Твори, том 5, стор. 331). Тут Ленін говорить про те, що робітничий рух, який щойно почався в Росії, повинен використати досвід західноєвропейського робітничого руху. Ця його точка зору також застосовна і до перетворення досвіду Радянського Союзу в молодих соціалістичних країнах.

Проте вивчення неодмінно повинно здійснюватися правильними методами. Весь досвід Радянського Союзу, включаючи основну його частину, звʼязаний з певними національними особливостями; інші країни не повинні копіювати його. Як говорилось вище, досвід Радянського Союзу містить також досвід помилок і невдач. Весь цей досвід, як досвід успіхів, так і досвід невдач, є безцінним скарбом для тих, хто вміло його вивчає, бо він може допомогти нам по змозі уникнути кружних шляхів і зазнати меншої шкоди. І навпаки, якщо копіювати досвід без розбору, то навіть досвід успіхів Радянського Союзу, не кажучи вже про його досвід невдач, може привести до невдач в інших країнах. Ленін далі говорить: «А для такого перетворення недосить простого знайомства з цим досвідом або простого переписування останніх резолюцій. Для цього необхідне вміння критично ставитися до цього досвіду і самостійно перевіряти його. Хто тільки уявить собі, як гігантськи розрісся і розгалузився сучасний робітничий рух, той зрозуміє, який запас теоретичних сил і політичного (а також революційного) досвіду необхідний для виконання цього завдання» (В. І. Ленін. Твори, том 5, стор. 331). Очевидно, що в країнах, де пролетаріат уже взяв у свої руки політичну владу, питання стоїть у багато раз складніше, ніж тут говорить Ленін.

В історії Комуністичної партії Китаю, з 1931 року по 1934 рік, догматики заперечували особливості Китаю, копіювали деякий досвід російської революції, в результаті чого революційні сили в нашій країні зазнали серйозної поразки. Ця поразка стала великим уроком для нашої партії. Наша партія в період з розширеного засідання Політбюро ЦК в Цзуньї в 1935 році до Ⅶ всекитайського зʼїзду в 1945 році цілком покінчила з цією догматичною лінією, яка завдала серйозної шкоди, згуртувала всіх членів партії, серед них і товаришів, які вчинили помилки, розгорнула сили народу і завдяки цьому здобула перемогу в революції. Якби ми робили не так, то здобути перемогу було б неможливо. Оскільки ми подолали догматичну лінію, наша партія, вивчаючи тепер досвід Радянського Союзу та інших братніх країн, має змогу допускати порівняно менше помилок. Саме тому ми можемо цілком зрозуміти необхідність і трудність виправлення тепер товаришами в Польщі та Угорщині догматичних помилок минулого періоду.

В усякий час і в усякому місці догматичні помилки повинні бути виправлені. Ми й далі докладатимемо зусиль до виправлення та відвернення такого роду помилок у нашій роботі. Однак боротьба проти догматизму не має нічого спільного з допущенням ревізіонізму. Марксизм-ленінізм визнає, що комуністичний рух в різних країнах обовʼязково має свої національні особливості, але це ні в якому разі не означає, що комуністичний рух у різних країнах може не мати основних спільних моментів, може відійти від загальної істини марксизму-ленінізму. В нинішньому русі проти догматизму як у нашій країні, так і за кордоном є люди, які, прикриваючись боротьбою з копіюванням досвіду Радянського Союзу, заперечують міжнародне значення основного досвіду Радянського Союзу, прикриваючись творчим розвитком марксизму-ленінізму, заперечують значення загальної істини марксизму-ленінізму.

В результаті того, що Сталін і попередні керівники деяких інших соціалістичних країн допустили серйозні помилки, які виявилися в порушенні соціалістичної демократії, деякі нестійкі елементи в комуністичних рядах, прикриваючись розвитком соціалістичної демократії, намагаються ослабити або заперечити диктатуру пролетаріату, ослабити або заперечити демократичний централізм соціалістичних країн, ослабити або заперечити керівну роль партії.

Диктатура пролетаріату повинна тісно поєднувати диктатуру над контрреволюційними силами з найширшою народною демократією, тобто з соціалістичною демократією. В цьому не може бути ніяких сумнівів. Диктатура пролетаріату є могутньою і може перемогти сильних ворогів всередині країни і за її межами, взяти на себе виконання великого історичного завдання побудови соціалізму саме тому, що вона є диктатурою трудових мас над експлуататорами, диктатурою більшості над меншістю, саме тому, що вона здійснює для широких мас трудящих таку демократію, якої не може дати ніяка буржуазна демократія. Без тісних звʼязків з широкими масами трудящих, без активної підтримки з боку широких мас трудящих не може бути ніякої диктатури пролетаріату, принаймні не може бути міцної диктатури пролетаріату. Чим напруженіша класова боротьба, тим більше пролетаріат повинен займати найрішучіші і найпослідовніші позиції, спираючись на широкі народні маси, підвищувати їх революційну активність для досягнення перемоги над силами контрреволюції. Досвід грандіозної боротьби мас у період Жовтневої революції і в період громадянської війни, що настав відразу після революції, цілком довів цю істину. «Лінія мас», про яку повсякчасно говорить наша партія, і є результат вивчення досвіду Радянського Союзу того періоду. Напружена боротьба в Радянському Союзі того періоду в основному провадилась через безпосередні дії народних мас і, звичайно, не могла проявлятися цілком демократичним порядком. Хоча після знищення експлуататорських класів і ліквідації в основному сил контрреволюції диктатура пролетаріату і необхідна щодо недобитків контрреволюції всередині країни (такі недобитки неможливо цілком ліквідувати в період існування імперіалізму), її вістря повинно бути спрямоване головним чином на оборону від зовнішніх імперіалістичних агресивних сил. В таких умовах, звичайно, необхідно в політичному житті країни поступово розвивати і оздоровляти різні демократичні порядки, оздоровляти соціалістичну законність, посилювати контроль над державними органами з боку народу, розвивати демократичні методи в роботі по управлінню державою і підприємствами, зміцнювати тісні звʼязки державних органів та органів управління підприємствами з широкими масами, усувати перешкоди, що завдають шкоди цим звʼязкам, і добиватися дальшого подолання бюрократичних тенденцій, а не по-старому наполягати на загостренні класової боротьби після ліквідації класів і тим самим перешкоджати здоровому розвиткові соціалістичної демократії, як це робив Сталін. Комуністична партія Радянського Союзу рішуче виправила помилки Сталіна в цьому питанні, і це цілком правильно.

Ні в якому разі не можна допускати, щоб соціалістичну демократію протиставили диктатурі пролетаріату і щоб її змішували з буржуазною демократією. Як у політичному, так і в економічному та культурному відношеннях єдина мета соціалістичної демократії полягає в зміцненні справи соціалізму пролетаріату і всіх трудящих, в розвитку їх активності в будівництві соціалізму, в розвитку їх активності в боротьбі з усіма антисоціалістичними силами. Тому якщо яка-небудь демократія може бути використана для антисоціалістичної діяльності, може бути використана для ослаблення справи соціалізму, то ця так звана «демократія» ніяк не може мати нічого спільного з соціалістичною демократією.

Проте дехто інакше розуміє це питання, найбільш наочним проявом чого є відгуки на події в Угорщині. В Угорщині минулого періоду порушувались демократичні права і підривалась революційна активність трудящих, а контрреволюціонерам не було завдано належного удару, і в жовтні 1956 року вони змогли легко використати невдоволення мас і організувати збройний заколот. Це говорить про те, що в Угорщині минулого періоду ще не була встановлена по-справжньому диктатура пролетаріату. Проте як же поставили питання інтелігенти-комуністи деяких країн у цей критичний момент, коли Угорщина була на роздоріжжі революції і контрреволюції, соціалізму і фашизму, миру і війни? Вони не тільки не поставили питання про здійснення диктатури пролетаріату, але, навпаки, виступили проти справедливих дій Радянського Союзу, спрямованих на допомогу соціалістичним силам Угорщини, оголосили угорську контрреволюцію «революцією» і почали вимагати від Революційного Робітничо-Селянського Уряду «демократії» для контрреволюціонерів. Деякі газети окремих соціалістичних країн і досі продовжують несамовито зводити наклепи на революційні заходи угорських комуністів, які героїчно борються в тяжких умовах, але майже ні слова не говорять про хвилю антикомуністичних, антинародних і спрямованих проти миру виступів світової реакції. Про що ж говорять ці дивні факти? Ці факти говорять про те, що ті «соціалісти», які просторікують про демократію у відриві від диктатури пролетаріату, фактично виступають на боці буржуазії проти пролетаріату, фактично виступають за капіталізм і проти соціалізму, хоча, може, багато з них і не усвідомлюють цього. Ленін не раз вказував, що вчення про диктатуру пролетаріату — найістотніше в марксизмі; у визнанні диктатури пролетаріату полягає «найглибша відмінність марксиста від звичайнісінького дрібного (та й великого) буржуа» (В. І. Ленін. Твори, том 25, стор. 372). Ленін вимагав, щоб пролетарська влада в Угорщині в 1919 році пішла на «застосування нещадно суворого, швидкого і рішучого насильства» для придушення контрреволюціонерів, а також сказав, що «хто не зрозумів цього, той не революціонер, того треба усунути з поста вождів або радників пролетаріату» (В. І. Ленін. Твори, том 29, стор. 344). Звідси видно, що той, хто, помічаючи помилки Сталіна в останній період його життя і помилки керівників Угорщини минулого періоду, заперечує основні положення марксизму-ленінізму про диктатуру пролетаріату, по-наклепницькому називає ці основні положення якимсь «сталінізмом» і «догматизмом», стає на шлях зради марксизму-ленінізму і відходу від справи пролетарської революції.

Люди, які заперечують диктатуру пролетаріату, заперечують також необхідність централізації для соціалістичної демократії, заперечують керівну роль політичної партії пролетаріату в соціалістичній державі. Звичайно, такі міркування не є чим-небудь новим для марксистів-ленінців. Ще під час боротьби з анархістами Енгельс вказував, що в якій би то не було громадській організації обовʼязкові певний авторитет і певне підкорення, якщо тільки існує комбінована діяльність. Відношення між авторитетом і автономією мають відносний характер. Сфера їх застосування змінюється разом з різними фазами суспільного розвитку. Енгельс говорив: «Безглуздям буде змальовувати принцип авторитету абсолютно поганим, а принцип автономії — абсолютно хорошим» (К. Маркс і Ф. Енгельс. Вибрані твори, том Ⅰ, стор. 551). Він далі сказав, що ті, хто твердо відстоює таку безглузду концепцію, на ділі «служать тільки реакції» (К. Маркс і Ф. Енгельс. Вибрані твори, том Ⅰ, стор. 552). Борючись проти меншовиків, Ленін дав вичерпні вказівки з приводу вирішального значення організованого керівництва партії для справи пролетаріату. Критикуючи «лівий» комунізм у Німеччині в 1920 р., Ленін підкреслював, що заперечувати керівну роль партії, заперечувати роль керівників, заперечувати дисципліну — «це рівнозначне повному роззброєнню пролетаріату на користь буржуазії. Це рівнозначне саме тій дрібнобуржуазній розпорошеності, нестійкості, нездатності до витримки, до обʼєднання, до стрункої дії, яка неминуче всякий пролетарський революційний рух погубить, коли їй потурати» (В. І. Ленін. Твори, том 31, стор. 25). Чи застаріли ці положення? Чи є вони незастосовними до специфічних умов деяких країн? Чи призведе до помилок Сталіна застосування цих положень? Цілком очевидно, що факти не такі. Ці положення марксизму-ленінізму витримали випробування в історії міжнародного комуністичного руху і розвитку соціалістичних країн, і досі ще не було таких обставин, які можна було б вважати винятком.

Помилки Сталіна пояснюються не тим, що було здійснено демократичний централізм у державному житті і здійснено партійне керівництво, а саме тим, що Сталін у певних масштабах і в деякій мірі порушував демократичний централізм, порушував партійне керівництво. Правильно проводити в державне життя демократичний централізм, правильно посилювати керівництво партії справою соціалізму — основна гарантія могутнього розвитку країн соціалістичного табору на основі згуртування народів, досягнення перемоги над ворогами і переборення труднощів. Саме тому імперіалісти і всі контрреволюційні елементи, щоб завдати удару по нашій справі, весь час вимагають від нас «лібералізації», весь час концентрують сили для підриву керівного апарату в нашій справі, для зруйнування ядра пролетаріату — комуністичної партії. Вони виразили величезне задоволення «нестійким становищем», що виникло тепер у деяких соціалістичних країнах у звʼязку з порушенням дисципліни в партійних і державних органах, і, користаючись з цієї нагоди, активізували свою підривну діяльність. Цей факт говорить про те, яке серйозне значення для основних інтересів народних мас має захист авторитету демократичного централізму, захист ролі партійного керівництва. Безсумнівно, що централізація в демократичному централізмі повинна ґрунтуватися на широких демократичних началах, а партійне керівництво повинно бути керівництвом, тісно звʼязаним з народними масами. Хиби в цьому треба рішуче засуджувати й усувати. Проте всякий осуд цих хиб повинен мати лише метою зміцнення демократичного централізму, зміцнення партійного керівництва і ні в якому разі не повинен викликати розбрід і збентеження в рядах пролетаріату, як того добивається ворог.

Серед тих, хто займається ревізією марксизму-ленінізму під приводом боротьби проти догматизму, є й такі, які просто заперечують грань між диктатурою пролетаріату і диктатурою буржуазії, заперечують грань між соціалістичною системою і капіталістичною системою, заперечують грань між табором соціалізму і табором імперіалізму. На їх думку, в деяких буржуазних країнах можна побудувати соціалізм, минаючи пролетарську революцію, керовану політичною партією пролетаріату, не створюючи державу, керовану політичною партією пролетаріату; на їх думку, в цих буржуазних країнах державний капіталізм — це вже соціалізм, навіть усе людське суспільство вже «вростає» в соціалізм. Однак саме тоді, коли вони ведуть таку пропаганду, імперіалізм активно готується до «підриву» і «розгрому» давно створених соціалістичних країн, мобілізуючи для цього всі військові, економічні, дипломатичні, агентурні і «моральні» сили, які можуть бути мобілізовані. Буржуазні контрреволюціонери, що ховаються з цих країнах і що втекли за кордон, всіма способами прагнуть до реставрації. Хоч ревізіоністські течії йдуть на користь імперіалізму, дії імперіалістів — не на користь ревізіонізму, і вони свідчать про банкротство ревізіонізму.

Одне з найістотніших завдань пролетаріату всіх країн у відбитті наступу імперіалізму полягає в зміцненні міжнародної солідарності пролетаріату. Імперіалісти і реакціонери всіх країн з метою знищення комунізму використовують вузько національні почуття і певну національну відчуженість серед народів різних країн для того, щоб усіма способами підривати міжнародну солідарність пролетаріату. Стійкі пролетарські революціонери рішуче захищають цю солідарність і бачать у цій солідарності спільні інтереси пролетаріату всіх країн. Нестійкі ж елементи вагаються і не займають чіткої позиції в цьому питанні.

Комуністичний рух з самого початку є міжнародним рухом за своїм характером, бо тільки при спільних зусиллях пролетаріат усіх країн може покінчити з гнітом, здійснюваним разом буржуазією всіх країн, і перетворити в життя свої спільні інтереси. Міжнародна солідарність комуністичного руху значно сприяла розвиткові справи пролетарської революції в різних країнах.

Перемога Жовтневої революції в Росії дала величезний поштовх новому піднесенню революційного руху міжнародного пролетаріату. Протягом 39 років, які минули після Жовтневої революції, міжнародний комуністичний рух добився величезних успіхів і став могутньою політичною силою в світовому масштабі. Пролетарі всього світу і всі, хто прагне визволення, всі надії про світле майбутнє людства покладають на перемогу цього руху.

Завдяки тому, що Радянський Союз є першою країною перемігшого соціалізму, а після появи табору соціалізму — наймогутнішою країною в цьому таборі, яка має найбагатший досвід, здатна подати найбільшу допомогу народам соціалістичних країн і країн капіталістичного світу, він протягом 39 років незмінно є центром міжнародного комуністичного руху. Це обставина, яка природно склалася в результаті історичних умов, а не штучно визначена ким-небудь.

В імʼя інтересів спільної справи пролетаріату різних країн, щоб спільно відбивати наступ імперіалістичного табору, очолюваного США, на справу соціалізму, в імʼя спільного піднесення економіки і культури всіх соціалістичних країн ми повинні і далі зміцнювати солідарність міжнародного пролетаріату з центром в Радянському Союзі.

Відносини міжнародної солідарності комуністичних партій усіх країн є відносинами цілком нового типу в історії людства. Звичайно, процес розвитку таких відносин не може проходити без труднощів. Комуністичні партії всіх країн повинні обʼєднатися, однак поряд з цим вони повинні зберегти свою самостійність. Історичний досвід свідчить про те, що коли неправильно поєднувати ці сторони і нехтувати яку-небудь з цих сторін, то це не може не призвести до помилок. Коли комуністичні партії всіх країн підтримують між собою рівноправні відносини, досягають єдності поглядів і дій шляхом справжніх, а не формальних консультацій, то їх солідарність зміцнюється. Інакше, якщо у взаємовідносинах силоміць навʼязувати свої погляди іншим або ж замінювати товариські пропозиції та критику методом втручання у внутрішні справи один одного, то цій солідарності буде заподіяно шкоди. Серед соціалістичних країн у звʼязку з тим, що комуністичні партії вже несуть відповідальність за керівництво державним життям, і в звʼязку з тим, що взаємні відносини між партіями часто безпосередньо поширюються на відносини між країнами і народами, правильне врегулювання своїх відносин стало питанням, до якого треба підходити ще обережніше і серйозніше.

Марксизм-ленінізм завжди твердо виступає за поєднання пролетарського інтернаціоналізму з патріотизмом кожного народу. Комуністичні партії всіх країн повинні виховувати своїх членів і народ в дусі інтернаціоналізму, бо справжні національні інтереси народів усіх країн потребують дружнього співробітництва між народами. Разом з тим комуністичні партії всіх країн повинні стати виразниками справедливих національних інтересів і національних почуттів своїх народів. Комуністи завжди були і є справжніми патріотами. Вони розуміють, що тільки в тому випадку, коли вони правильно виражають національні інтереси і національні почуття, вони можуть мати справжнє довірʼя і справжню любов широких мас свого народу і зможуть ефективно провадити серед народних мас виховну роботу в дусі інтернаціоналізму, ефективно повʼязувати національні почуття і національні інтереси цих країн.

З метою зміцнення міжнародної солідарності соціалістичних країн комуністичні партії цих країн повинні взаємно поважати національні інтереси і національні почуття. Це має особливо важливе значення у відносинах між партією більшої країни і партією меншої країни.

Щоб не викликати неприязні з боку меншої країни, партія більшої країни повинна повсякчасно звертати увагу на встановлення рівноправних відносин. Ленін мав рацію, коли він підкреслював «обовʼязковість для свідомого комуністичного пролетаріату всіх країн ставитися з особливою обережністю і з особливою увагою до пережитків національних почуттів у найдовше гноблених країнах і народностях…» (В. І. Ленін. Твори, том 31, стор. 124).

Як вказувалось вище, Сталін у відносинах з братніми партіями і братніми країнами проявляв певну тенденцію в бік великодержавного шовінізму. Суть цієї тенденції полягає в ігноруванні незалежного і рівноправного становища комуністичних партій і соціалістичних країн у міжнародному обʼєднанні. Ця тенденція зумовлена певними історичними причинами. Звичайно, у відносинах великих країн до малих лишається деякий вплив укорінених звичок старих часів, до того ж ряд перемог, здобутих партією чи країною в справі революції, не може не викликати у цих людей почуття переваги.

Саме тому для подолання тенденції великодержавного шовінізму потрібні систематичні зусилля. Великодержавний шовінізм не є явищем, властивим тільки якій-небудь одній країні. Якщо країна Б менша за країну А і є відсталішою, але вона більша за країну В і по відношенню до неї є більш передовою, то країна Б, незважаючи на свої докори на адресу країни А за великодержавний шовінізм, проте по відношенню до країни В часто поводиться як велика держава. Нам, китайцям, треба особливо памʼятати, що в періоди династій Хань, Тан, Мін і Цін наша країна також була великою імперією, хоч протягом приблизно ста років, з другої половини ⅩⅨ сторіччя, наша країна, ставши обʼєктом агресії, була перетворена в напівколонію, хоч наша країна тепер все ще є відсталою в економічному і культурному відношеннях, але, коли зміняться умови, тенденція до великодержавного шовінізму, безсумнівно, стане серйозною небезпекою, якщо всіма способами не відвертати її. Слід також вказати, що тепер така небезпека вже почала проявлятися серед деяких наших працівників. Тому як в резолюції Ⅷ Всекитайського зʼїзду Комуністичної партії Китаю, так і в заяві уряду Китайської Народної Республіки від 1 листопада 1956 року перед нашими працівниками поставлено завдання боротьби з тенденцією великодержавного шовінізму.

Проте міжнародній солідарності пролетаріату перешкоджає не тільки великодержавний шовінізм. В минулому великі країни не поважали і навіть гнобили малі країни, а малі країни, в свою чергу, ставилися недовірливо і навіть вороже до великих країн. Ці дві тенденції в тій чи іншій мірі все ще мають місце серед народів і навіть в рядах пролетаріату різних країн. Тому з метою зміцнення міжнародної солідарності пролетаріату поряд з подоланням передусім тенденції до великодержавного шовінізму в більших країнах необхідно також подолати тенденцію до націоналізму в менших країнах. Як у великих, так і у малих країнах, якщо комуністи будуть протиставити інтереси своєї країни і своєї нації загальним інтересам міжнародного пролетарського руху і виступатимуть проти останнього під приводом захисту першого, якщо в практичних діях не відстоюватимуть по-справжньому міжнародну солідарність, а, навпаки, завдаватимуть їй шкоди, то це буде серйозною помилкою, яка йтиме врозріз з інтернаціоналізмом, з марксизмом-ленінізмом.

Помилки Сталіна в свій час викликали серйозне невдоволення народів деяких країн Східної Європи. Проте в цих країнах ставлення деяких людей до Радянського Союзу теж не є справедливим. Буржуазні націоналісти щосили намагаються добитися того, щоб люди перебільшували хиби Радянського Союзу і замазували його корисний вклад. Вони силкуються добитися того, щоб люди не думали про те, як імперіалізм ставився б до цих країн і народів, коли б не існував Радянський Союз. Ми, китайські комуністи, з великим задоволенням відзначаємо, що польська і угорська комуністичні партії тепер серйозно присікають діяльність шкідницьких елементів, які ширять злісні антирадянські чутки і розпалюють національний антагонізм між братніми країнами, і що вони приступили до усунення націоналістичних упереджень, які існують серед частини народних мас і навіть серед частини членів партії. Цілком очевидно, що це один з дуже необхідних заходів для зміцнення дружніх відносин між соціалістичними країнами.

Як ми вже вказували, вище, зовнішня політика Радянського Союзу в минулий період в основному відповідала інтересам міжнародного пролетаріату, інтересам пригноблених націй, інтересам всіх народів світу. Протягом минулих 39 років радянський народ доклав величезних зусиль і приніс героїчні жертви, допомагаючи справі народів усіх країн. Деякі помилки Сталіна нітрохи не зменшують цих історичних заслуг великого радянського народу.

Зусилля Радянського уряду в справі поліпшення відносин між Радянським Союзом і Югославією, Декларація уряду Радянського Союзу від 30 жовтня 1956 року і переговори Радянського Союзу з Польщею, проведені в листопаді 1956 року, показують рішимість Комуністичної партії Радянського Союзу і Радянського уряду остаточно ліквідувати помилки, що існували в минулому в зовнішніх відносинах. Усі ці кроки Радянського Союзу є важливим вкладом у справу зміцнення міжнародної солідарності пролетаріату.

Цілком очевидно, що сьогодні, коли імперіалісти ведуть шалений наступ на комуністичні ряди всіх країн, пролетаріат усіх країн повинен посилено зміцнювати взаємну солідарність. Перед лицем сильного ворога всі висловлювання і дії, незалежно від того, під якою назвою їх підносять, якщо тільки вони перешкоджають згуртуванню міжнародних комуністичних рядів, навряд чи можуть зустріти співчуття у комуністів і трудящих всіх країн.

Зміцнення міжнародної солідарності пролетаріату з центром в Радянському Союзі відповідає не тільки інтересам пролетаріату всіх країн, але й інтересам руху за незалежність пригноблених націй у всьому світі і справі миру в усьому світі. На своєму власному досвіді широкі народні маси Азії, Африки і Латинської Америки легко зрозуміють, хто є їх ворогом і хто — другом. Тому роздута імперіалізмом антикомуністична, антинародна і спрямована проти миру кампанія може знайти лише рідкий відгук і то тільки у маленької купки людей серед більш як мільярдного населення цих країн світу. Факти показують, що Радянський Союз, Китай, інші соціалістичні країни і революційний пролетаріат імперіалістичних країн є вірними прихильниками боротьби Єгипту проти агресії, вірними прихильниками справи незалежності країн Азії, Африки і Латинської Америки. Соціалістичні країни, пролетаріат імперіалістичних країн і країни, які борються за національну незалежність,— ці три категорії сил мають у боротьбі проти імперіалізму спільні інтереси, їх взаємна підтримка має величезне значення для перспектив людства і миру в усьому світі.

Імперіалістичні агресивні сили останнім часом знов створили певну напруженість у міжнародних відносинах. Проте, спираючись на спільну боротьбу трьох вищевказаних категорій сил і спільні зусилля всіх інших миролюбних сил усього світу, можна знов добитись ослаблення такої напруженої обстановки. Імперіалістичні агресивні сили нічого не виграли в агресії проти Єгипту, а, навпаки, дістали тяжкий удар. Завдяки допомозі радянських військ угорському народові також провалились і плани імперіалізму, спрямовані на створення плацдарму війни у Східній Європі і на підрив згуртованості соціалістичного табору. Всі соціалістичні країни рішуче виступають за мирне співіснування з капіталістичними країнами, за розвиток взаємних дипломатичних відносин і економічних та культурних звʼязків, за розвʼязання міжнародних спорів шляхом мирних переговорів, проти підготовки нової світової війни, за розширення зони миру в усьому світі, за розширення сфери застосування пʼяти принципів мирного співіснування. Всі ці зусилля неминуче здобуватимуть дедалі більше співчуття пригноблених націй і миролюбних народів в усьому світі. Зміцнення міжнародної солідарності пролетаріату приведе до того, що войовничі імперіалісти не насміляться необачно піти на авантюру. Незважаючи на те, що імперіалізм все ще протидіє цим зусиллям, в кінцевому підсумку сили миру переможуть сили війни.

⁂

Історія міжнародного комуністичного руху, якщо рахувати її з часу утворення Першого Інтернаціоналу в 1864 році, налічує всього тільки 92 роки. За ці 92 роки рух у цілому розвивався дуже швидко, незважаючи на те, що він ішов звивистим і зигзагоподібним шляхом. У період першої світової війни зʼявився Радянський Союз, що займає одну шосту частину території земної кулі. Після ж другої світової війни зʼявився соціалістичний табір, що охоплює третину населення всього світу. Ці соціалістичні країни допускали ті чи інші помилки, з яких раділи вороги і які тяжко переживали деякі товариші та друзі, причому частина з них навіть проявила вагання щодо перспектив справи комунізму. Проте, як для радості ворогів, так і для засмучення або вагань товаришів і друзів нема достатніх підстав. У державах, створених пізніше, пролетаріат вперше взяв у свої руки управління державою всього лише кілька років тому, а в раніш створених державах — всього лише кілька десятків років тому. Тим-то неможливо вимагати від пролетаріату, щоб у нього не було яких-небудь невдач. Короткочасні і часткові невдачі не тільки були в минулому і є тепер, але й будуть в майбутньому, однак кожна далекоглядна людина ніколи не відчуватиме через це розчарування і не впадатиме в песимізм. Поразка — мати успіху. Нинішні часткові і короткочасні невдачі саме і збагачують політичний досвід міжнародного пролетаріату і готують умови для досягнення величезних успіхів у безмежному майбутньому. Якщо проводити порівняння з історією буржуазних революцій в Англії й у Франції, то ці невдачі в нашій справі дуже незначні. Англійська буржуазна революція почалась у 1640 році. Проте після перемоги над королем було встановлено диктатуру Кромвеля, потім у 1660 році було реставровано попередню королівську династію. В 1688 році буржуазні партії шляхом державного перевороту запросили короля з Нідерландів, який на чолі з морськими і сухопутними військами вступив на територію Англії. Тільки тоді диктатура англійської буржуазії зробилася сталою. Французька буржуазна революція з моменту її виникнення в 1789 році до 1875 року, коли утворилась Третя Республіка, налічує 86 років. Вона була надзвичайно несталою — тут чергувались прогрес і реакція, республіка і монархія, революційний терор і контрреволюційний терор, громадянська війна і війна з іншими країнами, підкорення іноземних держав і капітуляції перед іноземними державами. Незважаючи на те, що соціалістична революція зазнала тиску з боку обʼєднаних реакційних сил усього світу, шлях її розвитку в цілому проходив набагато успішніше і був більш сталим. Це і свідчить про небачену могутню життєву силу соціалістичної системи. Хоч міжнародний комуністичний рух за останній час зазнав деяких невдач, ми здобули з цього багато корисних уроків. Ми виправили і виправляємо допущені в наших рядах деякі помилки, що їх необхідно виправити. Після виправлення помилок ми будемо дужчими і більш згуртованими. Всупереч сподіванням ворогів, справа пролетаріату ще успішніше йтиме вперед, а не піде назад.

З долею ж імперіалізму становище зовсім інше. Там між імперіалізмом і пригнобленими націями, між імперіалістичними країнами, між імперіалістичними урядами і народами мають місце зіткнення корінних інтересів. Ці зіткнення дедалі більше загострюються, і нема такого лікаря, який міг би знайти рецепт, щоб вилікувати цю хворобу.

Звичайно, нововиникла система диктатури пролетаріату тепер у багатьох відношеннях ще натрапляє на цілий ряд труднощів, має ще багато слабких місць. Однак тепер у нас обстановка набагато краща, ніж тоді, коли Радянський Союз боровся один. До того ж, які нововиниклі явища не натрапляють на труднощі і не мають слабких місць? Питання полягає в майбутньому. Яким би звивистим не був шлях, що лежить перед нами, людство в кінцевому підсумку все ж досягне світлої мети — комунізму, і нема такої сили, яка могла б перешкодити цьому.